Виправдання вибору. Що таке когнітивний дисонанс і як з ним боротися
Чи є різниця між зовнішнім та внутрішнім самовиправданням? Які психологічні механізми змушують людей боротися із моральним дискомфортом? Яким чином зовнішні заборони впливають на те, як ми оцінюємо свої дії? Відповіді на ці питання знайдете у цій статті.
Когнітивний дисонанс: як це було спочатку
Про існування когнітивного дисонансу здогадували ще в Стародавню Грецію. Езоп навіть написав про нього байку. У ній лисиця дивиться на виноград, що висить надто високо, щоб до нього дістатися. З одного боку, їй хочеться його з'їсти, але з іншого вона не може до нього дотягнутися. Лисиця стикається з двома фактами, що суперечать один одному, і у неї спрацьовує когнітивний дисонанс. Принаймні так люди скажуть після виходу на сцену Леона Фестінґера — автора цього терміну. А хрестоматійний приклад уже готовий: езопівська лисиця ображається на недоступність винограду. Вона не може просто так знизати плечима, покоритися і піти шукати доступний виноград. Як так: я хочу, але не можу? Це непорядок! Тоді лисиця змінює своє ставлення до цього винограду і вирішує, що він взагалі надто кислий, щоб його їсти.
Я не хочу і не можу — звучить набагато спокійніше. Лисиця загасила пожежу свого когнітивного дисонансу і тепер може займатися своїми справами.
Ще давні греки знали, що люди не люблять дисонансу і прагнуть пояснити його. Безперечно, терпіти когнітивний дисонанс важко — і люди часто приймають ірраціональні рішення, щоб уникнути його.
Психолог Леон Фестінґер запровадив термін «когнітивний дисонанс» у 1957 році. Це сталося після проведення експерименту, в якому випробувані займалися різною нудною роботою на кшталт перевертання прищіпок на дошці. Одній групі платили 1 долар, другій – 20 доларів. Причому платили не за роботу, а за те, щоб вони переконали наступних учасників у тому, що завдання було веселим. Коли піддослідних попросили самостійно оцінити експеримент, ті, кому заплатили 1 долар, оцінили його як веселіший, ніж ті, кому заплатили 20 доларів.
Збиває з пантелику? Тому що учасники, яким заплатили 1 долар, зазнали дисонансу, принаймні так припустив Фестінґер.
Одного долара було недостатньо, щоб виправдати брехню, тому вони, по суті, переконали себе, що завдання справді було приємним. Адже вони не хотіли брехати, але разом з тим все ж брехали. А ось учасники, які отримали по 20 доларів, визнали цю суму достатньою для того, щоб збрехати. Тому вони не зазнали когнітивного дисонансу і залишилися при своїй думці про те, що завдання насправді було нудним, що й написали у чесному відгуці.
Крихти когніцій
Когнітивний дисонанс ввів у оборот щодо нове поняття когніції (cognition). Це будь-яка крихта знання, яку може мати людина. Це може бути знання про поведінку, знання про своє ставлення чи знання про стан світу. Дія — це не те саме, що ставлення до дії, а й те й інше може «перемелюватися» нашим мозком разом як крихти наших когніцій, як психологічні уявлення.
За Фестінґером, ці крихти при зіткненні можуть викликати три види відносин: згодні, нерелевантні та дисонансні. Згодне відношенням — це, наприклад, небажання напитися під час вечері та пиття води замість вина. Нерелевантне ставлення - це коли ми не хочемо вкотре напитися і надягаємо сорочку. Дисонансне ставлення - це коли ми не хочемо напитися, але замовляємо черговий келих ігристого.
Все, про що можна думати, є потенційним зерном для млина дисонансу.
Парадигма заборонених іграшок
Як і дорослі, у дітей когнітивний дисонанс можна виявити за допомогою парадигми індукованого підпорядкування. Для чотирирічних дітей вона називається парадигмою заборонених іграшок. Для цього потрібно спочатку попросити піддослідних скласти рейтинг іграшок. Після цього експериментатор забороняє грати з однією з іграшок із першої трійки хіт-параду. Коли дитині знову потрібно скласти рейтинг, заборонена іграшка, як правило, знецінюється. Мало того, що вона вилітає з топу, часто вона потрапляє до найнижчого рангу.
Дисонанс вибору
Ми постійно робимо той чи інший вибір: статті, які читатимемо, одяг, який будемо купувати, відпустку, до якої вирушимо.
Когнітивний дисонанс дуже часто виникає після ухвалення рішення. Він зменшується за рахунок зміни відношення, яке збільшує привабливість обраної альтернативи та зменшує привабливість невибраної. Адже в реальному житті ми не обираємо між чорним та білим, поганим та добрим. Ми вибираємо альтернативи, кожна з яких зі своїми плюсами та мінусами.
Чим складніше рішення, тим сильніший дисонанс.
У процесі прийняття рішень завжди є певний ступінь дисонансу. Цей ступінь змінюється згодом залежно від знань та мудрості, які ми набуваємо на своєму шляху.
Дисонанс вимірюється рівнем дискомфорту
Сканування мозку показало, що рішення, пов'язані з вищим рівнем когнітивного дисонансу, викликають помітний електрофізіологічний сигнал у префронтальній корі головного мозку – області, яка відстежує внутрішні конфлікти та помилки.
Дисонанс – це дискомфорт, стрес, занепокоєння. Чим більше поляризація та значущість когніцій, тим неприємніше.
Дисонанс вимірюють за таким суб'єктивним критерієм, як неприємність. Тобто якщо ми хочемо миру і йдемо битися, відчуваючи нуль неприємних відчуттів, то когнітивного дисонансу ми не маємо, незважаючи на логічну наелектризованість двох цих когніцій.
Кожна людина має свій рівень ментального дискомфорту, який вона готова терпіти без особливих зусиль. Комусь вистачає пожертвувати пару копійок у благодійний фонд, щоб продовжувати почуватися благодійником, комусь і з копійкою не треба розлучатися, щоб думати про себе як про мецената. А хтось жертвує останнє і все одно думає, що робить замало.
Чим сильніший суб'єктивний дискомфорт, тим більша мотивація до його зменшення. Дискомфорт змушує нас справді щось змінювати: або в голові, або в реальності. Дуже дієвий інструмент переконання, чи не так?
Дисонанс як інструмент переконання
Без почуття дискомфорту люди часто не знаходять мотивації до змін, тому дисонанс відіграє важливу роль у процесі переконання.
Існує навіть ціла стратегія індукції лицемірства. Це збудження дисонансу шляхом заяви людиною будь-якої точки зору, яка не відповідає її поведінці. Цю тактику використовують уже понад три десятиліття серед студентів, щоб привести їх до більш відповідальної поведінки. Досить публічно заявити серед своїх однокурсників про важливість використання презервативів, щоб серйозно подумати про власні практики безпечного сексу.
Дисонанс допомагає переконувати. Рецепт простий: щоб переконати когось, потрібно викликати у нього дисонанс, а потім підсунути власну пігулку для усунення дискомфорту.
А якщо ми не переконуємо, а примушуємо? І тут когнітивний дисонанс скоріш наш ворог, ніж друг. Батіг покарання повинен бути хльостким, щоб будь-які сумніви відпали самі собою.
Сценарій такий: ми бос, нам треба змусити підлеглого зробити чи сказати щось, що суперечить його цінностям. Зробити те, чого він не хотів би робити. Дослідження показують: чим менший тиск на підлеглого, тим більший в нього когнітивний дисонанс.
Підлеглий виконає наказ, відчуваючи менший когнітивний дисонанс, якщо реально притиснутий до стінки, наприклад загрозою звільнення. Якщо загроза покарання буде м'якшою, наприклад лише затриматися на годинку після роботи, то дисонанс стане набагато більшим.
Виконання завдання, яке не узгоджується з чиїмись переконаннями, відоме як примусове підпорядкування. Коли ми виконуємо завдання, яке йде врозріз з нашими поглядами, причому без особливого примусу та загроз ззовні, ми починаємо глючити та дисонувати.
Виходить, когнітивний дисонанс можна зменшити ззовні силою примусу. Можливо, побачивши серйозну небезпеку, ми вирішуємо уникнути її будь-якою ціною, навіть ціною власних переконань — просто йдучи на поводу у стародавнього і потужного інстинкту самозбереження.
Який висновок можна з цього зробити? Когнітивний дисонанс стоїть на боці нашого критичного мислення, якщо нам нічого не загрожує. Якщо когнітивний дисонанс включає критика, у ньому, напевно, підмішаний наш внутрішній голос.
Дисонанс як відношення «я» із зовнішнім світом
Теорія самоузгодженості (self-consistency) Елліота Аронсона наголошує на необхідності участі «я» у порушенні дисонансу. Тобто в дисонансі завжди є елемент особистого.
Розглянемо два приклади:
- ми стоїмо під дощем і не мокнемо;
- ми читаємо про шкоду куріння, затягуючись цигаркою.
З погляду Фестинґера, обидва випадки можна назвати когнітивним дисонансом, а Аронсон погодився б лише з другим прикладом. Ми, звичайно, були б спантеличені, якби на нас капав дощ і ми при цьому залишалися сухими. Ми були б здивовані, але когнітивного дисонансу у нас не виникло б, принаймні з точки зору теорії самоузгодженості Аронсона.
Якщо дисонанс пов'язаний із нашим «я», то як на нього впливає наш рівень самооцінки? Чим вища самооцінка, тим менша ймовірність похитнути свої переконання про себе. Припустимо, людина з високою самооцінкою завалила співбесіду чи іспит. Вона, звичайно, знайде інші сфери свого життя, в яких вона переможець, щоб не страждати від зайвого дисонансу. А людина з низькою самооцінкою, навпаки, відчуватиме повномасштабні когнітивні муки, адже вона думала, що досить хороша, щоб пройти тест, а це виявилося не так!
Саме людина з низькою самооцінкою буде прагнути зміни своє відношення або поведінку, щоб переконати себе в тому, що вона не порушила цілісність своєї самосистеми (self-system). У самовпевнених людей, навпаки, самосистема — непробивна фортеця, з нею не треба гасати як з писаною торбою, все й так цілком зрозуміло.
Загвоздка у тому, що самосистема може визначатися як особистими, внутрішніми стандартами, так й нормативами, нав'язаними ззовні. Деякі люди частіше думають про свою унікальну історію, тоді як інші вважають за краще нести у собі погляди та норми свого суспільства та культури. Незалежно від того, звідки ростуть ноги у нашої самосистеми, когнітивний дисонанс допомагає нам бути тими, ким ми хочемо бути за внутрішнім чи зовнішнім сценарієм.
Дисонанс як мотивація
Початкова теорія Фестінґера не намагалася пояснити, як саме працює дисонанс. Чому невідповідність викликає таку огиду? Причому огида настільки сильна, що ми набираємось мотивації щось із нею робити.
Теорія передиктивного дисонансу передбачає, що мотивація до зменшення когнітивного дисонансу пов'язана із прагненням організму до зменшення помилок передбачення. Еволюція зробила мозок вибірковим, щоб він ігнорував суперечливу інформацію. Це потрібно для того, щоб уникати занадто тісного пристосування нашої когнітивної моделі до локальних умов, що заважає концентруватися на великій картинці універсальних моделей. Без вузьких спеціалізацій модель пізнання буде більш універсальною і її можна буде застосовувати для більш точних прогнозів в інших випадках. Коротше, чим менший дисонанс, тим точнішим буде прогноз.
Необхідність вирішення проблеми може мотивувати до креативного підходу.
Деякі дослідники взагалі припускають, що когнітивний дисонанс може запустити процес креативної автономії штучного інтелекту.
Дисонанс мотивує нас своєю неприємністю, змушуючи цієї неприємності позбутися.
Когнітивний дисонанс - це робота над собою
Існує припущення, що психотерапія ефективна саме завдяки прагненню зменшення когнітивного дисонансу. Вона ґрунтується на аргументі зусилля, яке пацієнт вкладає у психотерапію. Добровільне витрачання ресурсів викликає дискомфорт дисонансу, який може бути зменшений шляхом підвищення цінності того, заради чого докладаються зусилля, — мети, заради якої людина прийшла на психотерапію.
Уявіть собі людину, яка шукає допомогу, щоб подолати свій страх. Вона відвідує терапію. Вона розкриває свої потаємні думки, протистоїть тривозі, витрачає час і, можливо, гроші. Теорія дисонансу передбачає, що клієнт буде зацікавлен виправдати свої витрати, ставши більш мотивованим до досягнення своєї мети.
Як правильно вирішити дисонанс?
Дисонанс можна порівняти з відчуттям сверблячки. Ми можемо роздирати шкіру, а можемо нанести заспокійливий засіб. А можемо й просто терпіти: раптом саме минеться?
Нерозумно було б роздерти шкіру до крові, так? Також безглуздо було б імпульсивно і бездумно вичісувати свербіж когнітивного дисонансу.
Людям просто необхідна узгодженість між їх поведінкою та їх ставленням до цієї поведінки. Дисонанс неприємний на фізіологічному рівні, і ми готові зробити все, навіть змінити зміст наших спогадів, щоб його втихомирити.
Погодьтеся, змінювати зміст своїх спогадів - це рівень поведінки «я здираю з себе шкіру від сверблячки». У цю категорію реакцій можна записати раціоналізацію рішень, які докорінно суперечать власним переконанням, без реальної загрози. А ще приховування своїх переконань та дій від інших. Ігнорування порад лікаря. Зрештою, всі ці тактики просто підштовхують до повторення поведінки, з якою людина все одно не згодна.
Когнітивний дисонанс може стати проблемою, якщо ми виправдовуємо деструктивну поведінку. Або якщо ми починаємо відчувати надто багато стресу у спробах раціоналізувати протиріччя. Або коли ми починаємо обирати лише ту інформацію, яку хочемо чути, повністю ігноруючи будь-яку альтернативу.
Цей метод описується теорією виборчого впливу, згідно з якою люди наражаються на вплив виборчих засобів масової інформації, щоб отримувати лише комфортні консонантні повідомлення. Погодьтеся, це розслабляюче приємно, коли інформація, що отримується, відповідає поточному душевному стану і переконанням. Та й взагалі набагато комфортніше дивитися фільм про персонажа, який схожий на нас.
Відволікання уваги дозволяє людям уникнути дисонансу. Ми можемо запросто зменшити важливість думки, що дисонує, щоб вона нам не заважала. Ми можемо спробувати перебити думку, що дисонує, за допомогою інших думок.
Ми можемо притупити почуття дисонансу, просто увімкнувши музику. Дослідження показують, що музика справді допомагає пом'якшити когнітивний дисонанс.
Ігнорування - це не найздоровіша практика в абсолютній більшості випадків. Якщо когнітивний дисонанс залишається поза увагою, він може викликати роздратування, ще й призвести до порушення процесу прийняття рішень. Якщо ж ми усуваємо його належним чином, то можемо приймати рішення більш ефективно та й взагалі краще розуміти самих себе.
Спочатку потрібно усвідомити, що ми маємо справу з когнітивним дисонансом. Якщо ми відчуваємо загальний дискомфорт, який не має очевидного чи ясного джерела, або відчуваємо якусь плутанину та нерозв'язну суперечність, то, швидше за все, ми потрапили до мережі когнітивного дисонансу. Через це оточуючі можуть навіть звинувачувати нас у лицемірстві.
Хороша новина полягає в тому, що вирішення когнітивного дисонансу може призвести до позитивних змін. І не завжди йдеться про щось кардинальне. Іноді невеликий зсув у перспективі може стати більшим кроком до здоровішого способу мислення.
Головне — наважитися подивитися правді у вічі.
Допомагає постановка питань самому собі: як я опинився у цій ситуації? Як я можу на неї вплинути та виправити? Які моделі поведінки для цього використати?
Почуття внутрішнього конфлікту слід помічати, тому що воно може підштовхнути нас до саморозвитку через його правильне вирішення.
Коли виникає дисонанс, найцікавіше починається у пошуку найкращого способу його зменшення.
Ми можемо включити дисонуючу думку у свою поточну систему переконань, як це зробили випробувані Фестінґера, яким заплатили по долару. Але перед тим, як прийняти таку думку, краще десять разів подумати, чи гідна вона ухвалення, чи можемо ми і справді з нею ідентифікуватися.
Ми можемо змінити наше ставлення до внутрішнього конфлікту, виправдовуючи себе.
Внутрішнє самовиправдання допомагає дивитися на негативні наслідки як на терпимі. Припустимо, ми запізнилися на роботу сьогодні (негативний наслідок), але нам учора довелося засидітися після кінця робочого дня, у результаті ми втомилися і хотіли відпочити. Негативний наслідок уже не такий негативний, бо ми вважаємо, що маємо право на відпочинок після надгодин праці, адже так? На жаль, тактику самовиправдання використовують праворуч і ліворуч, навіть коли вона явно не сприяє здоровому вирішенню протиріччя. Ця тактика особливо приваблива, коли ми засліплені гедонізмом. Ми можемо виправдовувати надмірне вживання чого завгодно: адже це не так і шкідливо! Та й нічого поганого зі мною не станеться. Наприкінці ми отримуємо залежність, ожиріння чи якусь болячку. А внутрішній дисонанс нас колись попереджав, між іншим! Доти, поки ми не усунули його самовиправданням.
Зовнішнє самовиправдання неподалік від внутрішнього, з єдиною різницею, що привід виправдання перебуває зовні: наприклад, тиск соціуму. Так ми знімаємо особисту відповідальність та відмовляємося від контролю над ситуацією. Звичайно, трапляється, коли ми справді не можемо контролювати деякі речі, у цьому випадку така тактика може бути цілком робочим інструментом. Головне — зрозуміти, що ми справді можемо контролювати, а що ні.
Дуже важливо остерігатися токсичних патернів поведінки, які найчастіше підживлюються внутрішніми або зовнішніми виправданнями.
Як курець може зменшити когнітивний дисонанс від того, що шкодить своєму здоров'ю? Він може кинути палити. Він може змінити свої переконання щодо впливу куріння на своє здоров'я (що воно не викликає раку легенів). Він може додати нове переконання, знайшовши позитивні ефекти куріння (воно зменшує тривожність та набір ваги). Він може знизити серйозність проблеми, переконавши себе в тому, що ризик куріння мізерний у порівнянні з ризиком автомобільної аварії або що йому все одно: жити чи вмирати.
Як сектант може зменшити когнітивний дисонанс, якщо обіцяний кінець світу не настав у призначений час? Можна залишити секту. Але це для слабких духом. Ось у культі кінця світу, вивченому Фестінґером, просто додали консонантні когніції, щоб продовжувати процвітати. А саме: засновники заявили, що кінець світу не настав лише завдяки їхнім пророцтвам. Згідно з їхніми трудомісткими підрахунками, весь світ був врятований виключно їхніми жертвами та молитвами.
А якщо це не я, а ближній?
Чи відчуваємо ми когнітивний дисонанс, коли спостерігаємо протиріччя іншого? Хтось відчував іспанський сором за сектанта, який передбачив кінець світу, що мав статися вчора?
Теоретично ми можемо відчувати замісний когнітивний дисонанс (vicarious cognitive dissonance). Дослідження у цій галузі перебувають у зародковому стані. Що ми з них знаємо, то це те, що нам все одно потрібно якось співвіднести зовнішні події з власним «я», простої емпатії часто недостатньо. Замісний дисонанс часто виникає на фоні загальної групової причасності. Швидше за все, ми не зазнали б сорому за секту, в якій не перебуваємо і ніколи не збиралися. Соціальна ідентичність створює загальні зв'язки, якими передається зокрема сверблячка когнітивного дисонансу.
Нам швидше буде соромно за провину брата, аніж за провину абсолютно далекої і чужої людини, на місці якої ми ніколи не зможемо опинитися.
Це протиріччя здебільшого легко вирішити зміною відношення, оскільки ми не можемо контролювати поведінку інших людей. Ми можемо виховувати лише як батьки чи як вчителі, чи не так? Якщо це не той випадок, то, швидше за все, можна видихнути і займатися собою та своїми справами.
А якщо це інша культура?
Гейзел Роуз Маркус і Синобу Китаяма припустили, що зниження дисонансу може не бути універсальною мотивацією. Що дисонанс може бути феноменом, який існує лише в індивідуалістичних культурах.
Дослідники провели експеримент із забороненою іграшкою, тільки цього разу це були не діти, а канадські та японські студенти, а іграшки замінили на диски з музикою. Канадські студенти значно змінювали рейтинг дисків після того, як дізнавалися, який вони можуть забрати собі «через обмеженість запасів». А це були диски з п'ятого та шостого місць у першому рейтингу, які у наступному рейтингу піднімалися ближче до вершини хіт-параду. А ось японські студенти майже не змінювали складений спочатку рейтинг.
Є припущення про суттєву різницю між дисонансом у незалежних та взаємозалежних культурах. У взаємозалежних східних культурах особлива увага приділяється збереженню міжособистісної гармонії, тому когнітивний дисонанс виникає швидше у публічних чи міжособистісних ситуаціях, а не коли йдеться про суто особистий вибір, як, наприклад, вибір диска для себе. У незалежних західних культурах люди чутливі як до міжособистісних, так і до внутрішньоособистісних неприємностей.
Подолати нюанси суперечливих ідей чи досвіду — це завжди психологічний стрес. Такий подвиг вимагає енергії та зусиль. Ще б пак, адже ох як непросто примирити правди двох протилежностей, минаючи спокусу віри тільки в те, у що хочеться вірити. У той самий час не слід забувати, що часом немає однозначно правильного чи неправильного рішення. Краще вибирати те, що краще для себе та для конкретного періоду свого життя.
