Реставрація тиші. Андрій Нивчук

«Найгірше, що може трапитися з гарною історією

— це людина, яка брала в ній участь»

I

Фразеологізм «іронія долі» найчастіше ілюструють образом моряка, який помирає від нестачі води в пустелі. Простий, хрестоматійний приклад. Втім, заради розумової вправи, можна пошукати й інші, куди менш очевидні. Наприклад, думка про те, що в історії немає могили для Геродота. Того самого, якого наш славетний співвітчизник Цицерон з повним переконанням називає її батьком.

Склепу немає. Урни — теж. Ніхто не знає навіть міста, де він зустрів свій останній світанок, і як закінчився для нього останній день. Не знають зараз, не знали триста років тому. І, судячи з усього, дізнаватися не поспішали.

Є тільки версії. Теорії. І мовчання старої Еллади.

Місто Турія дало Геродоту його імʼя — прижиттєве — друге й останнє. Але в Турії досі немає йому памʼятника. Ані плити, ані іменної колони. Проте в Афінах — цілий архітектурний комплекс на його честь. Класичний, рекомендований до відвідування всім учням, які шукають від ліцеума не тільки навичок гімнастичної риторики. Майже музей. Або культ.

Це на руку прихильникам теорії «Періклова скребка». За нею, смерть Геродота сталася в його останній подорожі — не в землі варварів, а в сяючі Афіни. Символічно і красиво. Як стверджували адепти цієї теорії, Геродота було вульгарно вбито серед інших посвячених і рухомих ідеями Перікла, але таких, що чомусь стали для нього тягарем. Або загрозою.

Ми не схильні вірити в подібні домисли і зміцнювати їм місце в історії. Тим більше — додавати до них пізніші вставки від зацікавлених осіб. Ці записи раз у раз спливають в архівах по всій півночі Егейського моря. Зазвичай списки, таблиці, надряпані півсотнею анонімів, що хотіли влізти в хроніку хоч рядком.

Але сам факт залишається: Геродот виявився залученим до проекту створення Турії. Так званої «загальної» колонії, що виросла майже на місці стародавнього Сибаріса. Майже. Замість того щоб галасливо і пафосно відновити легенду — місто втіх і витонченого гедонізму, що дало імʼя цілій філософії життя, — Турію збудували поспіхом. І майже впритул: з даху перших будівель до руїн семирічний міг би докинути камінь.

Так і жили. Афінські добровольці, нові жителі. Нащадки сибаритів — випадково чи по крові. Щодня вони дивилися на руїни «вчора». Гуляли серед них. А поверталися — в «сьогодні» — сумну Турію, зліплену нашвидкуруч і без найменшого смаку. Як покарання за колишню розкіш. Покарання, призначене кому?

II

Роль Геродота у фінальній фазі афінської демократії залишається туманною. Настільки, що, можливо, саме в цьому і був її сенс. Надто вже багато чого в його біографії збігається із зонами, де зникають сліди документів.

В одному з анекдотів епохи збереглася фраза, яку приписують переписувачу Ради Пʼятисот: «Історія — це коли свідок уже мертвий, а протокол підписано його імʼям».

З розрізнених джерел, уривків стенограм, нотаток без підпису і пари підчищених табличок відтворена наступна версія подій. Звʼязність її умовна. Відповідальність за розуміння — на тому, хто читає.

***

Перікл діяв у логіці зрілого служителя демократії. Його концепція «Зовнішньої загрози» з боку Персії підходила для чого завгодно — від виправдання форс-мажору до упаковки експансії в обгортку колективної безпеки. Загроза працювала навіть краще, ніж її реалізація. Поки інші згадували Марафон, він говорив про майбутнє — про єдиний союз полісів, де всі рішення ухвалюються швидко, централізовано. І, бажано, в його кабінеті.

На ділі все було куди банальніше. Афінська демократична партія хотіла більше: територій, податків, голосів у чужих радах. Решта — риторика. Проблема була в тому, що опоненти теж уміли читати між рядків. Тож Періклу довелося спершу зачистити фланги у себе вдома. Для початку — реформував Ареопаг, видавши операцію за мʼяку модернізацію. Потім акуратно усунув Фукідіда та його команду, не пояснюючи зайвого.

У підсумку він залишився у списку Стратегів — одним із десяти, як годиться. Але вирішував тільки він. Решта засідали за розкладом, іноді підписували вказівки, частіше — просто кивали. Формально — демократія. Фактично — точка сингулярності в афінській політиці, яку вважали за краще не помічати, щоб не переписувати правила.

Тепер можна було нести Ідею великої Еллади за межі Священного міста.

III

Геродот прибув до Афін як подобає людині, чия біографія вже почала скидатися на анотацію до майбутньої трагедії. Спроба перевороту в Гелікарнасі — невдала, але з ідеєю. Вигнання — безрадісне, але кого це хвилювало в місті, де стиль падіння оцінювався нарівні з красою стрибка? Плавання з афінським флотом — швидше екскурсія, ніж служба, але галочку ставили. Звідти Геродот приніс не стільки подвиги, скільки історії: вичищені, з правильно розставленими акцентами, в потрібній інтонації. Афіни завжди були голодні до оповідань, особливо коли ті починалися як особисті, а закінчувалися як загальнодержавні.

Перікл дізнався про нього раніше, ніж потиснув йому руку — так тут працювала система. Геродот до моменту знайомства вже перебував у стадії «перспективного контакту»: обкатаного в розмовах, перевіреного на банкетах, ненавʼязливо вивченого через третіх осіб обох статей. Коли Перікл нарешті його запросив — спочатку неофіційно, потім у кабінет — Геродот був уже майже готовий.

Вони розмовляли як люди, які давно читають ті самі книжки, тільки з різними висновками. Геродот говорив з обережною прямотою, якій у ті часи ще вірили. Перікл слухав. А потім зробив рух, за яким в Афінах розуміли: ця людина увійде до ближнього кола. Так Геродот став не просто бажаним співрозмовником, а частиною інфраструктури. Його записи почали проходити за розрядом «допоміжних для ухвалення рішень», а сам він — бути присутнім на обговореннях того, чого не існувало офіційно.

IV

У розмовах з Періклом і наближеними Геродот не одразу, але все ж таки зронив те, що пізніше здасться дивним навіть йому самому. Серед інших вражень, ніби між нотатками про храми, дороги та непристойності чужих народів, він згадав два місця, які вразили його своїм виглядом, розмірами і абсолютною несхожістю ні з чим, що доводилося йому зустрічати серед людських творінь.

Першою була ідеально рівна восьмикутна площа в одному нічному переході на схід від Тиру. Вона була викладена мармуром, потрісканим за давністю століть. Але кладка була настільки ретельною і на такій основі, що ані вибити скільки-небудь великі шматки, ані стесати мармур на крихту не вдавалося нікому, хто бажав би перетворити цей пустир розміром з чотири афінські квартали на джерело дешевого будівельного матеріалу.

Другою була вкопана в піски шайтеп піраміда, яку пізніше вже на поверхні почали заумно копіювати нові господарі місцевості — єгиптяни. Розміри її, наскільки давали змогу зрозуміти доступні ділянки внутрішніх приміщень, можна було порівняти з палацом у десять повноцінних поверхів, якби будувати подібний мало сенс і перспективу безпечно в ньому перебувати.

Словом, обидві конструкції були величезні й безглузді, як погано зрозумілі алегорії. З тією самою великоваговою геометрією і тим самим відчуттям, ніби будували їх не для людей.

Місцеві не знали про них нічого. Зовсім. Ступінь незнання був настільки глибоким, що ті, хто називав їх гробницями, не заперечували тим, хто вважав їх стоянками богів. Геродот це відзначив — але не як ознаку провінційного невігластва, радше навпаки. Особливо — один аспект. І в єгиптян, і в персів, і в прикордонних племен, які зрідка доторкалися до цих руїн через географію або торгівлю, було однакове, зворушливе у своїй простоті переконання: такі споруди є десь іще. Їх не бачили на власні очі і не картували, але ніби знали — вони мають десь бути. Хтось згадував пʼяні байки матросів, які прийшли з незатишної півночі. Хтось — передвечірні оповіді предків про дива на далеких берегах Понту. І все це — без назв, без координат. Тільки тло зі слів — як тінь того, що колись називали знанням.

V

Лампон знав, як говорити з богами. Або, принаймні, як робити вигляд. Віщун. Жрець. Тлумач вищих смислів. Фахівець із виправлення мирського через метафізичне.

В Афінах його поважали. Не як людину — як функцію. Він мав право довічно обідати в пританеї. Не трапеза, а знак. Найгучніший голос поліса — Рада Пʼятисот — оформляла волю народу в рішення саме там. Лампону видали доступ. Без виборів, але від імені неба.

Його обовʼязком було стежити, щоб не ухвалювалося рішень, здатних розлютити Олімп. Запаморочлива кафедра для наглядача над зборами, покликаними не мати над собою одноосібного нагляду.

Лампон був поруч із Періклом. Щільно. Майже інтимно. Це тлумачиться двояко. Або Перікл вірив у знаки. Або знав ціну міфу. І вмів ним користуватися. Одне іншому не заважає. На площі народ бачив жерця. І чув голос. А хто стояв за голосом — це вже питання спекулятивне.

Лампону, судячи з усього, і належить авторство задумки, багатошарової, як медовий плакопс: якщо зібрати дані про всі мегалітичні споруди, про які бурмотів Геродот, скликати раду в міру вчених мужів для компіляції та тлумачення, а паралельно з цим, вислати на сумовиті околиці строкато виряджених жерців з невеликим, але похмурого вигляду силовим супроводом, то можна виступити з гучною заявою. Мовляв, Афіни нібито оволоділи забутими знаннями дописемної цивілізації, суть яких — в умінні перетворювати купи каміння на «елементи оборонної інфраструктури». Ну а якщо зовсім не вдаватися в подробиці — на диво-зброю, проти якої і перські стріли, і неназваного походження триреми, і навіть варварська магія, якщо хто готовий брати до уваги й її — все одно, що вітер у винограднику.

Для внутрішнього споживача весь цей цирк був би чистою геометрією сигналів: паралелограми фактів перетинаються з трикутниками легенд, а в центрі стоїть афінська партія з гаслом «Ми читаємо каміння краще за всіх». І якщо хтось поставить зайве запитання, його просто не запросять на наступний симпозіум.

Для подачі до столу сусідських архонтів ідея Лампона, зрозуміло, теж була не в тому, щоб видерти катапульту на вершину піраміди, зарядити її менгіром і вистрілити в бік Месопотамії. А в тому, щоб на всіх дипломатичних фронтах прокачати міф: афінська гегемонія — це не просто зовнішньо політичний курс. Це доступ до стародавнього знання, до «сили, що перевершує уяву» (офіційне формулювання, ймовірно, походить з чернеток, що готувалися в апараті Лампона). Кінцева мета ховалася в купі помпезної демагогії, як ховається обман під пропозицією вигідної угоди в будь-якого шахрая на агорі: домогтися, щоб непокірні поліси — особливо ті, хто все ще думав, що в них є вибір — самі прийшли з хлібом і маслом до конфедерації, де Афіни тримали б і хліб, і масло, і облікову книгу.

VI

Коли Лампон, жрець у фас і технолог у профіль, викотив свою гіпотезу про мегаліти як заготовки для сакральної зброї масового переконання, Перікл не просто схвалив, а дав справі синю печатку і неписане «роби, поки не почне диміти». Мовляв, ідея спірна, але продати можна: якщо у щось повірять більше трьох полісів зі спільними кордонами, воно перестане бути локальним міфом і почне працювати. Особливо під правильним кутом освітлення.

Конкурс можливих виконавця не проводили. Геродоту видали два пакети інструкцій. Письмовий: компіляція історії греко-перських воєн. Причини, маршрути, ресурси, дипломатичні спазми. Тобто, паперове прикриття для Академії та дурнів. Усний: розшукати по краях Ойкумени сліди «древніх», що стирчать із землі, по можливості не доламавши їх під час зйомки плану.

Що буде далі із зібраним матеріалом, йому не повідомляли. Не з недовіри — просто розуміли: знання без можливості вплинути на підсумок перетворюється на баласт. А Геродот і без того плив важко — з вантажем шляхетності, віри в демократію та легкою залежністю від власного авторського голосу. Він знав рівно стільки, скільки потрібно, щоб не ставити зайвих запитань і не заважати трактувальникам сенсів воювати з реальністю.

VII

Протягом усієї експедиції, географію якої ми знаємо цілком детально, Геродот справно надсилав Лампону шифровані донесення. У них фігурували обʼєкти титанічної природи і форми, які він виявляв у тих самих місцях, де, за словами знавців хвиль і гіпербол, «все починалося не з міфу, а відразу з каменю». Галерея півплетронових стовпів уздовж дороги, прямої, як тінь гномона опівдні. Куля, діаметром з чотири триреми на дні занедбаної гавані. Гірська печера циліндричної форми і завдовжки дві стадії… Усього десять споруд, не рахуючи двох, випадково зустрінутих нашим істориком раніше.

Перші звіти були докладні. Багатослівні, навіть із нальотом надлишкового захоплення — наче Геродот сам шукав у громіздких формах одкровення, яке межує з релігійним. Старанні виписки, схеми сумнівів, гіпотези на тему «якщо поєднати це з картою зоряного неба і налити на голову козла…» Він аналізував розташування плит, гру світла, ймовірні маршрути жрецьких маніфестацій і навіть дієтичні вподобання гіпотетичних будівельників.

Але к восьмому егрегору стиль вичерпався, а к десятому — зовсім стиснувся до двох рядків, ніби текст почав соромитися сам себе. Ні, гедоезія та геометрія були, як і раніше, точні й обʼємні: команда Геродота продовжувала виконувати свій обовʼязок, у повній відповідності зі службовою інструкцією і платіжною відомістю. Але зникли метафори, випарувалися порівняння, обсипався пафос. Каміння залишалось, а слова — ні.

(З нашої точки зору — явний прогрес. Афіняни, як відомо, могли перетворити навіть податків розрахунок на гекзаметр, а коли справа стосувалася старожитностей — писали так, наче самі укладали це каміння, тримаючи в зубах космічний план).

Лампон із занепокоєнням стежив за зміною духу послань. Він навіть організував серію консиліумів для порівняльного аналізу перших і останніх епістул Геродота у вигляді, спотвореному достатньо, щоб учені мужі думали, що мають справу зі звичними для них теоретичними нагромадженнями. Деякі дослідники афінської школи — особливо ті, хто вбачав за кожним чихом космосу послання Олімпу — списували все на втому. Мовляв, довгий маршрут, варварська кухня, недосвідчені в еллінській хтивості жінки. Але Лампона зʼїдало зовсім інше припущення: воскреситель руїн не втомився. Він розібрався.

VIII

Другий вступ Геродота до Афін був спокійним і позбавленим настирливого славослівʼя. Особистий звіт Лампону був призначений без зайвого поспіху, але й без розтягнення циркуляру ввічливості. На вечір — ту частину дня, коли архітектура стає філософією, а політичні махінації — богослужінням. Лампон, як водиться, зустрів його з виглядом людини, прихильно звичної до хору захоплення з-за спини. Навколо, втім, на відстані мінімум двох палат у кожному напрямку не було жодного підспівувача, стенографіста чи навіть німого слуги.

(Судячи з усього, цей діалог відтворюється пізнішими дослідниками теорії «Скребка» на підставі нотаток, які міг використати Лампон для підготовки наради з Періклом. Якість і обсяг доступних для цитування документів на даному відрізку оповіді сумнівні, але безальтернативні)

— Вино сьогодні ми підливатимемо самостійно, — усміхнувся Лампон, сідаючи, і продовжив тим самим безтурботним тоном, — Ну що, привіз ти нам оракул від варварів?

Геродот розташувався навпроти.

— Привіз, — відповів він. — І оракул, і варварів.

Лампон чекав. Геродот мовчав.

— Що ж… Ти бачив, ти писав, ми читали. Тепер розкажи.

— Мені шкода, але усний підсумок моїх пошуків не багатший за те, що я зміг передати на папірусі.

— Ти уникаєш відповіді, — Лампон усе ще мʼяко посміхався. Він хотів почути, але не вичавити промову — вона мала дозріти, скипіти і вилитися назовні легко, як перетриманий сік.

— Я йду не від відповіді, а від мови. Коли намагаєшся описати те, що створено поза описом, ти не наближаєшся до розуміння. Ти тільки будуєш свій власний лабіринт зі слів, і замість виходу знаходиш напис «Музей зачинено».

— І все ж таки, твоїм лабіринтом я б погуляв, — підбадьорив Лампон, беручи з тарелі шматочок сиру і жестом вказуючи на стіл, якого співрозмовник, здавалося, не помічав.

— Спочатку мислилися слова, епітети, аналогії, — Геродот нарешті заговорив у своєму звичному тоні — немов би читаючи конспект виступу перед невеликою, але зацікавленою аудиторією. — У кельтів — ніби уламки циклопічних обсерваторій. У скіфів — ложе для небесної хірургії. У єгиптян — шахти для гігієнічного зливу душі прямо до Сіріуса. Але всі ці подібності — лише проекційні фантоми, відображення моєї культури на чомусь, що не має дзеркальної поверхні. Це як пояснювати смак псилоцибіну через інструкцію з ремонту сандалій.

— У твоєму лабіринті зʼявилися дзеркала, — усмішка Лампона стала ще ширшою. — І що змінилося після того, як ти подивився у вісім із них?

— Я розумію, як усе це звучить тут, серед несучих стін і перекриттів з корисним навантаженням, — Геродот на кілька миттєвостей зосередив погляд на обличчі жерця, але відразу ж знову занурився в потік образів, що огортали його внутрішній погляд. — Та уяви, які стіни довелося обмацувати мені. Ми приходимо до монумента, що стоїть, як невирішене рівняння, і насамперед вставляємо в нього свій знайомий контекст. Коло? Значить, культ. Дванадцять? Значить, Зодіак. Каміння? Значить, предки не знали інших матеріалів. І ми задоволені. Бо отримали відповідь, яка зупиняє рух думки. Це не дослідження, це — ментальне самозачаття.

— І ти став шукати іншу відповідь?

— Ні, я став шукати інше запитання.

— Поясни.

— Уяви собі сон, де ти бачиш майстра, який займається справою, не схожою ні на що. У нього в руках дещо — не інструмент, не артефакт, не фетиш. Щось. Ти не почнеш із запитання «Що це?». Ти спробуєш зʼясувати, що він робить. Із чим взаємодіє. Яка мета.

Лампон раптом відчув, що з лабіринту час виходити — розслабленість бесіди перестала його тішити. Занепокоєння, яке накопичувалося і стримувалося протягом останнього року, знову постукало в стіну його терпіння.

— Але ж цих майстрів немає. Залишилися тільки їхні камені. Кого й якою мовою ти зібрався питати?

Геродот немов не вловив зміни у ритмі розмови.

— Якщо ти хочеш зрозуміти, навіщо тінь, доведеться дивитися не на обʼєкт, а на джерело освітлення. Я вдивлявся в невидимих майстрів. Точніше у світло, яке вони випромінювали, щоб ми могли розважатися кресленням у тіні їхніх будівель. І коли це світло перестало мене сліпити, я почав бачити. А ось втілити побачене в донесення не зумів. Як можна втілити в слова порожнечу? На зміну пориву прийшов стан, близький до поваги — але без пієтету. Я прийняв порожнечу, як є. І почав писати відповідно. Як свідок, а не апологет.

Лампон уже не намагався ховати свою увагу за лінощами пози. Він сидів майже прямо і напружено вдивлявся в очі Геродота, який усе ще не повністю перебував у місці й часі, де відбувалася бесіда. Нарешті погляд доповідача сфокусувався, і він вимовив несподівано чітко, немов готував репліку і відточував її до довгоочікуваної премʼєри.

— «Древні», хто б вони не були, ловили вітер не для руху, а для смаку.

— Таке все твоє пояснення? — перепитав жрець, ледь стримуючись.

— Я знайшов не пояснення, але розуміння.

— Розуміння чого? Чого? — Лампон зловив себе на тому, що повторене слово пролунало голосніше, ніж він бажав.

— Що, якщо серед предків був один, чиї пустощі були більшими, ніж його страх? Він сказав: «А давайте поставимо камені — ось так. По колу. По зірках. Або навпаки».

Крізь нагадування про необхідність зберігати контроль, що повторювалися подумки, Лампон чув колишнього Геродота. Того, якого він сам вів із військової гавані до палацу архонта, здавалося, цілу вічність тому. Його слова знову лилися, набирали форму і силу. І під ритм цих слів із глибини душі жерця почало ривками підніматися якесь незрозуміле, але важко гнітюче почуття.

— І інші пішли за ним, — не зупинявся Геродот. — Не тому що розуміли, а тому що це здавалося… захоплюючим. Або кумедним. Або просто новим. І це розрослося. Як вогонь, який ніхто не збирався розводити, але в який усім сподобалося підкидати гілки.

— Ти принижуєш справу титанів до забави? — Лампон щосили намагався почути в голосі гостя щось іще. Хоч щось, окрім екстазу ментального спустошення.

— Забави… Або гри. Або моди. Або — як висловився б ти сам — ритуалу без богів. Я шукав глибину там, де була тільки широта моменту. Але я зрозумів, що іноді дольмен — це просто дольмен. Відбиток стихлого сміху.

Тепер уже Лампон занурився в роздуми. Перед очима в нього стояли замальовки геометрів Геродота. Словесні образи з таємних послань, які він перечитував десятки разів. Чіткі в контурах, гігантські, і водночас легко уявні у найдрібніших своїх деталях, вони оточували його з усіх боків. Він переводив погляд з однієї іграшки богів на іншу, і щоразу перед ним поставала одна й та сама німа конструкція, однаково непрозора з будь-якого кута. Ніби десять різних оракулів видали десять однакових мовчань. Німота. Мовчання. Тиша. Така мертва, така всеосяжна, що змушувала зникати навіть звуки реального світу. Ані плескіт далекого, але зазвичай галасливого фонтану, ані задумливе постукування пальців Геродота по краю спорожнілої чаші не досягали зараз його внутрішнього слуху. Тиша. Мовчання. Німота.

— Без культу, без утилітарного сенсу?.. Навіть без закладки під проект майбутньої архітектурної школи? — вимовив він нарешті з натяжною іронією.

— Ні форми, ні функції. Тільки слід чийогось натхнення.

— Тобто ти стверджуєш, — дуже повільно вимовив Лампон, потім дав ще раз повиснути паузі і закінчив уже практично по складах, — Ти стверджуєш, що вони, всі вони… «просто так»?

— Стверджую, — знизав плечима Геродот. — Або відмовляюся стверджувати зворотне. Що, по суті, те саме.

Жрець продовжував дивитися на гостя. Вже не в очі, а кудись усередину. Немов робив інвентаризацію самого вмістилища його душі. Брехні, недомовок, спроб ховати уривки невисловлених ідей він там не бачив. Геродот щиро і наполегливо намагався приписувати хаосу культ, ритуал, задум. Шукав приховані симетрії, гнав себе по сліду випадкових збігів. Але кожен наступний обʼєкт казав: «Ні. Нічого. Заспокойся». І к десятому мандрівник, судячи з усього, заспокоївся.

(Слід зазначити: афінянин справді був із головою. Де спартанець би почав приносити жертви, а коринфянин — відкривати школу, Геродот просто поклав стилус. І в цьому, як нам здається, — вершина інтелектуальної чесності епохи).

IX

Лампон, вхожий у сни Перікла і ведений, як вважалось, особистим знаком від Аполлона, повідомив свого патрона, що з Геродотом вийшла заковика. Матеріал, здобутий тим у дорозі, виявився занадто… неоднорідним. На думку Лампона, це ламало всю схему. Під таку кашу вже не підведеш струнку низку авторитетів, готових не тільки патріотично, а й «науково» стверджувати, що Афіни встановили ексклюзивні контакти з референтами Гефеста, здатними перетворити будь-який поліс на палаючий кратер. Навіть за найсприятливішого вітру з дельфійських щілин не вдасться приховати, що десь між обʼєктами з криптономенами «Місце сили №7» і «Місце сили №10» у Геродота стався або філософський перелом, або гастроентерит.

Не менше бентежило жерця й те, що Геродот вибудував власну гіпотезу. Сюди ж додавалися й емоційні ризики. Людина, якій не повідомили, навіщо вона збирала камʼяне vinegreto, незабаром побачить, кому цю страву намагаються згодувати. Вона помітить, що рецепт все ще носить її імʼя, але переписаний дзеркально — і це буде вже не просто заковика. Це — потенційний витік. Причому не тільки інформації, а й контролю.

І якщо раніше Геродот сприймався як безумовний союзник, ентузіаст і жива табула церата з бородою, то тепер він повільно, але впевнено перетворювався на потенційного викривача. Тобто, на повновісну проблему.

Лампон, який звик розвʼязувати проблеми ще до того, як ті усвідомлять власне існування, діяв, як людина, в якої в рукаві завжди були зайві кістки — на випадок, якщо правила зміняться просто за столом. Раз Геродота вже не можна було контролювати змістовно, його потрібно було контролювати формально. Жрець запропонував Періклу організувати для дослідника те, що в майбутніх століттях стане називатися «почесним виключенням» — тобто тихим засланням під гучні фанфари. Присвоїти особливий статус — не просто історика, а першого в історії Історика, з великої літери, з особистою припискою до бібліотеки, охороною і регулярними виплатами. Це дозволяло тримати його під рукою і водночас — під наглядом. А головне, наділяло репутацією, настільки видатною, що будь-які дивацтва в його пізніх автографах можна було списати на загадкову широту генія. Щоб остаточно змазати різьбу, Геродоту присвоїли символічний титул «Хронікар Дельфійської згоди» (так назвали нову соціо-філософську течію, яку вигадав особисто Лампон за три тижні до початку урочистих честувань) і вручили пергамент із переліком суто теоретичних обовʼязків перед вітчизною, від яких неможливо було відмовитися, не виглядаючи божевільним.

X

На практиці ж сталася Турія.

Ініціатива виходила від демократів. Формально — від найближчих соратників Перікла. Неформально — можливо, від самого Перікла.

Тут починається зона туману. Чи було це завдання — останнє в житті Геродота — черговим нападом бюрократичної аритмії? Чи це справді був фінальний етап набагато довшої місії? Нагадаємо: головним парадоксом нової спонсорської колонії було саме її існування, яке не затьмарювало памʼять розвеселого Сібаріса, а помножувало зневіру з видом на його руїни.

Дивно, але саме на цій агорі для нудьгуючих ящірок уродженець Гелікарнаса і прославлений громадянин Афін отримує свій славетний номен — Турієць. У Турії ж, як стверджується, Геродот зводить воєдино свою «Історію» — літературний твір про низку гастролей майстрів списа та пращі з Персеполя. На перший погляд. Або на погляд тих, хто читає його в «рекомендованому до ознайомлення вигляді». Тобто у послідовності розділів, з яких недосвідченому читачеві буквально підносять висновок: автор ставив на перше місце події, що прославили Елладу. А століття, що передували — нашарування глини, потрібної лише для того, щоб її зібрали, перемісили і рівним, безликим шаром нанесли на дощечки для запису справді значущих віх.

Щоб таке прочитання стало можливим, пізніші автори, як ми тепер знаємо, розділили «Історію» на девʼять книг. Ще одна усмішка долі в посмерті Геродота. Все своє життя він присвятив сплетінню розрізнених відомостей у єдиний ланцюг знань. Зусиллям же умів і стилусів спадкоємців, ланцюг цей знову розібрали на ланки, а самі ланки неодноразово виставляли напоказ у нагально зручних послідовностях.

До певного часу про Турію в Афінах згадували зрідка, як про тривалу вечерю у нудних родичів. Що ж такого особливого сталося на цих задвірках амбіцій, що знову витягнуло Геродота в поле управлінської уяви однопартійців? Здається, відповідь, як це часто буває в житті, приголомшливо прозаїчна. Старий вирішив, що пора. Не вмирати, ні. Віщати! Публічно. Перед людьми. Із сувоями, кафедрою і цим виразом обличчя, який у професійних говорунів зʼявляється перед словами «А знаєте, що ще?». Мова зайшла також і про публікацію: місцеві майстерні, з їхніми ділками-папірусоробами і погано оплачуваними переписувачами, вже почали прицінюватися.

Звістка про це — не свіжим вітром, а скоріше, теплим видихом античної паніки — дісталася Лампона. Йому не треба було заглиблюватися — вистачило формулювання «Готовий до читань». Він знав Геродота. І знав, що той здатен забути різницю між розповіддю і зізнанням. Особливо якщо слухають уважно.

Проблема була не в тому, що в колосальному корпусі тексту прочитаються прямі звинувачення — Геродот не був ворогом. Набагато гірше — він був свідком. У вихорі його діегезіса могло легко закрутити і крихти історії, і уривки географічних карт, і особисті роздуми, і незатверджені версії… Усе те, що Перікл велів формулювати, але не озвучувати.

Рішення ухвалили швидко. Геродота викликають в Афіни. Привід — меценатство, кафедра, аудиторія. Лавровий вінець і прижиттєвий бюст. Такий рівень, такий момент. Якщо вже читання — то в центрі світу. А дорогою додому… Камінь, дощ, випадковий грабіжник, кінь із характером, зрештою, класичне «ну, вік, все-таки» — загалом, щось, що сьогодні ми б назвали praeventio. У грецькому лексиконі термін ще більш витончений — «гігієна». Що-що, а чистоту наратива елліни забезпечувати вміли.

XI

Так, на думку прихильників теорії про «зішкрібання» Періклом своїх соратників з меморіальної дошки, закінчується справжня історія Геродота. Його праця збереглася, хоча і зазнала деяких, на нашу думку, значних купюр. Неминучим наслідком цього стала помітна втрата у фактологічній та свідковій базі, до якої впевнено апелював автор в оригіналі. Спекуляції на тему пропорцій між часткою домислів та істин у його книжках донині годують професійних зривачів покровів.

Перікл не отримав своєї дипломатичної диво-зброї. Жодного спалаху страху на обличчях ворогів, жодної колони, що затремтіла від вібрацій егрегора. Замість цього — два блоки полісів, зварених на його параної та амбіціях. І Пелопонеська війна — нечуваних досі масштабів внутрішній конфлікт, схожий на гастрономічну суперечку між двома головами однієї змії.

І, немов цього було недостатньо, у пірейській гавані на сушу вступила чума. З класичними симптомами і метафізичним шлейфом. Хвороба, яку не лікували, а інтерпретували. Загальновідомо, що й сам Перікл, керманич у безвітряну бурю, залишив наш світ через аварійний вихід, який любʼязно відчинила перед ним Цариця епідемій.

«Афінська школа» — це невидиме збіговисько, де троє напоказ сперечаються про сенс життя, щоб четвертий не передумав пригощати їх оливками, — дійшла висновку, що це був перегрів системи. Крапка на папірусі, куди занадто довго тиснули вістрям пера.

А от Лампон, вочевидь, вчасно зметикував, що це — помста богів. За спробу несанкціонованого доступу до ящика з їхніми іграшками. І обрав вчасно розчинити своє імʼя в шумі гостроактуальних комедій та купі архівів експедиційного відомства при Раді Пʼятисот. Парадоксально, але останнім відрядженням, чітко складеним і неясно підписаним, було направлення жерця… до Турії. «З цілями облаштування альтернативного релігійного центру в перспективі можливого подальшого ослаблення дельфійських впливів». І знову ми змушені шанобливо схилити голову перед мистецтвом афінян зберігати чистоту наративу під найгустішим шаром логографічної олії.

Разом з останніми згадками про синоптика божественних намірів губиться і та паперова труха, що здатна розповісти допитливому розуму значно більше, ніж серйозні документи, що в неї пакують. Істина — це те, що пережило архівний вогонь.

Час, як відомо, не ворог знання, але його єдиний переможець. Піраміди щороку ховаються все глибше — наче Земля соромиться їхньої оголеності. Острівні істукани, що здавалися статуями полеглим героям титаномахії, тепер дедалі більше скидаються на примхи рельєфу. І що більше розмивається абрис, то вільніша гіпотеза. Що менше рис, то дзвінкіші голоси охочих пояснити.

Але чи не цим по-справжньому історія і віддячила Геродоту? Памʼятники, виконані в стилі «Чому б і ні?». Їх не шанують, не прибирають, не заносять до реєстрів. Вони просто повільно зникають, як колись зник сенс їхнього існування. Як зник сам Геродот Турійський, залишивши по собі лише суперечливий образ.

Іноді це і є форма безсмертя. Іноді — єдина.