Розмова з Марією Чумарною, авторкою підліткової книги «Яромир, або Вивідувач короля Данила: історична повість з княжих часів»
Марія Чумарна – поетеса, прозаїк, перекладач, педагог-новатор. Авторка близько 80 видань, серед яких – поетичні збірки, романи, книги для дітей, підручники, дослідження про творчість Тараса Шевченка та про українську кодову символіку і звичаєву культуру українців.
— Повість «Яромир» — історична. Про які події в ній ідеться?
— У повісті розповідається про події тисячолітньої давнини, які дивовижно перегукуються з подіями, що відбуваються в сучасній Україні. Довголітня війна наших предків з ординськими окупантами доволі детально описана у «Галицько-Волинському літописі»: це напад диких орд на Русь, руйнування Києва Батиєм та окупація всіх земель нашої держави до Карпат.
Великим і мудрим правителем Галицько-Волинської Русі на той час був князь, а згодом — король Данило. Він був сином київського стольного князя, а пізніше — правителя галицько-волинських земель Романа, котрий загинув, намагаючись помирити між собою правителів розрізнених європейських володінь, які ще не визначились як держави. Данило Романович із честю тримав оборону Києва до останнього воїна — незламного воєводи Дмитра. Після завоювання Батиєм Києва став могутнім щитом в передгір’ї Карпат, захищаючи всю Європу від навали ординців. Він, як і сьогодні, звертався по допомогу до Ватикану і до всіх правителів за Карпатами, аби спільно подолати страшного ворога. Але допомоги не було…
У великій багатолітній боротьбі проти ординців прославились українські міста-фортеці — Володимир, Галич, Бакота, Кременець, Холм…
Бакота — унікальне городище над Дністром і село, зруйноване совєцькою владою декілька десятиліть тому, — неймовірно загадкове, енергетично сильне місце на історичній мапі України, яке сьогодні називають «українською Атлантидою». Це село, в якому мені довелося побувати ще до його затоплення, пробудило багато запитань — і, напевно, генетичну пам’ять. Бо образ цих білих скель, його таємничих і мудрих жителів навіяв мені сюжет про Яромира: я наче «прокрутила» у свідомості живий фільм. Поєдналися історичні деталі з літописних джерел із містичними образами воїнів-характерників, яких могла народити саме така земля…
— Чому Ви взялися писати повість саме про такі далекі часи? Як до Вас «прийшов» Яромир?
— Я давно вивчаю давню історію та культуру нашого народу: на матеріалі історичних джерел, міфів, легенд. Мене завжди цікавило питання спадкоємності лицарства на нашій землі — від казкових героїв, богатирів старовини, бувальщин, дум і легенд до потаємної місії кобзарів-характерників та героїв козацької доби. Я знайома із практикою сучасного загартування молоді, що сьогодні оволодіває нашими древніми бойовими мистецтвами. У моїй авторській українознавчій школі, яку я заснувала на початку незалежної України в 1991 році, замість уроків фізкультури хлопчики займалися бойовим гопаком. Його відродив Володимир Пилат.
Для підлітків оволодіння технікою козацького рукопашу було необхідною умовою для пластунського вишколу — як у часи козаччини, так і в давніші часи. І мій Яромир — це юний пластун, нащадок характерницького роду, який стає наймолодшим дружинником короля Данила та його вивідувачем — у сучасному розумінні розвідником, який знає мову і звичаї ворога, володіє бойовим мистецтвом і вміє створювати «загони самооборони». А ще юнак цінує дружбу та кохання, співчутливий і щирий у стосунках із людьми…
— У повісті багато містичних моментів, елементів фантазійного жанру. Чи справді, на Вашу думку, існує цей містичний зв’язок людини із землею, з її давньою історією?
— Безумовно, він існує. В одній зі своїх перших поетичних збірок я вмістила вірш, який починається словами: «Земля народжує і любить нас…», а закінчується таким рядком: «Земля на зорі дивиться крізь нас…».
Минуло багато літ, а глибинне значення цих слів починає все глибше розкриватися з часом. Наша планета — живий організм: на ній, окрім людей, живуть різні створіння, які мають унікальні часовиміри та унікальний вік. Час каменю і час метелика — на полярній відстані: час людського життя — десь, можливо, посередині. І у кожного створіння — власна пам’ять. Вода і камінь мають найпотужнішу пам’ять. У камені записана вся історія нашої планети. А білий камінь, оспіваний у наших казках, думах і піснях як камінь початків, — це особлива порода земних істот. І таємничість нашого Подністров’я криється в особливій енергетиці його камінного русла та стрімких берегів. Саме в умінні вслухатися у голоси землі, відчувати зв’язок з її енергією — сила так званих характерників, відунів, мольфарів, якими багата Україна.
— Чи вважаєте Ви, що знання історії на нинішній день є дуже важливим для сучасної молоді? Якщо так, то що корисного і повчального може винести сучасний юний читач із знайомства з героями повісті «Яромир»?
— Історія людства — це своєрідна «спіраль»: на певній просторовій відстані, на новому витоку еволюції повторюються певні закономірності розвитку. Якщо не засвоюєш «уроку», не набуваєш досвіду виживання, то на новому історичному витку еволюції ці «уроки» повторюються, але завдання ускладнюються.
Що повчального для кожного з нас із подій тієї давнини? Те, що не вилікувана рана, не подоланий ворог із часом стають грізнішими та більш небезпечними для виживання. У цьому житті нема нічого «стороннього», що би не стосувалося кожного із нас як представника єдиного народу. Битися треба за себе, як сказав Яромир, і тоді ти врятуєш не лише себе, а й свою землю, все людство, яких не вважаєш «сторонніми». Якщо кожен із нас скаже собі: «Я є Україна!» і захищатиме свою Україну в серці всіма ділами, помислами і волею, тоді наш народ стане нездоланним.
— Українська молодь зараз живе в реаліях війни, цікавиться її історичними причинами. Які теми, на Вашу думку, має порушувати сучасна українська література, аби давати потрібні відповіді та показувати правильні шляхи для власних досліджень?
— Перш за все, ця література повинна не розважати молодь, не відводити її від правди та реалій життя, а бути правдивою, а також будівничою: доносити до свідомості людей істинні цінності життя.
Колись, ще студенткою, я була вражена однією фразою із роману Ромена Роллана, яка звучала приблизно так: читання книг корисне, якщо книга може стати «цеглинкою» у розбудові твого внутрішнього храму. Якщо ж воно лише руйнує світ твоїх мрій, надій та цінностей, ослаблює волю та краде у тебе реальний час жити — таке читання шкідливе.
Як письменниця відчуваю велику відповідальність за ті цінності, які намагаюся розкрити перед своїм читачем. Як педагог розумію, що читання книг — це не просто втрата свого життєвого часу, а присутність в іншій віртуальний реальності, де твоя свідомість творить власні образи, утверджує власні пріоритети. У книзі ти не можеш бути безстороннім: завжди стаєш на чийсь бік, приймаєш чужі думки та заганяєш їх у власну свідомість як особливі підказки. Чи завжди ті підказки пригодяться? Лише тоді, коли зміцнять твою довіру до життя, укріплять дух і волю, пробудять світло любові…
По-справжньому людину зцілює тільки правда. Тому молоді треба розповідати правдиву історію. Що менше агресивних фантазій та кровожерної містики, то світлішою буде дорога в життя крізь хащі літературного розмаїття.
