У Львові з'явились люди в чорному...

25 травня у Львові відбувся незвичний і цікавий захід - вистава школи playback театру. Його також називають «перформансом», оскільки в ньому акцент не на результаті, а на процесі творення. Крім того не має сценарію, проте актори не показують свої історії, а зосереджені на історіях глядачів. Тобто випадкові люди діляться назагал своїми історіями, а актори в реальному часі демонструють цю історію, нічого не обговорюючи між собою. І все це могло б перетворитися на хаос, якщо б не ведучий, який дає слово і обирає глядача, може запросити на сцену і дає для акторів структуру показу. Наприклад, ми бачили живу скульптуру, "коридор" та інші. 
Плейбек театр це взагалі театр? Офіційно це різновид інтерактивного театру імпровізації, що складається з двох основних комплементарних практик: розповіді глядачами особистих історій на публіку та миттєвої художньої інсценізації акторами цих розповідей у специфічних формах. 
Хто і коли це розпочав? 
Плейбек-театр виник у м. Нью-Палц (США) у 1975 році, на сьогодні існує в тому чи іншому вигляді у понад 75-ти країнах світу. В Україні існує з 2001 року, і саме ця школа є офіційним представником всесвітньої мережі.
 Автором ідеї і вважаються Джонатан Фокс і Джо Салас, під впливом робот Джозефа Морено та педагога Пауло Фрейре. Доречі Джонатан Фокс знає про існування української школи плейбек-театру. 
Як це було для мене? 
Цікаво, що актори завжди в чорному, а ведучий ні. На початку дійства всі актори представляються і діляться чимось особистим - це дуже схиляє аудиторію до щирого спілкування. Наприклад, я не збиралась нічого говорити, тому що прийшла на запрошення одного з випускників цього курсу, Олександра Пуляєва, і моєю метою було спостерігати за процесом начебто зовні. Але завдяки домашній атмосфері, створеної дуже "своїм" ведучим Олександром було супер комфортно, тож я також була активною. 
Актори як інертні чорні статуї сиділи на місцях між історіями і починали рухатись як живий організм після слів ведучого. Люди ділилися своїми історіями, плакали більше ніж сміялись, але й історії були невеселими. Найбільш влучними, як на мене, були історії про собаку-ангела та подорож під дощем в автобусі. Хоча я не театральний критик як Ірина Голиздра, і не буду давати оцінку. Перша історія, продемонструвана як жива скульптура - моя фаворитка, але тут може впливати моя натура художниці. Стовідсотково можна сказати, що це наступний крок еволюції театру. Він актуальний і відповідає потребам суспільства. А в реаліях інформаційної атаки на наш мозок зі всіх сторін, людям необхідно заеуритись і щось реальне, правдиве і живе. Також задовольняється потреба бути почутим і прийнятим через увагу до своєї правди. Я дуже тішуся тим що отримала перше враження від плейбеку саме в українському середовищі. Це буде як перший поцілунок, який неможливо забути і ти точно знаєш, що будеш знову це робити. 
 Чи буду я вчитись цьому? Точно ні, тому що треба занурюватися в людей та їх історії, відкривати себе випадковим людям, виймати своє серце і торкатися до їхніх душевних ран, а це не кожен зможе. 
Браво випускникам і всім раджу прийти до них, хоча б на виставу.