Пісня в оповіданнях Василя Стефаника
Олександр Горковенко
Творчість письменника тісно пов’язана з фольклором, зокрема пісенним. В. Стефаник ще з дитинства добре знав народну пісню. Маленьким хлопчиком він ходив колядувати, про що в нього надовго збереглися яскраві спогади: «Святий вечір різдвяний. Попід небо, помежи хати, під вікнами — малі хлопчики колядують (я давно також ходив з ними). .Як срібні дзвоночки, як ті срібні зорі з неба, як коли би вони над селом співали. То хлопці». (В. Стефаник. Повне зібрання творів. В 3-х томах. - К., 1949-1953. - т. III. - с. 128. Далі при посиланнях на це видання зазначаємо лише том і сторінку).
Письменник часто згадує про народні пісні у своїх листах: «А на святий вечір мужицький я буду у мужиків. Я хочу чути доконче як «зажурилися гори й долини, що не зродила жито-пшениця». Я скупаюся у святім вечері, я хлопчиків маленьких буду із снігу витягати, аби йшли до вікон і колядували: «матір божа сина мала, у купелю викупала та й гадала...» (В. І. Морачевському (III, 132); «На святий вечер заколідую Вам колядку «Гречная панна на мньї Ольга...» Ви слухайте, може почуєте наші голоси» (О. Кобилянській (III, 162).
На своє весілля, спеціально для виконання народних пісень, В. Стефаник запросив Ольгу Роздольську: «Після привітання Стефаник, усміхаючись, каже: «Я вас покликав, щоб весільної заспівати. Тільки ви зможете організувати це [...]. Співали багато народних пісень. Стефаник був у піднесеному настрої та в доброму гуморі, дуже захоплювався піснею, яку співала Ольга Роздольська: «Піду я в садочок, вирву я листочок...» (В. А. Костащук. Володар дум селянських. Ужгород, 1968).
За свідченням Василя Равлюка, В. Стефаник в юнацькі роки «найрадше слухав думи про чайку, що вивела діток при битій дорозі, про Байду, Морозенка та інші, а з галицьких пісень поважні змістом і мелодією, як, наприклад, «Течуть річки кровавії до самої Відні». Ця співанка віддзеркалює тодішнє соціальне становище українського народу в Галичині» (Василь Стефаник у критиці та спогадах. – К., 1970. - с. 316). Любив В. Стефаник слухать пісні «Ой наступала та й чорна хмара, став дощ накрапать», «У сусіда», «Лишень моя мила, як голубка сива», «Ой пряду», «Подоляночку», «Корчму» т;а ін. (Там же, с. 362).
У своїх творах В. Стефаник не задовольняється простою згадкою про пісню як атрибут зображення народного життя. Він описує виразність її виконання, вплив на слухачів, використовує окремі прийоми народної поетики, народнопісенні образи і сюжети, наводить слова пісень, а також присвячує їм окремі оповідання.
Одна із характерних рис творчої манери В. Стефаника — стислість. За словами Івана Франка, «Стефаник ніде не скаже зайвого слова» (Там же, с. 53). Письменник свідомо прагнув до стислості, про що свідчать його слова: «І половину цього, що написав я, коли б міг, зчеркнув би» (II, 167). Незважаючи на прагнення до лаконізму, В. Стефаник не уникає повторів як художнього прийому. Іноді ці повтори нагадують стиль народної поезії. Ось, наприклад, переселенці просяться переночувати; зав’язується розмова:
«— Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?
— Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати» («Вона — земля»). Тут відчувається якась урочистість, піднесеність, епічність мови, особливий «високий стиль», він є запозичений не із стереотипів белетристики, а із арсеналу художніх засобів народної поезії.
У оповіданнях В. Стефаника народнопісенна творчість знаходить широку характеристику. Письменник поетично оповідає, як співають пісні. Він тонко підмічає, коли найчастіше у людини з’являється бажання співати. «Отеє така хвиля, коли малі діти вибігають з хати на толоку і граються дуже весело, нервово. В таку пору дівчата не хотять гонити товару додому, бо кажуть, що як зоря вечірня на небо виходить, то голос по росі стелиться, — і співають, аби голос стелився. А в зимі, то мами прядуть кужіль та й співають свої дівоцькі співанки, але так сумно, якби банували за молодим віком. Діти сходяться разом докупи і шепочуть на пені та й засипляють без вечері. Чудна якась вечірня година» («Вечірна година»).
Яскраву картину змальовує В. Стефаник, описуючи, як виконується народна пісня і яке враження справляє вона на співаків.
«В шум, гамір і зойки, і в жалісливу веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що єго не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок (...).
Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості.
Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола, і сумували. Ловилися за шию, цілувалися, били кулаками в груди і в стіл, і такої собі своїм заржавілим голосом туги задавали, що врешті не могли жадного слова вимовити, лиш:
Ой, Іванку, брате, ой Михайле, приятелю! («Камінний хрест»).
Силу впливу пісні на людину, її почуття, думки і переживання, В. Стефаник яскраво показав у оповіданні «Марія», присвяченому пам’яті Івана Франка. Козаки співають, а Марії здається, що це співають її сини (два загинули на війні, молодшого взяли в Сибір):
«Виймала отея пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею — і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні».
Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила, і подив сих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.
Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кождим звуком. Чує кожде їх слово, коли-небудь сказане, і кожду розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся і, як пребогате намисто, обіймають її шию.
Блискотять ріки по всій землі і падають з громом у море — а нарід зривається на ноги. На переді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі».
Можна думати, що ця поетична картина змальована під впливом давньої пісні: «Ой біда, біда чайці-небозі». її символіку трактують так: чайка — Україна, її діти — козаки, женці — татари і поляки, які воювали з українцями (А. Терещенко. Быт русского народа. - т. І. - СПб, 1848. - с. 503). Що саме цю пісню письменник міг мати на увазі, створюючи оповідання, дозволяє зробити припущення фрагмент листа В. Стефаника 3. І. Морачевському: «Моя мати та пустила письмо до мене та й прислала грошей на Великдень. Пише: «[...]. Діти, діти, кілько Вас маю, а так як бих вас не мала! Ти десь світами отуда блукаєш, не знаю, чи би то за мої, чи за татові гріхи, Юрка відобрано до войска, Параска віддалася на друге село, а дома лиш Владзьо. Та й єго хоче тато дати від хати. До Коломиї і бурси, ди в що. Ой біда чайці-небозі, що вивела діток при битій дорозі: там чумаки йшли, чаєнят найшли, чаєчку зогнали, чаєнят забрали. Таке моє з Вами, діти, як тої чайки з чаєнятами». Таке диктандо написав брат від мами» (III, 61). Говорячи про своїх дітей, які розлетілися далеко, мов пташенята, мати згадувала слова народної пісні. Слова цієї пісні глибоко закарбувалися в серце письменника.
Окремі твори В. Стефаника сюжетами і образами споріднені з українським пісенним фольклором. Так, досить виразно перегукується в образному плані оповідання В. Стефаника «Нитка» і народна пісня «Ой пряду, пряду». Рефрен пісні: «Ой пряду, пряду, спатоньки хочу... Ой склоню я голівоньку на білую постілоньку, може я засну». Свекруха, «як змія гуде», свекорко, «як вітер гуде»: «Сонливая-дрімливая, до роботи лінивая». Лише милий, «як голуб гуде»: «Ой спи, мила-хорошая, пішла заміж молодая, не виспалася!». А в оповіданні «Нитка» дружина пряде, щоб одягнуть родину. «В оповночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Та й вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля.
Не можна слабнути, вони на мене чекають, всі оті, що сплять; свою нитку я доведу до кінця».
Перегук образів народної пісні і оповідання безперечний. У пісні жінку заставляли працювати свекруха, свекорко, в оповіданні — нестатки, в пісні втішав її милий, в оповіданні допомагає божа матір (образна «екстраполяція», обумовлена художньою специфікою жанрового втілення теми).
На конкретному життєвому факті побудоване оповідання «Новина». У листі В. І. Морачевському В. Стефаник писав: «В сім селі сталася новина. Михайло утопив у Пруті свою дівчину, а друга випросилася (...). Отаких якихось історій так багато дієся по селах, що вони як опирі кров випивають. Все то є матеріал до заповнення «новинок» газетярських. Ой, так гірко» (III, 161).
Це оповідання має яскраві фольклорні аналогії. Можливо, що не лише дійсний факт, а й початок народної балади послужили основою для назви оповідання. (Розпочинається воно словами: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку»). В українському фольклорі традиційний початок пісні, коли говориться про місце дії, включає слово «новий», «новина»: «У шиночку на риночку стала новина: молодая Верхівночка сина родила»; «Що на нашій вклиці нова новина»; «Ой у місьці на риночку стала новина»; «Там в лісочку в березочку сталась новина» (К. Квітка. Українські пісні про дитозгубницю. — Збірник Історико-філологічного відділу Української Академії Наук. - № 59. – К., 1927. - с. 24).
Спеціально народній пісні присвячено одне з оповідань В. Стефаника, що відзначається рідкісною для образного світу письменника просвітленістю — «Браття (Давня мелодія)». У цьому оповіданні повністю розкрилась задушевна м’якість, теплота, ніжність і мужність письменника. Оповідання присвячене відомій колядці про вірного коня, що виніс рицаря із боїв. Сувора і печальна, ця колядка колись зробила сильне художнє враження на маленького хлопця. Можливо, це оповідання автобіографічне; в ньому письменник відобразив спогади свого дитинства. Про цю колядку письменник говорив: «Ви, молоді, підхоплюйте цю пісню й ховайте її в свої пазухи, як найдорожчий скарб. Ця пісня в’яже нас з тисячоліттям. Так співали ще за Київської Русі. Так з покоління в покоління, аж до нас» (В.А. Костащук. Володар дум селянських. - с. 176-177).
В. Стефаник розкрив у своїй творчості значення пісні в житті народу. Ось перед нами, як живий, постає селянин, що оре найгіршу в селі ниву, шматок поля на бугрі. Покидаючи цей бугор, відриваючись від місця, куди він вклав працю свого життя, він сумує. Говорить: «Співанки-м знав, та й на нім забув-єм, силу-м мав, та й на нім лишив-єм» («Камінний хрест»). У землю пішла сила, пішли і пісні. Цей же образний ряд зустрічаємо і в інших оповіданнях та листах письменника: «зорані поля, потом зрошені, піснею овіяні» («Моє слово»); «У нас ниви жита не родя хліба нема; у нас жита нема, і птахів нема, співанок нема» (111, 103). У оповіданнях В. Стефаника представлені різні жанри українського пісенного фольклору. Зокрема неодноразово письменник звертається до колядок, їм він присвятив оповідання «Браття (Давня мелодія)», вклав їх в опис колядування і колядок особливу внутрішню теплоту почуттів.
В інших оповіданнях колядування і колядки виступають у зовсім новому образному контексті.
У оповіданні, яке називається «Святий вечір», бідна бабуся свою самотність прикрашує розмовою з грушою. Колядки перемішуються зі грозами. У фольклорі колядки сповнені величі, краси, у них сильно звучать мотиви доброзичливості. У оповіданнях В. Стефаника ці мотиви виступають перед трагічною долею людини. Колядки звучать сумно, їх оглушає плач. Так трактуються колядки в оповіданні «Лист», що присвячене політичним ув’язненим — селянам.
Дожинки в зображенні В. Стефаника — не обряд, що завертає цикл землеробських робіт, а сумна сцена того, як дід з внуками збирають колоски на зжатому полі. Такі дожинки бідних і обездолених («Вістуни»). Весілля — один із найкрасивіших народних обрядів, яскраве свято, що опам’ятовується присутнім, та не таким постає весілля в оповіданні письменника «Суд». Два соціальних табори — бідні і багаті — зіткнулися з кривавій бійці. В розправі, яку вчинили бідняки над багатіями, продалось те ж почуття соціальної ненависті, від якого спалахували селянські повстання.
Під звуки колискових пісень засинають діти. А в оповіданні В. Стефаника «Кленові листки» свою останню колискову пісню співає мати, що помирає. Вона плаче над дітьми в передсмертній пісні: «А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.
У слабім, уриванім голосі виливалася єї душа і потихоньки спадала межи діти і цюлувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю і ніхто їх позбирати не годен і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками...».
В оповіданні «Діточа пригода» діти сидять коло мертвої мами. Треба голосити. Хлопець звертається до маленької сестри: «Вже не говорят, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, али ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати... А ти не вмієш, а я хлопец, і мені не пасує голосити...».
Голосіння входять і в дитячі ігри («Пістунка»).
Танець у письменника — не святковий. «А потім я видів одну маму. Мала одну дитину, одного сина. Найкрасший межи всіма дітьми. Часом мама виходила на вулицю і навмисне дивилася крізь вікно, як синок грався. Прибігала назад до хати і співала, співала, гадкуючи: хто лиш глипне на него та й мусить засміятися. Та й співала собі...
Одної ночі дитина заслабла [...]
Ішли тижні. Хлопчик никнув на очах. Мама трималася, лишень очи стали більші і блудні.
В одно полуднє станула перед вікно бідна жінка з дитиною і грала веселу арію на катаринці.
Мама сфатилася, лишила хорого хлопчика і пустилася в танець. Катаринка грала, а мама танцювала дикими скоками» (III, 148).
Широко використовуючи народно-пісенні жанри у системі образно-поетичних засобів, В. Стефаник надає їм особливого художнього значення. Фольклорні елементи в творах письменника художньо переосмислюються із традиційних атрибутів у засіб посилення зображення трагізму народного життя.
Художнє трактування народної пісні як засобу вираження душевних переживань, емоціонально-психологічних станів, близька пісенній ліриці. Але у В. Стефаника і лірика винятково насичена трагізмом. Так в його творчості народжується нове поняття - «мамини пісні». Вони згадуються разом з прожитим життям, а в ньому все було — і щастя і горе. Від нещастя іноді людина забуває пісні матері. Та перед смертю вони згадуються як остання радість і втіха.
В. Стефаник неодноразово згадує материні пісні у листах до друзів. В. І. Морачевському він пише, згадуючи дитинство: «А я сидів коло мами та й ланцюг робив зі стрівок, мама полола грядки та й співала пісню: ой їхали купці з гору, з гору, з-за Дунаю...» (III, 102). Про мамину пісню він пише і О. Ю. Кобилянській: «Барвінок зелений. На осінній земли виглядає, як зелене ягнятко з кучерями. Вітер гонить кучерями, і зелене ягнятко виглядає як живе чудо. Як ми з мамов пересаджували той барвінок, то мама співала: Коли-м була знала, що тьи стратю вінку, була би-м тьи не садила, зелений барвінку» (III, 152). Своїй майбутній дружині О. К. Гаморак він пише: «Причуваєся мені пісня якась дав- на, затерта в пам’яті, як коли би мамина пісня до сну. І я чую, що-м лист відірваний і кинений на море тихе і безкрає, і чую безсильність свою і тугу велику, довгу і глубоку» (III, 203).
Цей же настрій передано в оповіданні «Вечірня година», в якому є «мамина пісня» «Ой, не коси, бузьку, сіна»:
«Горячі сльози впали на стіл.
— А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт з маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мами гріб. Був я там раз. Сидів межи тими гробами і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов з могили. Лиш вишневий цвіт з гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби-м не йшов...».
Вмираючи, людина згадує пісню матері:
«І знов запався.
Поконець стола сидить єго небіжка мама та й пісню співає. Потихо та сумно голос по хаті стелеться і до него доходить. То та співанка, що мама єму маленькому співала. І він плаче, і болить у серцю, і долонями сльози ловить. А сама співає просто в єго душу, і всі муки там з тим співом ридають. Мама йде до дверий, за нею і спів іде, і муки з душі» («Скін»).
В. Стефаник рідко говорить про світле, радісне. Трагізм — основна тональність його творів. Але письменника не можна вважати песимістом. Іван Франко зауважив: «Я не бачу у Стефаника ані сліду песимізму (...). Певно, коли когось болить, то він кричить, стогне, але хіба ж се песимізм?» (Василь Стефаник у критиці та спогадах, с. 62). Сам В. Стефаник подібним чином охарактеризував свою творчість: «Кажуть, що я песиміст. Але це неправда. Я оптиміст. Я представив ваше темне життя і представив ваш настрій. І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров за сльозами мішалася. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти як грім, і світити як зорі — то це оптимізм» (II, 167).
За словами М. Горького, В. Стефаник писав «коротко, сильно і страшно». Але при цьому його творчість одухотворена, вона сповнена особливої виразності, що нагадує музикальність народної поезії. Сам В. Стефаник говорив: «Для мене села співають таку могучу пісню та гарну...» (III, 154); «Я писав те, що серце співало (II, 167).
Твори В. Стефаника часто порівнювали з піснею. Іван Франко так охарактеризував оповідання В. Стефаника: «Його новели — як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, непідфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії» (Василь Стефаник у критиці та спогадах, с. 51). За словами Вацлава Морачевського, В. Стефаник «писав неохоче, мало і рідко — тільки коли душа була сповнена піснею. Піснею є вся його творчість, піснею натхненною, піснею, яка криє в собі любов і ненависть, піснею, сповненою радості і розпуки, піснею яка розмовляє з богом, сонцем і землею самобутнім, єдиним, у своєму роді словом» (Там же, с. 164). Нерідко й окремі оповідання письменника нагадують пісню «Дуже поетичною, — пише В. Лесин, — прозова мініатюра Стефаника «Раненько чесала волосся». Вона звучить як лірична пісня про переживання закоханої дівчини, що не впевнена у почуттях парубка (Там же,с. 266-267).
Незважаючи на невеликий обсяг свого доробку, Василь Стефаник для всієї світової літератури початку XX ст. показав неперевершені зразки глибокого і разом з тим своєрідного, відповідного правді життя і поезії народної пісні, перетворення у своїй творчості пісенного мистецтва свого народу.
Л-ра: Народна творчість та етнографія. – 1971. - № 3. – С. 20-25.
Твори
Критика
