Привиди серед філософів: як у Кембриджі уживалися дослідження паранормальних явищ та аналітична філософія
Автор: Матяш Моравеч, викладач філософії в Королівському університеті Белфаста. Його найновіша книжка — «Анрі Берґсон і філософія релігії» (2024).
Кембридж, батьківщина аналітичної філософії, також був центром досліджень паранормальних явищ. Як з’явилася ця «моторошна» тема?
«Я припускаю, що читач знайомий з ідеєю екстрасенсорного сприйняття ... телепатії, ясновидіння, передбачення і психокінезу. Ці тривожні явища, здається, заперечують усі наші звичні наукові уявлення... На жаль, статистичні докази, принаймні для телепатії, є приголомшливими... Визнавши їх достовірними, здається, не так уже й складно повірити в привидів та інших надприродних істот».
Ці слова не були опубліковані на сторінках маловідомого окультного журналу чи промовлені на таємній парапсихологічній конференції. Їх не написав вікторіянський спіритуаліст чи відвідувач спіритичного сеансу. Насправді їх автором є Алан Тюринґ, батько інформатики, і саме в його засадничій праці «Обчислювальна техніка та інтелект» (1950) описана «гра в імітацію» (більш відома як «тест Тюринґа»), покликана встановити, чи можна відрізнити інтелект машини від інтелекту людини.
Стаття починається з опису відомого нині уявного експерименту: людина, машина і спостерігач, який задає питання. Якщо спостерігач не може зрозуміти, хто з них хто, виходячи з їхніх відповідей, то машина пройшла випробування: її інтелект не відрізняється від людського. Переважна більшість статті розглядає різні заперечення проти експерименту з боку математики, філософії розуму або тих, хто скептично ставиться до здібностей комп’ютерів.
Втім, приблизно через дві третини статті Тюринґ піднімає питання, яке неочікувано викликає занепокоєння, що може порушити гру в імітацію: телепатія. Якби людина і спостерігач могли спілкуватися телепатично (чого машина нібито не могла робити), то експеримент провалився б. «Це дуже сильний аргумент», — стверджує Тюринґ. Зрештою, він припускає, що для того, щоб тест працював належним чином, експеримент повинен відбуватися в «кімнаті, захищеній від телепатії».
Чому Тюринґ відчував потребу говорити про телепатію? Чому він вважав екстрасенсорне сприйняття серйозним запереченням свого уявного експерименту? А як щодо його дивної згадки про привидів?
Англія на межі ХХ століття була одержима спіритизмом. Люди з усіх верств суспільства захоплювалися спіритичними сеансами, життям після смерті, привидами, передбаченнями та ясновидінням. Відомі медіюми, такі як Евсапія Паладіно, Ада Ґудрич Фрир та Ета Вридт, подорожували Европою, щоб продемонструвати свої здібності до левітації столів, спілкування з духами померлих або виробництва «ектоплазми» — таємничої напівматеріяльної, напівдуховної субстанції, що виходила з одного чи кількох отворів тіла медіюма. Часто, звісно, за чималу винагороду.
«Ектоплазма». Джерело: Бібліотека Кембриджського університету
З альбому спіритичних фотографій (1872) Фредерика Гадсона. Джерело: Музей Метрополітен, Нью-Йорк
1882 року група вчених, пов’язаних з Триніті-коледжем у Кембриджі, заснувала Товариство психічних досліджень — учене товариство, метою якого було вивчення цих явищ з наукової точки зору. За час свого існування Товариство налічувало серед своїх членів найяскравіші уми того часу, зокрема, письменника Артура Конана Дойла та фізика Джозефа Джона Томсона. Члени товариства демонстрували різний рівень прихильности до спіритичних явищ. Деякі були дуже віддані, як, наприклад, фізик Олівер Лодж, який написав дуже впливову книжку, що містить записи спіритичних сеансів, під час яких він спілкувався зі своїм сином, який загинув у бою під час Першої світової війни. Деякі були набагато скептичніші, як Елеонора Сиджвік, фізикиня і директорка Ньюнгемського коледжу в Кембриджі, або Джон Вен, винахідник діяграми Вена. Незважаючи на відмінності в рівні їхньої прихильности до реальности паранормальних явищ, ця гетерогенна група вчених поділяла думку, що ці явища вартують наукової уваги.
Значна кількість фахових філософів або приєдналися до товариства, або долучилися до його досліджень. Етик Генрі Сиджвік (чоловік Елеонори Сиджвік) був одним із його засновників, а також Фредерик Вільям Генрі Маєрс, винахідник слова «телепатія» і надзвичайно відданий член товариства: згідно з деякими свідченнями, він продовжував брати участь у роботі товариства і після своєї смерті, надсилаючи повідомлення з потойбічного світу через різних медіумів (такий собі екстремальний варіянт професора-емерита, який час від часу заглядає на кафедру). Президентами товариства були обрані такі видатні філософи, як Анрі Берґсон, Вільям Джеймс і Фердинанд Канінґ Скот Шилер. Чимало інших філософів, таких як Мей Синклер, були постійними членами.
Генрі Сиджвік та Евсапія Паладіно (бл. 1890 р.), яких сфотографувала Евелін Маєрс (уроджена Тенант). Джерело: Національна портретна галерея, Лондон
Товариство не було ізольоване від решти академічного світу. Обговорення «психічних» (англ. psychic) явищ з’являлись навіть у найпрестижніших філософських журналах того часу. Наприклад, у одному з випусків журналу «The Monist» за 1902 рік була опублікована стаття під назвою «Дух чи привид» авторства Пола Каруса (редактора журналу). Роздуми про життя після смерті, передбачення та телепатію також з’являлися в журналах «Mind», «Proceedings of the Aristotelian Society» та «Philosophy». Незабаром після початку століття популярний інтерес до психічних досліджень почав згасати. Виявилося, що ектоплазма була звичайною марлею. Левітаційні столи виявилися прикріпленими до рибальської волосіні. Привиди, що з’являлися майже в повній темряві зі «спіритичних шаф», підозріло нагадували самих медіумів, одягнених у білі халати. Однак філософський інтерес до паранормальних явищ тривав. Навіть після того, як дослідження паранормальних явищ були витіснені з кафедр біології, психології та фізики на периферію академічного світу, професійні філософи продовжували теоретичні обговорення їхніх висновків. Кращого прикладу взаємодії академічної філософії та «психічних» досліджень важко знайти, ніж Чарлі Данбар Брод.
Чарлі Данбар Брод (1887–1971) був лектором, а згодом професором моральної філософії в Кембриджському університеті. Він опублікував численні праці з етики та історії філософії, хоча сьогодні його знають як одного з найвпливовіших філософів того періоду ХХ століття. Він також був одним із перших відкритих геїв серед британських філософів.
Чарлі Данбар Брод (1930), фотографія Волтера Стоунмена. Джерело: Національна портретна галерея, Лондон
Переглядаючи архів паперів Брода в Триніті-коледжі, можна побачити, як нотатки з логіки, метафізики та часу розташовані поруч із гороскопами, які він складав для друзів, листами від людей, що повідомляли про зустрічі з привидами, та розлогими роздумами щодо статей, опублікованих у різноманітних парапсихологічних журналах. Їхнє фізичне співіснування в архіві відображає взаємний вплив між філософією Брода та його зацікавленням паранормальним. Його філософські погляди формували підхід до «психічних» явищ. Але й «психічні» явища, як ми бачимо, також впливали на його філософію. У будь-якому випадку, він вважав паранормальне чимось серйозним.
Товариство психічних досліджень обирало його своїм президентом двічі: у 1935 та 1958 роках. Впродовж своєї кар’єри він опублікував безліч праць про телепатію, ясновидіння, полтергейстів, життя після смерті та пророчі сни. Його бібліотека містила книжки про астральні проєкції, астрологію, людське безсмертя та вампіризм. У машинописі своєї автобіографії він зазначає: «Я не знаю, коли та як [мій інтерес] з’явився, але навряд чи пам’ятаю час, коли його не існувало».
Брод публікував свої погляди на паранормальні явища не лише в періодичних виданнях з психічних досліджень, а й у провідних філософських журналах. Попри свою сумнозвісну зацікавленість у психічних дослідженнях, його праці на цю тему загалом є досить неоднозначними. У своїх публікаціях для товариства він чітко висловлював віру в існування паранормальних явищ. Однак у поважних філософських журналах він обирав більш скептичний тон і зосереджувався переважно на філософських наслідках, які ці явища могли б мати, якби виявилися реальними.
Яскравим прикладом застосування філософського інструментарію до психічних досліджень є його робота над передбаченням — ймовірною здатністю бачити майбутнє. Особливий інтерес для дослідників психічних явищ становили «віщі сни» — сни звичайних людей, що містили майбутні події. Товариство було захоплене передбаченнями від самого свого заснування, але зацікавленість у цій темі суттєво зросла після популярної публікації від стороннього академічного автора, який мав величезний вплив на пізніші погляди Брода щодо природи часу.
У 1927 році Джон Вільям Дан (1875–1949), авіяційний інженер з Ірландії, опублікував книжку під назвою «Експеримент з часом» (An Experiment with Time). Книжка мала три основні цілі. Перша — надати перелік віщих снів, які бачив сам Дан. Друга — запропонувати посібник, що описував, як можна навчити свій розум бачити майбутнє уві сні. За словами Дана, з відповідним тренуванням це міг робити кожен. Третя мета полягала в тому, щоб представити теорію часу під назвою «серіялізм», яка мала пояснити, як можливі передбачення.
«Експеримент з часом» (1927) Дж. В. Дана. З відкритих джерел
Серіялізм починається з припущення того, що все, що рухається, повинно рухатися в часі. Наприклад, автомобіль, що рухається дорогою, знаходиться в одному місці в t1, а в іншому місці, далі по дорозі, в t2. Якби не було часу, було б важко описати автомобіль як «такий, що рухається». Але, стверджував Дан, сам час рухається. Було б дивно заперечувати, що час рухається. Він не може залишатися на місці. (Британський філософ Ентоні Флю зазначив, що Дан не проводить розрізнення між простим просторовим рухом і невловимим «плином часу», що є головною помилкою, яка зрештою веде до його химерної теорії часу). Тож Дан вважав, що має існувати метачас або гіперчас, вища серія «часу над часом», яка описує рух часу, в якому ми живемо. Але цей «час над часом» також повинен рухатися (інакше це не буде часом). Отже, має бути третя серія часу і так далі до безкінечности. Дан вірив, що під час сну наш розум може отримати доступ до цих вищих серій часу, деякі з яких містять події майбутнього.
Книжка стала бестселером. Її перевидавали декілька разів, і вона вплинула на кількох ключових письменників ХХ століття, зокрема Хорхе Луїса Борхеса, Клайва Стейплза Льюїса, Джона Бойнтона Пристлі та Джона Роналда Руела Толкіна. Фізик Артур Единґтон написав схвального листа до Дана, який був опублікований у пізніших виданнях книжки. Широка публіка захопилася ідеєю «бачити майбутнє» настільки, що фраза «сон Дана» стала синонімом будь-якого віщого сну.
Натомість в академічних колах книжку висміювали. Не стільки через те, що Дан вірив у віщі сновидіння (насправді, багато вчених вважали, що каталог цих снів, який він навів, був єдиною цінною частиною його книжки), скільки через його дивну теорію часу. Один критик з «Journal of Philosophy» зазначив, що було дуже важко сприймати це серйозно, інший у «Nature» припустив, що книжка може бути просто жартом, а один невдоволений філософ назвав серіялізм «логічною головоломкою».
Брод був єдиним професійним філософом, який серйозно зайнявся ідеями Дана. Триніті-коледж зберігає власні примірники книжок Дана, на берегах яких містяться численні нотатки з пропозиціями щодо виправлення серіялізму та використання його для створення філософськи обґрунтованого тлумачення віщих снів. Він навіть опублікував окрему статтю про Дана у журналі «Philosophy» у 1935 році та згадував Дана в кількох місцях його головної праці «Дослідження філософії Мактаґарта» (1933–1938).
Брод розглянув те, що можна назвати онтологічною проблемою віщих снів. У першій половині ХХ століття однією з найбільш поширених точок зору на час була теорія «блоку, що зростає», яка стверджує, що минуле існує, теперішнє існує, але майбутнє не існує. Це досить добре узгоджується з нашими повсякденними уявленнями про час, але ставить особливу філософську проблему для існування віщих снів. Припустімо, я передбачаю уві сні, що станеться наступної суботи. Якщо теорія блоку, що зростає, правильна, то наступна субота ще не існує. Тож що ж я побачив у сні? Як я міг побачити те, що ще не існує?
Захоплення ідеями Дана надихнуло Брода висунути одну з перших теорій «гіперчасу». Йдеться про групу теорій, згідно з якими час має два або більше вимірів подібно до того, як простір, у якому ми живемо, є тривимірним. На думку Брода, один з вимірів має структуру «блоку, що зростає». У цьому вимірі майбутнього не існує. Але він припустив, що може існувати й другий вимір часу, у якому майбутнє існує і містить передбачену подію. У віщих снах ми отримуємо доступ до цього виміру. Це спрощений варіянт логічної системи Дана: Брод відмовився від ідеї, що сам час має рухатись в часі, і відкинув концепцію «нескінченної» кількости вимірів. Двох вимірів достатньо.
Хоча Брод намагався зробити теорію Дана менш логічно складною, один із його студентів у Триніті-коледжі підняв застосування логіки у дослідженні паранормальних явищ на значно вищий рівень. Казимир Леві (1919–1991) був одним із найвидатніших філософів-логіків ХХ століття. Він вплинув на ціле покоління аналітичних філософів, а бібліотеку факультету філософії Кембриджського університету названо на його честь. Немає доказів того, що Леві цікавився спіритизмом під час навчання на бакалавраті (саме тоді він публікував статті у журналі Analysis). Однак, схоже, це змінилось у 1938 році.
Влітку 1938 року, перед початком останнього року навчання на бакалавраті, 19-річний Казимир Леві відвідав польського художника Станіслава Іґнація Віткевича (більш відомого як Віткаций) у його студії в Закопаному, Польща, щоб замовити у нього портрет. Віткаций був відомий своєю зацікавленістю містицизмом і спіритизмом. Він брав участь у спіритичних сеансах, а багато його картин створювались під впливом психоделічних речовин. Пастельний портрет Казимира, що його створив Віткаций того літа, нині зберігається у коледжі Триніті та ілюструє багато онлайн-ресурсів про нього, зокрема статтю у Вікіпедії. Ми не знаємо, як саме проходив процес написання портрета Леві у Віткация. Однак через рік Леві зробив несподіваний вибір і почав писати свою докторську дисертацію на тему дослідження паранормальних явищ.
Портрет Казимира Леві (1937) роботи Станіслава Іґнація Віткевича. Джерело: Вікіпедія
Дисертація під назвою «Деякі філософські міркування про життя після смерті» була написана під керівництвом британських філософів Джона Віздома та Джорджа Едварда Мура, подана у жовтні 1942 року та захищена перед Бродом і Сесилом Алеком Мейсом, психологом, який пʼятьмя роками раніше прочитав лекцію памʼяті Фредерика Вільяма Генрі Маєрса в Товаристві психічних досліджень. Ця дисертація ознаменувала появу нової методології у філософському підході до дослідження паранормальних явищ. Коли Леві писав свою працю, лінгвістичний аналіз вже почав домінувати. Кембриджські філософи зосередились на значенні слів і висловлювань, а також на ролі емпіричних даних у метафізиці істини. Перше речення дисертації Леві є показовим прикладом цього нового підходу: «Чи має сенс твердження, що я переживу смерть свого тіла?»
У своїй дисертації Леві застосовує лінгвістичний аналіз до двох конкурентних теорій про привидів. Першу теорію, що стала відомою як гіпотеза «психічного фактора», запропонував Брод у 1925 році. Брод запитує: «Чи не може бути так, що те, що ми знаємо як «розум», є сполукою двох факторів, жоден із яких окремо не має властивостей розуму, так само як сіль є сполукою двох речовин, жодна з яких окремо не має властивостей, притаманних солі?» Ідея полягає в тому, що «психічний фактор» може, за певних умов, пережити тілесну смерть фізичного фактора і, можливо, проявитись у вигляді привида.
Леві вважав цю теорію непереконливою. На його думку, у концепції Брода бракувало ключового елементу — критеріїв верифікації. Теорія верифікації була популярним підходом до проблеми значення: згідно з нею, твердження є значущим лише тоді, коли його можна перевірити. Наприклад, твердження «на столі лежить яблуко» є значущим, оскільки я знаю, як його перевірити: я можу підійти й подивитися, чи справді там є яблуко. Натомість багато хто вважав, що метафізичні або релігійні висловлювання, на кшталт «Бог є добрий», позбавлені сенсу, бо ми не можемо уявити, як їх можна було б перевірити. І саме в цьому, стверджував Леві, полягає головна вада теорії Брода: як я можу перевірити, що лише частина мене пережила тілесну смерть? Якщо я маю здійснити цю перевірку, то мушу існувати як та сама особа до і після смерті, а не лише як один із моїх двох «факторів».
Другу теорію, яку критикував Леві, згодом назвали гіпотезою «психічного етеру». Її висунув Генрі Геберлі Прайс, професор логіки Оксфордського університету, нині переважно відомий своїми працями з філософії сприйняття. Як і Брод, Прайс активно брав участь у діяльності Товариства психічних досліджень, яке обирало його президентом у 1939 та 1960 роках. У 1950-х він відвідував парапсихологічні конференції, а одного разу навіть прийняв мескалін, аби з’ясувати, чи надасть йому це паранормальні здібності. (Не надало.)
Прайс стверджував, що «психічний етер» — це «щось проміжне між розумом і матерією... щось, що певною мірою є матеріяльним, оскільки має просторові розміри — і водночас володіє деякими властивостями, які зазвичай приписують розуму». Він вважав, що як тільки певний ментальний образ виникає (наприклад, коли ви дивитесь на яблуко, в уяві з’являється його образ), він може надалі існувати у психічному етері навіть після смерті розуму, що його створив. За певних умов, сукупність таких образів може з’явитися у вигляді привида перед медіюмом або надзвичайно чутливою людиною.
Леві заперечував, міркуючи так: «Сказати про якийсь конкретний образ, який я маю у певний момент часу t, що він, саме цей образ, існує в момент t — це те саме, що сказати: я маю його в момент t; а сказати про конкретний образ, який я мав у момент часу t1, що він існував у t1 — це сказати, що я мав його у t1... Отже, логічно неможливо, щоб образ, який я маю в певний момент, продовжував існувати після того, як я перестав його мати. Тим більше він не може існувати після моєї смерті».
Іншими словами, образи нерозривно пов’язані з моментом свого виникнення та актом сприйняття. Вони не можуть існувати самостійно після того, як ці акти припинилися.
Цікаво, що Леві вважав можливим довести хибність теорій Брода та Прайса виключно за допомогою логіки та мовного аналізу. Не потрібно відвідувати спіритичні сеанси, вимірювати вібрації мозку чи досліджувати медіюмів у парапсихологічних лабораторіях. Достатньо лише вдуматися в значення слів («психічний фактор» і «образ»), якими формулюються ці теорії, щоби виявити їхню неспроможність.
Незважаючи на вади теорій привидів Брода і Прайса, Леві несподівано дійшов висновку, що твердження «Я переживу смерть мого тіла» може мати сенс за певних дуже специфічних умов і дуже специфічного використання мови. Хоча це може здатися дуже обережним висновком у маргінальній дискусії на малозрозумілу тему, для Брода і Леві на початку його кар’єри дослідження паранормальних явищ були не просто екстравагантним хобі. Вони активно формували їхні «офіційні» філософські погляди. Як ми вже бачили, філософія часу Брода в його «Дослідженні філософії Мактаґарта» була значною мірою сформована під впливом необхідности врахування передбачень. Обговорення «психічного фактору» лежить в основі його впливової книжки «Розум і його місце в природі» (1925). Його погляди на «основні обмежувальні принципи» реальности сформувалися під впливом занепокоєння, що ці принципи можуть бути порушені психічними феноменами. Йшлося про порушення законів фізики або про наслідки нових форм безпосереднього спілкування між людьми без фізичних посередників, таких як вуха, рот чи повітря. Так само дисертація Леві лягла в основу двох його ключових статтей, опублікованих у журналах «Mind» і «Proceedings of the Aristotelian Society» невдовзі після його захисту.
Що цікаво в цих двох статтях, так це те, що до того часу, як вони потрапили до друку, всі покликання на «психічні» дослідження були видалені. Згадки про паранормальні явища були прибрані. Це не дивно. З листування Леві з Бродом і Муром ми знаємо, що на той час, коли він закінчував свою докторську дисертацію, він (на відміну від Брода і Прайса, які на той момент займали професорські кафедри) відчайдушно намагався отримати академічну посаду. Пов’язувати себе з психічними дослідженнями, які навіть Брод свого часу описав як «моторошну» дисципліну, могло бути занадто ризиковано.
Багато з цих філософських зацікавлень парапсихологією та «психічними» дослідженнями нині забуті — або, можливо, замовчуються через сором. Стенфордська філософська енциклопедія, наприклад, містить лише кілька слів про інтерес Брода і Прайса до парапсихології, а моя власна стаття, що готується до друку, наразі є єдиною, присвяченою роботі Леві над психічними дослідженнями.
Деякі сучасники Брода і Прайса також вважали, що психічні дослідження не варті уваги істориків філософії. У томі Рудольфа Меца «Сто років британської філософії» (1938) психічним «дослідникам» (лапки — його) та їхнім «об’ємним працям» присвячено лише дві сторінки. Його тон зневажливий, і він каже, що «навряд чи це додає чести сучасній британській філософії, що так багато мислителів і дослідників, яких інакше варто було б сприймати серйозно, на цьому ґрунті виявилися такими авантюристами».
Незважаючи на критику Меца, багато філософів продовжували працювати над питаннями психічних досліджень ще впродовж 1950-х і 1960-х років після того, як психічні дослідження залишили інші факультети сучасного університету. Серед цих філософів були Ентоні Флу, Марта Кніл та інші маловідомі мислителі, такі як Кадамбур Тирувенкатачарі Кришнамачарі, Генрі Едріан Конвей Добс і Клемент Мандл. Також схоже, що Курт Ґедель також вірив у потойбічне життя.
Кембридж був одним із місць народження аналітичної філософії, яка пишається тим, що відмовилася від спекулятивної метафізики і робить великий акцент на науковій точності та емпіризмі. Але «моторошні» теми, такі як телепатія, життя після смерті та привиди, пронизували філософську екосистему в Кембриджі та за його межами ще довго в 1960-х роках. Це підштовхнуло багатьох зацікавлених мислителів до нових творчих досліджень природи часу, матерії та мови. Тому, коли Алан Тюринґ, один з найвідоміших випускників Кембриджа, звернув свою увагу на штучний інтелект і зробив епохальний внесок у його розвиток, цілком природно, що він був стурбований проблемою, яку багато хто з його колег вважали глибоко загадковою — телепатією.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «When psychical research and analytic philosophy shared Cambridge» в журналі «Aeon» 14 березня 2025 року.
Переклали Анастасія Устінкіна, Ольга Фірковська, Анна Шрьопер, Дар’я Ярош, Валерія Горбач, Аліна Пашковська.
