Математичний підхід до театру

Англ.: mathematical (approach…); нім.: mathematische (Methode…);
ісп.: matemático (acercamiento…); франц.: mathématique (approche…) du théâtre.

Спільним знаменником математичного підходу до драми можемо вважати роздум над комбінаторикою драматичних ситуацій, починаючи від можливих – імовірних і ефективно реалізованих – стосунків між дійовими особами. Традицію дослідження ситуацій започаткували свого часу Полті (Polti, 1895), Пропп (Propp, 1929),
Сурйо (Souriau, 1950). Праця Сурйо стала початком багатьох наратологічних і кібернетичних досліджень [Кюб (Cube, 1965); Маркус (Marcus, 1974, 1975); Діню (Dinu, 1977)]. Вони розглядають оповідь (ланцюг дій та актантних моделей) як рух, починаючи від певної рівноваги між протагоністами й закінчуючи диспропорцією (конфлікт, гібрис, катастрофа), а диспропорція врешті-решт стабілізується, здобувши ще гармонійнішу рівновагу. При цьому математична формалізація можлива тільки на основі факторів об’єктивного спостереження: кількість персонажів, сцен, виходів
акторів на сцену і зі сцени, тривалість реплік, повторення тем та образів, актантні конфіґурації. Такий розрахунок, одразу узаконюючи науковість математичного
підходу, не враховує достатньо якісні зміни в діях та ірраціональність розгортання
інтриґи. Коли математична логіка за своєю суттю не підлягає сумніву, то членування на послідовності дій, персонажів і реальних моментів сценічних змін (виходи
на сцену й зі сцени, декорації, психологічні й моральні трансформації) виявляється
насправді набагато делікатнішою та неминуче проблемною справою. Саме на цьому рівні драматургічний, чи інакше семіологічний аналіз слід конче застосовувати для визначення базових одиниць драматичного світу й уникнення ситуації, коли подальша формалізація не враховує фундаментальних інтуїцій та загального естетичного бачення творчості. Між поезією та математикою співпраця конче потрібна, але водночас болісна.

Літ.: Ginestier, 1961; Brainerd et Neufeldt, 1974; Alter, 1975; “Poetics” vol. № 6, 314,
1977; Dinu, in Schmid et Van Kesteren, 1984; Schoenmakers, 1986; Lafon, 1991.