Євгеній Андронов. Конкурс одноактних п'єс
" Відображення "
Поет:
Привіт...
Дзеркало:
Навіщо ти прийшов?
Нама часу з тобою розмовляти,
Правду скажи, ти що її знайшов?
Тебе не буду більше турбувати...
Поет:
Та ні, нема з ким говорити,
Лишилося лиш ти, що мені не зрадить.
Скажи, чому кожен під себе гадить?
Кому за наші вчинки нас судити?
Дзеркало:
Як давно не було про тебе чути,
Що сталося ? Надовго так пропав,
Твою відсутність зміг на собі відчути,
Ти був справжнім, на частини розривав,
Серця ...
Поет:
Вже досить, припини.
Не набридло ще тобі знущатись?
Не знаєш як потрібно закохатись,
Навіки... Ти лише одне збагни...
Дзеркало:
Не хочу чути від тебе таких слів.
Іншого шукай, щоб з ним поговорити.
Без крил, ти високо злетів,
До останніх днів з коханням тобі жити...
Поет:
Забути, і не пам'ятати!
З серця вирізати все стальним ножем ,
Мені боляче з кожним прожитим днем,
Не хочу жити, бо довелось кохати...
Дзеркало:
Чому я тобі знов не вірю? Невідомо.
В мовчанні пізнається лиш кохання.
В тиші німій, мені це знайомо,
Постійно за тобою йде страждання...
Поет:
Мовчи, досить тобі мене вже вчити...
Напевно ніколи ти не зрозумієш,
Дивлюсь на тебе: - ти як отрута дієш,
З тобою хочу останній день прожити...
Дзеркало:
Не сміши мене, я таких багато бачив.
Що після смерті залишиш ти мені?
Останній день для тебе так багато значив,
Душа твоя буде палати у вогні...
Поет:
Себе не можу ніяк я зупинити.
Мій силует собі ти забереш,
Ціна велика, час не повернеш,
Тебе потрібно в одну мить розбити...
Дзеркало:
Не поспішай, очі сліпими стали,
Не бачиш ти нічого, що біля тебе поряд.
Лиш про єдине, вони завжди благали: -
Знайди її скоріше, ти пам'ятаєш погляд...
Поет:
Ти мене будеш розуму повчати?
Без душі, подих твій холодний.
Поет повинен завжди бути голодний,
Щоб у віршах все розповідати...
Дзеркало:
Ти не поет, зніми свою корону,
Вірші твої не варті вже нічого.
Ти блазень, що не дійшов до трону,
Короля, та не чіпав святого...
Поет:
Мовчи, час назад не повернути,
Рубці глибокі залишились на руках,
Кохання завжди перемагає страх,
Змиритись з тишею, потім все збагнути...
Дзеркало:
Непотрібно у гріхах мене винити,
Правду в собі ти бачити не звик,
Немає більше сенсу у віршах, як пояснити?
Ти невідомий, що непомітно зник...
Поет:
Єдине: я ніколи не брехав,
"Зачепити за живе", - мені пощастило,
Життя в безодню в мить перетворило,
Лише для себе я вірші писав...
Дзеркало:
Не маю права я вірити у Бога,
Все одно мене не зрозумієш.
Гострим камінням насипана твоя дорога,
Між рядків сховати істину ти вмієш...
Поет:
Мовчи, не хочу більше тебе чути.
Я все бачу: не віриш ти мені,
Нам разом горіти у вогні,
Смерть допоможе мені про все забути...
Дзеркало:
Не потрібно... А як тобі заборонити?
Не мою сил знову тебе повчати.
Смерть допоможе з ланцюгів душу звільнити,
Щоб більше нікого не кохати...
Поет:
Ти допоможеш, в тебе вірити лишилось.
Гострі частини мої вени розривають,
Лише мерці більше не кохають,
Моє бажання нарешті здійснилось...