«Камена» Миколи Зерова: проекція на уесерівську дійсність 20-х років
Максим Стріха
У написаній 1963 року розвідці «Микола Зеров — поет і перекладач» Максим Рильський віртуозно намагався зняти з імені свого старшого товариша тавро апологета «мистецтва для мистецтва», що тікав від радянської дійсности в світ книжкових образів. «Поет, кажуть, повинен черпати свої теми з життя. Ну, а хіба література — не один із проявів житія, і то житія згущеного, сконденсованого, загостреного до краю?» — з пафосом спитався академік-орденоносець, який сам чимало натерпівся від аналогічних звинувачень. І на доказ живої причетносгги Зерова до процесів, що відбувалися в підрадянській Україні 20-х, щедро наводив цитати з віршів, — від знаменитого присвяченого Тичині «І «Плуга» вів у сонячні комуни» («Київ. Традиція»), до зовсім астрономічно-міфологічного: «Сріблитеся зорями її кирея і згоди Колос світиться в руках». Цей заключний двовірш сонету «Діва» перетворюється для Рильського з просто чудового клаптика зоряного неба на «символ сучасної вселюдської боротьби за мир»...
Утім, Рильський у 1963 році просто не міг писати по-інакшому. Намагаючись відслонити від імени Зерова завісу майже тридцятилітнього забуття, він неминуче мусив робиш реверанси в бік усталених тоді залізних приписів, — в іншому разі вірші репресованого лідера неокласиків не мали б шансів з'явитися друком. Принагідно не можна не відзначиш, що ця стаття, вміщена як передмова до однотомника «Вибраного» Миколи Зерова (1966), попри всі згадувані ідеологічні силування, й досі аніскілечки не втратила свого чару, лишаючись одним із кращих наближень до феномена Зерова-поета.
Двотомне видання творів Зерова часів пізньої перебудови (1990) вийшло вже з двома передмовами: давньою — Рильського й новою — Д. Павличка, написаною так само ґрунтовно. Але часи змінилися, — і у створеному 1922 року сонеті «Саломея» автор другої передмови вбачає не так оригінальне наближенння до однієї з «вічних тем» світової культури, як реакцію поета на настання сталінської доби.
Звісно, можна лише подивуватися точності багатьох спостережень Д. Павличка. Поза очевидними проявами опозиційносте інтелігента Зерова до комуністичного повсякдення в «Чистому четверзі» (1921) — «навколо нас кати і кустодії, синедріон, і кесар, і претор» — і в пізнішому «Інкогніто» (1934) — «а руки прийдеться від крові обмивать, тож ліпше рушника напохваті держати», — особливо переконливою виглядає помічена Павличком зміна тональносте від радісного пориву «Князя Ігоря» (1921) до трагічної безвиході «Сну Святослава» (1931).
Проте стосунки професора київського ІНО Миколи Зерова з радянською дійсністю 20-х — початку 30-х років були, безперечно, складнішими. Сьогодні їх можна намагатися реконструювати зі свідчень сучасників (що, однак, ніколи не бувають вичерпними й завше несуть чимало суб'єктивного). А можна пробувати робити це, спираючись на власну поетову творчість, особливо ту її частину, яку сам Зеров прагнув оприлюднити і яка, відтак, могла впливати на настрої не лише найближчого кола його друзів, але й ширшого читацького загалу.
Коли хтось шукав би матеріалів для розвідки під умовною назвою «Микола Зеров — непримиренний ворог большевизму», то він мав би насамперед звернутися до переписаних ще в Баришівці для Сергія Єфремова «Сонетів і елегій». Тут зібрано майже всі поезії Зерова, які з ідеологічних міркувань не потрапили до «Вибраного» 1966 року. Відкриває збірку сонет «Oi triakonta», де прямо декларується паралель із похмурими часами тридцяти тиранів в Атенах і звучить неприхований заклик до приходу нового Трасибула (Петлюри? Коновальця? Тютюнника?). Далі йде «Nature morte», де Маркс питається в Лассаля, чи справді вони в одвіті за пореволюційне хамство й запустіння. В «Обрах» неважко побачити картину сваволі продзагонів по селах. І, нарешті, вінчає цей перелік «Чистий четвер», без перебільшення — одна з перлин української поезії, де вирок «нашим підлим і скупим часам» виголошено з особливою силою.
Отже, сумнівів немає, і Миколі Зерову правильніше б закинуто не відрив від житія («Зеров принципово пише не для маси, а виключно для свого специфічного читача», — В. Коряк, 1933), а, щонайменше, активну й відверту опозицію до уесерерівської дійсности. Але ж не забуваймо: книжечку було переписано в єдиному примірнику, й за біблійними чи античними алегоріями крамольні сонета її говорили, зрештою, про те ж саме, про що цілком відверто, називаючи речі власними іменами, писали (й друкували!) тоді Косинка, Підмогильний, Антоненко-Давидович... (Інша річ, що алегорії «Чистого четверга» сьогодні вже можуть справляти більший емоційний вплив, аніж реалістичні картини прозаїків. Але з погляду «соціальної небезпеки» тоді все виглядало зовсім по-інакшому).
Тож маємо підстави говорити радше не про палкі інвективи, а про доволі-таки невинне фрондерство у вузькому колі друзів. (Утім, саме таке фрондерство за якихось вісім років посадить цих друзів на чолі з власником «Сонетів і елегій» С. Єфремовим на лаву підсудних у процесі СВУ, а впродовж наступного десятиліття призведе до практично тотального винищення вихованої на ліберально-народовських цінностях «старої» української інтелігенції).
Ще нейтральнішими з погляду сьогоднішнього любителя політичних підтекстів виглядають оригінальні розділи «Камени». Звісно, в них немає революційної сучасності, — є натомість прекрасні книжкові образи Саломеї, Навсикаї, Тезея, князя Ігоря, дяка Турчиновського, і в цьому теж вияв чіткої громадянської настанови й бездоганного літературного смаку Миколи Зерова. А єдиний вірш, де прямо говориться про вимушене скніння поета в пореволюційній провінційній Баришівці, через нехитру зашифрованість («болотяна Лукроза») був навряд чи зрозумілий ширшому колу читачів, та, зрештою, не здавався аж надто сміливим на тлі тоді ще офіційно дозволеного.
Не можна не визнати, що з погляду сьогоднішнього така позиція виявилася значно дошкульнішою для режиму, аніж неприховане протистояння окремих сміливців, рокованих на знищення навіть без ширшого суспільного розголосу. Принагідно виникає цікава паралель із позицією першорядних поетів, які, з волі обставин, так само мусили існувати за умов тоталітарного, хоча й значно м'якшого, режиму Муссоліні. Герметики теж уникали оспівувань «величі давньої й нової Італії», тікаючи в світ навмисне затемнених метафор, незрозумілих для фашистських бонз точнісінько так, як для комуністичних вождів були незрозумілі класично-ясні образи неокласиків.
Досі ми зумисне не згадували про переклади Миколи Зерова. Загальновідомо: він залишив нам «такі зразки перекладацького мистецтва, яких не спосіб перевершити, з якими нелегко й зрівнятися» (Г. Кочур). Але про переклади Зерова досі писали переважно в розрізі суто філологічному (відзначаючи широчінь охоплення ним масиву світової літератури, найвищу технічну вправність перекладача тощо). Здається, лише Сергій Білокінь у своїй розвідці «Закоханий у вроду слів. М. Зеров — доля і книш» побіжно зачепив інше вагоме питання: «Мав би вартість перегляд його спадщини не лише систематичний — за літературами й авторами, а й хронологічний за часом його роботи. Адже в нас про Зерова-перекладача часто говорять сумарно, а матеріал підказує, що в 1920 році й 1935 він як перекладач був різний — інакше ставився він і до першотвору, і до своїх завдань».
Аналіз «римського» розділу «Камени» з цього погляду полегшується й тим, що в розлогах коментарях поет сам стисло формулює завдання своєї праці. Звісно ж, насамперед, — це природне бажання заповнити «значну прогалину в нашій літературі». До того ж, «на наших літературних талантах при нерозробленості поетичної мови, римські майстри можуть мати чимале значення стилістичне, (...) звернувши нашу увагу в бік артистично обробленої, багатої на вирази, логічно спаяної, здібної передати всі відтінки думок мови. В цьому перше оправдання такої праці перед лицем сучасності».
Ці слова Зерова охоче цитують, аналізуючи версифікаційний рівень його перекладів. Але на цьому роздуми Зерова не завершуються: «І далі — хіба минуле не зв'язано тисячою ниток з теперішнім і сучасним? Я, наприклад, гадаю, що римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю; але і як автори, близькі нашій сучасності своїми настроями і чуттями. Учасники великого революційного зрушення, вони теж приймали революцію, зміняли дорогу («вехи»), з тривогою вглядались в майбутнє і, заспокоєні, співали гімни новому порядкові, вітаючи його як еру вселюдського щастя (курсив мій. — М. С). Перечитуючи Вергілія й Горація, Тібулла й Овідія, уважний читач легко розпізнає контури «вічної казки», перипетії «давньої і щораз нової історії».
Під цим кутом зору особливо цікаво простежити тематичний вибір римської поезії, поданий Зеровим у «Камені». Адже дев’ять віршів та уривків поетів «золотої доби» займають майже половину невеличкого обсягу книжки, будучи, таким чином, її важливим композиційним складником. Чотири з цих дев'яти текстів («Орфей і Еврідіка» Вергілія, «До Хлої» Горація, «Філемон і Бавкіда» Овідія, «До Тукки» Марціала) є, так би мовити, антологійними, і, разом з уміщеними в першому розділі «Камени» чотирма сонетами Ередія та одним — Буніна, виконують, очевидно, саме першу функцію: розширення обширів рідної мови й літератури.
Зате решта п'ять виразно слугують другому окресленому поетом завданню. Уривок «На костях» з «Георгік» Вергілія — реквієм за полеглими «в лихій усобиці, в погабельних боях», де «зустрічалися братерські (курсив мій. — М. С.) легіони». XVI епод Горація — оспівування втечі від жахіть громадянської війни на вимріяні «острови щасливих». «Війна і мир» Тібулла — фізично чутний зойк поета, який ненавидить кровопролиття. «Життя поетове» Овідія — життєпис співця, вигнаного в далеку країну гетів.
Але чи не найпромовисгіший текст для нашого аналізу — Горацієва ода «На поворот другові». Присвячено її Помпеєві Вару, бойовому товаришеві Горація в змаганнях за республіку в 43-42 рр. до Р. Хр. Як відомо, Горацій «без чести і без слави» покинув свій щит у битві при Філіппах, де «щонайкращий цвіт (...) головою ліг. Його товариш змагався з імперією ще понад десять років і дістав амністію допіру 30 року, по остаточній поразці республіканців. Багато про що говорить уважному читачеві авторська примітка Зерова до цього вірша: «Горацій з усмішкою згадує свої республіканські пригоди: він уже встиг пристосуватися до нового політичного порядку. Людина твереза і зрівноважена, чужа фанатизмові останніх республіканців і готова примиришся з утратою давніх прав політичних, він мав у собі добрий фунт для вироблення нейтральних поглядав, що згладжували контрасти межи минулим і теперішнім».
Схоже, ця незвично розлога примітка відбиває, принаймні почасти, й настрої тогочасного Зерова. Нагадаємо: йде лише 1924 рік. По жахіттях громадянської війни настав відносний спокій, з'явилася можливість працювати, трохи відступила примара голоду, а харківська влада, хоч і позбавила громадян прав політичних, зате проводила політику українізації й толерувала поки що навіть такі форми національного відродження, як діяльність УАПЦ... Тож зовсім не дивно, що серед тогочасної «старої» української інтелігенції досить широко побутувало гасло: нехай вже червона, аби Україна, а не Росія чи Польща Напевно, й Зерову в першій половині двадцятих були не чужі ілюзії: досить лишень «примиритися з утратою прав політичних» і виробити в собі «нейтральні погляди», що дозволятимуть не так болісно сприймати теперішнє, і освічений червоний Меценат на кшталт Скрипника вибачить написання ідейно незаанґажованих неокласичних сонетів, як вибачили колись у Римі Горацію його республіканське минуле... На користь саме такого прочитання перекладного розділу «Камени» може свідчити його порівняння з «Антологією», що вийшла чотирма роками раніше. Суспільна ситуація 1920 року не вимагала ще «писати про сучасність» — і, як наслідок, маємо вибір текстів цілком антологійний (від кращих взірців Катуллової лірики — через знамениту Вергілієву IV еклогу — аж до вишуканих епіграм Марціала). І хоча події громадянської війни ще зовсім свіжі, віщуків їхніх на сторінках «Антології» майже немає.
Після «Камени» Зеров уже не мав нагоди виступити з цілісною поетичною книжкою. Ані «Друга Камена», ані друга «Антологія», ані запланований світовий сонетарій з відомих причин світу так і не побачили. Тому не знати, як саме трансформувалася хронологічно вибудована поетом для себе на початку двадцятих модель співжиття з тоталітарною дійсністю. Немає лиш сумніву: прозріння було швидким. «Новий порядок» виявився зовсім не схожим на той, якому «співали гімни» поети «золотої доби». І хоч в Україні так само не забракло своїх «співців», особиста порядність і бездоганний мистецький смак не дозволили Миколі Зерову стати до їхніх лав. А інших правил гри система не визнавала. Замість суворого Овідієвого вигнання, з якого можна було написати:
Дяка, о музо, тобі, що живу і страждання я зношу,
І що це трудне житія не надломило мене;
і з якого смутні (не оптимістичні, а відтак — ворожі!) «Трістії» справно доходили до Риму, не спричинивши нових ускладнень у долі їхнього автора, Зерову судився значно страшніший кінець на далеких Соловках, які навіки поглинули й більшу частину його архітвору — доконаного вже перекладу Верґілієвої «Енеїди».
Л-ра: Сучасність. – 1996. - №7-8. – С. 155-158.
Твори
Критика
