Максимюк Віталіна. Вчитель, який змінив моє життя
Бабуся – символ дитинства
Коли мене запитають :
- Що змінило твоє життя?
Я відповім:
- Смерть дорогої людини…
В дитинстві більшість часу мене виховувала бабуся. В мене дуже багато спогадів, як щовечора вона читала мені казки й розповідала бувальщини своєї молодості. Бабуся на кожне свято готувала мені дуже смачну страву, назва якої загубилась після її смерті, той аромат живе в моїй уяві і досі: приторна ваніль в перемішку із парним молоком… Скуштувати б ще разок.
Особливо я любила, як бабуся топила піч. Тоді ми лягали з нею і бабуся говорила мені про науку життя. Часто намагалась вчити, як спілкуватися з парубками і приповідала: «Сиди до сивої коси, а за ледащо заміж не йди!». Певно тому, що мала гірку долю з дідусем, а в часи їхньої молодості треба було важко працювати фізично.
Таким чудовим моє життя було до дев’яти років, але в один день все різко змінилося й поділило моє життя на «до» та «після». Я раділа життю, часу з батьками і навіть не могла уявити, що наступний день стане поворотним для мене.
Хроніка подій того дня: ранком я прокинулася й поснідала, то була неділя, а ми в неділю завжди навідували бабусю. В той день мене сильно тягнуло до неї, я цілий день вмовляла батьків таки з’їздити в сусіднє село до бабусі, а вони не хотіли, бо була погана погода і мали багато справ перед моїм днем народженням. Так-так, наступного дня в мене було день народження, перший ювілей – 10 років.
Коли наступного дня я прокинулась, то очікувала, як завжди, батьків з тортом і дідусів/бабусь із подарунками. Але коли я ввійшла до кухні, то побачила дідуся й бабусю з боку тата і маму, заплакану і в чорній хустці. «Ми їдемо в Боянчук, бабусі нестало» - ці слова були як грім серед неба .
Вечері мене привезли до будинку бабусі і я побачила чорну хмару, що оточила бабусин дім. Вона гула, ридала й хаотично рухалась. Мені страшенно не хотілось пірнати й ставати частиною цієї чорноти, але бажання востаннє побачити бабусю подолало мене. Хоча я так і не змогла підійти до її труни, сльози не давали бачити, а я по пам’яті зайшла в її кімнату й залізла на піч.
Так я і пролежала на печі, аж поки всі не повернулись із кладовища, тоді я виплакала всі свої сльози. Після похорону я неодноразово чула від мами : «Ти стала якась зла й черства». А це й справді так, бабуся була мені найближчою людиною, тим дорослим, який був завжди поруч і вмів і підтримати і провчити. Коли ж батьки були для мене більше друзями й товаришами, бо постійно задаровували й догоджали мені. І коли я втратила бабусю, я втратила той маяк, який вів мене в життя. Людину, в якій я завжди була впевнена.
Зараз мені важко співчувати й бути чуйною, бо все своє співчуття я втратила шість років тому. Дякую, бабусю, що подарували мені щасливе дитинство.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
