Дикція
(лат. dictio “слово”)
Англ.: diction; нім.: Diktion; ісп.: dicción; франц.: diction.
1. Від риторики до декламації
а) Архаїчне значення (ХVIII ст.): спосіб викладу та компонування тексту за
певними правилами впорядкування думок та слів. Передумовою правильної поетичної дикції є існування поетичного стилю та відбору слів. Дикція має два основні різновиди: оповідь (розповідна поезія) та імітація* дискурсу драматичних дійових осіб.
б) Спосіб викладу прозового або поетичного тексту. Мистецтво викладу тексту у відповідному темпі, ритмі та з відповідною інтонацією (декламація*). Оскільки критерієм у цій ситуації здебільшого був характер правдивості (реалістичності) або майстерності (змінна, просодична* та ритмічна* дикції), форма дикції упродовж різних епох мінялася. Дикція тексту завжди коливається між звуком і смислом,
між спонтанним вигуком (психологія) та риторичною конструкцією (літературний
засіб).
2. Два типи дикції
а) Натуралістична дикція шліфувала шорсткості мелодичного ритму чи звукових ефектів на догоду “природному”, тобто не виробленому в процесі щоденного
спілкування способові. Така дикція має місце тоді, коли актор намагається втілити
дійову особу, демонструючи лінгвістичний аспект емоційного стану. Р.Барт, коментуючи міщанські інтерпретації трагедій, критикував цей спосіб дикції: “Міщанський артист постійно зринає, “вихоплює” якесь слово, вдається до тих чи інших ефектів, демонструє, що саме його виступ важливий і має приховане значення: це й означає “викладати” текст (R. Barthes, 1963 : 136).
б) Майстерна дикція передбачає ритмічне структурування тексту в процесі
його викладу без завуальовування його мистецької природи. При цьому слід обережно ставитися до звичної емоційної мовної та просодичної схеми. Актор не повинен з реалістичною послідовністю емоцій калькувати ритм свого дискурсу. Йому треба структурувати гру, спираючись на риторичні артикуляції, демонструвати вербальну конструкцію тексту, але аж ніяк не уподібнювати дискурс психології. Цей тип дикції реалізується надто складно, тому що він потребує відповідного стилю репрезентації: відсутність міметизму, обов’язкова театральність, дистанціювання окремих засобів, неминуче штучна (але не пародійна!) атмосфера. Існують численні постави*, в яких дистанційовано натуралізм і які побудовані за логікою цього різновиду гри (постави Вітеза, Месґіча, Ґрюбера, Вільєж’є). Ці постави виглядають певною мірою автентичними завдяки способу трактування тексту, його викладу та оприлюднення власної позиції. Актор виділяє ті чи інші слова та уривки речень, жестом підкреслюючи важливе для нього значення, зв’язок засобом пластики, що існує між ним і дискурсом та дійовою особою. Він відверто наголошує на архітектоніці фрази та суб’єктивній візії просторовості речень тексту, які в нього склалися.
3. Дикція та інтерпретація
Дикція, посідаючи місце у точці перетину матеріально вираженого тексту та
його інтелектуальної інтерпретації, зовсім не є переконливим технічним засобом
презентації. Тут вона є втіленням у голосі та жестах одного із ймовірних сенсів тексту. З цього погляду актор стає останнім “речником” автора та режисера, оскільки виголошує текст, втілюючи його сценічно та перепускаючи через своє тіло. Тут маємо явище, про яке писав свого часу Л. Жуве у праці “Актор після перевтілення”:
“Для актора текст автора є фізичною транскрипцією. Це вже не літературний текст”
(L. Jouvet, 1954 : 153). Саме дикція живить фразу. На думку Л. Жуве, йдеться про те,
аби вдихнути життя у фразу не через почуття, а через дикцію (див. Tragédie classique
et Théâtre au XIX siècle, 1968, p. 257).
Актор, як останній речник тексту, неминуче втручається у процес висловлювання, хоча йому не обов’язково шукати підтекст драматурга. Так само, як і у фразі,
процес висловлювання завжди є останнім словом щодо змісту. Дикція є герменевтичним* актом, що нав’язує текстові його обсяг, голосовий колорит, жестове вираження і модалізацію, через які передається сенс. Вона нав’язує глядачеві та слухачеві певну інформацію. Актор вкарбовує у текст певний ритм*, безперервний або переривчатий “розвиток”, адекватну акцентуацію та жести тіла, а тому компонує фабулу, втручаючись у події. Такий жестовий і вокальний процес висловлювання робить поставу динамічною й тональною.
Літ.: Becq de Fouquières, 1881; Barthes, 1982: 236 – 245.
