Богдан Лепкий: на перехресті традиційного й нового
Наталя Шумило
Проблема ця не оригінальна загалом і зосібна. Проте, хто з дослідників звертався до творчості Б. Лепкого, неодмінно почуває труднощі її розв’язання. Для польського вченого М. Сивіцького, зокрема, Б. Лепкий не тільки не модерніст, а навіть антипод львівським «молодомузівцям». Ф. Неуважний, вивчаючи творчість модерніста Б.-І. Антонича, фіксує різке відмежування поета від Б.Лепкого й усієї «Молодої Музи». Не випадково у передмові до львівського збірника «Карби» (1934), де друкувався Б.І. Антонич, ніби вперше в українській літературі проголошується мистецька орієнтація на Європу. Ф. Погребенник, який багато зробив для вивчення творчості Б. Лепкого, вважає поета яскравим представником перехідної доби, що не наслідує пісенний фольклор за його мотивами, а перебирає хіба що його мелодику. Але, вдаючи на увазі цю, загалом слушну думку, не можна забувати, що стосовно версифікації в передмові до творів П. Куліша Лепкий міркував так: «поки поети пробували переспівувати нібито легкий склад Тарасових творів, поти не було великого хісна для нашої поезії, як стали приглядатися до поетичного ремесла Кулішевого - явилися нові справжні Мистці, - одним з перших Іван Франко». М. Ільницький, відмежовуючи Лепкого від «химеріади» західноєвропейського модернізму, вбачає в його поезії «синтез мотивів світової класики з фольклорними мотивами», переосмислення сталих у поетичній традиції образів. Таке нюансоване різноманіття думок примножує і, на перший погляд, існуючу невідповідність між зовнішніми біографічними фактами з життя Б. Лепкого та внутрішньою сутністю його творчості.
І справді-бо, Б. Лепкий постає одним з ініціаторів організації української «Молодої Музи», теоретично приймаючи естетичну програму «Молодої Польщі», очолюваної С. Пшибишевським і С. Виспянським, товаришує а О. Луцьким, П. Карманським, М. Яцковим, В. Пачовським та ін. А Петро Норманський у своїх спогадах «Українська богема» вміщує про нього, як про «свого», есеїстичний літературний портрет (під назвою «Бодьо»), За цими спогадами, Лепкий з Кракова до львівських друзів привозив «аристократизм духа» і «як справжній аристократ не давав нам, босякам і торговцям хмарами, відчути свою вищість, бо привозив до нас своє серце, свою жіночу сентиментальність».
Навчаючись на філософському факультеті Віденського університету, майбутній письменник студіює історії літератур, мовознавство, слухає лекції відомого вченого-славіста В. Ягіча, яскравого представника філологічної школи в критиці, близько сходиться із К. Студинським, Ф. Колессою. Лише посилені українські зацікавлення змушують його перевестися до Львівського університету, який він успішно закінчує
Зазнайомлюється з М Вороним та В. Щуратом, що прокладали модерністичні стежки в українській поезії. Перебуваючи у Кракові, перекладає українською не лише твори слов’янських та західноєвропейських поетів, а разом з другом В. Орканом видає у польських перекладах зб. «Молода Україна», куди ввійшли твори новітніх українських письменників. У Кракові Лепкий стає також професором Ягеллонського університету. Тривала педагогічна робота втілилась у «Нарисах з історії української літератури» (1909), що мала кілька перевидань. Як зізнавався сам автор, йому найбільше імпонувало «розслідити, як естетичне об’являлося у нас у творах словесних», а в своїх «Нарисах...» постулатом літератури він хотів покласти Красу; але, щоб підручниковим виданням охопити якомога більше літературних явищ, змушений був писати з точки зору історичної, проте... не тільки, а й у поєднанні з поетичною. На відміну від біо-бібліографічного принципу, покладеного в основу «Історії української літератури» Ом. Огоновського, Лепкий вузлові літературні факти немовби «просвічував» поетичним баченням, розкриваючи їх внутрішню сутність.
А от прижиттєва критика при всій ерудиції та рзностаррцнвсті інтересів письменника почасти означувала його як творця прозового слова одноманітним, песимістичним і ледь чи не просто нудним. Парадокси у сфері талановитості бувають, та чи в цьому випадку? До всіх попередньо згаданих і незгаданих наукових спроб дати відповідь на поставлене питання, спостереження над малою прозою докидають і своє.
Що передовсім слід взяти до уваги, ведучи мову про творчу індивідуальність письменника? Зближуючись з ідейними провідниками «Молодої Польщі», Лепкий був уже сформованим митцем і польського впливу не зазнав, за винятком хіба що антимодерністки Марії Конопніцької, про яку написав наукове есе польською мовою, ще перебуваючи у Бережанській гімназії, за яке дістав премію від міністерства. Це був 1897 рік, за рік до виходу його першої прозової збірки. Виявляючи знання французької поезії, зокрема Верлена та Малларме, він захоплювався майстерністю польської поетеси, яка, за його словами, «незважаючи на не велике напруження і майже повне визволення, ніде... не буває розгнузданою, викривленою, як буває в деяких декадентів». Релігійний світогляд спонукає Б. Лепкого до розуміння Краси як вияву Абсолюту і, натомість, категорично не дозволяє «робленості» в мистецтві: «Зі щирості родяться великі твори. Що нещире, в’яне і пропадає, як паперові квітки в сльоту». Крім релігійності, з Конопніцькою єднає Лепкого селянська монотема, постійні пошуки істини й прагнення піднести завдяки майстерності твори на «народну» тему до рівня світових зразків. Це все відводило письменника од відвертого модернізування, коригуючи основні естетичні принципи західноєвропейських модерністів з неодмінними гіперпочуттями та мастичними виходами по той бік унормованого психічного буття. Інакше кажучи, Лепкий допускав новаційні індивідуальні процеси творчості лише в межах питомого національного світовідчуття. Значно виразніше про це скаже згодом символіст у критиці Ю. Іванів-Меженко: «Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колективом і коли, не підлягаючи колективові, все ж таки почуває свою національну з ним спорідненість». Власне Лепкове розуміння цих проблем яскраво ілюструє його оповідання «Мій товариш», де він свідомо зіштовхує два світи, — перестрашено таємничо-химерний як вантаж міста та пантеїстично-просвітлений як набуток села, надаючи перевагу останньому. І внаслідок цього подає філософію здорового духовного буття людини.
Богдан Лепкий розмежовує забобонність і марновір’я неосвіченого селянства на зразок того, що виявляється в оповіданні «Глухий кут» (коли ворожбит нараджує пересунути хату з метою відведення нескінченного ряду «невезінь»), від містичних почуттів, притаманних просвітленим любов’ю героям. Священослужитель з оповідання «Гостини» вчуває вночі гру на фортепіано покійної дружини, а Настя (оповідання «Небіжчик»), яка теж втратила коханого чоловіка, відмовляється ворожбитством викликати його дух, щоб не нашкодити померлому: «Вона конечно хотіла, щоби її небіжчик прийшов до неї, але сам, без часнику. Коли тужить, а пустять, то прийде, мусить прийти, а коли ні, то нехай і так буде, побачаться колись».
Зорі в інтерпретації героїв Лепкого - це душі добрих небіжчиків. Вони виходять серед неба зі своїми свічками й дивляться на полишений ними світ. А як жити не по-божому, забувати про них, то свічки гаснуть, вилітають їм із рук. Містичність, правильніше - релігійність, - органічна властивість світогляду героїв Богдана Лепкого, і саме тому праведні не бояться смерті, більше того, - передчувають її (десь приблизно, як Г. Сковорода). «А чого ж тут боятися? - каже дідусь з однойменного оповідання. - Нікого не вбив, нікому віку не вкоротив, не обікрав. Пережив своє, та й треба забиратись. То так, як той робітник. Зробить роботу та й додому». До речі, у прадавньому язичницькому світі українського народу замовляння, наприклад, виконували однозначно позитивну роль - були спрямовані на очищення від скверни. А розмежування доброго та злого начал у цю сферу внесене вже християнством значно пізніше.
По-друге, спогад як внутрішній механізм творчого першопоштовху, так щасливо віднайдений М. Ільницьким в поезії Лепкого (а крім усього, ще й як джерело туги письменника), поширюється і на малу прозу, але з однією особливістю: поміж першотворчим імпульсом та безпосередньою текстовою конкретикою у Лепкого відбуваються тривалі пошуки узагальнюючого начала, яке б дало йому пояснення філософії життєвого факту. Одна з таких основних категорій, містичних, правда, на яку виходить Лепкий у прозі (а в поезії вона почасти функціонує на рівні поетичної метафори), - це «доля», але, зауважимо, не в індивідуальному означенні (зокрема, як у «Блакитній троянді» Лесі Українки, чи не єдиному модерністичному творі західноєвропейського гатунку), а в колективному, ще точніше — народному. На доказ філософічності його прози слід згадати критика XIX ст. Лева Турбацького, який у передмові ще до першої прозової збірки Б. Лепкого «3 села» підмітив, що рецензований автор зберіг у своїй малій прозі епічне мислення як не типове я загальної тенденції розкладу в новелі та загалом дрібних жанрах кінця ХІХ ст.
Беручи до уваги філософську виваженість творчої установки прозаїка, чіткіше зрозуміємо природу повторюваності ситуацій у художньому тексті, так зване ходіння героїв письменника по закодованому колу (про що постійно дається авторська вказівка, - «Матвій прийшов на своє місце», «цього року було як Торік», «стара біда», «минув рік, чи два, чи більше не знаю»), що при лаконічності викладу дає читачеві відчуття сталої моделі поведінки героя за мовби законсервованих тяжких умов. Відчуття сталості підсилюють побачені героями або автором картини природи, особливо, коли вони подаються як кінцівка оповідання. Наприклад: «На середині ставу гойдалася самітня колода, оббризкана кров’ю. Перед хвилиною сколочена вода вернула знов до свого спокою і відбивала в своїм чистім дзеркалі синє блакитне небо ...» («Над ставом»).
Письменник не наслідує попередню описову традицію - він свідомо добирає відповідні його концептуальному баченню картини, ситуації, не подробиці, зауважмо, а деталі. І не просто добирає, - створює «узагальнюючі» художні картини, характери, ситуації, за якими проглядає закорінення в споконвічне - історію, архетипи, побутові звичаї. І саме тому, коли сестра з оповідання «Для брата» ходить з села до міста на заробітки, то «за нею лишалося село і хата, де родилась і зросла. За нею лишався, — як пише автор, цілий світ, що знала», а для Б. Лепкого село - це селянський світ, при чому неопоетизований традиційно, а герої всіх його оповідань - жителі оцього єдиного села-світу. І водночас «Глухий кут» не лише назва окремого села, а село як глухий кут у значно ширшому світі. Не випадково ворожбит Кривий виступає героєм у кількох оповіданнях. Тенденція до символізації авторської оповіді, започаткована в сільських оповіданнях, доходить свого апогею у воєнних, де полонений може відчути себе грудочкою землі, що співає («В таборі»), або, що показовіше, герої вже діють як безіменні - «дівчинка як образ і хлопець-каліка» («Двоє дітей»). І навіть власні зізнання автора, що, мовляв, «писав оповідання не як письменник, а прямо як чоловік», - нічого не змінюють: адже творчі процеси, диктовані інтуїцією письменника, як правило, відбуваються неусвідомлено. Тим більше, що серед автокоментарів до творів є й таке: «Спомини про... Івана Медведя лягли в основу мого оповідання. Тільки це не портрет, а студія портрету. Багато дечого взято з других людей, я додав мойому дельорі».
Художнє слово Б. Лепкого не абстрактне, а швидше «змодельоване» на стані філософського осмислення буття народу. Ось чому осягнута мистецьким «провидінням» доля українського народу визначає у Лепкого кут бачення героїв (селян, священиків, учителів) загнаних у безвихідь («Гусій», «Звичайна історія»), обплутаних павутиною забобонів, з яких несила вирватись («В глухім куті», «Кара»). І навіть ті оповідання, в яких автором дбайливо художньо «нотуються» вияви селянської активності («Іван Медвідь») чи «витісується» образ «культурника» («Дочекався»), не в змозі видозмінити уявлення про загальну настроєву тенденцію малої прози письменника. А це вже згадуваний мотив туги.
Компенсуючи деяку недомовленість з цього приводу, варто, як на мене поставити риторичне запитання: а хіба туга письменника з приводу підневільної долі цілого народу не є часткою «світової скорботи», притаманної світовідчуттю західноєвропейських романтиків та пізніших модерністів?
Лепкова «туга» в прозі не лише сталий мотив, - це усвідомлена категорія трагічного. Вона виникає внаслідок зіткнення філософського, осягнені митцем долі свого народу з містично-релігійними переконаннями самих героїв, що на своєму рівні глибоко вірять у долю кожної окремої людини.
Стосовно містики в мистецтві, то вона - прерогатива не лише народницької літератури з віруваннями та замовляннями, а й модерної з особистісним внутрішнім мистецько-інтуїтивним осягненням істини. Якщо містика в розумінні С. Єфремова (як таємничо-темна сфера непередбачуваного лякала критика, то Хоткевич-модерніст, захищаючи О. Кобилянську, зокрема і себе також, пояснює це так: «Коли б міг чоловік читати словами власні почування, то (...) гострі передчуття дали б йому можливість знати хоч частину будучого, то врешті і само будуче - се лиш теперішність в протязі часу (...). Тут письменник стоїть у ліпших умовах: перед його духовним оком проходить все життя чоловіка, так би сказати, в зменшуваному масштабі, в концентрації. Те, що для нас, розтягаючись на більший чи менший протяг часу губить зв’язок межи окремими своїми частинами, перед письменником збите в одно вражіння. І коли письменник дійсно творець, від нього не сховаються ті деталі, котрі ми через хвилину забуваємо в хаосі». А етнограф Т. Рильський, вивчаючи світогляд народу з погляду релігійних вірувань, діходить зовсім уже несподіваного висновку: «Народные обобщения, стремящиеся к истолкованию жизненных явлений в сравнении с научными понятиям не отличаются от этих последних, как род от рода, а представляют только отдельный вид того же рода: стремление уяснить себе так называемую причинную связь явлений; вся разница между ними состоит только в степени совершенства методических приемов, при помощи которых они добыты».
Тим-то в малій прозі Богдана Лепкого відчувається така злютована єдність (за світовідчуттям) митця з його народом, яку, до речі, М. Ільницький у поезії фіксує на рівні пам’яті - особистої та колективно-історичної.
Спогад, Туга, Доля - це не тільки ключові поняття, окремо взяті, яким оперують з різною вправністю дослідники творчості Б. Лепкого. Це окреслене духовне коло письменника, але не те, по якому він водить своїх героїв, і по якому ходить сам.
Підсумовуючи, запитуєш себе: так ким він був, Богдан Лепкий, і в малій прозі особистісно виражаючи колективно-народне бачення та світовідчуття? Тут напрошується знайома й така проста відповідь: національний письменник межі століть і європейський водночас, що про традиційне, а можливо, й вічне прагнув говорити по-новому - з висоти духовного аристократизму, ерудиції та філософсько-містичного прозріння.
Л-ра: Слово і час. – 1998. – № 9-10. – С. 44-48.
Твори
Критика