Відкриваючи дорогу до казки (З практики вивчення казок братів Грімм)
О. Пронкевич, А. Ситченко
У німецькій літературі багато славних імен казкарів, але два з них — Якоб і Вільгельм Грімм — осяяні особливим ореолом чарівності. Майже два століття тому вони видали три томи зібраних ними казок. І нині важко знайти в цілому світі людину, яка б нічого не чула про «Білосніжку і Краснозорьку», «Мигдалеве дерево», «Пані Заметіль» та інші твори. «Вже одного цього подарунка, зробленого двома братами нашій нації, досить для того, щоб їхнє ім’я залишилось невмирущим доти, поки існує німецький народ», — писав про збірник казок братів Грімм їхній біограф Альбер Дункер.
Але які ще подарунки зробили поколінням своїх читачів брати Грімм? Виявляється їх, подарунків, чимало, і записування народних казок — усього лише частка великої творчої діяльності Якоба та Вільгельма Грімм. Усе життя вони присвятили вивченню мов (насамперед німецької), міфології, літератури німецького народу, залишивши після себе чимало наукових праць. Одним із найвидатніших досягнень братів Грімм був словник німецької мови.
Їхній інтерес до фольклору виник невипадково. На той час Німеччина ще не була великою країною, якою бачимо її нині. Натомість на її території існувало багато невеличких держав. Народи, що їх населяли, особливо діячі культури, вже відчували прагнення розрізнених земель до єдності. Та як об’єднатись, не вирішивши питання, хто такі німці та чим вони відрізняються від інших націй? Щоб знайти відповідь на це питання, діячі культури звернулись до народної мови, історії, усної народної творчості.
Тому у кінці XVIII — на початку XIX ст. з’явилися переробки німецьких народних казок і збірники німецьких народних пісень: «Любовні пісні швабської епохи» (1803), «Чарівний ріг хлопчика» (1806) тощо. У 1806 р. у місті Касселі, де тоді проживали, а також в інших місцях землі Гессен, що на заході Німеччини почали збирати казки Якоб і Вільгельм Грімм.
Любов до рідної землі в сім’ї казкарів була культом. Про її обожнювання свідчить хоча б такий факт: третій брат Грімм — Карл, що став живописцем, у дитинстві навіть розфарбовував усі міста й ріки на карті своєї батьківщини — землі Гессен яскравішою фарбою.
Брати зростали в сприятливих умовах, у сім’ї, де панували теплі й довірливі стосунки. До своїх батьків хлопці ставилися з великою пошаною: виконуючи заповіт батька, старші брати-казкарі здобули професію адвоката.
Нелегко було матері дати раду своїм дітям (всього в сім’ї було дев’ятеро дітей, але вижило шестеро), немало доклала вона зусиль, щоб поставити їх на ноги. Головне, що було в їхньому небагатому, але затишному будиночку з «бджолиним садом» — згуртованість і взаємодопомога. Якоб першим у сім’ї заступив батька, почавши працювати після університету. Коли померла мати, п’ятнадцятирічна сестра — «дорога Лотта» — перебрала на свої тендітні плечі увесь тягар хатньої роботи.
Так міцніла любов Грімм до рідної домівки, до землі, де вони народились і зростали, до Німеччини. З часом брати вирушили збирати казки свого гессенського краю, який сходили вздовж і впоперек. Багато хто з людей переповідав їм казки: пастухи на голих верховинах, міщани Доротея Фіман («Фіманша», як називали її тут на звичний для українців манер), «стара Марія» (Марія Гассенпфлуг), їхня сестра Лотта і навіть відставний драгунський вахмістр, а то й просто незнайомці. Інколи збирачі навіть обмінювали на казки старий одяг! Нерідко траплялися й невдачі: старі жінки- казкарки відмовлялися позичати своє багатство, соромлячись та не усвідомлюючи, для чого це потрібно якимось панам. Ще будуть за це з них потім сміятись! Але труднощі не бентежили братів, і від їхніх люблячих сердець казки Грімм, здається, мають «голубі блискучі, як у дітей, очі».
Нерідко спалахують суперечки про те, чи можна Грімм вважати авторами літературних казок. Адже вони збирали готові народні твори. На це питання справді відповісти непросто. Адже, як повідомлялось, казкарі багато робили, щоб відшукати людей, які знають казки, записати від них ці унікальні народні історії, вивчити їх і опублікувати, намагаючись нічого у них не змінювати. Вони писали про це так: «Ми хотіли зберегти казки у всій їх первісній чистоті, жоден уривок у них не вигаданий, не прикрашений і не змінений».
У цьому брати Грімм мають багато спільного з Шарлем Перро. На їхню думку, «заслуга Перро полягає в тому, що він нічого не додавав, за винятком дрібниць, залишив речі такими, якими вони є». Однак слід мати на увазі, що Шарль Перро, наприклад, надавав настільки великого значення повчальному змісту казок, що обов’язково кожну і них закінчував невеличким віршем виховного змісту. Брати Грімм аж ніяк не хотіли бачити у казці лише якесь повчання. Тим більше, що не всі німецькі народні казки у моральному плані підходили для дитячого читання. Тому брати, намагаючись «пристосувати» зібрані казки до дитячого рівня, змушені були переробляти окремі частини народних творів, а деякі й зовсім випускати з тексту. Це стосується насамперед тих уривків, де, на думку Якоба і Вільгельма, було надміру жорстокості або непристойності. Такі втручання у зміст зібраних казок брати Грімм почали, коли працювали над «малим» збірником казок для дітей у 1825 р.
Отже, німецькі брати-казкарі не просто записували готові народні твори, а майстерно їх обробляли. Особливо ретельно вони працювали над мовою казок, послідовністю викладу в них. У цьому й полягає авторство Грімм як казкарів. Якби не їхні літературні обробки, народні казки у тому вигляді, в якому вони існували в усній народній творчості, не мали б такої чарівної привабливості. Хоча самі брати Грімм оцінювали свій внесок надзвичайно скромно, назвавши, наприклад, свій збірник так: «Дитячі і сімейні казки, зібрані братами Грімм». Вдячні читачі «виправили» цю помилку і протягом віків називають книжку інакше: «Казки братів Грімм».
Брати писали: «Зараз саме пора збирати і рятувати давні перекази, щоб вони не випарувались, як роси на пекучому сонці, не згасли, як вогонь у криниці, не змовкли у тривогах наших днів». По всій Німеччині і в інших країнах один за одним виникали гуртки ентузіастів, які почали займатися збиранням народних казок. Це привело до того, що багато хто з письменників-казкарів запозичив у свої твори фантазії з фольклорних джерел. Визначився й особливий спосіб творення казок: видання зібраних народних матеріалів, підданих ретельній літературній обробці. Немало письменників пішло тоді саме цим шляхом, второваним для них братами Грімм.
Їхня заслуга і в тому, що чарівні історії вже не сприймалися виключно як повчання та засіб виховання нерозумних дітей. Грімм переконали своїх сучасників, що і казки не гірше від звичайних творів «для дорослих» можуть красиво й мудро говорити про вічні питання людського життя: добро і зло, любов і ненависть, прекрасне і огидне.
[…]
У казці «Бременські музиканти» Грімм, на відміну від «Кота у чоботях» Шарля Перро, не відчувається заклику наслідувати героїв. Власне, за своїм змістом вона — просто цікава пригодницька історія, в якій годі шукати якогось повчання. Бідолашні тварини, від яких господарі звичайно звільняються тим, що вбивають на старості літ, рятуються втечею. Слабосилі Кіт, Пес, Осел і Півень раптом нападають на лісових розбійників. Комічність цієї пригоди в тому, що набагато сильніші від них лісові волоцюги кинулись навтіки. Справді, хіба не злякаєшся, коли замість Кота побачиш відьму, Собаки — зарізяку з ножем, Осла — взагалі якесь чорне чудовисько, а Півня сприймаєш за головного серед цієї нечисті! Звісно, читач сміється з цієї причини, чом би й ні?
Сьогодні діти добре знайомі ще з одним — мультиплікаційним — варіантом казки братів Грімм «Бременські музиканти». Це зовсім інший твір, і з німецькою казкою його споріднює лише та частина, коли друзі захоплюють лісову хижку розбійників. Усі інші частини фільму домислені його авторами.
Отже, ми бачимо, як гріммівська казка підштовхнула фантазію людей наступних поколінь, внаслідок чого з’явився новий твір. Це, до речі, яскравий приклад того, як народжуються і увічнюються казки, виростаючи одна з одної.
Звичайно, казки братів Грімм — не лише розважальні пригоди, позбавлені будь-якого повчання. І серед них багато творів виховного змісту, а в деяких моральні уроки подаються навіть жорстко. Одначе не лише вони визначають внесок Якоба і Вільгельма Грімм у розвиток світової літературної казки. Головне, що вони відкрили дорогу до народної казки, збудили творчу уяву, посилили роль гри й розкували ці твори від суворих приписів стриманих вихователів.
Напевне, у казках багатьох народів світу можна зустріти події, близькі до «Бременських музикантів». Є такі твори й в українському фольклорі. Відома, наприклад, народна казка «Дружні звірі», де Віл, Свиня, Гусак і Баран, здибавшись, не схотіли спочатку шукати для себе хату, та згодом, як змерзли, швидко порозумілися і спільними зусиллями навіть дали відсіч ворогу. Звісно, цей український твір багато чим відрізняється від гріммівського: виразною виховною спрямованістю, дійовими особами, відсутністю «музичних деталей». Та все ж паралелі між ними досить помітні.
Є в нашого народу й казки, в яких образи нагадують бременських музикантів спільними проблемами: усіх їх намагалися позбутися господарі. Виживаючи самотужки, вони знаходили собі друзів.
Герої казки «Бременські музиканти» — персонажі з «паралельними долями» (А. Бочаров), однотипні за своїми характеристиками. Індивідуалізовані зовнішньо, Кіт, Пес, Осел і Півень мають водночас і близькі риси. Вони швидко потоваришували і досить сміливо й дотепно перемогли розбійників. У кожного з них свої звички (пригадайте, ' як вони повкладались на ніч), але це не заважає їм знайти спільну мову, бо біда, як кажуть, навчить. То ж коли аналізувати характери цих персонажів, не доцільно говорити про кожен зокрема. Йдеться, отже, про груповий образ бременських музик, які задумані та сприймаються як одне ціле.
[…]
Що стосується української літературної казки, то в гріммівську епоху в Україні лише визрівали умови для її зародження.
Але вже з кінця XVIII ст. в Україні з’являються ентузіасти, які збирають українські народні пісні, прислів’я, приказки. Збірки записаних народних творів одна за одною виходять упродовж першої половини XIX ст. Це книжки народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849 рр.), «Малоросійські прислів’я та приказки» В. Смирницького (1834 р.), «Галицькі приповідки і загадки» Г. Ількевича (1841 р.) та ін. Як бачимо, серед них нема народних казок. Через півстоліття по тому Іван Франко бідкався, що «...коли майже всі народи свої оповідання і перекази уже зібрали, коли північні народи завжди з пошаною переховують свої записані саги, коли оповідання і перекази німецького народу в особі таких мужів, як Грімм, Гаген, Мюсаус, знайшли гідних збирачів, у нас досі ніхто про подібне збирання не подумав».
І все ж, на той час в українській літературі з’являються нові риси: утверджується народна мова, оживають культурні традиції, посилюється гуманістичний струмінь творів.
За таких умов народжується й українська літературна казка. Чи не першою в новій українській літературі внесок у цю справу зробила Марко Вовчок, в якої, крім українських, є навіть казки французькою мовою, а повість-казка «Кармелюк» розглядається дослідниками як значне новаторське досягнення, для якого характерна єдність реалістичних і фантастичних елементів.
Найбільші здобутки в розвитку української літературної казки належать І. Франкові. Хто не знає його знаменитої збірки казок про тварин «Коли ще звірі говорили»? Значний інтерес становить і передмова письменника до своєї книжки, де він пояснює походження творів та їхнє значення для юних читачів. Виявляється, Франко піддав літературній обробці не лише українські народні твори, а й казки інших народів. Серед них є й гріммівські «Заєць і Їжак», «Кролик і Медвідь». Автор хотів зробити й ці запозичені твори «так само нашими».
Іван Якович Франко створював свої казки на народній основі, надаючи їм виразних національних особливостей: «... кожну казку я переробляв основно, прибиваючи її до смаку, розуміння й окруження наших дітей і нашого народу».
Засвоюючи літературні казки народів світу, ми повніше сприймаємо українські твори, глибше розуміємо власні культурні надбання.
Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 3. – С. 97-103.
Твори
Критика
