Святослава-Галина Чепеленко. Вчитель, який змінив моє життя
Олександру Сапунову, відважному саперу 92-го окремого батальйону Чернівецької тероборони присвячується…
Він прийшов у моє життя несподівано, випадково - зі стрічки новин від ”Молодого буковинця” (“відважний воїн із Чернівців, який розмінував подвір’я, але травмував ногу”).
Ніколи не думала, що доля цього відважного воїна-сапера так мене збентежить, а його вчинок змінить мої погляди на життя, і він для мене стане вчителем мужності, патріотизму й відваги в час, коли важкий чобіт російського окупанта топче святу землю України...
Цієї осені хризантеми зацвіли уже без них. Буйно зацвіли, ніби хотіли водночас виповісти увесь свій сум по тих, хто посадив їх біля будинків на Харківщині. І ми, бійці, проходячи повз пусті подвір’я, милувалися стійкістю цих квітів, які, гордо піднявши свої пишні голівки, символізували силу й незламність українців. То були не просто квіти, а квіти мінних зон. Рашисти замінували кожне подвір’я, околиці, поля на Харківщині.
- Я поїду, я обов’язково поїду! – думав Олександр.
- Якщо не я, то хто? Моя рідна ненька Україна в небезпеці!
Рашисти–зайди хочуть відібрати в неї шматочок серця! Моя допомога потрібна саме тут, на Харківщині, де кожна п’ядь землі замінована… І він їде…
Вони приїхали в зону бойових дій. Він одразу відчув дух війни – гуркіт від вибухів, стрілянина, сіре небо від пороху й диму, зруйновані будинки, заплакані люди, які масово евакуювались, залишаючи тепло рідних домівок. І він зрозумів: його участь тут неодмінна. Він – сапер, він буде розміновувати, звільняти села і міста Харківщини від «подарунків», які залишили рашисти.
Сапери… Мало хто знає, як ці люди ведуть свою війну. Їх рідко показують по телевізору. Їх основний бій іде тихо. Їх бій – це бій проти своїх нервів, тремтячих рук, пульсуючого адреналіну і страху, що сфокусувався на кінчиках пальців.
Олександр успішно виконував бойові завдання із розмінування житлових будинків на деокупованих територіях України – Мосьпаново, Шевченково, Чкаловськ, Куп’янськ, Ізюм, Балаклія, Нова Гусарівка… Його підрозділ у взаємодії з усім батальйоном Чернівецької тероборони проводив масштабну бойову роботу…
Іван Миколайович ось уже місяць переховувався у підвалі, у свого сусіда Дмитра. Рашисти захопили його хату, перетворивши її на своє лігво. Із вікон його помешкання чулася брудна лайка, вигуки п’яних і неадекватних загарбників.. Ненависть чоловіка до цих зайдів була нестерпною, адже одного разу, коли він повертався із магазину, на подвір’ї побачив труп своєї дружини, яка так і не встигла підв’язати стрічками свої улюблені квіти-хризантеми, що так пишно зацвіли цієї осені, розляглися буйним килимом і на подвір’ї, і під парканом. Червоні, білі, жовті… Орки окупували його рідне село Нова Гусарівка. Поховавши тайкома дружину, Іван Миколайович не зайшов більше до хати, а оселився у сусіда, перечікуючи небезпеку.
Ночами, коли в його хаті все засинало, він підходив до свого подвір’я, падав навколішки перед квітами, які щедро насадила Ганна, вдихав їх незвичайний аромат і безутішно плакав. А вони, похитуючи голівками, заспокоювали вдівця: «Ми переможемо! Усе буде Україна!» Хоч який безлад і хаос творили орки у хаті й на подвір’ї господаря, як нещадно топтали квіти, але вони, як Фенікс-птах, вранці знову підводили свої ніжні голівки, символізуючи нашу стійкість і незламність…
Наші бійці пішли у потужний контрнаступ. Із шаленою швидкістю почали очищати села і міста Харківщини від брудних чобіт москалів. Й ось вони уже в селі Нова Гусарівка. Пустота, хаос, безлад… Ось що залишили орки втікаючи. Тільки біля кожної хати, мов вогник надії, палахкотіли своїм полум’ям хризантеми. Ці запізнілі квіти осені, яких так і не змогли знищити рашисти, хоч і вбили їх господарів, вигнали зі своїх осель.
Олександр був найдосвідченішим сапером. Завжди виковував найскладніші операції з розміновування територій. І сьогодні він взявся очищати господарство Івана Миколайовича. Крок за кроком розмінував майже всю територію. Господар попросив, щоб сапер оглянув, чи не замінували орки під кущами квітів, тому що хотів виконати останню волю дружини – їх підв’язати. Олександр ретельно почав досліджувати місця навколо квітів. Знешкодив кілька мін. І враз... він наступив на щось м’яке, наче на рідину, яка була в поліетиленовому контейнері. Він зрозумів, що це була найнебезпечніша міна-«пелюстка». Та було пізно. Стався вибух, який забрав із собою і... частину стопи Олександра… Розлетілись в різні кінці здивовані голівки хризантем, які ще так і не встигли розцвісти наповну, щоб милувати очі господаря.
Біль, нестерпний біль, охопив Олександра. Він лежав, широко розплющивши очі, зціпивши зуби. Таким його йзнайшли бойові медики тероборони, надали саперові ефективну й вчасну допомогу. Олександра оперативно госпіталізували. Проте лікарі медзакладу, оглянувши воїна, на жаль, прийняли рішення про ампутацію лівої стопи сапера.
А Іван Миколайович після цього випадку почувається винним, ніби це він підштовхнув Олександра розмінувати біля квітів – і стався такий нещасний випадок. Для нього Олександр – не просто воїн, а герой. Мабуть, козацького роду.
Ось уже пройшов рік від того нещасного випадку,і я не перестаю спостерігати за подіями в житті Олександра Сапунова-мого вчителя мужності й патріотизму...
Разом із ним я подумки проходжу довгі курси реабілітації за кордоном, а потім у Вашківецькому центрі, разом із ним випробовую перші важкі й незграбні кроки з протезом...
І він іде. Незважаючи на важку фізичну втому, регулярно тренується на паралельних брусах, робить віджими від землі, відпрацьовує ударну техніку на боксерській груші.
Найбільше мене захоплює у моєму вчителеві - сила волі. Мабуть, це та необхідна іскорка, яка завжди жевріє у наших справжніх воїнів. Це та рушійна сила, яка пульсувала колись у наших предків, і вони здобували перемогу над ворогом. І мій учитель не здається, а прагне після відновлення знову повернутися на фронт в якості інструктора саперної справи.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
