Тату, я тебе чекала. Ніна Соколова
1
Поділитися:
Осінній ранок…. перші сонячні промені потрапляють на багряне листя. Легенький, ще трохи теплий вітерець куйовдив, збадьорював листочки, вони ледь - ледь просохли після вчорашнього дощу. Із заходу пливли невеликі хмари, здалеку здавалося темно - синя вуаль накривала всю землю. Невеличке містечко, восени потопало в кольоровій листві дерев, в пишних хризантемах та айстрах.
Напевно знову буде дощ,- подумав Іван. Із закритою парасолькою в руці поспішав на зупинку автобуса. Цього разу повезло, майже на ходу, але встиг заскочити в автобус.
Сьогодні вийшов трохи раніше, тому й небагато людей, навіть є вільні місця. Можна сказати повезло, бо знову не виспався, присівши на місце, можна закрити очі розслабитися. Опісля всього, що йому прийшлося пережити, зовсім погано спиться та мабуть і не кожен може спати спокійно. Йому лише двадцять три роки, а вже довелося побачити жахи війни. Ще, як розпочалися протести на Майдані, не зміг залишитися осторонь. Вирішив поїхати, відстоювати право на краще життя. Видно доля така, побачити те, що не передати словами.
Батьки знали, що збирався їхати в Київ, на жаль, їм не вдалося його зупинити. Ірина, старша сестра, теж там була, на щастя залишилася жива. Від беркутівців їй дісталося, як собаки кидалися на людей, вдалося втекти. Ще два тижні, з друзями знаходилася в Києві, згодом Іван наполіг, щоб поїхала додому. А сам, за покликом серця, йшов добровольцем захищати Україну.
Це сталося під Донецьком, вже мав їхати додому, затримали, бо не прийшла заміна. Останній день видався жарким, отримав поранення в стегно. Майже місяць пролежав у лікарні та дякувати Богу, нога вціліла, тільки трохи шкутильгав.
Він мешкав з батьками в приватному секторі. А сестра з чоловіком, на постійне місце проживання, поїхала в Київ.
За згодою військкомату, Іван слюсарем працевлаштувався на завод.
Автобус зменшив швидкість, вже й наступна зупинка. З маленькою дівчинкою на руках, зайшла молода жінка.
Навпроти Івана було вільне місце. Присівши, вона доні щось прошепотіла. Та здивовано, блакитними оченятами, з цікавістю позирала на пасажирів. Іван звернув увагу, що дівчинка дуже схожа на маму. Дівчинка, як шило вертілася на руках, роздивлялася, дарувала усмішку.
Він зацікавлено подивився - і куди можна так рано везти дитину? Адже по маршруту, ні садочка, ні лікарні. Крадькома позирав на молоду маму, брови смужкою підкреслювали виразні очі, довгі вії придавали краси. Дівчинка почала гойдати ніжкою, зачепила його штани, -
- Ой, вибачте! Оксанко, не вертись, вгамуйся я сказала.
Дехто звернув увагу, він усміхнувся,
- Та нічого, то пусте, капчики ж чистенькі, не хвилюйтеся.
Маленька хитро зазирає в очі, усміхається, вертить головою. Напевно надоїло вертітися, зосередилася на ньому. Двома долонями сховала своє обличчя, за мить їх забрала, хіхікала. Раптова посмішка не зникала з його обличчя, ледве стримував себе, щоб не засміятися.
Остання зупинка біля заводу, пасажири виходять з автобуса. Йому хотілося взяти дівчинку на руки, допомогти жінці та не наважився. Така ж гарненька, подумав, як квіточка, така ж привітна, як її мама.
Цю жінку бачив не вперше, коли до роботи добирався. В автобус вона заходила на задні двері, зранку завжди людей багато. Не раз і літом бачив, як з коляскою сідала в автобус.
Минув тиждень. Кожного разу, він чекав, звертав увагу, чи зайде та жінка з дівчинкою. Та вже кілька днів не бачив. В душі запала тривога, може та крихітка захворіла?
У п`ятницю після роботи, неподалік від заводу, вирішив прогулятися. Надіявся їх зустріти. В голові крутилося; а може якраз зустріну? А можливо має чоловіка? А, як ні, чи захоче з ним познайомитися, адже трохи шкутильгав на ліву ногу. Засмучений повернувся додому. Мати помітила настрій сина, понурений, помітно схуд,
- Ти часом не захворів, чи щось з роботою не так?
- Там все нормально. Знаєш мені подобається одна дівчина, ну, як сказати молодичка. Майже щодня, з дівчинкою їде автобусом. Напевно чоловіка не має, чи розлучена, ні разу не бачив, щоб хтось їй допоміг. Дівчинка така гарненька, дуже схожа на маму, така потішна, ніколи в автобусі не капризує, всім усміхається.
Мати присіла навпроти сина, від хвилювання стиснула руки, уважно подивилася,
- І що, як з дитиною? Синку, життя складне, зараз багато молоді розбігається, здається зараз так кажуть. Життя прожити, не поле перейти, а зараз тим паче, скільки безробітних, недостатки, а терпіння не мають. А може чоловік на заробітках?
За вікном стемніло… Іван валявся в ліжку, дивився телевізор, спати вкладався запізно, від завтра у відпустці, то ж можна відіспатися. До третьої години ночі спав міцно, але прокинувшись, пропав сон. Місяць уповні збуджував, думки про життя, перед очима та жінка з дівчинкою.
Сьогодні морозно, аж дух перехоплює… падає перший сніг. Іван у автобусі, позирав у вікно, але думав про неї. Як же вона з дитиною при такому морозі? На зупинці заспокоївся, вона заходила в автобус, відразу місце уступив. Пройшовши по салону, став неподалік, не міг відірватися, спостерігав за ними. Дівчинка, як завжди крутилася, щось говорила, усміхалася, задерла голову, роздивлялася довкола, немов когось шукала. Іван здивувався, помітивши його, мала всміхалася, кліпала оченятами, водила ними, примружила і знову кліпала.
Останнім вийшов із автобуса, вирішив за ними прослідкувати. Тільки повернули у вулицю, назустріч йшла літня жінка,
- Що так довго, запізнишся на роботу, батько вже давненько пішов, а тебе все нема й нема.
Біля дитини присіла,
- Оксаночко, моє сонечко, як справи? Бабуся вже зачекалася вас, сумувала за тобою.
- Та встигну, не хвилюйся, я швидко.
Жінка з дівчинкою пройшли кілька метрів, зникли на одному із обійстів. Іван вдав, що на когось чекав, весь час задира рукав куртки, щоб поглянути на годинник. Розвернувся в сторону заводу , побачив, як вона пішла на прохідну. О! То вона в нас працює, значить є шанс познайомитися.
Мати в синові помітила несподівану зміну, став довше спати, краще їсти, але розпитувати не поспішала.
Справжня зима не забарилася, снігу багато насипало. Було біля чого накидатися. За розміром, в них хата не маленька, на два входи. Ще дідусь з бабусею, побудували цей будинок. Друга половина хати вже п`ять років пустує, зробили ремонт. Інколи батько казав,
- Вже одружися, чи що? Навіщо час тягнеш? Треба, щоб опалювалась, щоб відчувала живий дух. Чого доброго розведеться сирість.
Похлопав по плечі, продовжив,
- Довго не гуляй, життя коротке. Рід треба поповнювати, щоб було кому жити на цій землі, захищати нашу Україну.
Батько Івана працював на заводі електриком, а мама медсестрою в лікарні. Жили більш - менш у достатку. В сім`ї часто обговорювали політичні новини, адже війна тривала. І були дуже розчаровані діями влади, яка прийшла опісля подій на Майдані.
Автобус ледве їхав по дорозі, оминаючи гулі льоду, які з`явилися після ожеледиці. Людей дуже багато, Івана не покидали думки - Як сьогодні, з дитиною на руках, вона добирається на роботу. Обличчя миттю посвітліло, коли побачив, як вона зайшла в автобус, відразу він очутився поруч з нею. Обличчя дівчинки червоне, напевно довго чекали автобуса. Вона прямим поглядом позирала на нього,
- Мамо! Он тато. Бачиш, тато! Я хочу до нього, ти мене дуже тиснеш.
Вона торкалася її плеча. Одна жінка, що стояла поруч, здивувалася,
- Тож важко тримати, чого це ви мучилися, що чоловікові не довіряєте, чи так його шануєте?
Їй стало не по собі, дуже почервоніла, малій щось шепотіла. Іван не стримався,
- Давайте я потримаю, буде легше, зручніше, я ж вищий за вас. Маленька, то йди сюди.
До його, чоловік, що стояв поруч,
- Треба жінку шанувати, донька вже нелегка.
Опісля почутого, їй стало не по собі, опустивши голову, віддала йому доньку. Та радо рученятами торкнулася його шапки,
- Чого так довго не приходиш? Без тебе сумно.
До себе злегка притулив, не знав, що відповісти цій крихітці. Дівчинка намагалася дивися йому в очі, немов просила допомоги від тисняви. Нарешті кінцева зупинка… немов мішок розв`язався, люди виходять з автобуса.
Виправивши комірець пальто, жінка
- Давайте її мені. Дякую вам, не звертайте уваги, вона така вигадниця, завжди щось викине.
Він привітно подивився на неї,
- Я проведу вас до бабусі. Тут же недалеко, вам важко та й незручно, он чобітки на підборах. Снігу багато насипало, не хвилюйтеся, встигнемо.
Здивовано позирнула, зупинилася,
-Ви, що десь тут живете?
Промовчав. Вона тільки звернула із стежки до обійстя, назустріч поспішала мати,
- Доню, а ти бачу не сама - брала онуку на руки,
- Оксаночко, хто це з вами?
Дівчинка рукою торкнулася його щоки, защебетала,
-Тато, тато. Я там, у автобусі знайшла. Він хороший, бачиш! Бабця нічого не встигла сказати, як з хати вийшов чоловік. Вона звернулася до доньки,
- То вже познайом нас, чи що?
Він не розгубився, сказав ім`я. Батько протягнув руку, привітався,
- О, наш герой! Таню, а ти звідки його знаєш?
Вона вмить почервоніла. Її голос трохи тремтить,
- Та це…. в автобусі.
- Ну, молодь, нам пора. Нехай бабуся з онукою тут сама справляється, а то запізнимося, - потурбувався батько.
Тепер Іван дізнався як звати, цю славну молодицю. Запропонував допомогу, взяв за руку, щоб не послизнулася.
- Ну, ви тут самі, доганяйте! Ото взуються в не знати що, високі підбори, потім падають. Йде, мов та корова на льоду, - поспішаючи, щось пробурчав батько, йшов вперед.
- Я вам дякую, що допомогли, мені незручно. Доня таке видала, не звертайте уваги. Напевно переплутала з моїм колишнім чоловіком, - немов виправдовувалася.
- Таню, нічого тут страшного не сталося, зараз не маємо часу поговорити, давайте після роботи зустрінемося. Вона здивовано крутнула головою,
- Може не варто, в мене дитина.
Кивнув рукою, побіг до роздягальні.
Тетяна працює в механічному цеху, комірником. Достатньо часу подумати і про нього, і про своє життя. Пройшов місяць, як приїжджав Олег, колишній чоловік, він ввечері з`явився зненацька. Приїжджав до батьків, провідав доньку. Вже пів року, як розлучилися, поїхав на заробітки в Москву, там і залишився, має нову сім`ю. Вона знала, що вороття не буде.
Взимку зарання темніє… біля прохідної, Іван чекав на неї.
Вона йшла вперед, позаду поспішав батько,
- Ну, що може на вечерю, Іване, що скажеш?
Тетяна хотіла заперечити, та він зненацька взяв її за руку, трохи притиснув. Збентежено, здивовано подивилась на нього, промовчала. Батько обох взяв по - під руки, став жартувати, згадувати про молодість, як в лікарні познайомився зі своєю дружиною. Коли вона, тільки після училища, перші дні працювала в приймальному відділенні. Як немічного, з отруєнням, привезла швидка допомога. Скільки тоді їй довелося набігатися біля нього.
- Побачивши те молоде дівчисько, я закохався по вуха, - біля хвіртки закінчив розповідь.
Зайшовши до хати, Іван дістав із - за пазухи коробку цукерок, поклав на столі. Оксанка вискочила із іншої кімнати,
- Тату, тату, я тебе чекала.
Не очікував такого повороту, усміхаючись, поцілував у чоло.
Це було так несподівано. Присутні ніби завмерли, дивилися на таку теплу зустріч.
Цього року, літня погода досить мінлива. Та в цей, липневий день, ласкаво світило сонце, легенький вітерець загравав з листочками на деревах.
В центрі міста завжди жваво. Неподалік від палацу одруження, стоїть кілька прикрашених машин. Молода пара йшла по східцях. Поміж ними, у білій пишній сукні йде маленька фея. В її руках букет червоних троянд. На обличчі мила усмішка, очі сяють щастям.
