Оксана Синиченко

Зараз вже глибока ніч. Місяць, майже незмінний її партнер, дивиться у вікно моєї орендованої квартири, зухвало посміхаючись. Ніч, наче легковажна жінка, кличе до себе. Так, мабуть моя слабкість – легковажні жінки, бо я слухаюсь її. Майже автоматично вимикаю свій вже перегрівшийся ноутбук і прямую до виходу з квартири. Скоріше хочу покинути ці остогидлі стіни, які божевільна власниця пофарбувала у жовтий колір. Вони мені нагадують стіни лікарні, де тривалий час лежав мій батько. Для повноти вражень не вистачає лише стійкого запаху хлорки, ліків, вологості, сечі, старіння, надій, розчарувань, і, в решті-решт, смерті.

На вулиці мене зустріло холодне повітря – жадібно ковтаю його. Ще ніколи воно не було таким солодким, п'янким... І таким жаданим. Кисень "вдарив" в голову і в ній весело закружляли різнокольорові головани, хоча більше вони були схожі, як мені здавалося, на сперматозоїдів.

Байдуже споглядаю за заплющеними металопластиковими очима будинків. Скільки у бетонових шлунках людей? Що вони усі роблять тут? Що тут роблю я? Все частіше думаю про те, щоб покинути це сіре, брудне, задушливе, безлице місто. І коли воно вже остаточно мені набридне?

Кидаю недопалок до урни. Котра зараз година? Третя? А може вже четверта? З власних думок до реальності мене повертає жіночий плач. Здавалося, що це сама Ніч оплакує своїх заручників. Проте ні, помилився. Це була звичайна людина з плоті і крові, всередині якої б'ється гаряче серце.

Я підходжу ближче до дитячого ігрового майданчика і бачу, що на лаві сидить незнайома мені жінка. Я намагаюся її розгледіти, проте вуличного освітлення вкрай замало, щоб це зробити. Я навіть не міг розгледіти її обличчя, бо воно, геть мокре від сліз, блищало сріблом.

- Будеш? – каже вона, протягуючи мені пляшку з вином.

Киваючи головою, сідаю поруч і беру пляшку до рук. Від хвилювання голос застряг у горлі, бо слова вирішили не залишати свого притулку. Ми сиділи мовчки кілька хвилин, а тишу порушував лише вітер, що гойдав листя на гіллях дерев, яке вперто не бажало вмирати. Моя Незнайомка теж мовчала, втуплюючи погляд кудись у темряву. Цікаво, що вона бачила в цьому мороці? Власні страхи?

- Про що розмовляють щасливі люди? - несподівано запитала вона, потираючи долоні. Мабуть її маленьки руки, схожі більше на дитячі, зовсім змерзли.

Вино вже зігріло мої нутрощі і повернуло здатність розмовляти. Я відповів їй:

- Не маю жодного уявлення. Одна людина вихваляється новеньким авто, нещодавно придбаним в кредит, а інша обговорює телешоу, яке вона вчора побачила на одному з телеканалів. Або критикує сусідку-шльондру, яка водить до себе додому кожен вечір різних чоловіків. Всі люди проводять час у розмовах про усіляки дрібниці, що займають їх. Тому немає якогось конкретного визначення слова «щастя».

- Про що розмовляють нещасливі люди, в такому випадку? - майже пошепки запитала жінка.

- Нещасливі розмовляють абсолютно про все, щоб притлумити інформаційний шум, джерелом якого є щасливі люди. Нещасливі розмовляють про те, що дозволить не думати про причину свого нещастя. Темою таких розмов можуть стати небесні тіла, сингулярність, поезія Бодлера чи Рембо, давньогрецька література, праці Діогена і Епікура, чи навіть будова двигуна внутрішнього згоряння. Немає чітких… - не встиг договорити я.

Незнайомка встала і повільно пішла в бік житлових будинків, тримаючи в руці майже порожню пляшку вина, яку я вже почав сприймати за символ нашої випадкової зустрічі. Та чи була вона випадковою?

- Ти йдеш? Я геть змерзла. – сказала вона, не обертаючись до мене.

І я пішов за цією жінкою, яка, можливо, повністю звар'ювала. Проте це мене зовсім не хвилювало, бо в цей момент я просто хотів бути поруч з нею. Її хода була такою м'якою, що мені здалося, що це примара, яка не ступає по асфальтованій доріжці, а пливе у темряві. Незнайомка набрала код від будинку і ми зайшли у під'їзд. Нарешті вона обернулася до мене і я побачив, що це молода жінка маленького зросту, худенька, чорноволоса, з найгарнішим і найніжнішим личком у світі. Вона посміхнулася до мене і сказала:

- Нам на 5-й поверх. Ліфт тимчасово не працює.

Ми піднялися на потрібний поверх і зупинилися біля квартири під номером "54". Двері були дерев'яні і старенькі, що є вже досить незвичним для нашого неспокійного часу. Проте мені це навпаки сподобалося, бо було в цьому щось затишне і по-домашньому тепле.

Незнайомка швидко знайшла ключі і відкрила двері. Взявши мене за руку, не вмикаючи світла, вона одразу потягнула мене, як виявилось, на кухню.

- Ти не будеш проти, якщо я запалю свічки? Ненавиджу штучне освітлення, – сказала вона, шукаючи навпомацки щось у шафці, - від нього жахливо болять очі.

- Так, звичайно. Хіба я можу бути проти? – запитав я.

Незнайомка запалила кілька маленьких свічок і розставила їх на підвіконні, столі і шафках. В кухні одразу стало світло і затишно. Від цього мій внутрішній неспокій трохи прищух, даючи змогу розслабитися. Тим часом жінка зварила запашну каву і наливала її в горнятко, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Я не втримався і запитав її:

- Чому ти запросила незнайомого чоловіка до себе додому? Тобі зовсім не страшно від думки про те, що тут може статися?

На декілька секунд вона завмерла. Потім стрімко повернулася до мене спиною, щоб поставити турку на плиту. Проте, так і не повертаючись до мене обличчям, відповіла:

- Найстрашніше вже сталося. Чи може бути ще гірше?

- Що саме? Ти можеш мені розповісти?

- Я не хочу про це говорити, вибач. - голос її здригнувся, - Краще почитай мені. Сподіваюся, ти згадував про Бодлера не випадково, так? Я зараз принесу книжку. – і вибігла в іншу кімнату.

Поки вона викидала книжки з полиці, шукаючи потрібну, я думав про те, що мені з цим робити. Може вибачитися і повернутися додому? Я відчував страшенну незручність від самої ситуації. Щоб трохи заспокоїти нерви, я підійшов до вікна і відчинив кватирку. В кімнату увірвалося холодне повітря, яке подарувало мені тимчасове відчуття легкості. На мить мені навіть здалося, що я хочу залишитися тут назавжди.

Я навіть одразу не почув, що власниця квартири вже повернулася.

- Я знайшла її. Починай з 300-ї сторінки. – сказала вона, вмощуючись на стільці.

- «Квіти зла»? – перепитав я.

- Так. Саме так. – відповіла Незнайомка і заплющила свої сіро-блакитні очі.

Я читав їй вірші протягом кількох годин, зупиняючись лише на те, щоб змочити трохи горло, що захрипло. Окремі вірші вона просила перечитувати 2-3 рази, бо вони найбільше їй подобалися. Завершив читати я лише тоді, коли побачив, що за вікном зовсім розвиднілося, а вогні нічного міста вкрилися сіро-рожевою димкою світанку. Моя Незнайомка солодко спала, спершись рукою на стіл. Я вирішив не будити її, тому тихенько вийшов з квартири, зачинивши за собою двері. Тепер мене не залишало передчуття, що моє життя, з появою цієї жінки, зазнає кардинальних змін