Словесно-художні образи поезій М. Зерова
Кравець Л.
Історія української літератури, як і взагалі історія України, — це історія боротьби, нерівної боротьби за право існування. Історія ця давня і велика, але не така багата на імена митців світової літератури, як, скажімо, англійська чи французька. Причина ж таїться в історичних умовах, за яких жила і розвивалась Україна. «Митця будь-якого іншого народу виносила на собі історична реальність. Специфіка українського митця в тому, що в кращому разі він змушений цю реальність нести на своїх плечах, а в гіршому, і значно частіше, — існувати всупереч реальності, в .абсолютно забороненому для себе світі» (В. Стус).
Українська література початку XX ст. — це «різнобарвна китиця індивідуальностей» (І. Франко). Як і інші літератури Європи на початку століття, вона переживала період «модернізму». Але переживала його по-своєму: «Український модернізм так і не засвоїв до кінця ні лозунгів про самодостатнє мистецтво, ні настроїв крайнього індивідуалізму і естетичної байдужості», тому що «...літературні впливи не можуть бути сильними і глибокими, якщо неглибока . схожість суспільних відносин в країнах, які обмінюються одна з одною» (О. Білецький). Серед письмеників того часу були і символісти (О. Слісаренко), і футуристи (М. Семенко), і авангардисти (В. Поліщук), і неокласики (П. Филипович, О. Бургардт), і неоромантики (М. Хвильовий, М. Йогансен), і реалісти (В. Підмогильний, Д. Бузько).
Різні угруповання, різні напрями, але головною ідеєю, яка об’єднувала всіх українських митців, була ідея розвитку національної культури.
Натхненні цією ідеєю, жили і творили поети-неокласики. М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бургардт, М. Драй-Хмара ставили за зразок не мистецтво та творчість французьких парів. «Неокласики у час руйнації футуристами та леткультівцями духовних мостів, що з’єднували дійсне з минулим, зберігали духовне здоров’я народу» (О. Кононенко). Вони свідомо шукали опори в антично-європейській культурі. Своїми перекладами класиків, літературно-критичною та науково-педагогічною діяльністю вони відповідали на жагучу потребу Україні серйозної культурної школи. Це було надзвичайно важливо в той час, коли війна і революція знищили всякі літературні починання. Саме неокласики визначили шлях до розв’язання проблеми традицій і аторства, проголосивши устами М. Зерова «ad sources» (до джерел). Метр неокласиків М. Зеров не закликав не уникати «старої Європи, і буржуазної, навіть феодальної». «...Освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишилися завжди провінціалами», — твердив митець.
«Високі літературні вимоги до наших літераторів я вважаю потрібними перш за все в інтересах пролетарської літератури. Я б ставив завжди і навіть щороку їх би підвищував»,— писав він.
Сам М. Зеров дуже уважно ставився до слова. Його поезії є свідченням високої поетичної майстерності. Мовна палітра його творів надзвичайно багата. Митець вільно володіє словом, майстерно використовує виражальний потенціал мовних засобів. Думки автора виливаються у строгі форми сонетів, олександринів та елегійних дистихів, які «не дають місця порожній балаканині, дисциплінують думку поета і владно велять йому зосередитись на головному образі» (М. Рильський).
Мовно-поетичне мислення М. Зерова невіддільне від історичної долі всього людства. В його творах постійні перегуки епох. Так, у сонеті «Київ-традиція» перед очима читача виникає образ міста з тисячолітньою історією. Мало не кожен рядок поезії постає як ціла історична епоха. Тут і згадка про подорож апостола Андрія по Дніпру та його пророкування: «...на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог» («Літопис Руський»); і коротка інформація про німецьке плем’я готів, яке з II ст. до ІVст. панувало на території нинішньої України, та готське місто над Дніпром — Данпарштадт:
Ніхто твоїх не заперечить прав,
Так перший світ осяяв твої висоти
До тебе тислись войовничі готи,
І Данпарштадт із пущі виглядав.
А в наступній строфі:
Тут бивсь норман, і лядський Болеслав
Щербив меча об Золоті ворота;
Про тебе теревені плів Ляссота І Левассер Боплан байки складав, — автор згадує про варязьке військо, що його зібрав князь Володимир, щоб захопити Київ («тут бивсь норман»); про польського короля Болеслава Хороброго (тестя Святополка), що 1018 р. захопив Київ («і лядський Болеслав щербив меча об Золоті ворота») , а також про посла германського імператора Рудольфа II — Ляссота Єріха, відомого своїм «Щоденником», де містяться відомості про Україну, та Левассера Боплана — французького інженера на польській службі, автора «Опису України» (1650 р.) («Про тебе теревені плів Ляссота і Левассер Боплан байки складав»).
Дві ж наступні строфи:
І в наші дні зберіг ти чар-отруту:
В тобі розбили табір аспанфути —
Кують, і мелють, і дивують світ.
Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив Душею давній міт
І «Плуга» вів у сонячні комуни, —
це вже Київ початку XX століття, а точніше йдеться про діяльність творчої інтелігенції — членів київської Асоціації панфутуристів («аспанфути») та молодого П. Тичини.
М. Зеров історіософічно переходить крізь століття і виносить звідти глибокі філософські узагальнення, гідні одвічних людських прагнень і суперечні нікчемності жорстокої доби.
Поезія М. Зерова інтелектуалістична, вона вимагає від читача певного рівня естетичної культури й вдумливості. Теми його творів часто лежать у далекому минулому, та його поетичні ідеї зв’язують минуле й сучасне. Так, образ героя давньовавилонського епосу Гільгамеша в однойменному сонеті М. Зерова близький і зрозумілий кожному, хто задумується над смислом людського життя.
Порадь мене, мій предку староденний,
Як людський рід продовжити нужденний,
Як доступитись загаток буття, — звертається Гільгамеш до Ут-Напіштіма, праведника, що врятувався разом зі своєю родиною під час всесвітнього потопу. За рядками цього сонета приховуються і думки самого автора про таємницю людського існування, про вічний рух життя.
Не тільки універсальні закони розвитку людства набувають у творах М. Зерова суспільного й морального звучання з суб’єктивно-особистісним відтінком. По-новому звучать у поезіях митця і вічні теми світової літератури. В деяких сонетах фабула літературного твору трактується як реальність, співвідносна з моментом мовлення («Лотофаги», «Лестригони», «Сон Святослава» та ін.). Епічні образи «Слова о полку Ігоревім», творів Гомера, Діккенса, Жуля Верна, Марка Твена та ін., розгортаючись у досконалому вислові, ліризуються і викликають у читача уже інші суб’єктивні рефлексії та емоції. Наприклад, у сонеті «Князь Ігор» описаний у «Слові...» історичний час стає теперішнім. Це вже дія, що відбувається у якомусь неокресленому моменті сучасного авторові життя:
Князь Ігор очі до зеніту звів
І бачить: сонце під покровом тьмяним.
Далека Русь за обрієм багряним,
І горе чорний накликає Див.
Та не вважає князь на віщий спів:
«Нум, русичі, славетні дні спом’янем,
Покажем шлях кощеям препоганим
До Лукомор’я голих берегів!»
У цьому ж сонеті М. Зеров знайшов спосіб не тільки приблизити минуле, а й з перспективи минулого переказав майбутнє, застосувавши прийом звертання-пророкування:
Одважний князю, ти не знаєш смерти,
Круг тебе гуслі задзвенять, тебе
Від забуття врятують і з полону.
Звукові повтори, інтонаційні перепади, чергування пауз увиразнюють розповідний ритм. А окличні речення, звертання, з віртуозною майстерністю лірично використана архаїчна цитата: «А любо Дону шоломом зачерпти!» — свідчать про наявність ліричного струменя в цій поезії. Особливо ж виділяється в сонеті останній, видовжений всупереч канону рядок:
А кінь гребе
І ловить ніздрями далеку вогкість Дону.
Ці слова, написані 1921 року, ще повні життєлюбства, героїзму й відваги.
Проте вже наприкінці 1931 року поет напише в одному з чотирьох сонетів циклу «Параду»:
Та як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам’яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нестерпною вагою?
І як нам крен направити з тобою,
Коли щодня погроза і удар,
І пилу впав на душу сірий шар,
І все значиться смутком і нудьгою?
Цикл «Параду», хоч і навіяний романом Е. Золя «Провина абата Муре», все ж звучить як відгук на жорстоку дійсність XX століття. У сонетах цього циклу, як і в ряді інших творів, простежується накладання реальності на культуру. М. Зеров власні переживання поєднує з епізодом літературного твору. Такі поєднання численні в його творах («Сон Святослава», «Гуллівер»). На думку румунської дослідниці М. Ласло-Куцгок, «саме цими накладаннями різних часових планів і трактуванням фіктивних літературних образів на рівні з реальністю життя сонети Зерова надзвичайно близькі до творів представника російського літературного угруповання акмеїзму, його сучасника Осипа Мандельштама». Творча манера метра неокласиків є, як вважає румунська дослідниця, «поєднанням традиції і новаторства, і його можна б назвати з тим же правом і парнасцем, і акмеїстом».
Отже, попри всі докори та звинувачення у відірваності від життя, спорідненість творчості М. Зерова з духом епохи (і навіть її риторикою) незаперечна. Пекучі проблеми дійсності, тривога за майбутнє народу ніколи не покидали Миколу Костянтиновича, і його поезії є тому свідченням.
Будучи палким прихильником класичних форм, поет не був сухим догматиком. Майстер слова, М. Зеров бачив сонет як сферу для творчої діяльності. Але для реалізації цієї ідеї поетичні засоби неокласицизму були не достатніми, бо вони орієнтовані на створення закритих, завершених в собі творів. Форма ж віршів М. Зерова «відзначалася рвійною різноманітністю, майже неймовірною в межах канонічної форми» (В. Брюховецький). Використовуючи алюзії та ремінісценції, він робить читача співтворцем своєї поезії. Його твори «відкриті», багатозначні, велика кількість тлумачень лише підказана читачеві, але зовсім не нав’язана. У використанні фонетичних, лексичних, граматичних засобів митець доходить до справжньої віртуозності. Образне висловлення думки досягається, зокрема, використанням виражальних засобів мови, які формуються на основі розширення змістового обсягу слова внаслідок виникнення в нього переносно-образних значень і підсилення експресивних властивостей.
В повітрі вогкість, холодок і млость,
І бачить неба темноока шата,
Як сходить ряст і набрякає брость.
Як і в наведених рядках із сонету «Близнята», в багатьох поетичних творах авторські асоціації М. Зерова будуються на ідеї єдності, тісного зв’язку Всесвіту і людини, співмірності вічного й швидкоплинного.
Особливо виразно ця ідея реалізована у сонеті «Kosmos», де білий цвіт латаття стає образним позначенням людського життя:
А дні летять, як вітер; рвуть стерно
І топлять нас. І білий цвіт латаття
Вертають на мулке і чорне дно.
Кожен твір М. Зерова відкриває читачеві багатий поетичний світ, в якому міниться всіма барвами слово, щоразу постаючи в новій якості змісту й форми. Так, улюблений образ неба виступає то як «зоряне склепіння» («Життя на Міссісіпі»), то як «небесна мапа, зоряна, безкрая» («Водник»), то як «небесна сіра стеля» («Ріг Вернигори»).
Поетична мова М. Зерова багата на метафори, метонімії, епітети, порівняння, що не вкладається у вимоги класиків. Та наявність цих образних засобів тільки підвищує художню цінність поетичних творів митця.
Естетичний смак М. Зерова до художньо досконалого вислову проявляється у створенні високопоетичних образів:
Верхами сосон шум іде розлогий
І хмарою пухнатою темнить
Високий день і осяйну блакить...
(«Суниці»),
У синій синяві рогаликом округлим
Став жовтий молодик, і ніч обводить вуглем
Понад дорогою самотній кипарис.
(«Вечір»),
Уже з наведених рядків видно, що поет не любить вживати іменник без прикметника, який найчастіше виступає епітетом. Епітети М. Зерова індивідуалізовані, підібрані для даного конкретного випадку й підкреслюють саме ту рису чи ознаку зображуваного, яку необхідно виділити: «Книжок дитячих незабутні чари, Безсмертних вигадок легкі дива» («Semper legenda»), «такі доречні, добрі таємниці» («Таємничий острів»), «мудрі тонкощі ученого кохання» («Безсмертя»).
Часто при творенні образу митець доповнює один троп іншим. Так, метафора ускладнюється порівнянням або символічним розумінням слова. І, навпаки, до складу порівняння чи перифрази може входити метафора. Інакше кажучи, образна структура одного тропа у поетичній мові М. Зерова переплітається з іншими тропами. Наприклад: «А битий шлях заліг, мов велетенський полоз» («На верхів’ях Качі»); «Подяка в серці залишає слід, мов полозки на крижанім помості» («Легенда однієї садиби»); «Феацький квіте, серце Навсікає, як промінь сонця на піску морськім» («Навсікая»); «О перша сивино осінніх днів! Як кажуть той, кому твій час наспів, Мов біла провість життєвого спаду» («Все те —тріумф усталеного ладу...»).
У процесі творення образності тропи використовуються автором не ізольовано, а у взаємодії з іншими стилістичними засобами — ритмікою, мелодикою, архітектонікою, синтаксисом та ін.
Отже, стиль поетичної творчості М. Зерова можна визначити як «вбирання в український клясицизм (...) справжніх артистичних досягів символічної і, меншою мірою, імпресіоністичної лірики, перетворюючи їх на ліричну тональність епічної, в основному віршовдаої мініятюри...», а це відповідає завданню всеєвропейського неокласицизму, а саме: «через ускладнення й синкретизацію поетичних жанрів рединтегрувати розпорошене стилістичне багатство національного мистецького слова в усіх його артистично досконалих літературних проявах» (В. Державін).
Завдяки творчій діяльності неокласиків в кучерявій, надто «співучій» та «розліриченій» на той час українській поезії з’явилися інтонації чіткості, ясності, пластичності.
М. Зеров, як і інші поети-неокласики (та й не тільки неокласики), прагнув підняти українську культуру до рівня європейської культури. Проблема розвитку нашої духовності хвилювала не одного М. Зерова. Біля джерел національного відродження стояли поруч з неокласиками і футуристи, і символісти. При всій відмінності, а то й протилежності творчих платформ цих груп їх ріднила ідея національного визволення, протистояння примітивізму і провінціалізму та прагнення встановити тісний контакт із зарубіжною літературою. Та, на жаль, «це проблеми Сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах» (В. Стус). Такі погляди не відповідали ленінсько-сталінській орієнтації на будівництво унітfрної держави й казарменного соціалізму. Тому митців звинувачено в формалізмі, в консервативному академізмі, в безідейності, у відірваності від життя, в опозиції революції. їх чекав сумний кінець — вони стали «розстріляним відродженням».
Л-ра: Дивослово. – 1996. – № 7. – С. 14-16.
Твори
Критика
