(1892-1919)
Твори Гната Михайличенка — це передусім животрепетна реакція на імпульси духовного життя 20-х pp. XX ст. Саме тому його творчість є органічною та закономірною ланкою українського літературного процесу першої половини XX ст.
У творчості Г. Михайличенка критики відзначали наявність індивідуального своєрідного імпресіоністично-символічного стилю, у якому не лише речення — кожне слово стає символом. І вже, синтезуючись, утворює складну формулу символів, які, проте, не суперечать один одному, а співіснують в гармонії.
Г. Михайличенка по праву можна вважати майстром жанру поезії в прозі в українській літературі перших десятиліть XX ст. Здебільшого художню структуру його творів визначає не реальний, об’єктивно-існуючий світ, а емоції, настрій ліричного героя, система складних асоціативних зв’язків його свідомості. Тому домінантами прозових мініатюр письменника стає акцентована лірична настроєвість, підсилена поетичним ритмом. Особлива експресивність творів досягається синтезом кольору та звуку.
У час, коли на тлі масштабних революційних потрясінь, під гаслом «всесвітньої революції» нівелювалася людина, особистість, Гнат Михайличенко в центрі своєї образної світобудови ставить себе, свою природну, людську чуттєвість. На відміну від загальної тенденції української літератури цього часу, революція в творчості Михайличенка постала в абсолютно новій, подвійній іпостасі — крізь призму цієї своєрідної символічної чуттєвості і як «матеріал» для чуттєвого відбиття світу. Така подвійність художнього моделювання викінчено проявилася в найкращому творові письменника — його «Блакитному романі».
Твори
Критика
