Ольга Кобилянська. Природа
Вона мала поверх двадцять рокiв i була висока.
Хоч русинка вiд голови до нiг, було в неï рудаве волосся, що у русинiв рiдкiсть, та в чертах бачилась порода, а майже меланхолiйний сум, що вибитий на всiм, що нагадує оцей нещасний народ, був i в неï основою характеру, ïï очи, великi, трохи нерухомi i вогкi, були сумнi i тодi, коли уста усмiхалися. За сi очi звали ïï «руською мадонною». Вирiсши на самотi i майже серед пишного блиску, вона не знала нi життя, нiчого з його мрачних бокiв. Знала його тiльки з книжок, котрими зачитувалася донесхочу.
Толстой був ïï богом, Шевченка ж знала майже напам'ять. Лiнива, як ïï народ, була не дуже охоча до працi i жила, мов тi сторонськi рослини в теплiннях, що ïм хiба лиш у снi привиджуються бурi, якi лютують знадвору. I багато, багато снилося ïй.
Ïï фантазiя розвинулася у такий буйний цвiт, що його коштом придавились всi iншi пориви i нiколи не побачили Божого сонця. Хоч була чутлива до хоробливостi, то все ж таки кпила собi з чистого «плекання чувств i думок».
Над усе любила природу.
Снувалась по горах, без товариства, без зброï. Цiлу гiрську околицю мiстечка, де проживала, знала так добре, як свою власну кiмнатку, а одна з найкращих i найдикiших партiй була цiлiсiньке лiто цiллю ïï прогульок.
Ïï по природi сильна iстота домагалася чогось бiльше, як «кiмнатноï красоти» та супокiйного розпещеного життя. Iнстинктивно чула iснування бур, i були хвилi, коли душа ïï пристрасно за ними тужила. Боротьбу любила так, як любиться пишнi, багатi красками картини та оп'яняючу музику, i так само вона собi ïï' уявляла. Iнодi опановувала ïï невиразна жадоба чувства побiди; але через те, що виросла в неробствi, нiколи не заохочувана i не скрiплювана, розпещена, винiжена, ïï сила спала й нидiла i переходила в хоробливу, безпричинну тугу.
Ось яка вона була.
Вона марила про щастя, котрого пестра повнота мусила б давати.
Вижидала його щоднини, жила раз у раз в ожиданнi чогось нового, далекого. Немов соняшник, стояла ïï душа, отворена для незвiсно якогось щось...
В лiсi лежала вона, витягнувшись на моху, i мiж вершками ялиць шукала неба.
Се було гарно.
Iнколи слiдила за полетом орла або як половик тихо крутився в кружала i немов чорна точка висiв у воздухах.
Жадно ловила звуки вiд води i перетворювала ïх у смiх. Може, голос потоку, що паде по скалi I камiнню, не похожий на полутихий смiх? Коли вслухатися...
Iншим разом заглиблялася зовсiм у шум лiсу i, закривши лице руками, являла собi, що лежить на березi моря.
Се так, певно, шумлять морськi хвилi, як смерековий лiс, цiлком так само... хiба, може, лиш голоснiше трохи...
Вона страх бажала опинитися на морi, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або в мiсячну нiч. То, певно, iншого роду краса, як гори: неспокiйна й повна перемiн, принадна й пишна. Гори, з ïх стоïчним i мрачним супокоєм, настроювали сумно i все бiльше та бiльше розбуджували спрагу краси,– та вгасити ïï не вмiли.
Так снила вона i про фiорди там, горi, на пiвночi... Сям-там чути було в лiсi сумну думку гуцула, що все справляло ïй превелике вдоволення.
У вертепах, серед стрiмких скель, почувся вiдгук. I вона уявляла собi його великим птахом, як коли б вiн у безтямнiм летi бився о твердi стiни скали i врештi, утомлений, падав на землю. Пiсля того наставала тишина...
Iнодi вона плакала з суму.
Над ялицями лютувала буря, i трясла ними, i гнула ïх, i робила ïх тим крiпшими. Тим гордiше здiймали вони на другий ранок своï вершки й купали ïх у золотому сонячному промiннi. За все те вони мали право здiйматись аж до хмари й бути гордими.
I вона любила силу, а проте!..
Одного разу привели до ïï батька гiрського коня на огляд.
Був то пишний, стрункий жеребець, чорний, як вугiлля, з каблукуватою шиєю, великими нiздрями й вистаючими iскристими очима; буйний хвiст досягав майже землi.
Стояла при вiкнi i придивлялась, як вiн з дикостi ставав дуба й не давався вкоськати. Молодий, гарний гуцул, котрого вона не раз уже бачила в батьковiй канцелярiï, держав звiрюку I з усiєï сили старався всилувати, щоби стояла тихо, бо бажали i зi споду – оглянути копита.
Воно – бачилось – не велося йому.
Нагло заволодiла нею охота усмирити звiрюку, ïï очi спалахнули, й задрижали нiжнi нiздрi. Заворушилось у нiй щось таке, що нагадувало охоту до дiла й вигнало надвiр.
Так, як стояла в кiмнатi, простоволоса, вибiгла на подвiр'я. Та коли опинилася зо п'ять крокiв перед звiром, i вiн саме тодi почав ставати дуба, вона так налякалася, що пiд нею задрижали колiна, й вона поблiдла.
Кiлька мiнут опiсля лежала обезсилена в фотелi i ïï гарнi, блiдi, перстенями прикрашенi руки лежали обiмлiлi на лонi i здiймалися важко й нерухомо вiд чорноï сукнi коронковоï.
Ба! Що ïй було? То було смiшне спалахнення, невчасне заворушення плебейських iнстинктiв, котрi через ïï рознiжене життя не мали будучностi.
Вона осмiшилася перед слугами.
Ïï губи скривилися в iронiю над самою собою.
Чи природа справдi нездавима?
Ïï бабка по батьковi власне була гуцулка. Гарна, а проте мужичка! В них все бувають незамiтнi хвилi, коли iнстинкти прориваються i греблi не знають.
Та ïï мати була знатна дама, з вишуканими рухами i строгими звичаями, а ïï краса не була тiльки случайна. Вона була вироблена й була «послiдок працi поколiнь»... У неï рiшуче була материна вдача; коли ж би в неï мали бути вiдгуки бабчиних заворушень, то се могли бути тiльки дисонанси...
ïй, впрочiм, не так-то дуже ходило про коня.
Вона хотiла зирнути й на чоловiка, що стояв коло нього. Раз ïй спало на гадку намалювати його. В нього були чисто слов'янськi черти взагалi, та в нiм було щось питоменне. Щось притягуюче, силуюче, щось таке, що збудило ïï увагу. Звичайно бачила його тiльки, як iшов поперед ïï вiкно, себто до ïï батька. Та вона хотiла б раз побачити очi i його уста зблизька... Тiльки раз – потiм уже малювала б напам'ять. Так, були хвилi, коли вона була спосiбна зробити щось велике, була нап'ята, мов лук, що має в далеку далечину пустити стрiлу. Та се тривало не довго. Вона корчилася i ставала лiнива. Очiкування мучило й розстроювало ïï. В такi хвилi вона зверталася до природи.
Там набиралася сили й терпеливостi. Там святкувала своï золотi години побiди, наприклад, коли вилiзла на високий, небезпечний верх, на стрiмку скалу, придивлялася зблизька вiрловi, його чорним, iскристим, ворожим очам, його чатуючiй, наперед нахиленiй поставi... Особливо ж любила осiнь.
Та не ту, що несе вогкi, хмарнi днi, пожовкле листя й холоднi бурi, а ту, що красою рiвна веснi. Ту, з ясними, теплими днями й чистим голубим небом. У горах осiнь усе чудова.
Дикi Карпати! Вона знала ïх горду, замкнену красу, як i ïх чудних мешканцiв, гуцулiв. Знала всi тайни лiсу.
У вереснi тягнеться вiд дерева до дерева павутиння, майже безконечно, i свiтиться на сонцi; а в лiсi тихо-тихо... Потоки дзюрчать поважно i швидко, i вода ïх холодна, а над ïх берегами не цвiтуть уже цвiти. У долинi воно трохи iнакше.
Там воздух, бачиться, повен запаху айстрiв, i на «сьому лежить легкий сум.
Се меланхолiя всього готового, що на всьому витискає свою печать. Се краса, котрою вона розношується, в котрiй купає свою душу й котра вiдбивається в ïï великих дожидаючих очах...
Було пiсля бурi.
Сонце хилилося до заходу. Небо було хмарне i тiльки на заходi ясно-червоняве.
Мряками фантастично сповитi гори вiдбивалися вiд неба гостро темно-голубою краскою.
На однiй iз тих порослих лiсом гiр стояла нова гуцульська хата. Грубi смереки розпростерли над нею своï рамена, потрясали сумно гордими вершками, й великi краплi дощу падали беззвучно на мох.
Навкруги тишина; тiльки в незаглядних лiсах шумiло, мов придушенi морськi хвилi...
Останнє промiння заходячого сонця продиралося мiсцями в гущавину лiсу, тремтiло хвильку на галуззях, мов золотi тiнi, i потiм у лiсi стало зовсiм темно.
Дверi вiд хати створилися, i вийшов, трохи зiгнувшись, молодий гуцул iз сокирою, закиненою недбало на плечi, та й поглянув, задуманий, у далечiнь.
Високий, гибкий i крiпко збудований, як усi його одноплемiнники, мав вiн лице чудно гарне. Воно було мрачно задумане, навколо уст нiжне i в верхнiй частинi слов'янське, то є трохи широке, та се красi не вадило.
Його чорне волосся було, як є звичай, пiдстрижене до брiв i закривало чоло.
Його одяг пiдносив красоту його тiла.
Червонi холошнi й бiла як снiг сорочка з вишиваним ковнiром i рукавами, з-пiд котрих видко було крiпкi, жилуватi рамена. Груди, шия й руки були окрашенi срiбними й мосяжними ланцюгами та хрестиками, а широкий пестрий ремiнь обвiшаний наперсточками, монетами; за ним була застромлена люлька й деяке оружжя.
Поглянув уважно наперед себе в вертеп, з котрого добувалися бiлявi мряки, що, немов подертi, вкривали вершки дерев.
Аби дивився i слiдив, скiльки хотiв те, про що вiн думав, не виринало з сеï зеленоï глибiнi. Закривало за закривалом неслося поволi понад пропасть, i потiм i остатнє сонячне промiння сховалося за гори...
Вiн з досади плюнув крiзь зуби, подався до поваленоï коло хати великоï смереки i, крiпко розмахнувшися, затяв у неï сокиру. Та й сам сiв на смереку, пiдпер рамена о колiна й закрив обличчя руками...
Якась нечиста сила заволодiла ним.
I ся нечиста сила то – вона, прекрасна, червоноволоса вiдьма, що здибав ïï в лiсi... Вiдьма?.. Таж вiн сказав був ïй, що вона похожа на образ Матерi Божоï, що висить у церквi, а проте!.. А проте вона не Мати Божа...
В Матерi Божоï не червоне волосся, Мати Божа нiкого не має за дурня, коли кого так дуже принадить, як вона його; Мати Божа свята, а вона... ах!!
Три днi тому все те сталося, й вiдтодi вiн одурiв.
Навiть у снi бачить ïï. Кров пливе йому в жилах, мов скажена, у висках валить, мов клевцями, i поперед очi ходять iскри...
Вона не Мати Божа, тота вiдьма! Тота прекрасна, чарiвна, червоноволоса вiдьма!
Як вiн ïï любить, як тужить за нею! Вiн хворий iз туги, йому хочеться плакати, як хлопцевi, вбив би ïï з гнiву, що ïï не має? Чому вiн ïï не здибає нiде? Чому?
Почалося воно так сумно, а скiнчилося так пишно.
Було так.
Насамперед побережник заскаржив його там, у мiстi, перед панами за «переступ лiсового права», за те, що самовiльно втяв смереку (оцю саму, вже далi порохняву, що сидить на нiй). Вони за те казали йому заплатити кару, ще й вiдсидiти сорок вiсiм годин,– кажуть,– за образу урядникiв.
Живо стоïть воно все перед його душею.
Не помогла нiчого його оборона, чому вiн се зробив. Йому попросту треба було дерева на колибу, де влiтi сидiв iз матiр'ю й дозирав стада своïх овець та коней. Йому вийшли були сажневi дрова й конче треба було якихось дров, то й утяв те дерево... однiсiньке в тому пралiсi...
Звiсно, вiн осердився, коли пани супокiйно й безсердечно вiдкинули його виправдання й дозволили вiдповiдати лиш на те, що його питалися. Потiм вiн хотiв заплатити i два рази тiльку кару, аби лише його не задержували. Адже ж дома вверху мати сама з сотками овець i коней, i не може розiрватися, а ще менше все те гонити в рiку напоювати. Вона не годна вже ïхати конем, як замолоду, та ще його жеребцем, за котрим одним йшли всi конi. Вона стара вже жiнка, й тiльки варить йому ïсти та пряде. Вони повиннi б се розумiти!..
Пани тiльки усмiхнулись один до одного. Коли вiн повторив свою просьбу, та ще завзято i, дивлячись на них гордо й визиваюче, тупнув ногою, то урвався з ланця чорт.
Вони назвали його гордим птахом, на котрого треба клiтки... таким, що розказ цiсарський стоптав ногами... котрий незабавом i в Бога не буде вiрити... бо має сотки овець i коней...
Вiн зi злостi заскреготiв зубами. Навiть цiсаря вмiшали! I Господа Бога! А хто ж то ïздив щонедiлi до церкви, як не вiн? А щодо цiсаря то сей же далеко-далеко й не бачить, що тут дiється... Через одне-однiсiньке дерево... Жебраки... всi тi пани... Раби, що служать... Вони хотiли його... одинака, найбагатшого гуцула... зогидити.
Все се сказав усiм до очей та й вiдсидiв своïх сорок вiсiм годин...
ïжi, що йому давали, вiн не рухав... Най си ïï держать для себе,– думав,– то вiд неï вони такi тонкi, як веретена, та блiдi, та поганi. Але по тому його таки пустили... Господи!.. Та се не була головна рiч, i про се вiн навiть зовсiм не хотiв думати.
По всiм тiм пробiг вiн мiсто бойовим кроком, де було гаряче й порошно й кишiла купа людей, i коли ступив на першу дорогу додому, i звичайний лiсовий холод обхопив його, то вся його лютiсть на тих «у долинi» щезла. Вiн уже не потребував квапитися; нiхто такий не йшов за ним, аби мiг присилувати його завернутися!
Лiворуч гiрськоï дороги, котрою вiн йшов, зiяла поросла лiсом пропасть, праворуч тяглася скалиста лiсова гора, стрiмка та висока, мов стiна. Кiлькасот крокiв наперед нього лежав на самому краю пропастi великий камiнь, що дикоï весняноï ночi урвався був зi скалистоï лiсовоï гори та й лежав собi – немов мiсце вiдпочинку для мандрiвникiв.
Там вiн сiв собi на хвильку закурити люльку. Недовго сидiв. Iз пропастi, саме коло того каменя, пiдiймалася вгору дiвчина. Вхопилася крiпкою рукою за папороть, що росла коло каменя, пiдвелася та й станула. Не була з хлопського стану, се вiн покмiтив зараз, ïï голова була завита червоною хусткою, кiнцi ззаду зав'язанi, а лице й шия були розкритi. Лице бiле, як перлова матиця... i гарне... а очi великi й блискучi, та безконечно сумнi!..
Мовчки видивилися вони на себе хвилинку...
– Дай тобi, Боже, здоров'я, панi! – сказав нарештi несмiливо й випрямився.
– Дай i тобi, Боже! – вiдповiла трохи втомленим голосом i кивнула на нього, як знакома... Потiм стягла з голови шовкову хустку, втерла собi нею легко зiпрiле чоло, обiйшла його поволi й пiдiймалася далi по стрiмкiй гiрськiй дорозi.
Вiн пiшов за нею.
Була високого, гибкого росту й на ходу колихалася злегка у клубах. Червоняво-русявi грубi коси, на кiнцях розплетенi, спадали ïй iз плечей.
«Боже, червоне волосся,– подумав вiн.– Як вiдьма... такого нема нi в однiсiнькоï дiвчини в нашiм селi... вони всi чорнi. Як-то вони десь тужать за мною!.. Таж то вже мiсяць як пiшов iз села, i сюди вгору не виходить нi одна!»
Вiн засмiявся свавiльно. Та, що йшла наперед нього, оглянулася перелякана.
– Куди ти йдеш? – запитався i зрiвнявся з нею.
– У лiс.
Зиркнула на нього збоку, отворила губи, аби ще щось сказати, та замовкла, й ледве замiтний усмiх осяяв ïï сумне лице. Вiн оглядав ïï хвильку полохо, а по тому знову став по-свому дивитись навперед себе, напiвсумно а напiвзадумчиво, та й запитався:
– Ти з долини, з мiста?
– Аякже.
– Там багато красних домiв, але й багато людей. Мiсто велике. У нас, у селi, лиш панотець сидить у великiм домi; нам ïх не потрiбно.
– Чому би не мешкати й вам у великих домах? – спитала.
– Чого? Або ми пани? Тотi, там, у долинi, пани!
– Оце мiсто в долинi дуже мале,– запримiтила вона, повчаючи,– є сто раз iще бiльшi мiста.
Вiн засвистав iз дива, захитав оглядно головою.
– Панi!
– Не кажи менi «панi»; я не вiддана.
– У тебе нема пана?
Вона похитала головою, тимчасом як ïï великi очi дивилися поважно на його губи.
– Таж можеш узяти собi пана з мiста, ïх там, як трутнiв. Вiзьми собi урядника!
Вона знов похитала головою, тимчасом як замiтний усмiх промайнув по ïï устах.
– Нi? Певне, як ти його не послухаєш або скажеш таке, чого вiн не любить, то вiн i тебе може замкнути на сорок вiсiм годин. Вони се добре розумiють, отi пани! Я власне йду вiд них.
I, не чекаючи на вiдповiдь, вiн обуреним тоном оповiв ïй свою пригоду.
Вона весь час дивилась на нього уважно. Коли перестав оповiдати й через хвильку ще й закляв «панiв» у долинi, вона потиху засмiялася.
– Чого ти смiєшся? Тут цiлком не до смiху!
– Треба тобi розумiти справу, чоловiче,– сказала поважно.
– Або я вдурiв, чи наïвся ïдовитих грибiв? Борше там-тотi в долинi! – вiдповiв.
– Анi тотi в долинi, анi тотi вверху. Але ти ïх не порозумiв. Твоï гадки – серце, ïх гадки – голова. Вони думають по закону й докажуть тобi на волосок, що ти не мав права рубати тоï смереки, хоч лiс такий великий. У тебе воно, бачиш, iнакше. Все треба радитися голови.
Вiн сплюнув далеко крiзь зуби.
– Чорт би ïх ухопив! Вони всi крутарi, всi тотi голоднi сурлутовцi! Таж Бог сотворив лiс для всiх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собi будуть i сто раз панами i вмiють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тiльки нещаслива година, коли я втяв смереку!
– Нема нiяких щасливих чи нещасливих годин,– сказала.
– Ого! – заперечив.
– Вiр менi. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такоï дурницi!
Його очi блиснули.
– Ти гадаєш, що як умiти читати й писати, то вже вхопилося Бога за ноги? Є ще й святi... Я не кажу нiчо, тотi люди, що вчаться, розумнi, то правда; але вони й злi!
– Iнодi воно так, але не гадай собi, що темнота робить лiпшими.
– Що я знаю? – сказав.– Яким кого Бог сотворив, такий вiн є, яка в кого доля, так i живеться, а як вийде чоловiковi час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як Бог схоче, то таки мушу вмерти!
– Певне; на те нема ради.
– А видиш? Коли ж вони, розумнi, такi добрi, то чому ж ти не береш собi якого за пана? Поглянув на неï злорадно.
– Се що iнше. Се щось таке, чого я можу хотiти або не хотiти. Менi не подобається цiлком нi один. Я велика багачка! Я всiх маю в руках.
– Саме так, як я дiвчата в селi,– виговорив гордо й бiльше мовби сам до себе.– I я багач: нашi люди кажуть «найбiльший багач». Усi дiвчата гинуть за мною.
Вона засмiялася.
Вiн гнiвно наморщив чоло.
– Чого ти все смiєшся?
– Я не смiюся з тебе. Вiн заспокоïвся.
– Се правда,– сказав,– як християнин багатий, то можна з усiх смiятися. Та й я смiюся з усiх. Менi нiхто не в головi.
– А з мене ти б также смiявся? – запитала свавiльно i немов пiд впливом якого внутрiшнього пiдшепту, та й вдивилася в його лице.
– З тебе?
Вiн погляïгув на неï майже переляканий; потiм усмiхнувся, злегка червонiючи.
– Е! Воно так не йде,– сказав.
– Чому нi?
– Не знаю... але ти така... така...
– Яка я? – запитала поважно.
– Така... я не знаю... така, як образ Матерi Божоï в нашiй церквi...
Вона знов засмiялася; не дуже сердечно, а все-таки; потiм обоє занiмiли...
Мовчки йшли якийсь час далi.
Вiй був гарний i крiпко збудований, I вона любувалася ним сьогоднi, як i давнiше.
Раз ïй було спало на думку, як би воно було, якби вiн любив дiвчину, й за тим ïй – сама не знала, чому – нагадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою...»
В неï багато значила фiзична сила i тiлесна красота, i хоч вона рiдко коли «любила», то все ж таки були ïй милi, гарнi, крiпкi люди. Коли чулася втомленою, находило на неï масто тужне бажання, потреба – вiдпочити на чиïй-небудь грудi. Але той хтось мусив би бути сильний i смiливий. Передусiм – смiливий.
Стала йти помалiше.
Вони йшли були довго i швидко. По глибокiм вiддиху й легких рум'янцях на ïï лицi помiркував, що вона втомлена.
– Ти втомилася,– сказав,– не можеш iти зо мною в парi. Я йшов заборзо.
– Правда,– вiдповiла втомлена. Вiн раптом почав iти зовсiм помалу.
– Ти так красно говориш по-нашому,– почав оп'ять.
– Я те саме, що ти, i я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як iду заборзо, то серце в мене б'ється засильно, й поперед очi миготять тисячi iскор.
Притиснула обидвi руки до вискiв.
Вiн став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум'я i злучилося в вогонь.
Обоє спустили очi.
Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?
Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рiвними, як свiчки, смереками, а посеред них нiжнi бiлi берези; з моху виростали буйнi папоротi й сям-там стрункi дзвiнки... Тихо, одностайно шумiв лiс.
Тiнистий холод обхопив ïï тiло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.
– Ти боïшся? – запитав змiшано.
– Тiльки сьогоднi. Зрештою нiколи.
– То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогоднi боïшся?
– Не знаю... Чуюся менше на самотi, коли я в лiсi сама-одна.
– Чому воно так?
– Не знаю... не знаю... по правдi...
– Що ти тут робиш?
– Нiчого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, iнодi малюю смереки... Звичайно прислухаюся, як шумить лiс. Вiн шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить... Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить... а, чуй?
Обоє слухали, здержуючи вiддих. Чутно билося в обох серце.
Вона знов оглянулася тривожно... ще нiколи не здавалось ïй так дико й самiтно; буйна зелень лiсу, бачилося, задушить ïï.
– Не бiйся... таж я. тут у лiсi... Не оглядайся назад себе... то недобре...– сказав чудно здивованим тоном.
Мовчки й майже скоро йшли вгору стрiмкою дорогою.
Навколо ïï уст лежала риса завзятоï рiшучостi, повiки були спущенi, ïх довгi темнi вiï чудово вiдбивали вiд бiлих як снiг лиць.
– Незабаром зайде сонце за гори,– перервав вiн зворушено тишину i швидким рухом прогорнув iз чола волосся набiк. Йому стало гаряче.
– Як я йшла сюди в лiс била третя. Йдемо добрих двi години, i в мiстi може бути п'ята.
Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зi свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.
– А! В тебе дзиҐарок? Золотий. Покажи-ко менi! Притулився до неï близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту рiч.
– Се ходить, як би мало душу,– сказав.– Якi то розумнi люди на свiтi, що можуть таке зробити... Боже, Боже... Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиг
Ґарок. Варе твiй дєдьо великий пан? Хто ти?
Вона знову усмiхнулася.
– Ти не знаєш, хто я?
–Нi.
– Але ж ти мене видiв... нагадай собi!
– Я тебе нiколи не видiв!
– Нагадай собi.
– Але ж кажу тобi!
– По... як ти привiв свого гарного коня на подвiр'я до адвоката... й силував його, аби стояв тихо... то я вийшла... Пригадуєш собi?
Вiн подумав хвильку.
– Не знаю...– сказав протяжне й зачудовано.–Але я тебе не видiв... хтось був вийшов... се знаю... але то був хтось у чорнiй сукнi... твого лиця не нагадую собi.
Вона вiдвернула вiд нього очi й усмiхнулася.
– Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе видiла часто, дуже часто!
– Ти знов смiєшся з мене!
–Нi.
– То хто ж ти?
– Що се тебе обходить? А втiм,– додала раптом з меланхолiйним усмiхом,– я така, що не має щастя... знаєш... у деяких речах.
– Багачка й не мас щастя? – сказав недовiрливо й засмiявся.– Дивися, може, його вiдвернув хто вiд тебе, воно буває... Але ти молода...– сказав далi i приступився до неï ще ближче i при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до ïï волосся на чолi.
Вона поглянула на нього, i в тiй хвилi гаряче полум'я облило ïï лице.
– Правда... я молода... А скiльки ж рокiв тобi?
– До Дмитра буде двадцять, i шiсть. Я... Нагло вiн остановився i ввесь запалiв. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.
– Ти! – промовив нараз дрижачим голосом.
– Що таке? – вiдповiла ледве чутно; вона була спустила очi.
– Ти красна,– сказав змiненим, беззвучним тоном.
Легка дрож пройняла ïï постать.
Вона знов пiдвела очi. Його лице побiлiло, мов iз нього сплила остання краплина кровi, i на ньому значно було слiди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали iскри.
Силуваний усмiх показався на ïï устах i завмер. Вона не могла видержати його погляду, ïï нагло обхопило досi зовсiм чуже ïй чувство... i сльози показалися в очах. Вона вiдступилася вiд нього далеко, на самий край пропастi, i сказала швидко:
– Ходiм далi!
I вони йшли далi в лiс, де ставало все тихiше та тихiше; хiба що крiзь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропастi, нагинаючись легко попiд смерекове галуззя, що звисали понад дорогою, коли вiн зворушений, питав:
– Отже, тобi подобається тут, у лiсi?
– Подобається.
– Чому? Тут же нiчого не видно.
– Якраз тому, що не виджу того, що звичайно виджу.
– Коли так, то ходи за мною на мiй верх; там тобi ще бiльше сподобається. Туди не заходить нi одна людська душа, лиш iнодi у свята мiй неньо. Там я сиджу з мамою вже далi два мiсяцi, i нас не вiдвiдала майже нi одна людська душа. Хочеш?
– Ти одинак у родичiв? – запитала, не вважаючи на його слова.
– Аякже, та чи пiдеш?
– Се ж не може бути!
– А чому нi?
– Тому, що бути не може.
– Тому, що не хочеш? Вона мовчала.
– Тому, що не хочеш! Чуєш?
– Ах, що тобi забагається!
Насилу всмiхнулася, а коли тим часом ïï очi майже несамовито свiтили зi зворушення.
– Глянь,– промовила,– як тут густо росте дерево, воздух майже вогкий; далi й неба не видко... о Боже!
– Ти таки боïшся!
Похитала головою й поглянула на нього очима, повними «гудного блиску, ïй усе ще не хотiлось вертатися, хоч не знала чому. Далеко також було ïй до того, щоб хотiла лишитися з ним... Нагло почула вона, що ïï воля справдi не є вiльна... Яка вона дурна була ще перед двома годинами!
– Не йди так близько понад берег, упадеш! Вона не вiдповiдала.
– Чуєш? Ах, ти боïшся мене! Я тобi нiчого не зроблю. Твого дзиҐарка менi не потрiбно. Ходи ж бо ближче; осьде на грудях мiй ланцюг iз хрестиками бiльше варт, як твiй дзигарок. Ходи, я тобi його подарую!.. I ще бiльше мiг би тобi подарувати... Навiть мого чорного коня з вирiзаним сiдлом... Лиш ходи!
Вона немов не чула його. Швидко з зарум'янiлим лицем i гарячкове блискучими очима йшла вона з трудом вгору. Лiс ставав щораз густiший i дикiший. Дорога, стрiмкiша й вища, вела аж у полонину. Доти хотiла ще дiйти. Доти, на всякий случай, за всяку цiну, i аж потiм назад.
Задиханий, бачилось, у найбiльшому напруженнi йшов вiн мовчки коло неï... Врештi опинилися на горi. Перед ïх очима розстелився чудний вид. Великанськi, порослi лiсом верхи гiр, синьо-темнi пропастi, пралiси, буйнi полонини – усе разом погружене в синьому. I не далеко все те було. Нi, таки цiлком близько вiд них пнялася гора на гору, лиш безоднями роздiленi. Над усiм тим чудно чисте голубе небо.
Усе те могуче, велично гарне... Ввесь сей повний пишних красок простiр; ся буйна, iнтенсивна, майже темно-голуба зелень...
Навкруги тишина, самота й шум лiсiв. Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку; здавалося, забула, що вiн коло неï.
Вiн сидiв коло неï на землi. Тоï краси навкруги вiн, бачилося, зовсiм не замiчав, вiн бачив лише ïï одну.
Вона стояла перед ним, така висока й гибка i була напрочуд гарна!
Йому здавалося, що вiд блиску сонця пишне ïï тiло прозирало до нього крiзь ïï легку, ясну одежу. Вiн бачив докладно всi його форми й зариси, чув ïх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена.
Нагло вона обернула голову i справила до нього своï блискучi, широко створенi очi. Що вiн заховувався так тихо?
– Тут так красно,– запримiтила i, трохи змiшана, а трохи зажурена, оглядалася довкола себе.
– Правда, але сiдай!
– Ах, нi, я вже мушу йти геть.
– Геть? Чому?
Вiн сказав се, якби без свiдомостi.
–Так!
– Пощо?
– Я ж мушу!..
– Сiдай трохи!
– Не хочу!
– Чому нi?
– Тому...
– Та сiдай!
Се звучало, мов розказ.
Якась свавiльнiсть, що зовсiм не хоче знати почуття страху, рухнулась в нiй; вона усмiхнулася й зашептала:
– А як менi не хочеться?
Холодна, мов лiд, повага виступила на його лице. Вiн пiдвiвся на одно колiно, обхопив обома руками ïï гнучкий стан i тяг ïï до себе.
– Ти така красна... така красна! – говорив здавленим
голосом.
Коли вiн до неï притулився, здавалося ïй, мовби щось нерозгадне, мов електричний тiк перейшов вiд нього до неï, i тисячу пломенiв бухнуло на неï. Та вона хотiла боронитися.
– Що ти собi гадаєш, чого хочеш?
– Нiчого.
– То пусти ж мене.
– Ти така красна, така красна! Дике зворушення запанувало над нею. Груди пiдiймалися високо, й серце мало не трiсло. Чула, як щось пiдкошувало ïï опiрну силу, коли вiн тяг ïï до себе.
– Чоловiче, пусти мене!
Хвильку боролася з ним, нiмо й майже автоматично. Його очi горiли, а блiдий був, як труп. Вiн ïï не пускав.
– Коли ж бо я тебе прошу... видиш... прошу...– шепотiв раз у раз.– Ти така красна... така красна...
Ïй закрутилася голова, й вона не змогла бiльше говорити.
На колiнах обняв ïï стам руками i держав ïï сильно, мов у клiщах. Лице вiн страсно ховав у фалди ïï сукнi й поволi та сильно тяг до землi.
Вона втеряла свою волю...
Легкий, непевний усмiх заграв на ïï лицi, що бiле, мов снiг, хилилося все нижче й нижче, i, пiддаючись властi незвiсноï сили, вона зсунулася поволi, мов зломлена пальма, i майже безтямки на землю...
Ослiпляюче i немов упоєне побiдою заблисло сонце на заходi пишним золотом, й нiжно-яснi облаки навколо нього перемiнилися в яркий червоний жар. Ось i все!..
А тепер вiн сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум i смiх, i мусить смертельно тужити за нею!
Вiн, найбагатший, найкращий, вiн, за котрим у селi всi дiвчата гинуть,– вiн тужить даремно!
Сього з ним не бувало нiколи. Вiн скрегоче зубами й б'є кулаком по дереву.
Яка вона красна, яка чудово красна! Перше в короткому снi вона йому снилася. I сього вiн не може нагадати собi докладно; нагадує собi тiльки, що вона близенько притулилася до нього, i йому вiд ïï дотику засiяло в тiлi, мов сонце. Притiм вона засмiялася так тихо, як тодi, коли вiн був сказав ïй, що за ним усi дiвчата «гинуть». Та й намовляла вона його лiзти з нею на таку висоту, де вже чоловiковi крутиться голова.
«Мусиш мене шукати»,– сказала вона йому мiж iншим, i сi слова затямив вiн собi добре, i навiть тон ïï голосу. Сьогоднi рано вiн сiв на свого дикого коня i, мов божевiльний, пiгнав дорогою, котру пройшов з нею.
Може, вона сидить десь там i малює смереки та слухає, як лiс шумить? Ллє не найшов ïï.
Раз причулося йому, що щось, похоже на людину, йде лiсом. Вiн, заперши в собi дух, надслухував на всi боки, стояв нерухомо, мов тигр на чатах... Та то був лиш олень, i кiнь його зо страху мало не скочив у пропасть... Стiльки йому було з тоï ïзди.
Тодi все було таке гарне, мов сонце в саме полуднє. Вiн хоче, щоб воно знов було так гарно. Таж вiн любить ïï... так, тепер прийшла черга на нього вмирати! Вiн смiється, а сердце його повне лютих слiз...
Тодi вона вiдiйшла з поглядами, якби свiт для неï став раптом iнший, якби вона стала iншою людиною. Була бiла, як снiг, i ïï великi сумнi очi сiяли так чудно... Господи Боже!
– Любиш мене? – запитався вiн був ïï. Вона не вiдповiла зараз, але сказала пiсля короткоï задуми з утомленим усмiхом:
–Нi.
– О, ти любиш мене!
– Може!
– Чому може?
– Бо... бо то щось iнше
Чи вона глузувала з нього, що вже не показувалася?
Чи вона дiйсно не прийде вже бiльше?
Се було неможливо!
Сiльськi дiвчата приходили не раз i не два, як кого любили, напримiр його! Гордо й нетерпеливо потряс вiн пишною головою, i придавлений, лютий крик вирвався з його уст.
Так, вiн просто казився...
Вiн чув, як душа його була немов рознесена i вже не ладналася. Вiн ледве дбав про своï конi та ледве гонив ïх напоювати.
Що дiяти?
Що дiяти, щоб ïï бачити i знову мати?
Ллє як вона почту ще раз попадеться в руки, то мусить пiти уверх до нього; добровiльно або нi. Вона мусить. Вiн того хоче.
Вiн буде сидiти з нею сам-один. Вона любить бути сама. Тут може вона вiд ранку до вечора прислухатися шумовi лiсiв i нiхто ïй не буде перешкоджати. Вiн зможе прийти до неï, бо вона буде його, але чужинцi...
Вiн грiзно зморщив чоло.
Най би лиш котрий поважився! Полетiв би з розбитою головою в яку пропасть так, що й коригуни не найшли би його.
З гуцулами в любовi непорадно жартувати.
Але ïй було б добре в нього.
Усi лiжники, що ховала його мати дома, в долинi, у скринi для нього, вiн би ïй повиносив уверх. Усi пестрi шовковi хустки, шовковi матерiï, срiбнi монети, барвнi питнi вовнянi пояси, всi багато тканi, бiлi, як снiг, сорочки, шкури з медведiв, що вiн сам убив, усi вишиванi кожухи – все те вiн би винiс уверх i окружив ïï тим.
Свого чорного коня з вирiзаним сiдлом, украшеним срiблом, що дiстав ще вiд свого дiда,– вiн би ïй теж подарував, бо, само собою розумiється, вона не смiла би ходити пiшки. Справдешня гуцулка не робить того.
Лиш аби коневi не захотiлося ставати пiд нею дуба, як вiн се радо робив коло кождого мосту, бо тут йому зараз була б остання година! Вiн би його зараз застрiлив; так як золотогриву кобилу, що дав йому раз у полонину якийсь пан. Вiн хотiв ïй вичистити рану в нозi, а вона його за те вдарила ногами в бiк, так що вiн майже двi недiлi мусив сидiти дома, як калiка. Вiн за неï потiм заплатив, а може, й переплатив, та й вона дiстала своє! Так, вiн добрий, коли добрий... але коли лихий!.. Зарив руками в волосся i тре собi чоло та думає в одно, як би ïï мiг дiстати. Уже вiн щось видумає.
Адже ж у нього ще й червона шовкова хустка, котра ïй була випала з-за пояса й котру вона забула взяти з собою. Як вона пахiла! Бог знає, мiж яким зiллям лежала. З нею вiн може пiти й до староï гуцульськоï знахарки. Вона, певно, поможе, коли вже нiчо не поможе. Та поки що вiн не хоче мати з бабами нiякого дiла. Сам хоче щось видумати.
Дверi вiд хати створилися, i вийшла його мати та й стала кликати до вечерi.
– Не хочу ïсти,– вiдповiв смутно, не пiднiмаючи голови.
– Бог з тобою, синку мiй,– вiдповiла вона поважно,– та я вважаю, що тебе хоче вчепитися слабiсть. Най Христос ïï задержить... най добрi святi ïï уб'ють.
Iз засумованим лицем помацала його чоло i пробувала поглянути йому в очi. Вiн бокував вiд ïï тривожно вивiдуючих очей.
– А видиш? – сказала мати з трiумфуючою гiркiстю.– Вони врекли тебе там в долинi. Бог би ïм заплатив. Дай-ко, най я ти виссу з чола нечисте.
I, цiлуючи, виссала з його чола уроки.
– Так, тепер буде лiпше; а по тому знов я згашу вугля i пiдкурю хату зiллям. Ах,– нарiкала,– нещаслива тота година, коли ти втяв оце дерево. Вернув єсь ся менi домiв хорий i зi смущенов головов. Сопiлки не киваєш i мало що ïш. Святi уб'ють зле, вержуть його на твоïх ворогiв. Но, ходи в хату... чого ти тут iз сокиров?
– Хочу йти в лiс.
– Чого?
– Хочу втяти ще одну смереку.
– Чи ти вдурiв? Боже тебе борони! – сказала перелякана.– Хочеш другий раз бути замкнений... i захорувати? Дай покiй, душко, дай покiй. Ще держить тебе лиха
година, i ти ще не цiлком чистий.
– Я пiду, мамо, мушу йти,– вiдповiв мрачно i опустив голову, укриваючи лице обома руками.
– Я,– казав вiн далi,– хочу покласти тут коло колиби ще одну загороду на вiвцi. Може котра заслабнути, i ти б ïï дозирала, як я є в лiсi коло других або коло коней. Я се зроблю, мамо. Та тепер я злiзу з гори в рiку, де ловлю стругiв, i витну там смереку. Там лiс густiший, нiж деiнде, i голос сокири загубиться. Я втну дерево попри саму землю й накрию пень мохом. Таки на мiсцi нароблю собi вориння i вкину трiски в воду, нехай тодi йде хто й подасть мене до суду! Я не боюся!
Останнi слова сказав iз мрачною рiшучiстю i встав.
– А тепер я йду, мамо; бувайте здоровi й не ждiть мене перед опiвночев.
– Коли се конче мусить бути, то йди,– сказала сумно мати,– та лiпше було би, якби-сь лишився дома. I погода ще може обернутися; сегодне не цiлком вишумiлося.
– Нi. Сегодне не загостить другий раз онде вже миготить вечiрня зiрниця, та й мiсяць сегодне вповнi!
– То йди ж iз Богом. Вечерю я тобi сховаю i, поки прийдеш, буду прясти та молитися за тебе.
Швидко сходив вiн зi звiсноï, порослоï лiсом гори, нетерпляче копаючи ногою сухе галуззя чи кусники дерева, що лежали на дорозi. Глибока тишина царювала в лiсi, i тiльки його сильний хiд або вряди-годи вибовтаний проклiн, коли зле ступив, перебивали ïï.
«А таки я ïï дiстану!»– думав вiн зi зловiщою радiстю.
«Зiйду аж у рiку i втну саме там, де лiс порiджений i куди люди ходять, найздоровiшу смереку. Тодi хтось пiде i замельдуе мене в долинi в панiв; вони знов схотять мене замкнути на сорок i вiсiм годин; а я пiду до адвоката й буду там крутитися доти, доки вона не прийде!»
«Може, вона його донька?.. Та нi, вона лиш жартувала, кажучи, що видiла його там дуже часто! Чому вiн ïï не видiв? А чому видiв його жiнку? Тоту гостру, страшну паню, що завше дивилася на його ноги, як увiйшла до канцелярiï, i вiн там був. То не може бути ïï мати... вона не може бути належна туди, вона мусить бути чиясь iнша... Вона говорить по-руськи. тимчасом як ïï мати говорила Бог знає якою страшною мовою. Вiн ïï ненавидить. Вiн знає лиш одне. Буде там, в адвоката, доти ждати, доки вона де не покажеться, i тодi вiн пiде за нею... i тодi вона вже мусить бути його.
Все iнше йому байдуже, таки зовсiм не в головi.
Iшов усе швидше i швидше. Вже було недалеко до цiлi. Крiзь прорiджаючий лiс уже миготiли в мiсячному свiтлi хвилi гiрськоï рiки.
Ще лиш кiлька крокiв, i буде на мiсцi.
Зараз навперед нього, попiд саму гору, плшiа рiка; пiдбувши сьогоднi через бурю, неслася великими пiнистими хвилями, що сумно влискувалися в мiсячному
свiтлi.
Вiн став, оперся о смереку й подивився далеко навперед себе.
Краще й тужнiше, як коли-небудь, пишалося перед його очима цiле пасмо гiр. освiчене магiчним мiсячним свiтлом, мiльйонами звiзд, було воно гарне, мов у казцi.
Чи бачив вiн i чув величну красу у природi? Вiн привик був iз дитинства до пишного виду гiр, знав яснi, мов день, тихi мовчазнi лiтнi ночi, бо не одну не спав, стережучи коней; а проте... а проте, коли зiр його сягав за верхи, обгорненi голубими облаками, серце його охопила глибока й невiдгадна туга!
А тут, коло його нiг, колисалися хвилi й буркали щось сумне, ïх звуки збудили в його серцi... сльози. Так, йому стало тяжко, вiн почув себе одиноким i сам не знав, як почав спiвати... Справдешня дитина свого люду, вiн шукав полегшi у спiвi.
Далеко й широко розплилася в тiй тишинi тужлива думка i зiллялася у прегарну гармонiю з красою ясноï ночi.
Кинув капелюхом об землю, мовби в ньому гнiздилися всi сумнi думки його.
Як iшов сюди, закинув був на шию хустку. Сильнiш запах, котрий виходив iз хустки й котрий вiн узагалi завважив на нiй, довiв його до того, що вона тим живiше стала перед його душею. Туга ii нагальна жадоба за нею ще сильнiше пробудилися.
Обернувся плечима до рiки.
Крайня смерека на березi дiстала перший удар. Зразу (iшли удари поволi, рiвномiрно, потiм швидше, сильнiше. Так працював бiльш як годину, не припочиваючи анi хвильки. Якась гарячковiсть учепилася його. Неустанно думав вiн про неï. Вона так живо стояла перед його душею в усiй своïй принаднiй красi i з усiма своïми словами й усмiхом. Вiн немов iще раз усе пережив з нею.
Яка гарна, яка чудово гарна була вона!
До всього того ще той сон!
Сон той ще був у iiого тямцi. От якби тепер iще «чув ïï притуляння, чув ïï м'якi теплi члени...
«Мусиш мене шукати!»– почув вiн раптом туй коло себе. I здригнувся та й перестав рубати. Майже в тiй самiй хвилi повторилися слова: «Мусиш мене шукати!»
Так, се був ïï голос... ïï голос!
Поки мiг спам'ятатися, затрiщала й захиталася смерека ii, падаючи, мало не захопила його, якби був у свiй час не скочив набiк. Вiн налякався, як нiколи в життi, i все волосся стало йому догори.
Що се таке?
Озирнувся i вдивився у воду... вiдти роздалися слова, так голосно й так виразно...
Та нiщо не рухалося. Хвилi йдуть одна за одною, не надто швидко, але ii не помалу, все новi й новi. Смерека впала була в воду, а хвилi знiмали ïï на своï хребти поволi й поважно i маестатично з собою унесли.
А так усе iнше було тихо-тихо, немовби ждало чогось... Дерево на березi, ба й увесь лiс – усе, немовби так мусило бути, аби щось побачити.
Хвилi влискувалися на мiсячному свiтлi, а над ним тяглiïся голубавi облачнi постатi, нi, нi, вони були скрiзь, вони зiбралися були, немовби хотiли все задушити й перемогти.
Вiд божевiльного того переляку вхопила його дрож, i вiн був би ревнув, сей звiр, та раптом погадав на Бога. Хреститься раз, другий, третiй, багато разiв – потiм, немов на наглий внутрiшнiй наказ, зриває iз шиï шовкову хустину й, зiм'явши в руцi, кидає в воду.
Як стiй стало йому все ясно.
Вона вiдьма... вiдьма!! О свята Мати Божа!..О всi святi!
Куди вiн тут залiз? I з ким вiн мав дiло?
Чувство скаженоï ненавистi проти неï заволодiло ним.
Вбив би ïï на мiсцi, роздавив, розтолочив, як собаку, як черв'яка... I ось вiн, мов блискавка, розв'язує загадку за загадкою...
Не дурно в неï червоне волосся.
Не дурно вiд неï пахло зiллям. Не дурно вона була така чудово гарна, так похожа на Матiр Божу, бо тiльки тим могла його причарувати!
Не дурно волочилася по лiсi. Котрий християнин iде в лiс слухати, як вiн шумить?
А чому вона не хотiла сказати, хто вона? I чого вона мала бути тодi на подвiр'ï, коли вiн не мiг нагадати собi ïï лиця?
А там... вона i щастя не мала? Лиш цiлком проклятi Богом не мають його... Трохи щастя Бог все дає кождо-му. Вона хотiла вiд нього вiдвернути його щастя. Га, га, га!
«Мусиш мене шукати! – сичала у снi.– Аякже, шукати!» На те, аби вiн прийшов сюди, iшов за ïï кликом Бог знає куди, заблудив i попався в пазурi ïï рiднi, а його щастя аби перейшло на неï! Чому вона питалася, чи вiн у своïх родичiв одинак? Лиш одинаки особливо щасливi. I чому вона тодi не обiцяла, що прийде знов, коли вона дiйсно була дiвчина i христянська дитина? Чому не боялася, як була в лiсi цiлком сама? А перед ним чинилася, що боïться! Вiн же не Довбуш!
Коли сказав ïй, шо в лiсi нiчо не видко, сказала, що бачить у лiсi те, чого звичайно не бачать. Та раз у раз витрiщалася на нього своïми великими мигкотячими, заклятими очима – доти, доки не вдурiв!
Грiм би ïï трiснув! Най ïï трiсне i знищить iз лиця землi усi ïï слiди. Або най закаменiє, або най ïï' живу рознесуть дикi конi, або най западеться в землю; так, най упаде з якоï-небудь скали i западеться в землю!
Вiн майже зовсiм утихомирився.
Iде домiв, i тактi тверезий, такий, «як був перше», що мало не смiється. Ще одно свiтло блисло йому в головi. Йому мусило усе те статися, бо спровадився до своєï новоï хати вверху, не посвятивши ïï перше!
Але сейчас завтра iде до попа...
Твори
Критика
