Біографія Ольги Кобилянської
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора на Південній Буковині (нині Румунія) у родині дрібного службовця. Батько, Юліан Якович, українець, людина природно обдарована, любив народну пісню, літературу, був охочий до науки. Суворий і вимогливий у родині, Ю. Кобилянський з любов’ю і повагою статився до селян, обороняв їх від жорстокості і насильства.
Мати, Марія Йосипівна Вернер, походила з німецько-польського роду. Була дуже доброю, лагідною, ніжною.
У зв’язку з переведенням батька по службі вся родина часто переїжджала з місця на місце, що сприяло збагаченню вражень допитливої дівчини від багатобарвної природи Буковини і знайомства з новими людьми. Так, у 1868 році, коли родина Кобилянських переїхала до міста Сучави Кімполунзького повіту, дівчина здружилася з дочкою М. Устияновича (автора пісні «Верховино, світку ти наш») – теж Ольгою.
Маленька дівчинка з надзвичайно розвиненою художньою фантазією зачудовано дивилась на поета. У домі Устияновичів чула Кобилянська українські народні пісні, там дістала чеські казки, там, у особі доньки Устияновича, мала вдячну слухачку і першого «критика» її дитячих фантастичних оповідань, названих нею казками і снами.
1873 року родина переїжджає до Кімполунга: цього разу через погіршення стану здоров’я батька, якому лікарі порадили гірське повітря. Тут Кобилянська навчається в чотирикласній німецькій школі (1873-1877 рр.), водночас бере приватні уроки української мови, багато читає. Проте продовжити навчання їй не судилося. У родині було семеро дітей (крім неї, 5 братів і сестра), всіх треба було вивести в люди. Зрозуміло, передусім дбали про освіту для хлопців як майбутніх глав родини, а дівчатам, як вважалося, - достатньо було господарського знання, знання Святого Письма, читання, французької мови, гри на гітарі, на фортеп’яно, танців.
Довелося дівчині поповнювати свої знання принагідно, без певної системи, з книжок, за якими вчилися брати, і позичених у міській і приватних бібліотеках.
Досконале знання німецької мови допомогло Кобилянській пізнати світову літературу, яка ввела її у «широкий світ ідей і штуки». На думку Лесі Українки, О. Кобилянська, пройшовши через німецьку школу, долучилася до українського слова свідомо.
У тринадцятирічному віці Кобилянська вже віршувала німецькою мовою, у чотирнадцятирічному – вела щоденник (також німецькою), у 17 років написала оповідання «Гортенза» (1880).
Не писата дівчина вже не могла, а порадити було нікому та й відваги бракувало. У 1881 році відбулася щаслива подія в житті Кобилянської – знайомство з дочкою повітового лікаря Софією Окуневською, однією з найосвіченіших жінок Галичини. Окуневська надсилала їй соціологічні і філософські праці, галицькі періодичні видання, женевські збірники М. Драгоманова тощо. Тільки з Софією могла говорити про свої літературні спроби. За відсутності подруги, яка студіювала медицину в Швейцарії, звіряла найглибші таємниці серця, найфантастичніші бажання і мрії щоденникові (до нас дійшли записи 1883-1891 рр., опубліковані 1982 року у видавництві «Дніпро»).
У цей час Кобилянську оточували люди, духовний ідеал яких був переважно бідніший, ніж її. Дівчина почувалася самотньою, незрозумілою для інших, нещасливою. Звідси – та висока туга за прекрасним, безперервно-вічний потяг до знань і освіченого товариства.
С. Окуневська познайомила Кобилянську зі своячкою – українською письменницею, активною організаторкою жіночого руху в Галичині – Наталею Кобринською, яка заохочувала дівчину до творчої і громадської праці. Під впливом Н. Кобринської і за її порадою Кобилянська включається у феміністичний рух, починає писати українською мовою.
У 1887 р. Кобилянська надіслала для альманаху «Перший вінок» оповідання «Вона вийшла заміж», пізніше перероблене на повість «Людина». Через низьку художню якість, справедливо відзначену редактором альманаху І. Франком, оповідання не було надруковане.
Життєві сюжети взяла Кобилянська з буковинського села Димка, де перебувала протягом двох років (1889-1891). Димка дасть письменниці й матеріал, пізніше реалізований у високохудожню повість «Земля» (1901).
З 1891 р. і до кінця життя Кобилянська жила в Чернівцях, де мала змогу ширше знайомитися із творами українських, російських та західноєвропейських письменників – Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Чернишевського, Ф. Шіллера, Г. Ібсена та ін. Тут стала членом «Товариства руських жінок на Буковині», підготувала реферат «Дещо про ідею жіночого руху» і зачитала на зборах цього товариства.
Проблема емансипації жінки цікавила Кобилянську давно. Ідея емансипації жінки проймає й чимало її творів.
У 1894-1896 рр. Кобилянська міцно ввійшла в літературу. На цей час було опубліковано повісті «Людина» і «Царівна», новели «Жебрачка», «Природа», «Аристократка», «Час». Твори її перекладалися польською, чеською, німецькою мовами.
У 1899 році у Львові вийшла перша збірка новел Кобилянської під назвою «Покора». Письменниця стає відомою і популярною, нею зацікавлюється Леся Українка.
У серпні цього ж року Кобилянська їде на з’їзд археологічного товариства, де знайомиться з М. Коцюбинським, М. Старицьким, М. Лисенком; гостює в родині Косачів на хуторі Зелений Гай біля Гадяча у Полтавській губернії.
Особисте знайомство з Лесею Українкою, що переросло у щиру дружбу, мало благотворний вплив на формування світогляду буковинки.
На початку 90-х років О. Кобилянська захопилася філософією Ф. Ніцше, яка імпонувала їй антиміщанським спрямуванням, афористичною заокругленістю думок, за що їй довго докоряли «ніцшеанством». Кобилянська не перейнялася ідеями Ніцше, але, читаючи його, набиралася віри в те, що сила волі і витривалість її та її героїнь допомагають поборювати життєві труднощі.
У другій половині 90-х років у творчій біографії Кобилянської значну роль відіграв О. Маковей – перший видавець, глибокий дослідник і популяризатор її творів. У статтях про письменницю критик наголошував на реальній основі її творчості, на вмінні авторки вразити читача бурхливим потоком сильних почуттів, палкою любов’ю до всього прекрасного і благородного в людині, закоханістю в буковинську природу. Маковей перший визначив одну з найхарактерніших рис індивідуального стилю Кобилянської – органічне поєднання реалістичного і романтичного способів відображення дійсності – неоромантизм.
Їхнє знайомство відбулося 1895 року у Чернівцях. Маковей був редактором «Буковини». Творчі стосунки переросли в дружбу, а відтак і в кохання. Та переїзд Маковея до Львова на посаду співробітника «Літературно-наукового вісника» вніс дисонанс у їхні стосунки. Спілкування на відстані (листування) ставало дедалі рідшим і прохолоднішим, а на початку ХХ ст. (1901-1902) майже припинилося. О. Маковей мовчав.
Доля ніколи не була щедрою для Кобилянської-жінки. О. Кобилянська пише лист за листом. Та всі її волання відбиваються стіною мовчання. Звістка про одруження Маковея вбила її остаточно. Нею знехтували ради іншої жінки з приданим.
Свій стан душі і поважне почуття до Осипа Маковея О. Кобилянська перенесе в жіночі образи своїх останніх повістей «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями» та ін.
Фіаско в особистому житті збіглося з критичними нападами С. Єфремова. 1902 року у журналі «Киевская старина» він опублікував статтю «В поисках новой красоты», в якій звинувачував Кобилянську в ніцшеанській ненависті до народу, оголосив її символісткою-декаденткою. Стаття Єфремова обурила громадськість України і викликала низку відгуків (частина з них надрукована).
У 1903 році письменниця планувала поїхати до Києва, та хвороба матері перешкодила здійснити цей намір. Та й сама Кобилянська була підтята лівобічним паралічем і сердечною хворобою внаслідок простуди в галицьких горах. Долаючи неймовірні труднощі, Кобилянська продовжувала працювати, хоч невлаштованість, самотність, туга позначилися на таких творах, як «Думи старика», «Ідеї» (1903), повісті «Ніоба» (1904), збірці новел «До світла» (1905). Важка недуга не тільки обмежувала фізичні можливості О. Кобилянської, а й потребувала матеріальних затрат.
Після виходу другої збірки новел «До світла»(1905) і до початку Першої світової війни Кобилянська опублікувала порівняно мало творів: «В неділю рано зілля копала...» (1908), новели «Старі батьки», «Весняний акорд» (1910), повісті «Через кладку» (1911) і «За ситуаціями» (1913).
Під час імперіалістичної війни Кобилянська жила в Чернівцях і перенесла всі воєнні злигодні. Трагедія війни не обминула і родину Кобилянських: брат Олександр мучився в полоні десь аж у Сибіру, доля другого брата була невідома.
Кобилянська пише низку творів, у яких гнівно засуджує безглузду кровопролитну війну: «Назустріч долі», «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Сниться» (1914-1918). У 20-х – на початку 30-х років Кобилянська пише кілька творів з життя народу під румунською окупацією («Вовчиха» (1923), «Але Господь мовчить» (1927) та ін.).
У Києві з’явилися збірки її новел, протягом 1926-1929 рр.; вийшли твори письменниці в дев’яти томах; у 1926-1930 рр. кількома виданнями друкувалися повісті «Земля» і «В неділю рано зілля копала...». На зібрані громадою гроші Кобилянська придбала будинок, в якому прожила до смерті.
Рік возз’єднання Буковини з Україною збігся з відзначенням 55-річного ювілею літературної діяльності Кобилянської. Мине всього кілька місяців і народи здригнуться від жахливої звістки: «Війна». Похилий вік і хвороба не дозволили Кобилянській евакуюватися. Але і хвора, вона залишилася патріоткою, допомагала партизанам. Воєнна румунська жандармерія встаноила нагляд за письменницею. Смерть, що наступила 21 березня 1942 року, перервала підготовлювану фашистами розправу над письменницею. Румунська влада не дозволила опублікувати некролог українською мовою, заборонила промови над могилою.
У 1944 році в будинку, де жила О. Кобилянська, відкрито літературно-меморіальний музей.
Твори
Критика
