Оплески
Англ.: applause; нім.: Beifall; ісп.: aplause; франц.: applaudissement.
У вузькому розумінні слова (“дія з плескання долонями”) оплески є досить поширеним явищем. Вони свідчать насамперед про сливе фізичну реакцію глядача,
який, перебуваючи певний час у стані примусу, вивільняє свою енергію. Оплески завжди виконують практичну функцію, показуючи: “Я вас сприймаю і високо ціную”.
Вони, окрім усього, як рух заперечення свідчать: “Я перериваю ілюзію і сповіщаю,
що мені приємно отримувати насолоду від створеної ілюзії”. Оплески – це зустріч
поза фікцією через долоні між глядачем та актором.
Звичка аплодувати акторам сягає сивої давнини. Стародавні греки видумали
навіть з такого приводу божка Кротоса. Традиція плескати у долоні стає загальнопоширеною в Європі ХVІІ ст. Публіка залежно від рівня свого виховання виявляла
захоплення вигуками, свистом. Проте в наш час точиться полеміка щодо дозволеності аплодувати під час вистави, тобто переривати ілюзію. Справді ж бо, оплески є елементом дистанціювання, входженням реальності у мистецтво. Відомий факт, що вихована публіка охоче аплодує “своїм “ акторам та їхній пишній мові або декораціям на початку вистави. І часто лунають оплески під час вистав у театрах на бульварах, ба навіть у “Комеді Франсез”, тим часом як інтелектуальний та “аванґардний“ глядач виказує ентузіазм тільки після опускання завіси і чинить так не для підбадьорювання акторських номерів чи ефектних сцен, а лише для подяки всій групі акторів у момент завершення вистави, коли якраз випала нагода викликати акторів, режисера, художника, ба навіть автора, якщо той бажає вийти.
Оплески іноді буквально передбачені в поставі. У всі часи театральні менеджери оплачували послуги фахових “оплескувачів” з метою заохотити публіку до схвалення вистави. Моменти вітання, адресованого глядачам акторами, які виходять на сцену і сходять зі сцени, часто репетирують. І такий ритуал буває інсценізованим,
наприклад, тоді, коли актори продовжують грати дійових осіб чи виконують якийсь
комічний номер (у цьому випадку, сумнівний спосіб для коміка нав’язати комізм дійовій особі).
Літ.: Poerschke, 1952; Goffman, 1974.
