Аґнєшка Мокшицька

Вчитель, що змінив мене, або Історія з запахом кави

Була сонячна лютнева днина. У школі як завжди метушилися діти. Серед натовпу вирізнявся лише він: поважний, але дуже простий вчитель з філіжанкою кави у руках. Його звати Андрій, він вчитель історії.

Оскільки уроки вже закінчились, він прямував до підсобного приміщення, де зазвичай працював з історичними документами для своєї дисертації на тему ранньомодерної історії про посмертні інвентарі майна львівських міщан.

***

Позаду стелажі з підручниками з історії, праворуч стіл на якому стоїть філіжанка з ароматною кавою, а коло неї ноутбук, на екрані якого впадає в око перо сови. По обидва боки копії сторінок книг магістрату Львова за 16-17 ст.

Книги завжди захоплювали вчителя. Він пам’ятає як його бабця, попри заклопотаність, намагалась придбати добру книжку, яка на той час була в дефіциті, щоб потішити малого Андрійка. Нерідко доводилось переплачувати, купуючи так звані подарункові набори, в яких було ще дві книжки радянської пропаганди чи іншої макулатури.

***

Через декілька годин кропіткої роботи перечитування і перекладу давніх документів почувся стук у двері.

— Хто там? — запитав вчитель.

З тихим скрипом двері відчинились і світловолоса дівчинка-підліток заглянула всередину.

— Доброго дня, Андрію Вікторовичу! — сказала вона, посміхаючись.

— І тобі привіт, Аґнєсю, — тихо промовив він, відводячи погляд до екрана ноутбука.

Побачивши зображення пера, дівчинка підійшла ближче й зацікавлено спитала:

— А що це таке?

— Це матеріал, який я зараз досліджую для своєї дисертації, а я її мушу написати якомога швидше, бо потім часу не буде.

— Чому не буде? — здивовано перепитала дівчинка, повернувши голову у його бік.

— Тому, що буде війна, Аґнєсю, — відповів він, зітхаючи.

— Чому ви так думаєте?

— Бо «Історія — то вчителька життя», — так казали давні мудреці, тому і я й можу зробити певні висновки.

Вчитель та учениця ще довго говорили про життя та історію, після чого попрощавшись, кожен пішов у своїх справах. Тільки аромат кави нагадував про цю розмову.

***

Світанок двадцять четвертого лютого: завивання сирен пошматувало спокій донедавна мирного неба Львова. Усіх переповнюють тривога та розпач. Вчитель з сірими очима і запахом кави вже не пише свою дисертацію після уроків, а стає разом з іншими героями на захист нашої країни.

***

Минали дні жорстокої й нещадної війни, гинули люди, горіли міста та села.

Учитель став бойовим медиком в одному з підрозділів українського війська (позаяк ще колись давно, коли як онук політув’язненої не міг і сподіватися вступити на історичний факультет, закінчив медучилище і деякий час працював медбратом), а учениця блукає вулицями Варшави, згадуючи про їхні натхненні розмови, багаті на історичні факти та роздуми над ними.

Невдовзі дівчина повернулася в Україну. Літо минуло й настала осінь, діти пішли до школи. Коли мама однієї з учениць читала промову, всі побачили його... того самого вчителя, от тільки тепер він мав зовсім інший вигляд. На його обличчі виднілися біль та втома, а волосся стало майже зовсім сиве... На спині великий наплічник, у якому, здавалося, може вміститись усе. Можливо, десь там і схована його радість.

***

Сумна пора.  Учитель із запахом кави, а тепер вже із запахом війни, знову вирушив на фронт. Учениця Аґнєся продовжувала вчитися, за можливості допомагала військовим та писала вірші.

P.S:

Лише завдяки вчителю з ароматом кави, лише завдяки Андрію Вікторовичу я зацікавилася своїм походженням і почала шукати своє коріння, зрозуміла наскільки це важливо – знати хто я. Дякую.

Лише завдяки розмовам із вчителем, від якого віяло ароматом кави, лише завдяки прикладу та мудрим настановам Андрія Вікторовича я зрозуміла ким я є і продовжую бути. Я - Українка і це моя суперсила !

Андрію Вікторовичу, повертайтеся живим !

            

                 

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»

Read also


Editor's choice
up