Якщо мова починалася з жестів, то чому ми ними не обмежилися?
Автор: Кенсі Куперайдер, науковець-коґнітивіст, ведучий подкасту Many Minds. Живе у Чикаґо.
Якщо мова почалася з жестів під час вечірніх посиденьок біля багаття та з таємних сиґналів на полюванні, то чому нині у спілкуванні домінує мовлення?
Одні кажуть, що мова розвинулась при світлі багаття, коли наші предки глибокої ночі розповідали історії. Інші припускають, що вона виникла з дитячого белькоту, як наслідування звуків тварин або вигук подиву. Чарлз Дарвін вважав, що мова походить від пісні, а Ноам Чомскі стверджував, що її поява — звичайна випадковість, результат дивної генетичної мутації.
Версій походження мови хоч греблю гати. Це й зрозуміло: мова — це диво, наша унікальна здатність. Декілька легких рухів язиком, щелепою та губами — і я можу подарувати вам нову ідею, перенести вашу уяву в інше місце або вразити так, що у вас повиступають сироти на шкірі. Здавалося б, будь-яку затію, яка може спасти на думку людині, можна передати повітрям. Пояснення того, як усе починалося, називають «найважчою проблемою в науці», і перед нею мало хто може встояти. Лінґвісти, нейробіологи, філософи та приматологи, не кажучи вже про письменників та істориків, — усі намагалися вирішити цю проблему.
Протягом цієї довгої та строкатої історії одна з ідей виявилася особливо живучою: уявлення про те, що мова почалася з жесту. Те, що ми зараз робимо за допомогою язика, зубів і губ, йдеться у цій версії, ми спочатку робили за допомогою рук, кистей та пальців. Протягом сотень тисяч років, а може й довше, наші доісторичні предки володіли жестовою «протомовою». Ця ідея простежується в ранніх працях, присвячених еволюції мови, і зараз вона популярніша, ніж будь-коли. Однак, незважаючи на зростання популярности теорії про походження мови від жестів, її головна хиба, яку дехто вважає фатальною, стала ще очевиднішою.
Перші прихильники жестового походження мови спиралися на інтуїтивне уявлення про примітивність тілесного спілкування. У своєму «Есеї про походження людського знання» (1746) Етьєн Боно де Кондильяк уявив собі хлопчика і дівчинку, що залишилися наодинці після потопу і намагаються наново винайти мову. Він описав, як хлопчик, бажаючи дістати якийсь недоступний предмет, «рухав головою, руками та іншими частинами тіла», ніби намагаючись дотягнутися до нього. І дівчинка зрозуміла повідомлення. Звичайно, таку сцену можна легко побачити і сьогодні: дитина в дитячому стільчику звивається в напрямку іграшки поза її досяжністю. Почасти примітивна аура жесту для Кондильяка та інших ранніх мислителів випливає зі спостереження, що в дитячому віці жест передує мовленню. Перш ніж діти починають говорити, вони вказують, кивають, махають руками і жестикулюють. За цією логікою, розвиток мови у нашого виду, можливо, відбувався в тій самій послідовності.
Антропологи ХІХ століття активно відстоювали теорію жестового походження мови, покликаючись на інші інтуїтивні арґументи. Гарик Мелері вважав жести «спадщиною доісторичної доби», зазначаючи, що створювати нові зрозумілі сиґнали руками набагато легше, ніж голосом. Уявіть собі «троглодита, печерну людину, — писав він 1882 року. — Голосом троглодит міг чітко імітувати лише деякі звуки природи, а жестом зображав дії, рухи, положення, форми, розміри, напрями та відстані зі всіма їх похідними та аналогами». Говорячи більш сучасною мовою, за допомогою жесту легше створювати прозорі сиґнали, які мають чіткий зв’язок з тим, що вони означають. Це спостереження підтверджують лабораторні експерименти, і воно залишається одним із найпереконливіших доводів на користь жестової протомови.
У XX столітті вчені дотримувалися цих інтуїтивних арґументів на користь жестових теорій, але водночас пропонували нові докази. Особливий внесок в цей поступ зробив Гордон Г’юз — антрополог з Колорадського університету, який мав енциклопедичний склад розуму і незвичайну запопадливість у питаннях походження мови. 1975 року він опублікував тематичну бібліографію на одинадцять тисяч позицій. Але саме його стаття «Комунікація приматів та жестове походження мови» (1973) започаткувала нову еру теоретичного осмислення первинної ролі жестів у появі мови.
Головним внеском статті була ідея, що нам слід уважно вивчити комунікативні схильності приматів. У попередні десятиліття було зроблено кілька спроб з’ясувати, чи здатні мавпи вивчити людську мову. В одному випадку подружня пара вдочерила маленьку шимпанзе на ім’я Вікі і поводилася з нею «майже як з людською дитиною». У три роки вона демонструвала ряд людських рис. Їй подобалося будувати вежі з кубиків. Їй подобалося грати з телефоном, підносячи слухавку до вуха. Але, як згадувало подружжя, «вона рідко говорила у слухавку». Зрештою, всі свідчення сходилися на тому, що Вікі вимовляла лише три англійські слова: papa (тато), cup (чашка) і, після деякого навчання правильній артикуляції, mama (мама).
Звукова мова здавалася недоступною для мавп. Але жестова мова виявилася зовсім іншою справою. Інша пара провела аналогічний експеримент, виховуючи вдома шимпанзе Вошу, але замість англійських слів використовувала знаки, запозичені з американської мови жестів. Лінґвістичні здібності Вошу перевершили здібності Вікі. Зрештою, вона освоїла близько 350 знаків. Звичайно, їй далеко було до рівня людини, яка спілкується за допомогою жестів, і зовсім бракувало вишуканої граматики, але, навіть попри це, її досягнення вражали. Наступні експерименти з навчання жестів інших мавп, зокрема ґорили Коко та оранґутана Чантека, мали схожий успіх.
Г’юз також спирався на нові знання в сфері комунікації приматів у дикій природі. Звуки приматів, зазначав він, здебільшого мимовільні, не спрямовані на певну авдиторію і мають лише «мінімальний зміст». Жести приматів, порівняно з цим, виглядають змістовнішими. Хоча Г’юзу були доступні вкрай обмежені дані на цю тему, наступні дослідження підтвердили його здогад. Шимпанзе використовують ширший набір жестів, ніж звуків, і, схоже, використовують їх свідоміше. Бонобо, наприклад, використовують закличний жест «іди сюди» і уважно стежать за реакцією своєї авдиторії. Якщо вони не бачать бажаної реакції, вони повторюють його. Схоже, шимпанзе почасти свідомо контролюють свої вигуки, а не просто рефлекторно їх видають, але не такою мірою, як жести. Така ж асиметрія спостерігається і щодо гнучкости використання цих типів сиґналів: вигуки мавп набагато більше залежать від стереотипного контексту, ніж їхні жести.
Висновок зі спостережень за спілкуванням приматів полягає не в тому, що жести мавп мають усі ознаки людської мови — це не так. Справа в тому, що жести, порівняно зі звуками, здаються кращим знаряддям для створення мови. Центральне місце в сучасних дискусіях про еволюцію мови посідає уявлення про те, що наш останній спільний предок з шимпанзе — нині вимерлий вид, який існував, можливо, 5–10 мільйонів років тому. З огляду на те, що ми знаємо про приматів сьогодні, можемо з упевненістю сказати, що цей предок мав жестикуляційні і голосові здібності, багато в чому схожі на здібності сучасних шимпанзе. Це означає, що його руки були більш пристосовані до мови, ніж голос — як висловився Г’юз 1973 року, руки як засіб комунікації були «шляхом найменшого біологічного опору».
У 1980-х роках Г’юз продовжував відстоювати теорію жестового походження мови й іноді знаходив нові докази на її користь. В одній із праць він звернув увагу на одну з малодосліджених особливостей людського тіла: наші долоні та нігтьові ложа світліші за шкіру навколо них. (Цей контраст очевидніший у темношкірих людей, але також помітний, коли люди зі світлою шкірою сильно засмагають.) У жодного іншого примата не спостерігаємо таку «депіґментацію долонь» — у цьому Г’юз переконався на власні очі під час відвідувань зоопарків. Він припустив, що ця унікальна людська особливість розвинулася для того, щоб зробити наші жести помітнішими. Можливо, він уявляв собі сцену біля давнього вогнища і руки якогось доісторичного оповідача, що миготять у світлі вогню.
Десятиліття потому, популярність жестових теорій лише зростала. Провідні світила коґнітивних наук тепер публікують в авторитетних виданнях власні версії цих теорій. Те, що раніше можна було назвати єдиною теорією про жестове походження мови, зараз краще трактувати як сукупність споріднених припущень. Частина з них стверджує, що давні жести скидалися на пантоміму, тобто це були легко зрозумілі жести, схожі на те, що вони позначали, бо вони його відтворювали або зображували. Інші вважають, що вказівний жест, найімовірніше, є первинним, покликаючись на той факт, що діти його засвоюють першим.
Можливо, це зростання популярности не таке вже й дивне. Якщо ми зберемо разом найкращі арґументи на користь теорії жестового походження мови, то картина вийде справді переконливою. Ось факт, що жести з’являються раніше за мовлення у житті дитини. Ось факт, що жести, здається, найкраще передають легко зрозумілі сиґнали. Ось факт, що наш останній спільний предок з шимпанзе, ймовірно, міг створити складну систему жестових, а не голосових сиґналів. А ще маємо ключовий доказ такої можливости — сучасні мови жестів. Володіючи такою ж силою та витонченістю, як і розмовні мови, системи жестів показують нам, що голос — не єдиний життєздатний засіб для втілення найбільш характерної здібности нашого виду.
Тут ми стикаємося з проблемою, адже в сучасному спілкуванні переважає усне мовлення. Люди жестикулюють, але їхні жести є вторинними щодо мови. Люди також подають жестові сиґнали, але за межами спільнот глухих вони віддають перевагу мовленню. Отже, якщо мова походить від жестів, то на якомусь етапі вона перейшла в звукову форму. Постає непросте запитання: чому? Вже у XVIII столітті Кондильяк віддав належне складності цієї проблеми. «Оскільки мова дії на цій стадії була такою природною, вона стала великою перешкодою, яку потрібно було подолати, — писав він. — Як можна було відмовитися від неї на користь іншої мови, переваги якої на той момент не можна було передбачити?». Зараз ця проблема відома під назвою «перехід в іншу форму». До честі Г’юза, він цілком визнавав її, і кожен прихильник жестового походження мови мусив так чи інакше вирішувати цю головоломку. Тож чи можна її розв’язати?
На думку декого, коротка відповідь — ні. Дослідниця мови жестів Карен Еморі з Університету штату Сан-Дієґо стверджує, що саме існування жестових систем, які є такими ж повноцінними та складними мовними системами, як і звукові, спростовує ідею жестового походження мови. Вона вважає, що якби мова виникла з жестів, у неї не було б вагомих причин набувати іншої форми. Тож вона мала бути звуковою від самого початку. Голандський психолінґвіст Пім Левельт дійшов аналогічного висновку, назвавши жестові теорії «стійкою оманою» та «марнотратством». Для людини пройти через стадію жестикуляції, писав він 2004 року, було б тим самим, що «побудувати автомобіль, спочатку побудувавши корабель, а потім прибравши вітрило, поставивши його на колеса і додавши двигун внутрішнього згоряння».
Очевидно, що потрібні переконливі докази. Щоб залишатися життєздатними, теоріям про жестове походження мови треба розкрити причину переходу від жестів до звуків. І це доведення має складатися з кількох частин. Мені подобається уявляти зміну форми мови як свого роду епічну подорож тривалістю сотні тисяч років, в яку вирушає наша головна героїня — мова. Як і в будь-якій подорожі, головній героїні знадобиться причина, щоб вирушити в дорогу, і засіб пересування, щоб дістатися туди — чому і як. Давайте розглянемо ці два пункти по черзі.
По-перше, причина для подорожі. Дискусії про те, чому мова полишила жестову форму часто приймають вигляд спортивного табло, на якому ведуть підрахунок можливих переваг звуків над жестами. Перша гадана перевага, як часто говорять, полягає у тому, що мова абстрактна. Більшість слів ув усному мовленні мають цілком довільне відношення до того, що вони означають, — слово «дерево» не схоже на фізичну форму дерева. Візуальні знаки, зокрема жести, згідно цього бачення, не є настільки ж довільними, що заважає абстрактному мисленню. Але це хибне бачення. Як ми вже згадували, жести можуть бути вмотивованими — це одна з їхніх переваг. Але вони також можуть бути цілком довільними, як і вимовлені слова — наприклад, жест «мир» і безліч інших умовних знаків у мовах жестів.
Другою позірною перевагою є те, що усна мова краще працює у темряві — як висловився Левельт, жести «функціонально мертві протягом у середньому 12 годин на добу». Це, мабуть, перебільшення. Як зазначає Еморі, сучасні люди, що жестикулюють, без особливих проблем знаходять вихід навіть при слабкому освітленні і за потреби можуть використовувати тактильні форми жестів, тобто дотики до іншої людини. Наші доісторичні пращури радше за все не проводили багато часу в непроглядній темряві. Натомість вони розпалювали багаття для обігріву, приготування їжі, освітлення та захисту від хижаків. І незалежно від того, чи має право на життя теорія Г’юза про депіґментацію долонь, жести, безумовно, видно у світлі багаття.
Ще однією перевагою мови, як стверджується, є те, що вона звільняє руки для інших занять. Але й тут, радше за все, не слід робити передчасних висновків. Ті, хто спілкуються жестами, не мають особливих проблем із цим, адже за необхідности вони можуть використовувати лише одну руку. І хоча більшість того, що ми вважаємо жестами, показують руками, важливі візуальні сиґнали також можна подати рухом голови та мімікою — вказати на щось, підтвердити або запитати. Список гаданих переваг можна продовжувати і далі. Але ретроспективні міркування за своєю суттю хиткі: ми вже знаємо результат і зацікавлені в його обґрунтуванні. Як зазначив Текамсе Фіч, автор авторитетного огляду досліджень еволюції мови, ми також можемо легко визначити переваги жестів. Наприклад, вони, на відміну від мови, беззвучні, тому їх можна використовувати під час полювання, не відлякуючи здобич, або біля багаття, не привертаючи увагу хижаків. Це сиґнал до певного адресата, на відміну від відкритого характеру усного мовлення. Жести найкраще підходять для шумного середовища. Вони зручніші під час їжі, адже розмовляючи з повним ротом можна вдавитися. Тепер спортивне табло показує нічию.
Але є принаймні одна ключова особливість мови, яку важко заперечити: вона вимагає менше зусиль. Спроби виміряти витрати калорій, пов’язані з мовленням, показують, що вони, по суті, наближаються до нуля. Це пояснюється тим, що відповідні рухи майже не вимагають зусиль, а слова часто вимовляють просто на видиху. (Розмовну мову можна трактувати як спосіб переробки постійного продукту відходів — повітря, яке видихає людина.) Це в жодному разі не означає, що жести вимагають особливих атлетичних зусиль або тілесного напруження, але вони, безумовно, енерговитратніші за мовлення — за оціною Фіча, принаймні на порядок.
Чи може невелика різниця у калоріях мати значення? Може, хоч яким малоймовірним це здається. Лінощі є напрочуд потужним чинником, що визначає поведінку людини — і, зокрема, її комунікативну поведінку. Мовознавці виявили небагато законів, але один з них відомий як «принцип найменших зусиль». Він пояснює, чому слова, які ми використовуємо найчастіше, є найкоротшими; він також пояснює, чому знаки мови жестів з часом стають простішими, а також те, чому ми використовуємо абревіятури, прізвиська та скорочення. Навіть у тварин спостерігаємо прагнення до ефективнішого спілкування, і давні люди не були винятком.
Тому цілком правдоподібно, що енергетична ефективність мовлення могла протягом багатьох поколінь змусити перейти від жестів до звукової мови. Це дає відповідь на питання «чому». Але що робити з «як»? Як здатність до смислоутворення, що розвинулася в одній частині тіла, могла перейти в зовсім іншу? Можливе пояснення починається з анатомічної цікавинки: руки та рот людини тісно пов’язані. Здається, що між ними існує прихований, але міцний зв’язок — якщо хочете, невидимий місток, який могла би перетнути мова.
Перші свідчення про зв’язок рук та рота знаходимо у ранньому віці. Діти в утробі матері часто смокчуть великий палець. Незабаром після народження і приблизно до п’яти місяців вони демонструють так званий «рефлекс Бабкіна»: якщо натиснути на їх долоні, то вони відкривають рота. Інші докази походять від мозку. Давно відомо, що нейронні області, що контролюють рухи рота, як не дивно, розташовані дуже близько до тих, що контролюють руки, і це дозволило декому припустити наявність спільної для цих двох областей командної мережі. Останні дані свідчать, що ці області не просто близькі, а, по суті, інтеґровані. Дослідники виявили мовленнєвий сиґнал від нейронної активности в ділянці мозку, яка відповідає за моторику рук.
На додаток до немовлят та мозку, зв’язок рук та рота можна спостерігати і у повсякденній поведінці. Дарвін зауважив, що «діти, які вчаться писати, під час руху пальців кумедно вигинають язика». У подальших дослідженнях було зафіксовано випинання язика під час різних занять, не лише письма і не тільки серед дітей. Зірка американського баскетболу Майкл Джордан був відомий тим, що висовував язика під час дриблінґу або закидання м’яча. Подивіться, як хтось втягує нитку в голку або розблоковує свій смартфон, і ви зможете побачити те саме. Така кумедна поведінка є лише одним з проявів зв’язку між руками та ротом. Складніший прояв має місце тоді, коли люди супроводжують рух рук звуком. Наприклад, однорічні діти по-різному вигукують, коли хапають маленький або великий предмет.
Чи є це поєднання рук та рота недавнім доповненням до списку людських дивацтв? Радше ні. Шимпанзе теж виявляють зв’язок між руками та ротом, що свідчить про те, що цей «невидимий місток», імовірно, вже був у нашого останнього спільного предка. Тож ми визначили досить правдоподібний спосіб та досить правдоподібну причину для зміни форми мови. Але це, звичайно, залишає відкритим питання про те, як насправді могла виглядати подорож цим містком.
Всі подробиці, звичайно, залишаються на рівні припущень. Але більшість науковців згодні з тим, що перехід від жестів до звукової мови був би дуже повільним. І багато хто зараз підкреслює, що це не був перехід від суто жестової до суто звукової системи. Це не мало би жодного сенсу, враховуючи, як виглядає використання мови сьогодні: ті, хто говорять, жестикулюють руками, а ті, хто спілкуються жестами, одночасно подають сиґнали ротом. Натомість ми намагаємося пояснити перехід від системи, в якій жести правили за основний комунікативний канал, а звуки були другорядним каналом — приблизно так, як ми бачимо у сучасних шимпанзе, — до системи, де все навпаки. Інакше кажучи, ми хочемо пояснити, як мовлення здобуло перевагу над жестами.
Запропоновані пояснення нечисленні та, маємо визнати, химерні. 1944 року в журналі Science Ричард Педжет припустив, що мова походить від жестів, але змогла набути форми усного мовлення, тому що рухи рота несвідомо повторювали рухи рук. Він писав, що коли «головні дійові особи (руки) залишили сцену [...] їхні дублери — язик, губи та щелепа — на той момент вже оволоділи мистецтвом пантоміми». Ідея полягала в тому, що слова спочатку виникли як несвідомі звукові відлуння жестів. Цю ідею майже забули, а якщо згадували, то радше як жарт. У 2010 році Фіч назвав її «однією з найхиткіших конструкцій у нашій сфері».
Але в останні роки ідеї Педжета знову привернули до себе увагу. Частково це спричинено тим, що доказів про зв’язок між ротом і руками стає дедалі більше. А почасти тому, що дослідники мови жестів нещодавно визначили групу знаків, що відбивають процес, який мав на увазі Педжет. Як ми вже зазначали, рот активно супроводжує рухи рук під час жестикуляції. Іноді ті, хто спілкуються жестами, дублюють губами звуковий відповідник жестового знака; іноді вони артикулюють прислівники. Але в інших випадках їхній рот просто відображає риси паралельного жестового знака, демонструючи те, що зараз відомо як «фонологічне відлуння». Як приклад можна навести знак «правда» британською жестовою мовою, коли одна рука зверху ребром опускається перпендикулярно на середину долоні іншої руки; водночас відкритий рот закривається. Таким робом, рух рук відбивається у значно меншому русі рота. Якби ви одночасно додали звук, то отримали б характерний рух рук у супроводі характерного вигуку.
Може здатися малоймовірним, що саме у цей спосіб мова перейшла від жестів до усного мовлення. Потрібно ще багато роботи для уточнення деталей маршруту цього «відлуння», перш ніж ми зможемо визнати його правдоподібним. Але це лише відправна точка. Метою наступного етапу розвитку теорії жестів є розроблення та вдосконалення моделей поступового процесу «мініятюризації» — довгого шляху, на якому люди крок за кроком переходили до компактнішої форми комунікативної поведінки. На якомусь етапі цього процесу жестикуляція та усне мовлення помінялися місцями: мовлення стало основним каналом, а жести відійшли на другий план. Іншими словами, ми опинилися там, де зараз перебуваємо.
Пояснення того, як ми опинилися в теперішній ситуації, насправді є найсильнішою стороною жестових теорій. Від часів Г’юза прихильники теорії жестового походження мови зіткнулися з великим викликом — довести та пояснити, чому і як відбувається перехід від однієї форми мови до іншої. Але прихильники первинної ролі усного мовлення стикаються з іншим викликом, який однак рідко визнають. Будь-яка теорія звукового походження мови повинна пояснити не тільки те, як могло виникнути мовлення, а й те, чому і як усне мовлення стало універсальним, повсюдним і тісно переплетеним з жестами. Назвемо це проблемою «додавання нової форми мови». Існує велика спокуса пояснити використання жестів їхньою комунікативною силою, проте дослідники знайшли обмаль свідчень на підтвердження цієї ідеї. Як би дивно це не звучало, уявлення ХІХ століття про те, що жестикуляція під час усного мовлення — це рудимент, як копчик чи сироти на шкірі, можливо, не такі вже й далекі від істини.
Все це не означає, що теорія жестового походження мови здобула перемогу — це далеко не так. Радше йдеться про те, що, по-перше, нібито фатальна хиба жестових теорій може виявитися не смертельною, і, по-друге, що у теорій про первинність мовлення є свої проблеми. Зрештою, питання про форму мови — це лише один із пластів великої загадки її походження. Навіть якби ми прийняли якусь з теорій про первинність жестів не просто як правдоподібну, а ймовірну, ми б зіткнулися з багатьма іншими пластами цієї загадки. Ми також захотіли б зрозуміти, як ми здобули здатність читати думки інших людей, вибудовувати послідовності ідей і поєднувати їх, концептуалізувати такі абстракції, як «завтра» та «правда». Нам потрібно буде пояснити не тільки те, як ми вперше передали сенс — жестом чи звуком, а й те, чому ми відчули потребу взагалі щось означувати. Саме ця багаторівнева складність робить еволюцію мови «найважчою проблемою в науці» і водночас однією з найзахопливіших.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «If language began in the hands, why did it ever leave?» в журналі Aeon 24 липня 2020 року.
Переклала Аліна Потапенко
