Канон української класики у роботах М. Зерова

УДК 821.161.2-028.42

Ніколенко В. А.

Сучасні історико-літературні полеміки актуалізують питання становлення канону української класики. У статті досліджено модерну візію класичної спадщини, запропоновану М. Зеровим. Простежено роль праць ученого в контексті становлення інтерпретаційної традиції української літе­ратури. Як показує аналіз, створена М. Зеровим візія класики відбиває зміну соціокультурної ситу­ації українського письменства, його дистанціацію від колоніальних контекстів та політичних дис­курсів. Дослідник пропонує альтернативну парадигму інтерпретації текстів, протиставлену народницьким герменевтичним концептам. Роботи Зерова засвідчують перетворення фрагмен­тарного рецепційного контексту на єдине поле літературної традиції. Вони репрезентують зміну домінанти канонічної структури: від романтичної метафізики національної ідеї до динаміки сти­льових систем української літератури.

Ключові слова: Микола Зеров, літературний канон, українська класика, народництво, форма­лізм, рецепція української літератури.

V. Nikolenko

THE CANON OF THE UKRAINIAN CLASSICS IN STUDIES BY MYKOLA ZEROV

The most recent literary history debates emphasize the importance of issues concerning the formation of the Ukrainian classical canon. The article explores a modern vision of the classical heritage proposed by Mykola Zerov. It examines the role of the researcher's studies in the context of the development of the autonomous interpretative tradition of Ukrainian literature. As revealed by a thorough textual analysis, Zerov's vision reflects a change in the sociocultural situation of Ukrainian literature determined by its emancipation from colonial contexts and political discourses. The researcher develops an alternative interpretation paradigm for literary texts, as opposed to the hermeneutical concepts of populist criticism. The studies by Zerov reflect the transformation of the fragmentary reception context into a coherent hermeneutical field of literary tradition. They represent a shift of dominance of the canonical structure from the metaphysics of the romantic national idea to the history of stylistic systems of Ukrainian literature.

Keywords:Ukrainian classics, Mykola Zerov, populism, formalism, literary canon, reception of Ukrainian literature.

У сучасному українському літературознав­стві питання канону - одна з головних тем для полеміки. Перегляд соцреалістичної спадщини та засвоєння досвіду українського модерну 1920-1930-х рр. спричинили жваві дискусії до­вкола літературних ієрархій і суттєво зміниликатегорії рецепції класичних текстів україн­ської традиції. Це спонукає нас глибше дослі­дити процес формування канону національної класики.

Слід не лише придивитися до перипетій літе­ратурних репутацій, а й спробувати на цій основі збагнути складні процеси зміни моделей ви­творення літературної традиції. Через дискусії про тексти та авторів ми зможемо спостерігати за трансформаціями «культурної ортодоксії» [37, с. 186] 一 принципів вибору та інтерпретації канонічних творів.

З цієї точки зору цікавими є історико-літературні студії Миколи Зерова, що означують момент зміни горизонту розуміння української лі­тературної традиції. Попередні дослідження йо­го критичного дискурсу вже дають чимало матеріалу для їхнього осмислення, оскільки про­яснюють питання про естетичні та культурософські концепції дослідника (В. Брюховецький, В. Івашко, І. Лисий), генезу його критичного ме­тоду (В. Агеєва, В. Брюховецький, Г. Грабович), його роль у становленні модерних орієнтирів української літератури (С. Білокінь, Л. Демська-Будзуляк, І. Сацик). Наше завдання буде вужчим: розглянути роботи М. Зерова як спробу констру­ювання літературного канону ХІХ ст.

Звичайно, канонізація твору ніколи не є ре­зультатом зусиль одного критика. Праці М. Зерова треба розглядати у широкому контексті зміни інтерпретаційного консенсусу читачів та пере­творення літературних інституцій. Адже вони введені у символічну гру метадискурсів довкола канонічного тексту, в якій «твір мистецтва ство­рюється... тисячі разів, усіма, хто із ним взаємо­діє» [36, с. 171]. Тож надалі ми спробуємо, по-перше, з'ясувати, чому і як М. Зеров переоцінює літературну традицію; а по-друге, осмислити його версію канону національної класики на тлі драматичних трансформацій літературного поля у 20-х р. ХХ ст.

1. Контексти ти претексти

На початок ХХ ст., з огляду на колоніальні обставини розвитку культури, власна критична традиція нової української літератури залишала­ся доволі фрагментарною і рідко презентувала синтетичні історико-літературні праці. У склад­них умовах другої половини ХІХ ст. українське письменство не могло похвалитися розлогими коментарями. Власне, лише ближче до кінця сто­ліття, від праць М. Драгоманова, у яких криста­лізується уявлення про етнічну ідентифікацію української літератури, через галицькі видання та наддніпрянську «Киевскую старину», почи­нається постійне зростання системного контек­сту її критичної рецепції.

Першими осередками літературного руху, які генерують авторитетні інтерпретації літератур­них текстів, необхідні для становлення класики [38, с. 415], стають історико-літературні та етно­графічні журнали. Хронологічно можна визна­чити три ключові епізоди формування інституційного поля, яке санкціонує тексти української традиції як канонічні: 1) видання петербурзької «Основи» 1861—1862; 2) студії кола авторів «Ки­евской старины» 1882—1906 рр. та галицьких журналів «Правда» (1867-1898, з перервами) і «Зоря» (1880-1897); 3) публікації створеного у 1898 р. «Літературно-наукового вісника». Та на­віть у роках видавництва «ЛНВ» ще немає під­став говорити про існування цілісного, інтерналізованого читацькою публікою уявлення про лі­тературний канон. Для легітимації класики бракувало педагогічних механізмів та канонотворчого контексту - підручників, хрестоматій, за­гальних оглядів, перевидань творів.

Тож міркуючи про критичні претексти, ак­туальні для Зерова, знайдемо небагато попередників: із значніших спроб згадаємо розвідки М. Петрова, М. Дашкевича, І. Франка, Ол. Грушевського, Б. Грінченка. Найґрунтовніші з них, звичайно, належать перу Івана Франка. На по­чаток ХХ ст. саме він є найавторитетнішим по­передником М. Зерова щодо формування кано­ну національної класики. Втім, навіть за за­гальними історико-літературними оглядами Франка складно окреслити простір канонічних текстів.

Студія, задумана як канонотворча, «Нарис іс­торії української літератури до 1890 року» (1910), у засягу ХІХ ст. більше уваги приділяє іс­торії ідейного розвитку суспільства, аніж харак­теристиці художніх явищ. З одного боку, пильну увагу Франка до суспільно-політичного контек­сту літературного життя можна пояснити його розумінням літератури як виразу загальносус­пільного культурного поступу, а не сукупності індивідуальних естетичних осягнень. З іншого ж, давалися взнаки особливості історичної ситу­ації: інкорпорація літературних текстів у політичні дискурси та ангажованість автора у процеси соціальних перетворень. Зрештою, сам Франко вказував на прикрі життєві обстави­ни, які спричинили невикінченість праці [33, c. 194]. Тож, всупереч актуальності роботи [30, с. 7], майбутні історики української літера­тури не вважали її за визначальну [5, с. 147].

Слід зазначити, що й у інших працях І. Фран­ко часто меншу увагу вділяє питанням літератур­ної форми. Та це не означає, що естетичні крите­рії канонізації для нього не важливі. Не треба по­ширювати пізніші вимоги на інший історичний горизонт: питання «чистої естетики» не могли бу­ти предметом тогочасного критичного дискурсу [3, с. 126]. Судження Франка були основополож- ними у становленні багатьох літературних репу­тацій (І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, О.-Ю. Федьковича, М. Старицького, В. Самійленка, В. Стефаника, П. Куліша, Лесі Українки то­що), і саме йому належить провідна роль у роз­робці інтерпретаційної парадигми нової україн­ської літератури на основі народницьких суспільних поглядів та літературних ідей.

Представлена М. Зеровим візія канону ХІХ ст. формується під впливом франківських претекстів. Підкреслюючи інтенсивність цього діалогу, Віктор Петров вказував: «Думки Фран­ка Зеров завжди тримає на передовій лінії всіх своїх критичних і історико-літературних ви­словлень» [28, с. 792], - та ілюстрував свою те­зу епізодом полеміки дослідників щодо оцінки поезії П. Куліша. До цього прикладу можна до­дати ще десятки інтертекстуальних реплік: під різними оглядами Зеров повертається до франківського дискурсу як до вихідної точки влас­них міркувань.

Мова не йде про спільність літературних по­глядів, смаків та методів. Щоб переконатися в цьому, достатньо порівняти їхні оцінки тих са­мих явищ. Приміром, міркуючи про літератур­ну постать М. Старицького, І. Франко зосеред­жується на ідейному аналізі його поезій та оцінці його громадських ініціатив, зокрема, у справі українського театру [32, с. 266]. Тим ча­сом Зеров акцентує значення оригінальної лі­рики й перекладів Старицького у збагаченні по­етичної мови, пильніше відстежує їхні фор­мальні новації [18, с. 667], а театральну діяльність майже оминає. Цей ряд зіставлень можна продовжити: І. Котляревський, «театр корифеїв», І. Нечуй-Левицький, Леся Українка. Хоча з часом Франко скептичніше ставитиметь­ся до вульгаризованих концептів «народниць­кої критики» (у його термінології - «добролюбівської») [35, с. 110-111], у питаннях літера­турного аналізу Зеров не йтиме його шляхом.

Гадаємо, тривале зацікавлення Зерова Фран­ком зумовлене передусім певною гомологією історико-літературної ситуації: обидва вчені перебувають у епіцентрі становлення літературного поля, в межах якого тексти української традиції набувають символічної і герменевтич- ної значущості. У часі їхньої роботи спостері­гаємо ріст читацької аудиторії та кристалізацію її націокультурної ідентичності. Обоє дослід­ників тематизують це зростання літературної самосвідомості і критикують його: порівняймо Франкові кпини щодо «галицької мізерії» [34, с. 16] та випади Зерова проти «провінціальних смаків» масового читача [10, с. 581].

У ці ж часи створюються інституції, які нау­ково санкціонують знання про тексти: наприкін­ці ХІХ ст. реформатовано Наукове товариство імені Шевченка у Львові; на початку 20-х рр. ХХ ст. засновано історико-філологічний відділ ВУАН. І Франко, і Зеров активно формують осередки поширення канонічних оцінок - чи то з журнальних сторінок, чи з університетської ка­федри. Довкола них гуртуються інтелектуальні кола, які оцінюють достовірності інтерпретацій; вони виробляють провідні на свій час дисциплі­нарні парадигми літературної науки. Загалом їх­ні студії маркують переламний момент у станов­ленні автономного поля української літератури та знаменують утворення єдиного герменевтичного простору традиції.

У цьому полі літературний спадок ХІХ ст. стає об'єктом пере-прочитання, а проблема адекватності розуміння тексту постає у новому вимірі. І Франко, і Зеров багато міркують про методи дослідження - способи достовірного читання. Масштабом цих розмислів горизонт 20-30-х рр. XX ст. суттєво відрізняється від кінця ХІХ ст. Зокрема, П. Филипович пише про перехід «від кустарництва критичних нарисів з публіцистичною домішкою до наукових студій» [29, с. 249]. Та не забуваймо, що вперше питан­ня методу літературних студій в засягу украї­ністики на серйозний ґрунт ставить саме Фран­ко [30, с. 7-8].

Близькість соціокультурних контекстів зу­мовлює ідейну суголосність їхніх текстів: обом ученим ідеться про перегляд концептуальних схем рецепції українських творів із поза-колоніальної, національної перспективи. Іноді мож­на простежувати, як фундаментальні поняття Зерова префігуруються у критичному дискурсі Франка. Зокрема, мова йде про такі знакові для контексту 20-30-х рр. концепти як «Європа» та «Просвіта», «провінція» та «центр», консерва­тизм - модерність, культуртрегерство, графо­манія тощо.

Та говорити про наступництво не варто. Від­мінності між Франком та Зеровим у покладанні історіософської та естетичної концепції україн­ської літературної традиції дуже помітні. Воче­видь, передусім їх слід пояснювати зміною со­ціально-політичного контексту літературного процесу, завдяки якій імперативи ідеологічної ангажованості, утилітаризму та національної маркованості творів втрачають актуальність.

Щодо М. Зерова можна говорити, що він про­грамово переступає межі драгоманівського озна­чення української літератури. Згідно з міркуван­нями Драгоманова, її стильові ресурси визначаються тотальністю імперського дискурсу через посередництво російської мови та інституцій у рецепції наукових ідей [4, с. 109] і культурній ре­презентації українців [4, с. 174]. М. Зеров, обґрунтовуючи концепцію «європеїзму», деконструює механізм цього опосередкування. Обмеженість та колоніальна залежність української літератури для нього виражається не в естетич­ній недовершеності, а насамперед - у пристосу­ванні її поетикальних засобів та ідейних гори­зонтів до вимог дискурсів російської метрополії. Взірцевою ілюстрацією цієї тези є його прискі­пливий аналіз текстів «котляревщини», підсумо­ваний нещадним присудом щодо «провінційно- го», неоригінального та консервативного харак­теру цього явища [19, с. 51].

Тимчасом І. Франко, хоч і відкидає драгоманівську концепцію «трьох літератур» [4, с. 185] та критикує її етнонаціональні засновки, у ес­тетичних поглядах довго тримається визначе­ного Драгомановим засягу української літера­тури в колоніальному контексті: «жива і реаль­на... котора може живою народною мовою розказати народу потрібні йому наукові ідеї або розказати про життя народне» [4, с. 142]. Із пер­спективи Зерова, це самообмеження зумовлює інерцію народнопоетичних шаблонів та брак уваги до літературної форми, що закріплює консервативну модель української культури. Послідовна де-колонізація культури можлива тільки з відмовою від продиктованих необхід­ністю естетичних канонів. І на цьому ґрунті ху­дожні смаки та історико-літературні погляди І. Франка уже не відповідали повністю запитам модерної канонотворчості.

2. Зміна парадигми

У першому наближенні процес формування корпусу української класики у 1920-х р. можна уявити собі як боротьбу «народницького» та «мо­дерного» канонів. Та чи є це загальне спостере­ження вичерпним? На початок 20-х р., як показує попередній екскурс, навряд чи можна вважати «народницький канон» сформованою естетико-ідеологічною структурою. Точніше буде говорити про певну множину літературних репутацій, а не про герменевтичне поле традиції, яке є основою формування культурної ідентичності, «самопіз­нання суб'єкта через текст» [40, с. 84]. Першими цілісними артикуляціями народницького канону можна вважати хіба аж праці С. Єфремова із кін. 10 - поч. 20-х рр. ХХ ст.

На початках національного піднесення 20-х рр. історики літератури тонко вловлювали цей стан інтерпретаційної недомовленості: «Мало пи­шеться <…> Все робиться випадком, долею примхи» [6, с. 53]. М. Зеров і сам починає курс української літератури із бібліографічного всту­пу, де підкреслює скромність попереднього до­робку: «перші історично-літературні роботи на­лежать до 80-х років» [26, с. 4]. Можливо, через відчуття фрагментарності української інтерпретаційної традиції він так цікавиться переви­даннями наукової спадщини М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка [12, с. 658] та вітає навіть недосконалі спроби поширення рецепційного контексту [20, с. 353]. Почасти тому він і не акцентує критики концептуальних заснов­ків «Історії українського письменства» С. Єфремова, а підкреслює її своєчасність: «Книга Єфремова має велику цінність <…> Вона дала ка­нон українського письменства, установила список авторів і творів, належних до історично-літературного розгляду» [26, с. 6]. Оскільки процеси визначення канонічних текстів та вста­новлення легітимних інтерпретаційних рамок тільки набирали сили, пряма полеміка між «на­родниками» та «модерністами» на цьому полі не була надміру гострою.

Зусилля народницької критики доречніше розглядати не як механічне повторення застарілих істин, а як одну зі спроб витворення єдиних для національної спільноти герменевтичних ко­дів трансмісії канонічних текстів. Як і пошуки модерністів, самоосвітянські програми «плужан» чи реформаторські наміри літературних «соціологів», вона відбиває процес винайдення засобів дієво-історичного (за Г.-Ґ. Ґадамером) опосередкування текстуальної традиції. Адже більшість читачів української літератури були знайомі з цими творами тільки поверхово («український читач досі ще не знає своїх кла­сиків» [16, с. 340]). До того ж, «контексти розу­міння», важливі для 20-х рр., зовсім інші, ніж для кінця ХІХ ст.

Історичний злам, що означився розпадом Ро­сійської імперії, змінює рецепцію українських текстів: вони починають все інтенсивніше апропріюватися читачами як складові автономної на­ціональної літературної традиції. Твори ХІХ ст. набувають статусу легітимного культурного ка­піталу, обов'язкового для засвоєння. Із погли­бленням цих процесів, у нових соціокультурних обставинах герменевтична домінанта народ­ницьких концептів справді втрачає актуальність. «Друге цвітіння» народницької критики виявля­ється запізнілим. Та буде спрощенням розгляда­ти ці зміни лише як боротьбу «старого і нового в українській літературі». Більш слушно говорити про перехідну добу інтерпретаційної гетероглосії, у якій різні способи тлумачення текстів зма­гаються за герменевтичну продуктивність.

Модерні історики літератури, і чи не найгостріше саме М. Зеров, відчувають відчуженість від інтерпретаційних контекстів кінця ХІХ ст. Метр неокласиків висловлює це коротким формулюванням: «Нині інший час» [21, с. 537], яким відмежовується від художніх оцінок М. Грушевського. Це вказує нам, що у пропонованій Зеровим версії канону момент протиставлення попе­реднім уявленням дуже відчутний. Проте він не має заступати іншого мотиву: спроби цілісного осмислення літератури ХІХ ст., що у світлі но­вих соціокультурних обставин була на часі. У студіях Зерова ці наміри практично нероздільні: «...справжня культура запанує у нас тоді, коли ми усвідомимо собі, що ми уже маємо <….> Ми повинні знов і по-новому (курсив наш - Н. В.) придивитись до наших уславлених письменни­ків, інколи тільки з голосу нам відомих» [7, с. 439]. Тут, з одного боку, автор відмічає аморфність канонічної структури (письменники, хоч і уславлені, а проте - все ще мало вивчені, слабко проінтерпретовані), а з іншого - акцентує потребу зміни інтерпретаційної перспективи.

Йдеться не тільки про різницю художніх вподобань. У працях Зерова накреслюються контури канону української класики, релевант­ного в умовах деколонізації культури («ми вийшли на широку дорогу історії» [10, с. 581]) та відокремлення літературного поля від політич­них дискурсів. Тотальне перепрочитання кла­сики виявляє кризу народницької інтерпретаційної парадигми як моделі рецепції текстів. Створена у колоніальному контексті, вона санк­ціонує переживання художніх топосів, відпо­відних ситуації символічної боротьби нової на­ціональної літератури за «права громадянства». Тож народницькі уявлення стають усе менш продуктивними для розвитку письменства та розуміння модерних текстів. М. Зеров вказує не так на неточності окремих історико-літературних присудів, як на принципову непридатність концептів народницької критики для нової ак­туалізації класичних текстів.

Власне тому він не береться переоцінювати літературні репутації її репрезентативних авторів. Поза увагою залишається ряд найбільш зна­кових для кінця ХІХ ст. постатей і творів: Зеров мало й стримано пише про Нечуя-Левицького [24, с. 910-912], минає Панаса Мирного, Грінченка, лише принагідно цікавиться «науковим реалізмом» Франка [27, с. 494-495] чи ранніми оповіданнями Коцюбинського [15, с. 709-710], коротко й різко згадує про «театр корифеїв» [13, с. 111]. Саме скепсис щодо рецептивних за­сновків народницько-ідеалістичної критики зму­шує його проблематизувати актуальні оцінки творчості Квітки-Основ'яненка [14, с. 627], Куліша [23, с. 288-291], Старицького [18, с. 671], Лесі Українки [17, с. 414-415]. Перепрочитання змі­щує фокус уваги, тематизуючи ті їхні тексти, які оминалися в народницькому дискурсі. Так Зеров на багатьох прикладах вказує на історичну обмеженість та контекстуальну зумовленість цих по­глядів [27, с. 458-459]. При цьому він рідко вда­ється до теоретичних дискусій про літературні цінності: зміна інтерпретаційної парадигми ви­являється у конкретних актах розуміння текстів.

На думку Зерова, некритичне відтворення на­родницьких концептів ідеологізує та догматизує рецепцію класики. Приміром, хибою єфремовської історії літератури він вважає те, що вона є «історі[єю] української ідеї в творах українсько­го письменства» [11, с. 316]. Нехтування студій формально-стилістичних аспектів текстів на ко­ристь ідейної експлікації закріплює консерва­тивний status quo, спричиняє «уперте пережи­вання літературних стилів на провінції» [19, с. 20]. Принаймні на карб «невимогливості» такої критики він ставить тривкість народнопое­тичних формул та стилістичних засобів, які дав­но втратили естетичну вимовність [19, с. 20-21; 22, с. 810-811].

Пропонований перегляд традиційної поетикальної догми спричиняє герменевтичні конфлікти довкола класичних текстів. Намагаючись канонізувати нові літературні норми, М. Зеров часто вдається до загострення оцінок - напри­клад, у трактуванні впливу етнографічно-анек­дотичної оповідної манери Квітки-Основ'яненка [19, с. 92-93] чи «провінційно-обивательської» генези творчості Котляревського [19, с. 23]. Ува­га до формальної довершеності тексту та постій­ний заклик до літераторів «працювати над собою... як працював “дурень” Флобер, по 20 літ сидячи над однією повістю» [10, с. 573] свідчать про утвердження нової ієрархії естетичних вар­тостей. На її основі М. Зеров виробляє альтерна­тивний спосіб прочитання текстів української традиції як антитезу народницьким методам ін­терпретації, що маргіналізували проблеми ху­дожньої форми.

Зміна парадигми рецепції текстів визначаль­ним чином впливає на формування літературних ієрархій. У руслі становлення модерного канону ключового значення для М. Зерова набувають автори, які розривають із формами романтично­го народнопоетичного стилю та колом народ­ницьких тем - М. Старицький, П. Куліш, Леся Українка. В історичному вимірі нова парадигма акцентує процеси зростання контактної відкри­тості та стилістичної варіативності української літератури. Чимало постатей отримують з цієї перспективи нове освітлення: Франко цінується не як автор «Бориславських оповідань», а пись­менник часів «Із днів журби», «Semper tiro» та «Мойсея» [27, с. 486-487]; «Досвітки» Кулішеві відступають на другий план порівняно з «Дзво­ном» [23, с. 291], а Леся Українка канонізується як авторка модерних драм, а не громадянської лі­рики [17, с. 401]. Більш того, трансформується саме поняття «канонічного тексту». Для М. Зерова сутнісними є не ідеологічний вплив твору або його національно-етнічна репрезентатив­ність, а формальні та ідейні новації. Текст стає канонічним лише у полі інших текстів, у єдності автономної літературної системи. Нерідко кри­тичні випади Зерова спрямовуються проти міфологізованих «особотекстів» - інтерпретацій, основаних на ототожненні громадської ролі мит­ця та естетичної значущості його творів.

Таким чином, версія канону, пропонована М. Зеровим, децентралізує національно-патріотичні інтерпретації основних творів української традиції, приміром, текстів І. Котляревського чи Т. Шевченка, конструюючи для них новий «кон­текст розуміння» - процеси жанрової та стиліс­тичної диференціації в українській літературі ХІХ ст. Вона є виразом автономізації літератур­ного поля, його відмежування від політичних дискурсів. Роботи Зерова свідчать про зміну до­мінанти самототожності літературного канону: його візія канонічної структури основується не на метафізиці національної ідеї, а на внутрішній динаміці жанрово-стилістичних систем.

3. Стратегії читання

Зміщення інтерпретаційної перспективи, пропоноване М. Зеровим, опирається на строгі методологічні процедури, вироблені через за­своєння формалізму із західноєвропейських та російських джерел [1, с. 127]. Ригоризація ме­тодів почасти зумовлена й трансформацією ін­ституцій критики та «професіоналізацією» лі­тературного знання. У межах академічної спільноти критиків розробляються критерії до­стовірності естетичних суджень та загально­прийняті норми тлумачення: «формальний (морфологічний) метод дає в руки досліднико­ві точні дані, що визволить його від довільно­сті й суб'єктивізму в оцінках» [25, с. 356]. Здебільшого М. Зеров дуже чітко розмежовує по­пулярну рецепцію та легітимні способи читання канонічних текстів [9, с. 570].

Методологічні процедури дають йому на­дійний ґрунт для історико-літературних зістав­лень, якого бракувало раннім українським мо­дерністам. Головним аргументом проти їхніх спроб впровадження цінностей естетизму в інтерпретаційну практику української традиції був закид щодо аісторичності критеріїв оцінки [5, с. 24-25]. Проте критичний інструментарій М. Зерова дає змогу уникнути уніфікації есте­тичних норм.

На практиці він розробляє специфічну вер­сію формалістичного методу, пристосовану до актуальних горизонтів українського літерату­рознавства. На початок 20-х рр. робота над укладанням довідників, текстологічними студі­ями, впорядкуванням історико-літературних фактів лише починалася. За браком цієї інфор­мації Зерову часто доводилося зосереджувати­ся на експлікації соціокультурних контекстів літературного процесу, виявляти далеко більшу увагу до питань літературної біографії чи соціо­логії, аніж того можна було сподіватися від критика-формаліста. Специфіка досліджуваного матеріалу спонукає його випрацювати особли­вий підхід, який суттєво відрізняється від орі­єнтованих на практики російського футуризму методів ОПОЯЗу [1, с. 120-121].

Чутливість до соціокультурних контекстів особливо важлива для рецепції нової україн­ської літератури, яка формувалася в колоніаль­но залежному суспільстві. Вона дозволяє Зерову уникнути догматичності абсолютних оцінок та зосередитися на унікальності досвіду кожно­го читацького покоління (він аналізує історію рецепції текстів Куліша, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка тощо). Наскільки важливо Зерову втримати цей трансісторичний діалог, може­мо судити хоча б з того, що головним його зви­нуваченням єфремовській історії є її «телеоло­гічний» намір, який «веде до того, що поле досліду його звужується. Цілий ряд імен і літе­ратурних фактів... лишається поза розглядом» [7, с. 28].

Засобом опосередкування канонічного тек­сту є реконтекстуалізація у історико-літературному ряді: відстеження змін мови, форм, стильових засобів, жанрів тощо. М. Зеров, можливо як ніхто інший після І. Франка, уміє відчути різницю між горизонтами тексту й ре­ципієнта та розкрити смисловий потенціал герменевтичної дистанції, осмислити твір як елемент звершення літературної традиції. Ли­ше слідуючи за зеровським закликом “ad fontes!”, читач знаходить відгомони тексту у сучасності, встановлює із ним безпосередній зв'язок. Тому поверхового прочитання недо­статньо; сприйняття класики має здійснювати­ся на відповідному рівні культурологічного знання: «мусимо розглядатися в нотах, а не переймати, як діти, з голосу» [9, с. 573].

Це зумовлює практичну настанову Зерова на поширення, деталізацію історико-літературних рядів української традиції. Він актуалізує приза­буті імена, тексти (Я. Щоголів, А. Свидницький, ряд письменників «Основи») та художні явища (українські оди ХІХ ст.); аналізує твори у різних літературних та ідеологічних контекстах. Так встановлюється особлива напруга між каноніч­ним та неканонічним: між каноном класиків та лавами наслідувачів, переспівувачів, епігонів відбувається постійне розігрування «естетично­го розрізнення» (Котляревський та котляревщина; Квітка та етнографісти; Шевченко та епігони). Аналізуючи той чи інший епізод, М. Зеров робить численні ретроспективи та проекції, по­рівнюючи тексти, персоналії, стилістичні засо­би, окреслюючи вплив кожного твору на літера­турний розвиток. Він вичерпно розгортає вну­трішню когерентність літературної традиції ХІХ ст.; і можемо говорити, що у його роботах канон української класики остаточно перетво­рюється із суми літературних репутацій на єди­не герменевтичне поле спільного культурного досвіду нації.

* * *

Щоб з'ясувати значення студій М. Зерова для формування канону української класики, недостатньо лише відзначити різку зміну інтерпретаційної парадигми та естетичних вартостей, яка виявляється у децентралізації роман­тично-національних та народницьких тлума­чень текстів Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, І. Франка (проза), Лесі Українки (лірика) тощо та піднесенні «альтер­нативного ряду»: П. Куліш, М. Старицький, Я. Щоголів, І. Франко (поезія), Леся Українка (драми), інші ранньомодерні письменники. Го­стра критика встановлених літературних репу­тацій, деструкція канонів (на той час дуже невиразно окреслених) ніколи, за винятком хіба ранніх рецензій, не були провідним мотивом його думки. Він часто проблематизує релевантність народницьких інтерпретаційних концеп­тів, зміщуючи фокус уваги на маргіналізовані тексти, проте не вдається у критику їхніх ідео­логічних чи епістемологічних засновків.

Роботи М. Зерова відбивають значно глиб­ший герменевтичний злам, ніж зміна літера­турних смаків, - злам, умотивований перетво­реннями літературного поля, його відокрем­ленням від імперських інституцій та політичних дискурсів. Українська література після фраг­ментарних історико-літературних коментарів, які ще дуже тісно пов'язують глорифікацію ав­тора та канонізацію, які трактують акт самого письма українською як репрезентативний у національно-політичному вимірі - переходить до нової «форми уваги» (за висловом Френка Кермода [39]). На початку 1920-х рр. остаточно формується контекст системної рецепції укра­їнської літературної традиції; інституціоналі- зуються критичні інстанції та механізми від­творення канонічної структури. Розгортаються процеси деколонізації інтерпретативних дис­курсів, що відкриває нові перспективи прочи­тання літературних текстів. Звісно, тут годі шукати якихось еволюційних тенденцій. Епоха модерної канонотворчості - складний і цікавий час інтерпретаційної гетероглосії. І студії Зерова яскраво демонструють перебіг процесів зміни домінанти канонічної структури - від ро­мантичної метафізики національної ідеї до внутрішньої динаміки стильових систем націо­нальної літератури.

Список літератури

1. Агеєва В. Поетика парадокса: інтелектуальна проза Вікто­ра Петрова-Домонтовича / Віра Агеєва. - К. : Факт, 2006. - 432 с.
2. Грабович Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури // До історії української літератури / Григорій Грабович. - К. : Критика, 2003. - С. 35-46.
3. Грабович Г. Теорія та історія: «горизонт сподівань» і рання рецепція нової української літератури // До історії україн­ської літератури / Григорій Грабович. - К. : Основи, 1997. - С. 46-129.
4. Драгоманов М. Література російська, великоруська, україн­ська і галицька // Літературно-публіцистичні праці : у 2 т. / Михайло Драгоманов. - М.-К. : Київський поліграфічний комбінат, 1970. - С. 80-221.
5. Єфремов С. Дорогою синтезу: огляд історіографії україн­ського письменства // Вибране: Статті. Наукові розвідки : монографії / Сергій Єфремов. - К. : Наукова думка, 2002. - С. 134-152.
6. Єфремов С. О. Історія українського письменства / С. О. Єф- ремов - К. : Femina, 1995. - 668 с.
7. Зеров М. [Виступ на диспуті «Шляхи розвитку сучасної лі­тератури»] // Українське письменство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 436-440.
8. Зеров М. [Лист до М. Черемшини] від 31.01.1925 р. // Українське письменство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 1047.
9. Зеров М. Ad fontes. Європа - Просвіта - Освіта - Лік­неп // Зеров М. Твори : в 2 т. - К. : Дніпро, 1990. - Т. 2. - С. 568-573.
10. Зеров М. Ad fontes. Європейський ренесанс і пошехонські сосни // Твори : в 2-х томах / Микола Зеров. - К. : Дніпро, 1990. - Т. 2. - С. 573-581.
11. Зеров М. До 25-літнього ювілею С. О. Єфремова // Україн­ське письменство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 314-317.
12. Зеров М. З нових наукових публікацій // Українське пись­менство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 657-664.
13. Зеров М. Івасик-Телесик // Українське письменство / Мико­ла Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 111-113.
14. Зеров М. Квітка й пізніша українська проза // Українське пись­менство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 627-637.
15. Зеров М. Коцюбинський і Чехов // Українське письмен­ство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 708-737.
16. Зеров М. Леся Українка. «В катакомбах» та інши (sic!) п'єси // Українське письменство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 339-340.
17. Зеров М. Леся Українка: критично-біографічний нарис // Українське письменство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 383-417.
18. Зеров М. Літературна позиція М. Старицького // Українське письменство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 664­682.
19. Зеров М. Нове українське письменство // Українське пись­менство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 6-108.
20. Зеров М. Плевако М. Хрестоматія нової української літера­тури // Українське письменство / Микола Зеров. - К. : Осно­ви, 2003. - С. 351-353.
21. Зеров М. Поезія Олеся і спроба нового її потрактування // Твори: в 2 т. / Микола Зеров. - К. : Дніпро, 1990. - Т. 2. - С. 537-547.
22. Зеров М. Поети пошевченківської пори // Українське пись­менство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 810-811.
23. Зеров М. Поетична діяльність Куліша // Твори : в 2 т. / Ми­кола Зеров. - К. : Дніпро, 1990. - Т. 2. - С. 247-294.
24. Зеров М. Свидницький і «Люборацькі» // Українське пись­менство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 886-918.
25. Зеров М. Українська література в 1923 році // Українське пись­менство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 353-362.
26. Зеров М. Українське письменство ХІХ століття // Зе- ров М. Твори: в 2-х томах. - К. : Дніпро, 1990. - Т. 2. - С. 4-246.
27. Зеров М. Франко-поет // Українське письменство / Микола Зеров. - К. : Основи, 2003. - С. 486-515.
28. Петров В. Микола Зеров та Іван Франко (До історії істори- ко-літературних взаємовідносин) // Твори: у 3 т. / В. Пе­тров - К. : Темпора, 2013. - Т. 2. - С. 781-800.
29. Филипович П. Українське літературознавство за 10 років революції // Літературно-критичні статті / Павло Филипо- вич. - К. : Дніпро, 1991. - С. 238-261.
30. Франко І. Задачі і метод історії літератури // Зібрання тво­рів : у 50 т. / Іван Франко.- К. : Наукова думка, 1984. - Т. 41. - С. 7-17.
31. Франко І. Метод і задача історії літератури // Зібрання тво­рів : у 50 т. / Іван Франко. - К. : Наукова думка, 1984. - Т. 41. - С. 17-24.
32. Франко І. Михайло Петрович Старицький // Зібрання тво­рів : у 50 т. / Іван Франко. - К. : Наукова думка, 1982. - Т. 33. - С. 230-278.
33. Франко І. Нарис історії української літератури до 1890 р. // Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. - К. : Наукова думка, 1984. - Т. 41. - С. 194-471.
34. Франко І. Наше літературне життя в 1892 році // Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. - К. : Наукова думка, 1981. - Т. 29. - С. 7-23.
35. Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. - К. : Наукова думка, 1982. - Т. 35. - С. 91-112.
36. Bourdieu P. The Rules of Art: Genesis and Structure of the Literary Field / P. Bourdieu. - Stanford : Stanford University Press, 1995. - 409 p.
37. Guillory J. The Ideology of Canon-Formation: T.S. Eliot and Cleanth Brooks / J. Guillory // Critical Inquiry. - 1983. - Vol. 10, № 1. - P. 173-198
38. Kermode F. A. Modern Way with the Classic / F. A. Kermode // New Literary History. - 1974. - Vol. 5, № 3. - P. 415-434.
39. Kermode F. Forms of Attention / F. Kermode. - Chicago : The University of Chicago Press, 2011. - 111 p.
40. Ricoeur P. The Hermeneutical Function of Distanciation // From Text to Action: Essays in Hermeneutics, II / P. Ricoeur. - Lnd. : Continuum, 2008. - P. 72-86.

Матеріал надійшов 13.12.2013