«Я не співець чудовної природи...» (Про роль митця в суспільстві в поезії П.А. Грабовського)

О.С. Олександренко 

 За вікном стугонить хуга, гойдає перемерзлим галуззям дерев. Грабовський хукає в руки, зігріваючи задубілі пучки. Язичок сліпака злякано тремтить од вітру, що гуляє по кімнаті.

 Скільки вже таких лютих зим Довелося витерпіти! І як довго ще тут гибіти? Чи трапиться нагода ще хоч раз побувати на Вкраїні?

 Тяжкі думи рядками кладуться на папір:

Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,

Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?

 Тернисту путь Грабовському осявали світлі ідеали гуманізму й справедливості, ідеї революційного оновлення світу. Поет і в глухих нетрях Сибіру не занепадав духом; долаючи життєві злигодні, не припиняв революційної боротьби і вів за собою інших. Як бойовий наказ звучали його закличні, мобілізуючі рядки з вірша «Співець»:

Поперед інших стяг новий неси,

Карай насильство своїм словом віщим.

Веди нас в мир і горя, і краси,

Стань проти зла, доки його не знищим!

 Літературу поет вважав надійною зброєю в боротьбі «за щастя для людини, за світло в чорній млі».

 Одна з провідних тем творчості П. Грабовського — тема ролі художнього слова в житті людей, обов’язків поета-громадянина, трактування поняття прекрасного. Вона яскраво розкривається у вірші «Я не співець чудовної природи».

 Дехто з методистів радить, щоб роботі учнів над цією поезією передувала бесіда про згубний вплив «чистого мистецтва» на естетичну теорію та творчість окремих російських і українських поетів, про погляди прогресивних діячів літератури на суспільну роль мистецтва слова.

 Можна піти й іншим шляхом: донести до учнів глибокий зміст вірша, вникнувши в його художню тканину, розкрити ідейне спрямування твору, а вже потім вдатися до теоретичного матеріалу.

 У вступній бесіді вчитель скаже, що вірш «Я не співець чудовної природи» — програмний у творчості митця. П. Грабовський надавав йому важливого значення. Про це, зокрема, свідчить той факт, що твір, опублікований у ранній збірці «Пролісок», потім у значно переробленому вигляді був уміщений у книжці поезій «Кобза». Ми розглядаємо другий, удосконалений письменником варіант.

 ...Далека батьківщина з’являлася до поета у мріях, він снив її чарівними просторами, «зеленим гаєм», «пахучим полем» і «лугом широким, наче море...» Та краса рідної України ніколи не заступала від пильного Поетового зору картин людського лиха, злиденного життя трудового народу.

 Увесь вірш, починаючи від першого рядка — рішучого категоричного заперечення («Я не співець чудовної природи») і до останньої строфи, де висловлена тверда впевненість у тому, що «світ з турботами всіма» все ж озветься у серці співців, звучить як поетична декларація поглядів поета на завдання художньої творчості.

 Ліричного героя-митця не знаджують ні «золочені простори», ні «куточки благодатні», не хвилюють такі атрибути салонної лірики, як «блакить», «пташки», «соловйові хори». За його твердим переконанням, не ця «зверхня» краса має захоплювати справжнього народного співця — він повинен заглянути в саму глибінь життя трудового народу. І перед зором митця відкриється страхітлива картина нужди та злиднів поневоленого люду. Автор створює узагальнену картину капіталістичної дійсності: «з-під соловйових хорів, мов ніж, вража скрізь стогін мужика». Цей метафоричний вислів, побудований на контрастному зіставленні слухових образів (солов’їні хори — стогін мужика), підсилює порівняння («мов ніж») та алітерації (приголосні р, ж).

 Поряд з узагальненнями («з ума не йдуть знедолені народи») поет подає і конкретні реалістичні деталі («люд без житнього шматка»). Одним влучним словом «людці» виявляє він ставлення до панських «рафінованих» поетиків, які не хотіли бачити народного лиха і на всі лади безтурботно виспівували «про райські сни й куточки благодатні». Вони заслуговують лише презирства та зневаги.

 Цей афористичний рядок із вірша звучить як естетична формула поета, висловлена з чітких класових позицій. Поет-революціонер завжди був поборником прав покривдженого люду. Він дбав про те, щоб і література виражала думи трудящих, щоб слово поета підтримувало віру людини у свої сили, пробуджувало в ній енергію і революційний порив, гартувало волю і бойовий дух. У згаданому вже вірші «Співець» П. Грабовський, звертаючись до своїх сучасників — творців художнього слова, писав:

Не додавай знесиленим журби,

Не добивай зневір’ям підупалих,

А розбуди на діло боротьби,

Знайди розвагу в світлих ідеалах!

 Думки про активну роль літератури в суспільно-політичному житті висловлював П. Грабовський і в своїх літературознавчих працях. Стаття «Дещо про творчість поетичну» за програмою в школі не вивчається, але вчитель не залишить її поза увагою. Хай учні збагнуть найсуттєвіші, найголовніші естетичні положення автора. Допомогти їм у цьому повинен учитель. Насамперед він наголосить, якою, на думку письменника, має бути справжня революційна література і поезія зокрема. Грабовський вважав її «одним з чинників поступу загальнолюдського». Вона повинна бути засобом «боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та окривджених». Взірцем поета — борця і громадянина — для Грабовського був Шевченко, який у «своїй праці поетичній... мав на оці тільки людину та її щастя».

 Але П. Грабовський уболіває не тільки за високий ідейний зміст поезії, а й за форму. Ці мистецькі категорії не існують у нього відірвано одна від одної. Передумовою «живої, багатої та оригінальної форми» поет вважає тісний зв’язок з життям народу. Крім поезії Шевченка, зразком художньої досконалості для Грабовського були «чарівничі пісні народні». Поет захоплено пише про них: «Що за милозвучність та краса, не кажучи вже про класичну простоту та безпосередність натхнення!.. Влучність вислову надзвичайна, а стислість під час просто непередатна!»

 Як бачимо, П. Грабовський далекий від того, щоб заперечувати красу поетичного слова. Але він наголошує насамперед на активній суспільно-громадській функції поезії, на високому політичному резонансі красного письменства.

 Поетові-революціонеру декадентська література була ворожа своєю байдужістю до народного життя, до практичних потреб трудящих. Він осуджує всіляке «цвірінькання» в літературі, аполітичність художньої творчості. Грабовський ішов дорогою, вказаною йому великими вчителями — Шевченком, Чернишевським, Добролюбовим, Некрасовим, Франком.

 Великий сучасник Грабовського Іван Франко також був для нього прикладом поета-борця, твори якого палахкотіли «вогнем в одежі слова», кликали мостити шлях до нового життя.

 Підсумовуючи аналіз поезії «Я не співець чудовної природи» та статті «Дещо про творчість поетичну», доходимо висновку, що П. Грабовський стояв на реалістичних позиціях у питанні про роль митця в суспільстві, що він поділяв погляди своїх попередників і сучасників — революційних поетів та мислителів, вважаючи декадентське «чисте мистецтво» ворожим народові.

 У вірші «Я не співець чудовної природи» і в інших творах про роль і значення художнього слова П. Грабовський неухильно дотримувався принципів революційної естетики.

Не все співати нам про квіти

Та любуватися Дніпром... —

заявляє він у посланні «Поетам-українцям», висуваючи перед митцями слова актуальні соціальні завдання: «спинить навколо голос стонів», «розвіять пітьму забобонів», прийти на допомогу злиденному народові, «плазуючому у млі».

 Для з’ясування ставлення П. Грабовського до проблем краси доцільно використати й пейзажну лірику поета. Ось цикл «Веснянки» (збірка «З півночі»). Вивчення його треба організувати так, щоб учні глибоко зрозуміли основний ідейний задум автора — показати, як на лоні чарівної природи страждає безправний трудовий люд. Цю контрастність підкреслює поет насамперед за допомогою образів. Так, у першій веснянці змальовується чудова благодатна пора року, коли «зійшли сніги, шумить вода, весною повіва». Ця узагальнена картина доповнюється образними деталями («травка молода», «веселе сонечко», «гайок привітно шелестить», «струмочок виграє»), які й створюють колорит пейзажного малюнка. Здається, ніщо не порушить цієї гармонії кольорів і звуків...

 Поет мріяв про світлу радість людини праці, про щасливе життя трудящих на чарівному лоні природи, в достатку й злагоді. Не випадково оптимістичну картину весни (перша веснянка) увінчують мажорні рядки, що являють собою поєднання зорових та звукових вражень:

Сіяють злотом небеса,

Витьохкують пташки...

Як добре було б на цьому поставити крапку, та:

Ховає зверхня ця.краса

Смердючі болячки, —

гірко резюмує поет.

 Як бачимо, весняний розквіт природи не може приховати від митця «смердючі болячки» дійсності. Характерно, що разючий контраст між красою природи і соціальним устроєм під пером Грабовського набуває інтернаціонального характеру. Так, на запитання, чи й по інших країнах «люди носять рабські пута», ластівка «сумно заспівала» про те, що «скрізь панує згуба, люд — узаперті».

 До якого ж висновку приходить поет? Обмежується констатацією тяжкого становища народу, який «бездольний в пітьмі плута», чи б’є на сполох, пробуджує громадську думку? Устами ластівки П. Грабовський закликає:

Бийте, рвіть кайдани,

Доки дух не вмер І

 Митець докоряє своїм сучасникам за пасивність, байдужість до долі трудящого люду. Однак він далекий від зневіри:

Певен я — минеться все;

Ще заблисне наша слава,

Праця вгору піднесе.

 Поет звертається до розквітлої «весноньки красної» з благанням оновити все «духом творчості», запалити в холодних грудях пригаслий вогонь, привести сучасників до «живого життя». Прояви стихійних сил природи асоціюються в уяві митця з оновленням довколишнього світу, вони збуджують сили, вселяють віру, спонукають до активної дії.

 Алегоричний образ грому, метафора, алітерація звука р, барвистий лексичний малюнок надають поезії П. Грабовського високих художніх якостей. Вкажемо ще на одну алегорію — образ літа, яке настане після весни з громом: пробудження народу приведе до розквіту всього суспільного життя, до змужніння духовних сил народу.

 На початку статті ми вже говорили про поневіряння П. Грабовського по царських тюрмах, на вигнанні в Сибіру. Поет не сподівався вирватись на волю, хоч вона снилася йому ночами, з’являлася у мріях. Тоді в поетовій уяві звичайні рідні краєвиди України здавалися несказанно прекрасними. «Як чарівничо зелене наше убоге село», — пише П. Грабовський у вірші «Омана», у посланні «До парнасців» утверджується думка про дійову мобілізуючу роль художнього слова, про високий обов’язок митців у боротьбі за волю трудового народу:

Соловейко співа на гіллях,—

Не діліть його красного труду,

А до волі показуйте шлях

Простим словом убогого люду!

 Л-ра: УМЛШ. – 1975. - № 12. – С. 54-58.