Стефа Король. Конкурс драбблів
Він здалеку упізнав покійного батька: болюче знайомі обриси пробивалися крізь туман, який сягав Нікового ґанку і лизав його картаті поношені пантофлі. Візок нервово вискнув на гнилій дощатій підлозі, голос заклекотів у горлянці, шалено намагаючись попередити сестру... Та лиш пекучі сльози цівками заповнили рівчаки пошрамованого обличчя колишнього рожевощокого Ніккі–хочу–бути–героєм–як–татко.
Хоча очі уже не такі гострі як колись, та старечі руки більше не пітніли, впевнено уп'явшись в лискуче руків'я рушниці — якщо цей сучий син бодай на метр підійде до його будинку, він застрелить його, не вагаючись. Знову.
Опудало у старому військовому лахмітті стовбичило за Ніковим парканом. Правду кажуть, що діти — жорстокі.
