Мелодрама
Англ.: melodrama; нім.: Melodrama; ісп.: melodrama; франц.: mélodrame.
Мелодрама (за старогрецькою етимологією дослівно “співана драма”) – жанр
п’єси (різновид народної оперети), що з’явився у XVIII ст., де музика вступає в найдраматичніші моменти для вираження емоцій мовчазного персонажа. Це “драматичний жанр, у якому слова та музика (замість паралельного виконання) звучать послідовно, а словесну фразу, так би мовити, сповіщає і готує музична фраза” [Руссо (Rousseau. “Fragments d ’observation sur l’ Alceste” de Glück”, 1766)]. Починаючи від кінця XVIII ст., мелодрама (цей “байстрюк Мельпомени” – Жоффруа) стає новим жанром, жанром народної п’єси, де коротко, проте зі значним підсиленням сценічних ефектів з метою зворушення публіки виведено образи добрих і злих людей у ситуаціях жаху або співчуття. Цей жанр з’являється наприкінці Великої французької революції (близько 1797 р.) і досягає апогею на початку 1820 р. “Корчма Адретів” – це характерне завершення і водночас пародійний підрив цього жанру, викликаний грою актора Ф.Леметра (увіковічнений у кінострічці “Діти райка”). Йдеться про новий жанр і різновид драматичної структури, що сягає своїм корінням “родини” трагедій (Евріпід “Альцеста”, “Іфігенія в Тавриді”, “Медея”; Шекспір, Марло) та міщанської драми (Дідро). Мелодрама, якій притаманне максимальне підкреслення героїзму, сентиментальності й трагізму, накопичення театральних переломів, зображення трагічних героїв та коментування їхньої поведінки, є завершенням і пародійною формою (але не завжди) класичної трагедії. Розповідна структура залишається незмінною: кохання, вчинене зрадником зло, тріумф чеснот, кара і вдячність, переслідування як “вісь інтриґи” (Томассо). Ця жанрова форма починає розвиватися тоді, коли в поставу вводять візуальні й видовищні ефекти, заміняють елеґантний текст яскравими театральними переломами. Мелодрама тріумфує в таких театрах, як “Амбіґю-Комік”, “Ґете”, “Порт-Сен-Мартен” за участю актора Піксерекура,
“Корнель де бульвар” (“Коліна” й “Загадкова дитина”, 1800). Поява жанру мелодрами пов’язана з ідеологічним пануванням буржуазії, яка після Великої Французької революції у перші роки ХІХ ст. утверджувала нову силу свого існування й проголошувала себе захисником справедливих прагнень простого народу, зображуваного інфантильним, безхарактерним і викинутим з історії (див.: Ubersfeld in “Revue des sciences humaines”, 1976, № 162). Чітко поділені на добрих і злих, дійові особи втрачають будь-який шанс бути трагічними. Їх начинено добрими або злими почуттями, стабільними й очевидними характерами без натяку на суперечності. Перебільшені до пародійності почуття й дискурси дають глядачеві можливість легко ідентифікувати ці персонажі. Ситуації стають неправдоподібними, хоча й чітко окресленими.
Витівки жорстокої долі врешті-решт закінчуються щасливо (оптимістична мелодрама) або залишаються гнітючими та напруженими, як це маємо в поліцейському романі (соціальна несправедливість або нагорода за мужність і громадянську відвагу).
Оскільки мелодрамі досить часто притаманне абсолютно нереальне й фантастичне
середовище (дика природа, замок, острів, пивниці), то в ній зображається соціальна абстракція, вивищуються соціальні конфлікти епохи, які зазвичай зводяться до
атмосфери вічного страху чи утопічного блаженства. Будучи жанром – зрадником
класу, якому вона власне адресувалася (тобто простого народу), мелодрама служила утвердженню щойно встановленого буржуазного ладу, узагальнюючи конфлікти й людські цінності і намагаючись викликати в глядача беззастережний “соціальний катарсис”, однак тим не менше залишаючись на рівні розуміння народних прагнень: “Мелодрама завжди буде засобом просвіти простого люду, бо для нього доступний саме цей жанр” (Піксерекур). Мелодрама не зникла і в наш час. Вона процвітає в бульварному театрі, сімейних фейлетонах на телебаченні, на сторінках сентиментальної преси. Втративши принади, властиві поліцейському романові та легковажному мелодраматичному чтиву, мелодрама занурилась в необуржуазні міфи про супружні пари, що потрапили в небезпеку або перебувають на стадії нездійсненного кохання. В пародійній формі, тобто заперечуючи саму себе, вона нормально сприймається в театрі сатири та візуальних ефектів, починаючи від дадаїзму, сюрреалізму й театру абсурду. Ж.Саварі, “Магічний цирк”, чимало народних аніматорів захоплюються тою квінтесенцією буржуазної культури, якою є мелодрама, відразою/чарівністю її впливу на наших сучасників. Відтак мелодрама (як і театр надмаріонеток) знову утверджує свою роль у театральній та видовищній діяльності.
Літ.: Brooks, 1974; “Revue des sciences humaines”, № 162, 1976; Thomasseau, 1984,
1995; Przybos, 1987; Ubersfeld in Corvin, 1991.
