Історія фортеці Саркел: від хозарського форпосту до руської Білої Вежі
Фортеця Саркел, зведена в середині IX століття за допомогою візантійських інженерів на західних рубежах Хазарського каганату, стала однією з найважливіших оборонних споруд Хозарії, але згодом опинилася в руках київських князів, які перетворили її на свою передову базу у Великому Степу. У давньоруській історії Саркел здобув ім’я Біла Вежа, що стало символом боротьби за панування на південних просторах. У цій статті розглянемо детальніше, як Саркел перетворилася на Білу Вежу, чим займалися її мешканці та як ця велична споруда вплинула на історію Давньої Русі.
Хозарська імперія і будівництво Саркелу
У IX столітті Хозарська держава сягала апогею своєї могутності, контролюючи численні землі від Кавказу до Волги. Проте на її західних кордонах з’явилися нові загрози. Угорські племена, що прийшли зі сходу, стали серйозною силою в регіоні, а повстання підлеглих народів, зокрема русинів, створило додаткові труднощі. Щоб захистити свої кордони, хозарські правителі звернулися до Візантії з проханням допомогти у спорудженні потужного форпосту на Дону.
У 834–837 роках до Хозарії прибули візантійські інженери під керівництвом архітектора Петрона Каматира. Саме вони створили фортецю Саркел, яка стала захисною лінією на кордоні з руськими землями. Фортеця Саркел мала надзвичайно правильну геометричну форму та вражала своєю монументальністю і злагодженістю архітектурних ліній. Її територія мала форму видовженого прямокутника розмірами 180 на 120 метрів, із цегляними стінами завтовшки 3,75 м та заввишки понад 10 м, що доповнювалися оборонними баштами на кутах. Через брак каменю на місці, візантійці використовували вапняк, з якого виготовляли цеглу для будівництва.
У трактаті візантійського імператора X століття Костянтина Багрянородного під назвою "Про управління імперією" містяться цікаві деталі про походження назви фортеці. У ньому наводиться переклад з хозарської мови, де Саркел означає "Біла оселя", але ця інформація залишається під питанням. Оскільки хозари були тюрками, деякі дослідники стверджують, що термін "сар" може бути перекладений як "жовтий", отже, назва могла б звучати як "Жовта фортеця". Проте археологічні знахідки підтверджують, що мури Саркелу зводилися з білої цегли, і в руських джерелах фортеця згадується як Біла Вежа. Цікаво, що археологи виявили існування двох фортець на протилежних берегах Дону: одна з білої, інша – з жовтої цегли, що й пояснює розбіжність у назвах.
Фортеця була оточена глибоким захисним ровом, що робило її майже неприступною для ворогів. Внутрішнє планування мало чіткий поділ на окремі секції, кожна з яких була здатна самостійно захищатися у разі втрати інших частин. Усередині розміщувався гарнізон, який забезпечував безпеку фортеці, а також близько тисячі мешканців — болгари, гузи, хазари та слов'яни. Вони займалися землеробством, скотарством, ремісництвом. Їхнє повсякденне життя забезпечувало стабільність форпосту. Це багатонаціональне населення жило в умовах співіснування та взаємного обміну культурними традиціями, що робило Саркел важливим центром не лише оборони, а й економічного життя.
Як Саркел став руською Білою Вежею
У 965 році київський князь Святослав Хоробрий здійснив нищівний напад на Хозарську державу, остаточно зруйнувавши її та взявши під контроль Саркел. Після цієї події починається нова сторінка в історії фортеці — вона стає найсхіднішою воєнною базою Київської Русі й отримує назву Біла Вежа. Руські князі зберегли основні оборонні структури, зведені візантійцями, і створили на основі Саркелу потужний укріплений пункт для захисту своїх інтересів на кордонах з Великим Степом.
Новий гарнізон Білої Вежі складався не лише з руських воїнів, а й з представників тюркських народів — печенігів і торків. Мешканці фортеці жили в білених хатах-мазанках, що були схожі на сільські хати в Україні ще в минулому столітті. У Білій Вежі був навіть християнський храм, про що свідчать археологічні знахідки, а також згадки в написах на стінах київського Софійського собору. Один із таких написів, зроблений в XI столітті, містить слова "Тятькюш, попин біловезький," що засвідчує мовне та культурне змішання у фортеці.
Біла Вежа як центр впливу у Великому Степу
Біла Вежа виконувала роль своєрідного острівця Русі в безкраїх степах, оточених ворожими племенами, і часто ставала мішенню для їхніх набігів. Завдяки своєму вигідному розташуванню на Дону фортеця перетворилася на важливий перевалочний пункт для Давньокиївської держави, яка прагнула утримати контроль над Великим Степом.
Нові небезпечні кочовики – половці – захоплювали степові простори, що ускладнювало пересування руських воїнів, які потрапляли в пастки, організовані мобільними загонами ворога. Єдиним безпечним шляхом у степу залишалися ріки, зокрема Дін, витоки якого знаходилися на руській території. Князівські дружини спускалися по річці до Білої Вежі, де відновлювали сили перед подальшою дорогою до устя Дону. Звідти через Азовське море вони діставалися до Тмутаракані, де місцева влада пильно стежила за подіями, що відбувалися у східній частині Великого Степу, Криму та на Північному Кавказі. Не дивно, що в адміністративному аспекті Біла Вежа підпорядковувалася саме Тмутараканському князівству.
Занепад Білої Вежі та її останні дні
Протягом XI століття постійні конфлікти між руськими князями поступово ослабили Київську державу, що змусило її відмовитися від деяких віддалених територій. У 1103 році князь Володимир Мономах ухвалив рішення вивести частину гарнізону з Білої Вежі, переселивши печенігів і торків на Чернігівські землі. А вже в 1117 році гарнізон повністю покинув фортецю, і Біла Вежа обезлюдніла. Половці, які раніше боялися штурмувати могутню фортецю, увійшли в місто без бою. Вони швидко зруйнували міські мури та башти, адже були нездатні до осілого життя й одночасно дуже боялися, що руські воїни можуть колись повернутися. Тож велична руська фортеця на Дону назавжди зникла з історії.
Після занепаду Білої Вежі Київська держава втратила всі свої форпости на сході Великого Степу. Незабаром Тмутараканське князівство також було знищене під натиском половців і Візантії, що стало тимчасовою поразкою Київської Русі у протистоянні з кочовиками.
Археологічні знахідки та втрата спадщини
Руїни Білої вежі зберігалися до ХІХ століття, коли донські козаки остаточно знищили їх, використовуючи цеглу з фортеці для будівництва власних домівок. Саме в цей період розпочалися археологічні дослідження на Дону. Науковці купували старовинну цеглу у козаків, і виявилося, що на них збереглися численні таємничі знаки, які історики досі не змогли розшифрувати. Досі залишається невідомим, якою мовою були написані ці записи, хоча цікавим є той факт, що серед знайдених малюнків і літер на уламках біловезьких мурів виявлено сучасну українську букву "щ", що є першою її появою в українській історії.
Археологічні дослідження Білої Вежі активно проводилися в 1934–1936 та 1949–1951 роках в рамках Волго-Донської новобудівної експедиції. Проте 1952 року, внаслідок будівництва Цимлянського водосховища, залишки фортеці назавжди опинилися під водою. Це рішення мало значний екологічний вплив на регіон: змінився гідрологічний режим Дону та Азовського моря, що спричинило поступове погіршення екосистеми. Зміна природного ландшафту також ускладнила можливість проведення майбутніх археологічних розкопок на цій території.
Занурення Білої Вежі під воду стало остаточною втратою для історичної науки, адже безліч загадок про життя в цій фортеці все ще залишилися нерозгаданими. Археологи втратили можливість детальніше вивчити побут, культуру й оборонні споруди цього важливого форпосту. Навіть сьогодні Біла Вежа залишається символом зниклої спадщини, яка могла б пролити світло на історію давньоруських земель та їхню роль у протистоянні з кочовими племенами Великого Степу.