Талановитий критик і літературознавець
Засенко О.
Ясно, що листування О. Маковея з цими й іншими сучасниками, а особливо його численні публіцистичні літературно-критичні та історико-літературні праці мають багато цінного матеріалу, що допомагає теперішнім дослідникам глибше і всебічніше з’ясувати велику кількість фактів і явищ суспільно-політичного, літературного і загально-культурного характеру.
При всіх своїх суперечностях у поглядах на деякі явища тогочасної суспільної дійсності, зокрема, на явища літературного і культурно-громадського життя, Осип Маковей, проте, в основному йшов у руслі демократичного напряму і немало прислужився своєю багатогранною діяльністю справі піднесення української літератури на якісно новий, вищий рівень. Поділяючи в багатьох важливих питаннях погляди Івана Франка та його однодумців, Осип Маковей боровся проти занепадницької, декадентської літератури, яка здебільшого була пройнята ідеологією українського буржуазного націоналізму. Він рішуче й послідовно відстоював реалізм, народність, демократичну ідейність і тенденційність художньої літератури, правильно розумів і досить чітко визначав суспільно-дійову функцію мистецтва слова. На працю письменника Маковей дивився як на одну з дуже важливих форм служіння рідному народові, його боротьбі за соціальне і національне визволення.
Хоч заслуги Осипа Маковея в цій сфері його діяльності стають все більше відомими й очевидними, проте склалося так, що майже до останнього часу його критична й літературознавча спадщина залишалася поза увагою дослідників. У даній статті, звичайно, немає можливості більш-менш докладно оглянути і відповідно оцінити все те, що зробив О. Маковей у цій галузі. Тут тільки в найзагальніших рисах означено коло більш важливих питань, на яких зосереджував увагу письменник як літературний критик і дослідник історії української літератури.
В одній із своїх публіцистичних статей О. Маковей висловив велику турботу про долю літературної спадщини тих українських письменників, яким не вдалося за життя зібрати та видати свої твори книжками і літературні біографії яких почалися й закінчилися на сторінках періодичної преси. В згаданій статті Маковей писав. «У фейлетонах часописей друкувалося багато літературних творів, а що їх звичайно не передруковували, то сі твори так і пропали для молодших генерацій. Було би дуже корисно, якби з давніших газет видобути щоліпші твори і статті та видати їх разом. Зложилася б з того ціла бібліотека, а так газети стали могилою для багатьох цінних праць».
В цих справедливих і значною мірою ще й сьогодні актуальних словах, безперечно, відбилася тривога О. Маковея і за долю свого власного літературного доробку. Така тривога письменника була небезпідставною: тільки за наших часів зроблено перші спроби ознайомити широкі кола сучасних читачів з його поетичною і прозовою спадщиною (правда, в далеко неповному обсязі). Друга значна обсягом частина літературного доробку Маковея — його публіцистичні і літературознавчі праці — досі залишається у розпорошеному вигляді на сторінках численних періодичних видань. Не втрачаємо, проте, надії, що згодом і ця частина спадщини письменника буде зібрана, вивчена і перевидана та займе гідне місце у скарбниці надбань української літератури.
Діяльність Осипа Маковея як літературного критика припадає головним чином на той час, коли він редагував газету «Буковина» і брав безпосередню участь в редагуванні журналів «Зоря» та «Літературно-науковий вісник». Саме в цих виданнях О. Маковей опублікував переважну більшість своїх літературно-критичних нарисів, статей, розвідок і рецензій: Тоді він, ще сам молодий письменник, багато уваги приділяв виявленню молодих талантів і всіляко сприяв їх творчому зростанню. Про обтяжливу, але вкрай необхідну працю редактора над рукописами творів початківців Маковей писав: «Кожний редактор — то передовсім коректор чужих рукописів: поправляй і поправляй, як учитель задачі в школі, і нема тому ні кінця, ні міри. Коли б не наші редактори, то багато авторів просто не могли би на світ показатися зі своїми творами».
Сказане тут було сущою правдою. За тодішніх умов мало хто з початківців добре володів літературною мовою. Тим-то редакторам часто доводилось правити не тільки смислові чи стилістичні огріхи у рукописах, а й дбати про звичайнісіньку грамотність їх викладу. Як досвідчений редактор О. Маковей пильно «вигладжував» твори молодих авторів, не шкодував ні сил, ні праці для виховання нових сил української літератури. Кожен письменник, в тому числі й видатний, міркував Маковей, не зразу стає мастаком своєї справи; великі таланти теж переживали час учнівства і тільки згодом набували дорогоцінний творчий досвід не виключена можливість, що з-поміж цілої громади початкуючих авторів через кілька років вирине справжній значніший талант. Думаючи так, Маковей, як редактор «Буковини» і тижневого літературного додатка до неї — «Неділі», друкував тут твори не тільки відомих письменників, а й перші проби пера (звичайно, одбираючи кращі з них) багатьох початківців. Завдяки Маковею понад сорок молодих авторів виступили зі своїми творами на сторінках «Буковини» «Неділі». Згуртовуючи літературну молодь, прокладаючи їй шлях у літературу, Маковей був твердо переконаний, що робить корисну культурно-громадську справу. На єхидні посмішки тих, хто глузливо ставився до роботи Маковея з молодими письменниками він відповідав: «Не можна міряти одним метром Франка і молодого (видумую наборзі псевдонім) Жовтодзюба; Жовтодзюб може написати щось слабке і йому годі дивуватися, а від Франка ждемо все чогось доброго. Поет Жовтодзюб, як йому виросте порядний дзюб. може колись закасувати і найславнішого теперішнього співака, і з того, що у нього тепер дзюб жовтий, не можна висновувати, що з нього все буде лихий співак».
У своїх сподіваннях Маковей не помилився: з-поміж великої кількості опікованих ним молодих авторів, Кобилянська, Черемшина, Ярошинська, Лук’янович згодом стали відомими письменниками і здобули право на почесне місце в історії української літератури.
Виховна робота Маковея не обмежувалася правкою творів початківців і публікацією їх на сторінках редагованих ним видань. Він був також вимогливим і вдумливим критиком творчості багатьох молодих літераторів. З цього погляду особливо показова його стаття «З життя і письменства (Про фейлетони „українсько-руських політичних часописей р. 1898)», в якій критик оглянув ранню творчість понад десяти письменників-початківців. Тут Маковей прихильно оцінив тії твори, в яких правдиво і вправно з художнього боку відображено різні картини, епізоди і явища народного життя і водночас піддав різкій критиці вияви декадентських впливів, легковажність окремих авторів у ставленні до літературної праці, їх невимогливість у виборі тем і недостатню увагу до слова.
Позитивно відгукнувся критик про оповідання і нариси Сильвестра Яричевського («Хрестини», «Бондариха», «Палій», «Едукована», «Бубцьо» та ін.), опубліковані 1898 року в «Буковині». «То суть веселі і дотепні короткі оповідання, — писав Маковей, .— що не одним вірним спостереженням нагадують нам життя... Для тих, що знають галицьке життя, мають ті нариси багато принади в собі, тим більше, що вони написані без претензій». Оповідання Д. Лук’яновича «З присілка на село» критик вважав кращим з усього написаного цим автором раніше. «З цілого оповідання так і видно живе життя, а не придумане», — говорив Маковей і водночас поставив перед письменником вимогу більше дбати про стиль і мову своїх творів.
1896 року Маковей надрукував у «Буковині» оповідання з гуцульського життя Марка Черемшини «Керманич». Наступного року в тій же газеті з’явилися нові твори молодого письменника — оповідання «Нечаяна смерть» і цикл поезій у прозі «Листки». За цикл «Листки» Маковей гостро обрушився на Черемшину, справедливо вважаючи, що тут талановитий автор намагався «підійти під лад» тодішніх модерністів, фантазував, символізував, прагнучи «словом описати такі ніжні речі, як ледові квіти», і впадав «у надмірну, майже нездорову чутливість». Критик рішуче заявив, що такі твори йому не подобаються, і радив Черемшині «заправляти свій талант на живих подіях, а не на заморожених фіалках та ледових квітах». Ця критика Маковея, водночас з порадою Франка «вернути до мужиків» — до правдивого зображення дійсності, зіграла вирішальну роль у дальшому розвитку Марка Черемшини як письменника, видатного майстра реалістичних новел з життя гуцульського селянства.
Про версифікаційні вправи Сергія Бердяєва Маковей іронічно зауважив, що від них «нікому нема ніякої шкоди, але й користі також нема» і, поряд з цим, тепло відгукнувся про оповідання Івана Синюка («Буря», «Звірячий цвинтар», «Пчоли»), у яких «знати доброго спостерігача природи».
Твір Євгенії Ярошинської «Вечірні думки» Маковей влучно оцінив однією фразою — «солодкава фантазія без більшої вартості», а про її повість «В домі протопопи» висловив ряд гостро публіцистичних думок, спрямованих проти задушливої атмосфери, в якій доводилося працювати письменникам-реалістам. Відзначивши, що повість «В домі протопопи» «у значній частині основана на правдивих подіях, які недобре свідчили про буковинських попів», Маковей розповів далі, як під тиском клерикальних елементів редакція «Буковини» змушена була припинити публікацію твору Ярошинської. «Для наших відносин ся подія дуже характеристична», говорив критик і, всупереч намаганням духівництва «заборонити авторам описувати злих священиків», закликав письменників не мовчати, а сміливо викривати негативні явища тогочасної дійсності, рішуче осуджувати їх. «Але ж годі називати добрим се, що є зле, і годі все промовчувати. І так у нас страшенно багато гнилі в різних кругах життя промовчується», писав Маковей.
Закінчуючи огляд творів молодих письменників, опублікованих 1898 р. У періодичних виданнях, Маковей з приємністю відзначив, що з’явилося чимало нових імен, але тут же з тривогою запитував: «Та чи багато з них останеться письменниками?»
Турбота про зростання письменницьких кадрів, про тісний зв’язок їх творчості з народним життям пронизує всі літературно-критичні праці Маковея. Подібно до Франка, він послідовно обстоював реалізм і народність літератури, дбав про те, щоб вона завжди була дійовою зброєю у боротьбі за піднесення соціальної і національної самосвідомості народних мас.
Уважно ставився Маковей до справді талановитих молодих письменників, але він ніколи не кривив душею у своїх судженнях про «творчість» випадкових у літературі людей, різних самовпевнених «геніїв».
Осип Маковей першим відгукнувся на ранні поетичні твори Лесі Українки і щиро привітав прихід у літературу нової великої сили. Переклади Лесі Українки ліричних поезій Гейне, які високо оцінив критик, стали приводом до появи його розвідки про переклади творів видатного німецького поета на українську мову, здійснені М. Шашкевичем, П. Ніщинським, П. Чубинським, Ю. Федьковичем, І. Франком, М. Старицьким та іншими письменниками.
В рецензії на першу збірку поезій Лесі Українки «На крилах пісень» Маковей висловив велику радість, «що ось в ряди наших нечисленних письмовців, а особливо жінок-авторок прибуває сила молода ще, дуже молода, а замітна». В ліриці Лесі Українки критика приємно вразили багатство і глибина почуттів, краса поетичної форми — саме те, чого бракувало творчості багатьох тодішніх поетів. «Вітаємо щиро, нову робітницю на ниві народній, — писав Маковей, закінчуючи рецензію, — і з серця бажаємо їй, щоб не мала причини нарікати так тяжко на свою долю у віршах».
О. Маковей був першим редактором ранніх творів Ольги Кобилянської. Прочитавши повість «Людина», 22 липня 1894 р. він писав редакторові «Зорі» В. Лукичу, що цей твір молодої буковинської письменниці йому дуже сподобався. «Авторка трохи чи не найбільше талановита з усіх наших галицьких і буковинських авторок», — робив небезпідставний висновок критик.
У «Буковині» Маковей опублікував біля десяти ранніх нарисів та оповідань Кобилянської («Він і вона», «Жебрачка» «Банк рустикальний». «Час», «Некультурна» та ін.) і повість «Царівна». Всі ці твори він уважно редагував, пильно дбаючи При цьому про збереження стилю авторки, властивих її мові індивідуальних ознак.
У статтях про Кобилянську, що 6ули першими в літературі критичними відгуками про письменницю, Маковей підкреслював реалістичну основу її творчості, вміння вразити читача бурхливим потоком сильних почуттів, палкою любов’ю до всього прекрасного й благородного в людині, ніжною закоханістю в природу рідного краю і чарівністю її художнього слов; Ольга Кобилянська, писав Маковей, «вдача наскрізь поетична, повна мрій і туги, поважна, надзвичайно вразлива на красу життя і природи і ще більше на грубості їх; при тім бистроумна, горда в добрім значенні сего слова, а в потребі і сміла».
Критик застерігав письменницю віл можливого захоплення західноєвропейськими модерними літературними течіями, реакційною німецькою філософією, хвалив за все те, що в її творах відповідало правді життя і тактовно критикував за певну вузькість тематики ранніх творів та нахил до надмірного психологізму, до показу особистої долі героїв без достатнього зв’язку з соціальною дійсністю. Осип Маковей перший підмітив і тонко розкрив одну з істотних і найхарактерніших рис індивідуального стилю Ольги Кобилянської — органічне поєднання в її творах реалістичного і романтичного планів зображення явищ дійсності. «Препишні ліричні, романтично закрашені сцени», писав критик, у творах Кобилянської природно зливаються з картинами, зображеними цілком «реалістично, зовсім, як се діється в житті».
В особі Ольги Кобилянської українська література, вважав Маковей, «зискала силу першорядну, освічену всесторонньо і вправну, котра, певно, здобуде собі загальне признання і значення, яке їй по справедливості належиться».
На ранньому етапі літературної діяльності Ольги Кобилянської Маковей був для письменниці щирим другом, порадником і уважним керівником в усіх її творчих і видавничих справах. Це вона особисто засвідчила не один раз. Так, наприклад, коли славнозвісний чеський етнограф, фольклорист і перекладач Франтішек Ржегорж попросив Кобилянську ознайомити його з її творчістю, вона порадила йому звернутися в цій справі до Маковея. «Він Вам схарактеризує мої письма найліпше, — писала вона. — 3 усіх руських літераторів знає лиш він один мене, а мої твори знає він дуже добре. Я во всіх моїх літературних справах звертаюся лиш до нього».
Дружні творчі взаємини між О. Кобилянською і О. Маковеєм тривали до початку 900-х років. З часом між ними виникли непорозуміння на основі особистих стосунків. Це стало причиною поступового охолодження дружби і, кінець кінцем, призвело до повного розриву між ними. В листі до О. Кобилянської від 11 вересня 1901 р. Маковей з цього приводу напівжартома писав: «В р. 1950 якась люта феміністка напише у Вашій біографії: «Сумну ролю в житті Кобилянської відіграв Осип Маковей... Він навіть щось там писав про неї — і зовсім прихильно, — інтересувався її працями, — та що з того, коли його тупа голова не могла піднятися до вищих доказів приязні — він відкинув таку гарячу любов задля... Гей ти, феміністко з 1950 р.! Коли б я знав, де ти по світі вештаєшся та чи є вже ти, я би тебе найшов і дав наперід доброго прочухана».
Мимо цього небезпідставно висловленого застереження, на жаль, проходять деякі сучасні дослідники життя й творчості Кобилянської. Уже стало навіть певною «традицією» замовчувати значну позитивну роль Маковея в становленні Кобилянської як письмекника-реаліста, гуманіста й демократа. Більше того, всупереч загальновідомим і незаперечним фактам, тут і там у статтях про Кобилянську доводиться зустрічатися з тенденційним намаганням принизити безсумнівні заслуги Маковея в розвитку української літератури. Ясна річ, що це не має нічого спільного зі справжнім науковим підходом до оцінки фактів і явищ українського літературного процесу кінця XIX — початку XX ст.
На початку 90-х років Маковей познайомився в м. Бережанах з суддею Андрієм Чайковським, який мав дар майстерно розповідати різні житейські історії. За порадою Маковея, а також Івана Франка, Чайковський взявся за перо і написав кілька цікавих оповідань («В чужім гнізді», «Бразілійський гаразд» та ін.) і повість «Олюнька». Маковей друкував ранні твори Чайковського в «Буковині» та інших виданнях, рецензував їх, а 1898 р. опублікував чималу обсягом критичну статтю про його творчість, яка й досі не втратила своєї вартості. Позитивно оцінюючи реалістичні оповідання Чайковського, з життя й побуту «ходачкової» шляхти, міщан та урядовців, з власної судової практики, тобто з того життя, яке письменник «сам бачив або про котре міг багато розвідатися», Маковей водночас критикував його за надмірну документальність і фактографію («протоколярний спосіб писання»), за нахил до моралізаторства. Критик слушно зауважив, що Чайковський часто «виходив не від людей, лише від тез, котрі старався доказувати» і тому його твори втрачали на художності, в ряді моментів були мало правдоподібні. Тенденцію не слід нав’язувати читачеві; вона сама повинна непомітно випливати з усього того, що зображено в творі, цілком правильно міркував Маковей. «Нехай тенденція виходить з життя, а не життя з тенденції», писав критик і радив письменникам «уважати, щоби задля тенденції не потерпіла артистична правда».
Як літературний критик, Маковей був чутливий до нових явищ у літературі. Він перший дав грунтовну і в основних своїх положеннях правильну оцінку реалістичній творчості Тимотея Бордуляка і Степана Ковалева до 900-х років, причисливши їх до однієї групи галицьких письменників (Стефаник, Мартович, Черемшина) на чолі з Франком. Особливо підкреслював Маковей, що ці письменники глибоко знають селянське життя і правдиво відображають його в своїх творах. Тут же він зауважив, що «кожний з них — майстер у своїм роді, бо кожний дивиться на селян своїми очима». В «конституційній Галичині», писав Маковей, життя селянства стало нестерпно тяжким, вкрай трагічним, «що годі доброму чоловікові не кричати на увесь світ: «Рятуйте!». За таких умов велика роль належала художній літературі, і вона гідно виконувала своє громадське призначення, «стала людям душу мучити, щоби помогли піднести народ».
Творчість Бордуляка і Ковалева Маковей оцінював саме в дусі цих своїх поглядів на завдання літератури в тодішніх умовах Галичини. Правдиві, сповнені глибокого співчуття «до всіх нещасних та обтяжених працею і журбами людей» оповідання Т. Бордуляка критик вважав цінним надбанням української літератури і всіляко підтримував письменника в його дальшій діяльності. «Се не одноднівки-фейлетони, що їх читається і зараз забувається, — писав Маковей про оповідання Бордуляка, — се твори, що мають постійну літературну вартість і своєму авторові запевнюють визначне місце в літературі». Між іншим Маковей перший підмітив, ще Бордуляк описував життя селян не «з романтично-етнографічного боку», а таким, яким воно було насправді, що його манера художнього змалювання явищ дійсності, особливо картин природи, творчо споріднена з мистецтвом слова Тургенєва.
Тепло писав також Маковей про безпретензійні реалістичні образки з життя бориславських робітників С. Ковалева «В описі його видно змагання передусім писати правду», а це, на думку критика, було головне. Маковей відзначив, що сувора правда в оповіданнях Ковалева «оповіджена звичайно, просто і ясно, стилем таким, якби автор тільки з де-грубшого обтесав свій матеріал», але не надто дорікав за це письменникові, бо і в такому вигляді його реалістичні образки збуджували в свідомості читачів багато думок «на тему робітничої справи», і, отже, виконували свою позитивну суспільну роль.
У статті «Павло Грабовський (Дещо про його життя й діяльність)» Осип Маковей перший з критиків зробив спробу ширше висвітлити життєвий і творчий шлях видатного поета-революціонера. В журливих поезіх Грабовського Маковей відчув шевченківські інтонації, глибоку ідейно-естетичну спорідненість їх з безсмертним словом великого поета. «Сумний сей спів, — писав Маковей про твори Грабовського, — від часів Шевченка ми не чули таких сумних невольничих пісень». Зазначивши, що в деяких віршах Грабовського «знати подекуди і вплив Шевченкових поезій», критик тут же підкреслив, що у вілюйського в’язня «є свої власні пісні, не наслідувані, з явними признаками глибокої правдивості», що «таких поезій не напише ніхто, хто не зазнав такої долі, як поет». Світ важких дум і бурхливих переживань, відображений у поезіях Грабовського, — «то ціла трагедія невольника, що рветься до життя й роботи, паде і піднімається, других накликує до праці для людей і сам на собі показує наслідки самоти на чужині та неволі, що переходить цілу скалю почувань: від найвищого одушевлення аж до крайнього песимізму. Сі психічні мотиви складаються на різні способи в пісні і гудуть як похоронні марші, а раз як жваві марші до походу. Більше, правда, тут смутку, але й серед найтяжчої зневіри не пропадає в поета розвага».
У багатьох моментах стаття Маковея про творчість Грабовського іноді цікава, цінна, але ряд висловлених у ній тверджень безперечно були хибними уже в час її появи. Викликає, наприклад, подив, що сам критик, відомий своїм, виступами проти теорії «мистецтво для мистецтва», в статті про Грабовського раптом став сповзати на естетські позиції, заперечуючи тенденційність у поезії. Маковей явно недооцінив сповнені революційним пафосом твори поета на громадські теми. На вірші Грабовського він радив дивитися «не із становища тенденції, корисності або некорисності для громади, а із становищ штуки», тобто з точки зору їх мистецької довершеності. Цілком слушно підкресливши, що «Грабовський дуже дбає про форму поезії і справді орудує великим засобом мови, ритмів і римів», що «він таки майстер у формі поезії, а його знання української мови найліпше пізнати у його перекладах», Маковей проте не спромігся добачити, як у творах поета знайшли своє високомистецьке втілення його революційні думи, громадські ідеали, мрії і прагнення. Критик тонко підмітив, що «й серед найтяжчої зневіри не пропадає в поета розвага», але в той же час не зумів правильно пояснити це і в глибокій печалі переслідуваного царизмом поета-революціонера помилково вбачав «крайній песимізм».
Статтю про Грабовського Маковей закінчив високою оцінкою перекладацької діяльності поета («дав справді багато гарних з кожного боку перекладів і переспівів»), поставивши його в один ряд з Франком і Щуратом.
З великою повагою, більше того, з справжнім пієтизмом ставився Маковей до Ів. Франка і вважав своїм громадським обов’язком писати про його багатогранну діяльність. Ця тема варта спеціальної розвідки — тут же тільки коротко скажемо про деякі важливіші моменти в критичних виступах Маковея про великого письменника.
В 1896 році, до 40-річчя з дня народження Івана франка, в журналі «Зоря» (№ 1) з ініціативи Осипа Маковея було вміщено портрет ювіляра. Там же Маковей писав про плідну різнобічну діяльність свого вчителя і старшого друга. За двадцять два роки літературної праці, говорив Маковей, Франко був «белетристом, етнографом, критиком, економістом, гумористом, ба, й денникарем руським та польським».
Хоч стаття була приурочена до ювілейної дати і мала, як годиться в таких випадках, відповідний тон і характер, але Маковей не пропустив нагоди, щоб не кинути кілька гострих реплік на адресу супротивників Франка. На закид О. Огоновського, що Франко, беручи діяльку участь в багатьох сферах суспільно-політичного, культурно-громадського, літературного і наукового життя, начебто «роздрібнював і ослаблював свою творчу силу», Маковей відповідав, що «така різнородна робота... Франку зовсім не шкодить», є для нього звичайною, життєво необхідною, а для загальної народної справи дуже корисною. Критик нагадав, як люто ненавиділи Франка всілякі рутенці і ботокуди і як до нього горнулася передова молодь, що його не залякали арешти («після такої покути не «поправився», а став рішучим соціалістом») і не збили з вірного шляху служіння народові численні недруги-вороги». Мимохідь Маковей пустив кілька гострих стріл і на адресу австро-угорської влади, представники якої переслідували письменника. З властивою йому дотепнісію критик зауважив, наприклад, що до того невідомі світові дрогобицька і львівська тюрми, в яких відбував ув’язнення Франко, «будуть на віки вічні славні в нашій літературі».
Невелика стаття Маковея в «Зорі» була одним з перших друкованих відгуків про діяльність Івана Франка. Через рік в газеті «Буковина» (1897, 3-4 травня) Маковей опублікував статтю «Любить чи не любить (Громи на д-ра Івана Франка)», в якій рішуче став на захист письменника проти злісних нападів на нього об’єднаних сил польських і українських реакціонерів за статтю «Поет зради».
1898 року широкі кола передової громадськості відзначали 25-річчя діяльності Івана Франка. Осип Маковей у «Літературно-науковому віснику» опублікував статтю «Ювілей 25-літньої літературної діяльності Івана Франка» — перший у критичній літературі про письменника нарис, в якому автор спробував більш повно і всебічно оглянути його багатогранну творчість і гідно оцінити його видатні заслуги перед українською літературою. Понад шість десятиліть, що минули з часу появи цієї статті Маковея, внесли, звичайно, чимало істотних поправок у його думки й судження про творчість великого Каменяра, але цілий ряд спостережень критика над художнім словом письменника, ряд цінних свідчень про його діяльність, які міг подати тільки справжній друг-сучасник, безперечно, й сьогодні не втратили своєї ваги і викликають значний інтерес. З статті Маковея постає образ великого письменника-демократа, видатного культурно-громадського діяча, тісно зв’язаного з життям народу, з його боротьбою за соціальне й національне визволення. Працюючи разом з Франком у редакції «Літературно-наукового вісника», Маковей щиро радів з кожного творчого успіху письменника.
Л-ра: Жовтень. – 1961. - № 7. – С. 133-144.
Твори
Критика
