10-10-2021 Микола Бажан 99

Микола Бажан. Посвята сановитого мученика

Микола Бажан. Критика. Посвята сановитого мученика

УДК 821.161.2 «Бажан»

С. В. Процюк
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника;
76018, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57.

У статті розкрито деякі аспекти творчості Миколи Бажана. Йдеться про важке психологічне роздвоєння поета в жорстких цензур­них рамках тоталітарного режиму. Також здійснена спроба досліди­ти складну і суперечливу внутрішню боротьбу поета, що відбивалося на змісті книг Миколи Бажана.

Ключові слова:М. Бажан, психологічне роздвоєння, поезія, гедоні­стичне сприймання.

S. V. Protsiuk
Vasyl Stefanyk Precarpathian National University;
Chair of Ukrainian Literature; 76018, Ivano-Frankivsk, Shevchenko St., 57;
tel. +380 (342) 59-60-74.

THE EMINENT MARTYR'S SANCTIFICATION

The article discloses some aspects of Mykola Bazhan's creative work. It concerns the poet's heavy psychological split personality within the severe censorial frames of the totalitarian regime. The attempt is also made to explore the poet's complicated and controversial inner struggle that reflected itself on the contents of Mykola Bazhan's books.

Key words: M. Bazhan, psychological split, poetry, hedonistic percep­tion.

Миколі Бажану як поету з Божої ласки неймовірно не поталанило з часом. Також доля вділила йому надлишок гнучкого розуму і често­любства впереміш із гедоністичним та драматичним світосприйняттям.

Йому би перемагати на поетичних турнірах чи вести літературні диспути у паризьких салонах. Йому би відкривати нові межі можливос­тей інтелектуальної чи, приблизно кажучи, філософічно/психологічної поезії світу. Йому би їздити у європейські чи американські турне, на по­етичні фестивалі і літературні симпозіуми.

Натомість, із вродженим потужним талантом і надміру вразливою субтильною душею, розумінням множинності правд та істин, він зму­шений був оспівувати радянську тоталітарну ортодоксію. Замість при­страсних диспутів, без яких неможливий розвиток майстра - звинувачення, докори і грізні ідеологічні покивування пальцем. Його доля - це, напевно, одна із найбільших українських літературних трагедій вівісек­ції таланту та ортодоксії.

У 1931-ому році, з дозволу сказати, критик (землячок, що переїхав до Москви) Селівановський пише про його поему «Сліпці»: “Поезії М. Бажана розумові, хоч у них багато маячних екстатичних образів, ві- зій та примар”. Важко було уявити щось більш протилежне і несполучне, ніж гамлетівський витончений інтелектуалізм Бажана, його нахил до поетичних експериментів, містики та еротики - і примітивні голоблі пролетарського “мистецтва”, які почали вівісекцію його дару із радян­ським мистецтвом. Це було подібне, ніби схрещувати, під пильним за­стиглим поглядом якогось новітнього радянського доктора Моро, лань із орангутангом...

Здавалося, що така страшна операція неможлива. Проте…

Я не можу достеменно знати, що і як пережив Микола Бажан, ря­туючи власне життя і власну жагу життя. Його можна засуджувати (ми невдатні збагнути весь жах тих часів) і навіть не відкривати його при­страсної, якоїсь аж збоченсько-принизливої, сталініани.

Намагаюся не виправдати, не перекреслити, а по-людськи зрозумі­ти.

Це він у «Сліпцях» - “На людських дорогах і тропах сиди, // При­йнявши посвяченість чорну // І кобзу прохожим під ноги клади // Як го­лову мудру й покорну”.

Це теж він у пізнішому сумнозвісному панегірику Сталіну «Лю­дина стоїть в зореноснім Кремлі»: “На півдні і півночі, заході й сході, // Як прапор, як образ, що з'єднує нас, // Цей профіль людини, вкарбований в час, // І в простір, і в серце великих народів”.

Можливо, “чорна посвяченість”, виразна кастова приналежність до сонму великих поетів і давала йому і сили, і якесь химерне внутрішнє право зберігати свій талант при будь-яких обставинах, навіть ціною ла­кейського славослів'я та сервілістичної відданості властьімущим?

Бо було принаймні, два Бажани. Один - Бажан-слуга, інший - Бажан-митець. Перший мусив у нелюдських умовах зберігати другого. Другий шукав будь-які можливості, навіть після замежово фальшивих «Біля Спаської межі» чи «Англійських вражень», писати чи перекладати те, що було можливо, у своєму експресіоністському і бароковому, ро­мантичному та дещо натуралістичному (всіх прикметників тут не пере­лічиш, це і є диво справжнього Бажана-поета!) стилі.

Не буду тут викладати віхи біографії цього поета, перекладача, вченого, філософа, спілчанського і партійного чиновника на високих посадах. І разом із тим - витонченого інтелектуала, який ненавидів ша- раварщину і був на гачку чекістів через співпрацю з УНР його батька Платона Бажана.

Він кілька років чекав арешту, бувало, навіть не ночуючи вдома. Кажуть, волею випадку він залишився жити в атмосфері зовнішнього здравія та благоденствія. Сталін на одній вечірці проронив, що Бажан є добрим перекладачем «Витязя у тигровій щкурі». Цього було достатньо, щоб у 1939 році поет отримав орден Леніна, який змінив його зовнішні обставини життя.

Він жив у великій тюрмі, тому із переслідуваних перейшов до се­редовища переслідувачів...

Хоча, на мій погляд, страх залишився. Бо що, крім страху, змушу­вало би його до нападок на свого близького друга Юрія Яновського? До причетності у цькуванні Довженка? (Звісно, що і Довженко, і Яновський теж славословили і сталінословили - долі радянських письменників нагадували криваву трагіфарсову шахівницю, де шахову партію виконував один вусатий курець).

Крім страху смерті, таки була ще і ота святоблива та одержима відданість “чорній посвяченості”, мітці і причетності до вершини талан­ту, яку неможливо ні купити, ні підробити, ні випрохати, ні прийняти як дар від іншої людини.

На відміну від Тичини, що часто скочувався до жаскої авто- паро­дійності, Бажан не втрачав естетизму, хай і заляпаного принизливим словесним угодовством та пропагандистським фальшем. Іноді того дару було майже не видно, але все ж він спалахував навіть у ... «Людина сто­їть в зореноснім Кремлі» - “і геть половини, і треті, і чверті! //Вітчи­зні віддати не вигризки душ, // А всю повноцінність життя або смер­ті!”

У цьому теж полягає таємниця Бажана, його душевна еніґматичність, його роздвоєність, розщепленість та суперечлива покрученість тогочасною добою. Він вдавався до словесних атеїстичних викрутасів, але у поезії пізнього періоду звучать божественні, майже літургійні речитативи: “Хто ти, русобородий? // хто ти, ласкаворукий? // Звідки прийшов до мене? // Може, зійшов з хреста? // Дай я зіпрусь на тебе, вирвусь із смерті й муки // Змора відходить, як хмара. // Лопає глухо­та”.

Кажуть, на схилі віку Бажан їздив на Байкове кладовище, довго простоюючи біля могили Яновського. Він чи то плакав, чи розкаювався, чи сповідався мертвому у тім, у чому, можливо, не признавався навіть собі....

Звісно, що було би притягненим за вуха робити із Бажана поета з релігійними мотивами, які все ж зринали у нього, хоч і принагідно. На­віть у пізній період творчості на перше місце виходить індивідуалізм і стоїчна воля людини до внутрішніх перетворень і зцілень, як-от у дове­ршених «Нічних концертах»: “Лише не піддайся розпачу, не підкорися розпаду // і не вклонися демону, і не довірся господу // Облудна минуща полегкість. Марудне волання розкаяння // Слово, протни мовчання. При­страсте, зринь над покорою”.

Вже неможливо, читачу, насправді реставрувати, скільки страж­дань (Страху? Душевної мікросмерті? Холодного відчуження?) пережив Бажан, починаючи із погромів Селівановського, Доленго і т. д. на поча­тку 30-их років. Хто вже тепер зможе достеменно стверджувати, чи не в напівтрупній летаргії або у злісній, на все готовій, відреченості, його рука виводила у «Смерті Гамлета» злочинні, але по-своєму талановиті, поетичні строфи: “Схопіть же за горло, як вбивцю, заплутаність // Гу­манних, як зрада, казань і молитв! // Єдина велика і справжня є людя­ність - //ленінська людяність класових битв ”.

Ненавиджу і шкодую Бажана-поета і за цю строфу і загалом за йо­го «Смерть Гамлета». Але.

Це був 1932 рік. Рильський цього ж року написав сумнозвісну збі­рку «Знак терезів». Всюди вчувався чобіт більшовицького термінатора. Можливо, Микола Бажан цим текстом остаточно вбив у собі поета-футуриста Ніко Бажана? (який уже тоді був футуризм, крім антифутуризму поїздів-душогубок, що везли у концтабори? ) Розчавив або замо­розив автоцензурою щось найсвітліше і найкрихкіше?

Далі буде і страх від чекання арешту, і чиїсь нічні дзвінки з кидан­ням трубки, і рятунок від вірної смерті в автокатастрофі. Як можна зро­бити рентгенограму тодішнього душевного стану Бажана? Та й яка рен­тгенограма передасть все? Він і справді ходив на волосок від смерті, якби не центральний витязь його сталініани, що запропонував у 1939-ому році, так знічев'я, за столом дати Бажанові орден Леніна. Розпочався другий період його життя...

Він, розлучившись із Гаїною Коваленко і дочкою Майєю, одружу­ється із лікаркою Ніною Лауер. Починають сипатися обов'язки і радян­ські нагороди, які мені навіть ліньки перелічувати. Появилася інша ква­ртира. Страх бути заарештованим поволі зникав. Але свобода (окрім матеріальної, бо Микола Бажан був, делікатно кажучи, на той час і сто­совно тієї дійсності, заможною людиною) існувала хіба що в окремих строфах і перекладах…

А потім не зміг захистити від варварських цькувань свого найбли­жчого друга - Юрія Яновського. Я переконаний, що був паралізований підсвідомим жахом, який колись, ще до ордена Леніна, гнав його, уни­каючи нічного арешту, не ночувати вдома. А коли ночував, то спав одя­гненим, щоб вберегтися хоча би від першого приниження: тремтіти від страху у білизні, як він пояснював комусь пізніше.

І цей жах вернувся і заполонив душу. Бажан, незважаючи на рега­лії, залишався сановитим слугою системи, яка могла розправитися з ним будь-якої миті. Він це чітко розумів, передбачав і …

Яновському як автору хрестоматійних «Вершників» вдалося уни­кнути репресій, але крихка енергетика юнацької дружби назавжди дала невигойну тріщину. Невдовзі Юрій Яновський помер.

Потім було ще більше поетичного угодництва, майже рабської штучної русофілії, пропагандистської антизахідної істерії після відвідин країн “гнилого” капіталізму. Мені цікаво лише, що тогочасні письмен­ники відчували, пишучи ошмаття думок на межі із маячними ідеями та уявленнями? Вони ж бачили рівень західного життя і не могли не роби­ти висновків! Але страх брав гору. А ті, хто не боявся, були або вже ме­ртвими, або по тюрмах, або їхні твори лежали, заховані від людського ока.

Тогочасна історія української літератури, за великим незримим рахунком, зводилася до історії психічних біографій письменників і їх­нього вміння чи невміння покорити внутрішній переляк та страх. Але перейти крізь таке випробування непоплямованим дано лише одиницям.

Важко або і неможливо читати його «Англійські враження», «Біля Спаської вежі», багато інших віршів і циклів… Я чесно намагався пере­читати якнайбільше. Химерні відчуття - вичахлий словник, пригаслість і якась передстареча перевтома, відсутність осяянь і драбин пристрасті, що вели Бажана у 20-их роках до неба. І раптом натикаєшся на невелич­кий вулкан, безнадійно захований за пропагандистським плетивом! І розумієш, що цей поет не вичахнув, бо навіть там, де здавалося б, лише попіл, раптом спалахує вогонь, приходячи нізвідки.

Його «Нічні концерти» (1977 р) знову спалахнули розкішшю ме­тафор і одкровень, замерехтіли всіма пластами і коралями невичерпних мовних можливостей. Мене навіть відвідували якісь напівмістичні від­чуття: здавалося, що у тіло немолодого поета вселився футурист Ніко Бажан, юний і воскреслий жонглер поетичними масками, словесний ек­вілібрист, вміщаючи водночас золотий перетин пристрасті та стоїцизму, таланту юності та зрілості.

Вже перша частина «Криниця Леонтовича» розпочинається урочи­стим хоралом життю, благоговійним трепетом і хвилюванням перед йо­го величчю і безконечністю: “Гармонія степу хвиляста, колосся співучі поклони // Хорали могутнього неба, бреньлива ігра вітерця // Хіба їх вмі­стити у звичні, усталені здавна канони? // Хіба для них стачить твойо­го маленького серця митця?”

Одні мотиви змінюють інші, українська і вселюдська музика пере­плітаються воєдино, за поетом «О музики благословенна соборність!», магія та екстатика (“Ще далі в даль, ще вище в вись // аж до самих уз­виш, // З галяв, з майданів, з тирл, з узлісь // Скликаєш і кричиш...”) змі­нюються екзистенційними печалями, щоб потім переходити в урочисту ораторію любові як кохання і любові загалом, такої, що прямує до не­скінченості, відроджуючись у дітях і зорях, які не знають туги.

Здається, нині в українській поезії вже неможлива поява таких майстрів, яким був Бажан до зречення і наприкінці земного шляху. Ни­ні - час культури і культу підмайстра, якими були кобзарські учні у по­емі «Сліпці».

Миколу Бажана, цього сановитого мученика, дотепер є за що лю­бити і є за що ненавидіти... Але його високий талант, що не знидів і не скаправів навіть після чекістської ідеологічної хірургії, навчившись ди­вовижно перевтілюватися, напевно, був бережений небесним воїнством.

У вірші «На луг лягло благословення снігу» (1976 р.) стоїчні мо­тиви прощання, тихої відреченості стають загальнолюдськими, прониз­ливими і зворушливими, одкровеннями: “Запаморочений, дрімотний, заблукаю // І ввійду в сон, і вже не вийду з сну // І мовчазливо добреду до краю // Крізь білу, добру, вічну тишину”.

Його поетичний талант своїми кращими взірцями є і буде поза межею наших суб'єктивних емоцій.

Стаття надійшла до редакційної колегії 9.02.2018 р. Рекомендовано до друку д.ф.н., професором Салигою Т. Ю.


Читати також