Меч XII століття з Райгородського городища: унікальна знахідка з Донеччини

Меч XII століття, знайдений на Райгородському городищі біля Слов'янська в Донецькій області, є унікальною археологічною знахідкою. Ця зброя, виготовлена в арабській Іспанії, не лише вражає своєю майстерністю, а й розповідає про історичні зв’язки та впливи різних культур. Завдяки арабським написам на мечі, дослідники змогли встановити, що він належав еміру Гіясу ад-Діну, ймовірно, хану Узбеку – одному з найвизначніших правителів Золотої Орди.

Опис меча

Меч XII століття є зразком високої майстерності середньовічних зброярів. Залізний клинок оздоблений срібною оправою. Руків'я меча обмотане срібним дротом, а набалдашник виготовлений зі срібла та прикрашений черню. Декоративні елементи набалдашника мають глибоке символічне значення: на одній стороні зображені заєць і птах, а на іншій – печатка Соломона. Це свідчить про те, що меч уособлював високий статус та могутність свого власника.

Особливу увагу привертає арабський напис на мечі. На одній стороні містяться побажання власнику меча слави, панування та щастя, на іншій – ім’я еміра Гіяс ад-Діна. Історики припускають, що меч міг належати хану Узбеку, визначному правителю Золотої Орди, котрий затвердив іслам як державну релігію. 

Сьогодні цей унікальний артефакт зберігається в Ермітажі, будучи цінною частиною історичної спадщини.

Власник меча – хан Узбек

Хан Узбек, відомий також як Гіяс ад-Дін, був одним із найвизначніших правителів Золотої Орди. Його правління, яке тривало з 1313 по 1341 рік, стало періодом політичної стабільності, економічного зростання та культурного розквіту. Одним із найважливіших рішень Узбека стало затвердження ісламу як державної релігії в 1320 році, що визначило подальший розвиток Золотої Орди як ісламської держави.

Реформи хана Узбека значно зміцнили центральну владу. Він припинив внутрішні чвари, які ослаблювали державу, та запровадив адміністративні зміни, що сприяли ефективному управлінню. Узбек активно підтримував розвиток торгівлі, що зробило його правління часом економічного підйому. Невеликі містечка у Причорномор'ї перетворилися на важливі центри ремесла й торгівлі. У цих містах будували палаци, караван-сараї та інші споруди, які слугували як для практичних, так і для культурних потреб.

Особливу роль у зміцненні економіки Золотої Орди відігравав Великий шовковий шлях. За часів Узбека торговельні шляхи, які проходили через Аккерман, Кілію, міста Криму та Кавказу, забезпечували інтенсивний потік товарів між Сходом і Заходом. Це сприяло не лише матеріальному збагаченню держави, а й культурному обміну, який відображався у всіх аспектах життя – від архітектури до мистецтва.

Райгородське городище: пам’ятка багатовікової історії

Райгородське городище, розташоване на високому плато правого берега річки Сіверський Донець поблизу місця впадання Казенного Торця, є унікальною археологічною пам’яткою. Місце мало давніший хазарський період (VIII–IX століття) та прилеглі кургани епохи бронзи, які були знищені Райгородським крейдяним кар’єром у 50-х роках ХХ століття.

На початку ХХ століття археолог В. Ф. Спесивцев вперше виявив на території городища залишки золотоординського поселення. Серед знахідок були мечеть, цегляні будівлі та монети, датовані 1356–1384 роками. У цьому районі також досліджували поховання кочівників, які свідчать про багатокультурний характер поселення.

Особливий інтерес викликали артефакти, знайдені на місці городища, серед яких  меч із арабським написом, який (за припущеннями дослідників) належав еміру Гіясу ад-Діну. Цей меч був знайдений у місцевості "Христівська круча", приблизно за 1,5 версти від Райгородка.

У XIV столітті городище стало частиною золотоординської цивілізації. Залишки будівель, мечеті та виявлені монети свідчать про те, що поселення відігравало важливу роль у регіоні. Археологічні дослідження також підтверджують зв’язок цього місця з довколишнім поселенням Козача Пристань, яке існувало у 1684–1739 роках на місці впадання Казенного Торця у Сіверський Донець.

Хоча пам’ятка повністю втрачена, її артефакти залишаються важливими свідками багатовікової історії регіону і сьогодні слугують джерелом знань про життя, побут та взаємодію цивілізацій на території сучасної Донецької області.