Мигалатюк Софія. Вчитель, який змінив моє життя

Я і мій двоюрідний братик Денис дуже любимо нашого дідуся і бабусю і майже кожного дня провідуємо їх. Денис живе окремо від нас. Це син моєї тітки, маминої сестри. А моя сім’я проживає разом з бабусею та дідусем на одному обійсті. Як тільки ми повертаємось зі школи, бабуся одразу починає розпитувати про те, як пройшов день, вона, до речі, працює у школі. Тільки наближаємось до двору – відразу настрій веселішає, знаємо, що пригостить чимось смачненьким, розповість якусь цікаву бувальщину, такого наговорить, що, мабуть, у жодній книжці не написано. Мені інколи здається, що не всі історії правдиві, та слухаємо їх із великим задоволенням. Особливо я люблю слухати про бабусине село Зарожани, про обереги, про пригоди з її дитинства.

Ось і цього разу ми, як завжди, завітали до бабусі. Надворі по-осінньому холодно, а у кімнаті тепло. Літо напоїло дім своїм теплом, а тепер він ділиться ним з нами. Ось ми вже й на порозі.

Дениску, Софійко, заходьте, мої онучата. А я вже думаю, де це ви забарилися? Може, ще уроки, а може, гурток якийсь, - усміхається привітно наша бабуся.

І ми одразу потрапляємо у її теплі обійми. Затишна кухня, наповнена якимось незвичайним терпким ароматом, як пізніше з’ясувалося це були пиріжки з калиною.

Бабусю, на уроці з українознавства нам задали скласти родове дерево, – зразу ж промовив Денис. – Допоможеш? Я також не відстаю і тут же повідомляю, що потрібно розповісти про оберіг, який зберігається в родині.

Ми помітили, що бабуся якось знітилась, а її проникливий погляд зупинився десь дуже далеко. У кімнаті запанувала тиша. Наша рідненька не поспішала відповідати. Вона мовчки пішла у сусідню кімнату, підійшла до скрині, дістала велику хустку, неквапливо розгорнула її і показала нам. Перед нашим зором ожили різноманітні квадратики, переважно темних кольорів. Я бачила і раніше цю хустку, але нічого про неї не знала.

Мої дорогі, - сказала бабуся, - минуле має кожна людина, її рід, село, місто, кожна стежина має свою пам’ять. А ось це дуже дорога для мене річ. Вона дісталась мені від матері, а їй – від бабусі, а бабусі – від прабабусі. Мабуть, їй більше ста років. А коли річ переходить столітній рубіж, то набуває чудодійних властивостей. Пам’ятайте про це , мої любі.
Та невже? - переполошився Денис. – А чому раніше нам цього не говорила?
Та все якось часу не було, - мовила бабуся і її очі наповнились непроханою сльозою. -Хочу вас попросити, щоб ви зберігали такі коштовності і пам’ятали, що це обереги, бо у них закладена душа кількох поколінь, тепло роду, генетична пам’ять.

Ми з братиком сиділи нерухомо і уважно слухали, боялись якимось необережним рухом чи поглядом зашкодити розповіді.

Бабусю, а розкажи ще раз про село, звідки ти родом. Я так хочу поїхати туди, - попросив Денис.
Поїдемо, поїдемо, бо треба і могилки доглянути, і рідним «добрий день» сказати, і хаті та обійстю вклонитись, - запевнила бабуся.

Ну, мої перепілоньки, слухайте,- почули ми.

(ми любимо, коли вона нас так називає, але чому саме «перепілоньки», не знаємо.)

А бабуся продовжувала. Було це дуже давно. У селі царював голод.Страшний то був час, скрізь панували сльози та смуток. І на всіх була одна корова, яку берегли, як очі. Всім селом годували, оберігали, а вона дякувала односельчанам парним молочком. Воно було тільки для маленьких діток. Кликали корову Рожаною. Але і вона виснажилась, бо вже й немолодою була. І одного разу не стало молочка усім. Все село плакало. Казали, що плачуть за Рожаною. Поступово цю місцевість почали називати Зарожани.

Яка цікава історія! - сказала я.
Дуже, - підтвердив братик, - і таке ж буває?
Любі мої, потрібно знати свої обряди, звичаї, берегти традиції, бо ми ж українці. Хто, як не ми? Пам’ятайте про це.
А ти ще про калину забула розповісти, - таємниче промовив мій братик, з насолодою уминаючи за обидві щоки витвір бабусиних рук - пиріжки з калиною.Ох і смачнючі вони у неї, приготовлені за якимось особливим рецептом.
А може, завтра? - чи то запитала, чи погодилась бабуся.
Хочемо сьогодні послухати, - приєдналась я до бажання братика.
Тоді слухайте. Легенди про калину я вам уже розповідала, ви вже знаєте, що вона має лікувальні властивості, пиріжечками смакуєте, - мовила бабуся і враз замовкла.

У кімнаті запанувала тиша. Ми здогадувались, що вона зараз поринула у спогади, у ті найпотаємніші куточки свого дитинства, юності, які відомі тільки їй. У такий момент ми завжди намагаємося не проронити жодного слова, а покірно чекаємо цікавої оповіді про минувшину. Змахнувши непрохану сльозу, бабуся почала розповідати.

-Колись давно не було, здається, хати, де б не росла калина. Як тільки забіліють квіти, дівчата ними коси прикрашали, а як достигали кетяги, їх вішали попід стріхами. І тоді хата оживала, була ніби у віночку. Де була калина, там росла дівчина. Йдеш селом, а хати як у намистах, так і червоніють, посміхаються червоними намистинками до пізніх заморозків. А як шанувалась вона на весіллях! Коли випікали коровай, обов’язково прикрашали його калиною. Пам’ятайте - це наша генетична пам’ять. Та і на обійсті нашої школи нещодавно старшокласники висадили калинову алею,- посміхнулася бабуся, радіючи тому, що кожної весни вінок із запашного білого цвіту прикрашатиме подвір’я школи.

Враз задзвенів телефон. Це моя тітка Олена поросила нагадати, що Денису час додому та і мені потрібно уроки виконати.