Поетичне осмислення Миколою Зеровим світової культурної спадщини
Гальчук О.
Серед різних типів української філософської лірики XX ст. поезія лідера київських неокласиків Миколи Зерова, на думку дослідників, відзначається особливою світоглядною парадигмою. В її основі — «знакова система» світової культури. Своєю культурологічною спрямованістю творчість Зерова найтісніше пов’язана з філософсько-поетичним інтелектуалізмом Лесі Українки, а за межами національної позиції — з поезією Р.-М. Рільке та Т. Еліота.
Зеров мав виважену концепцію розвитку національної культури, за якою українська словесність — невід’ємна складова частина європейської культури, а кращі зразки здатні задовольнити найвимогливіший смак. На думку Зерова, «культурним орієнтиром» для України має стати величезний європейський мистецький фонд. Це положення поет відстоював і в своїх статтях та публічних виступах під час літературної дискусії 1925-1928 років, і в численних висококваліфікованих перекладах, і, звичайно, в оригінальній ліриці.
Власна поетична спадщина Зерова порівняно невелика. Тривалий час лише близькі друзі знали, що глибоко ерудований критик і літературознавець, талановитий лектор і визнаний авторитет серед перекладачів до того ж і поет. Після виходу в світ у 1920 році книжок «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія» та їхнього визнання з'являється збірка оригінальної лірики «Камена» (1924). «Дух класичної простоти, по-парнаському піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, високоверсифікаторська майстерність» поезій цієї збірки – все це вражало читачів. З-поміж великої кількості захоплених відгуків наведемо один, що належить Євгенові Маланюку: «...Такого підручника смаку і стилю, такої скарбниці слова, такого пам'ятника культури мови - нам може позаздрити не один нарід».
Неокласицизм Зерова закорінений у глибокі культурологічні шари. «Я знаю: ми — тугі бібліографи, і мудрість наша — шафа книжкова», — писав поет у сонеті «Самоозначення». Це легко доводить аналіз так званих «вічних образів» його оригінальної поезії. За походженням вони поділяються на кілька груп, найбільші з них міфологічні, історичні та літературні. Міфологічні образи — це персонажі слов'янської, античної та біблійної міфологій. Активне використання Зеровим цих образів ще раз потверджує відому тенденцію про те, що енергія міфів живить сучасність, також доводить, що поетові властивий особливий, культурологічний тип мислення.
Для Зерова характерна і традиційна, і власне авторська інтерпретація міфологічного образу або сюжету. У більшості випадків вони несуть не тільки естетичне, а й етичне навантаження; часто автор вводить образ, термін, реалії (міфологічні й історичні) в канву «сучасного» твору.
У тривожний 1919 рік Зеров пише вірш «Ріг Вернигори». Мусій Вернигора — легендарна постать з українських народних переказів про характерників — стає для автора символом відродження національного духу, його ріг «гонить розпач і тривогу, і міцніє людський дух, і зростають людські сили, А з забутої могили Вирина життя і рух».
Традиційну інтерпретацію міфологічного персонажа Дива подає Зеров у сонеті «Князь Ігор». Згідно з віруваннями давніх слов’ян. Див (або Чорнобог) — похмура, смертоносна і зла істота. У «Слові о полку Ігоревім» висловом «Дивь кличеть вЬрху дріва» виражається віщування про небезпеку. А в іншому місці звістка про напад половців і лихо, що прийшло на Русь, передається так: «Дивь вЬржєся на зЬмлю». У названому сонеті образ Дива несе аналогічне функціональне навантаження. Відчуття тривоги і небезпеки підсилюється епітетом чорний: «і горе чорний накликає Див».
Відомий з «Повісті минулих літ» вислів «Згинули як обри» і розповідь літописця про їхню жорстокість і напади на слов'ян наштовхнули Зерова на сміливі асоціації з «продзагонівськими» вакханаліями 20-х років (сонет «Обри»). У цьому творі виразно виявляється характерна особливість усієї поезії Зерова — накладання різних асоціативних шарів у межах одного тексту. Так, епіграфом до сонета «Обри» поет використав цитату з козацької літописної хроніки. На позначення весняних гроз автор вживає метафоричне словосполучення антично-слов’янського походження — «Зевсові перуни». Щоб підкреслити трагічність зображеної доби замість слова плач подає емоційніше насичений термін тренос, яким у Давній Греції називали заплачку, голосіння над померлим. Зауважимо, що термін тренос використав у свій час М. Смотрицький. Його «Тренос, альбо Плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви» (1610 р.) став одним з найпомітніших творів давньої української літератури. Автор, одштовхуючись від реального факту погрому уніатським митрополитом І. Потієм православних церков і монастирів, відтворює узагальнену картину жорстоких національних та економічних утисків в Україні. Масштабність зображеного досягається низкою художніх засобів, формою твору, а також вдалим застосуванням підкреслено драматичного слова «тренос». Отже, в сонеті «Обри» Зеров поєднує європейську й національну літературні традиції. Кілька різних за походженням поетичних стихій творять у цьому сонеті неповторну гармонію. Це створює враження універсальності лірики Зерова і, водночас, елітності: цілісне її сприйняття потребує певного освітнього рівня.
Загальновизнаним стало положення про орієнтацію неокласиків на античність. Хірон, Орфей, Феб, Тесей, Аріадна, Навсікая, Пегас, Муза, Ікар, Поліфем, Ахілл, Ерот, Псіхея, аргонавти — це далеко не повний перелік персонажів античної міфології, які використовує у своїй поезії Зеров. Назва збірки «Камена» теж узята з античної міфології: каменами римляни називали богинь — покровительок поезії, мистецтв і наук.
Серед численних образів давньогрецької міфології в поезії Зерова важливими, на нашу думку, є образи Хірона та Навсікаї. Кентавр Хірон для Зерова — це символ мудрості і врівноваженості. Таке ж значення мав цей образ і в Данте: у його першій частині «Божественної Комедії» серед кентаврів, що стережуть вхід до сьомого кола пекла, саме Хірон вирізняється своїм мудрим спокоєм. У Зерова до того ж, як і в Гомера, Хірон — митець, спів якого «побожно п’ють Орфей і Лін». «Він переміг звірячу хіть кентавра», тому уособлює перемогу гармонії над хаосом, цивілізації над варварством («Хірон»). Можна припустити, що цей образ у Зерова втілює його власний погляд на життєву позицію митця і разом із тим є поетичним баченням суті самої античності. У багатьох творах поета, і в названому зокрема, вбачаємо прямий перегук з концепцією античності І. Вінкельмана, сформульованої в статті «Думки про наслідування грецьких зразків» (1755). Суттєвою рисою античності він вважав відчуття «шляхетної простоти і спокійної величі» світовідчуття.
Втіленням гармонії краси для Зерова є також Навсікая. Двічі цей образ виринає у рядках його поезій — у сонетах «Навсікая» та «Саломея». Якщо у першому випадку автор подає цей образ, йдучи за Гомером, у сцені зустрічі феацької царівни з Одіссеєм, то в другому Навсікая — символ перемоги духовного над тілесним — протиставляється біблійній героїні Саломеї. В обох сонетах характеристика Навсікаї підсилюється зоровими образами — «струнка, мов промінь, чиста Навсікая» («Саломея») і «як промінь сонця на піску морськім», «ясна, зцілюща, мов жива роса» («Навсікая»).
Поширене у Зерова й метафоричне вживання міфологічних імен. Так, вислів Фебовий лавр означає славу, визнання («Хірон»), Аїдові дороги — безсмертя, Ітака — батьківщина, меценат — покровитель мистецтва («Брама Заборовського» II), гермокопіди — варвари, руйнівники («Київ навесні ввечері»), сміх Арістофана — висміяння і Сократів бич — розум та інші. Кожен із вжитих Зеровим «вічних образів» є своєрідним символом, засобом відтворення не тільки думки, а й почуття, емоційного стану, якісної суті ліричного героя.
Порівняно менше в його поезії персонажів біблійних переказів і міфології (Саломея, Ной, Хам, Сим, ґефсиманський сад). Вони, як уже зазначалося, найчастіше виступають тематичною антитезою образам античної міфології. Світ біблійних переказів, на думку Зерова, жорстокий, кривавий, позбавлений гармонії. Так, у сонеті «Саломея» головна героїня уособлює руйнівне начало й перемогу плоті над душею: « Там диким цвітом процвіла любов, і все в крові — шоломи і тіари».
Антагоністи, за біблійними переказами, син Ноя Хам і Сим у поезії Зерова знов «поєдналися без розмов і сварки», щоб розпочати нове панування. Створений ними світ поет влучно називає «вертепищем».
Передчуття неминучої біди навіюють рядки сонета «Чистий Четвер». За допомогою біблійних атрибутів поет передає духовну ситуацію кінця громадянської війни: «Лунає спів тузи і безнадії, Навколо нас — кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор». У цьому сонеті автор дає своєрідне визначення ролі біблійних образів у своїй ліриці: «/ темний ряд євангельських історій Звучить як низка тонких алегорій Про наші підлі і скупі часи». Така інтерпретація біблійних персонажів є художнім втіленням позиції Зерова-критика щодо співвідношення християнської і античної традицій і їхнє значення для розвитку української літератури і культури взагалі. Це питання, що особливо гостро постало у літературній дискусії 1925 — 1928 років, розв'язувалося Зеровим, як і М. Хвильовим, на користь античності.
Важливим для з’ясування розуміння поетом світопорядку є образ лотоса, «нетипового» для заданих структур неокласиків (сонет «Kosmos»). Цей образ, взятий Зеровим в поезії французького парнасця Ж. Лагора, своїм корінням сягає єгипетської міфології.
У давньому Єгипті з лотосом пов’язаний космогонічний міф про сонячне дитя, що «освітило землю, яка перебувала в темряві». А в Індії образ лотоса, що втілює жіноче начало, богиню-матір, конструюється в поняття космічного лотоса як особливого, універсального принципу, що керує світом і розвиває в ньому життя. Водночас у міфопоетичній традиції Давньої Індії образ лотоса виступає і в ролі символу творчої сили. Священною рослиною вважався лотос і в Китаї. Цікавим є функціональне навантаження цього образу в буддійській концепції західного неба, на якому розташоване лотосове озеро. Кожний лотос, що росте на цьому озері, співвідноситься з душею померлої людини. Залежно від міри добродійності земного життя людини квіти лотоса розцвітають або в’януть.
Зеров подає широке тлумачення цього міфоепічного символу, поєднуючи основні його значення, зафіксовані у міфах різних народів. У лотосі втілений погляд на людське життя і світ одночасно: народжений з темряви, він за порівняно короткий час покликаний виконати своє призначення як частини гармонійно-неохопного всесвіту. У Зерова: «зринає він, дзвінкий і розмаїтий, На шістдесят земних коротких літ 3 грузького дна — латаття ніжний цвіт, Щоб нам жагу безмежну напоїти...». До речі, і «батько» любовної елегії давньогрецький поет Мімнерм визначав 60 років як оптимальний термін свідомого і повноцінного життя.
У сонеті «Kosmos» світопорядок визначають пари антагоністичних понять: «дно — небо», «темний — світлий», «білий — чорний», «зринає — вертають (на дно)». Це підпорядковано темі пошуку співмірності між вічним і швидкоплинним, яка пронизує не тільки аналізований твір, а й становить поетичний стрижень усієї творчості Зерова. «Kosmos» Зерова ідейно перегукується з творами М. Драй-Хмари і П.Филиповича «Єдина воля володіє світом», що підтверджує цілісність світобачення і світовідчуття неокласиків. Так П. Филипович «виводить» у своїй поезії «єдиний закон» розвитку людського буття і Всесвіту, За цим універсальним законом «єдиною волею», що володіє світом, є людяність: «Віки летять, а в неозорім морі Єдине сонце для землі горить, І всі колись з'єднаютьсяв просторі — людина, звір, і квітка, і блакить».
Образ латаття стрічається також у сонеті «Данте». Зеров доповнює його: чисті квіти, «далекі від тривог і від земної сварки», символізують незаідеологізоване мистецтво, орієнтоване на загальнолюдські цінності та ідеали.
Широкий спектр використаних міфологічних образів дає підстави стверджувати, що український неокласик не обмежувався наслідуванням античних авторів і французьких парнасців. Неокласика Зерова формувалася під впливом світових культурних традицій, а корінням своїм сягала національного грунту.
Друга група персонажів поезії Зерова — видатні діячі української і світової історії та культури. Принципом «добору» імен, на нашу думку, стало визначення внеску в національний духовний розвій того чи того діяча, хоча інколи і непоцінованого сучасниками. Про це говорить вже сама назва циклу «Культуртрегери», в якому автор подає поетичні характеристики П. Куліша, І. Турчиновського, І. Котляревського, В. Горленка, М. Чернишевського. Провідна тема циклу — віддане ідеї служіння народові життя героя. Так, у сонеті «Куліш» автор подає проникливий психологічний портрет героя: «Він бере тупість і муругу лінь, В Європі хоче «ставити курінь», Над творами культурників п'яніє». Всього в трьох рядках поет характеризує постать Пантелеймона Куліша, але за ними значний і грунтовний науковий аналіз. Творчість П. Куліша Зеров досліджував у історико-літературних розвідках, у курсі лекцій «Українське письменство XIX століття», у нарисах з новітнього українського письменства «Від Куліша до Винниченка» 1928 року, у праці з віршового перекладу «У справі віршового перекладу» (1928 р.). У стислу оповідь поет вводить біографічну деталь, яка доповнює портрет Куліша: «І днів старечих тягота легка, / навіть в смертних муках агонії В повітрі пише ще його рука». В інших поезіях Зеров пропонує читачеві цілу галерею історичних постатей — від князів Ігоря і Святослава до поетів-сучасників П. Тичини, Г. Чупринки та інших.
Досить часто автор звертається до образів античних поетів, учених та політичних діячів (Овідій, Вергілій, Сапфо, Сократ, Аристофан, Фукідід, Трасібул, Арістарх, Геродот, Елій Ламія). Не обмежуючись стародавньою історією, Зеров залучає в коло своїх культурологічних зацікавлень постаті Данте, Леконта де Ліля, Жозе Ередіа, Байрона, Клінгера.
Особливість інтерпретації Зеровим історичних постатей — точність фактури і фактів, стислість і науковість характеристики, вкраплення суто біографічних деталей. Такий підхід до передачі реальних деталей і фактів був винятковим для багатої на довільні інтерпретації та домисли літератури 20 — 30-х років. У цьому виявляється тематична і стильова спорідненість поезій неокласика з власними історико-літературними студіями.
Для прикладу візьмемо постать Вергілія. Творчість Вергілія, як і багатьох інших поетів «золотого віку» римської літератури, стала об'єктом уважного вивчення Зерова-літературознавця, джерелом ремінісценцій Зерова-поета і благодатним поетичним материком Зерова-перекладача. Йому належать переклади окремих еклог Вергілія зі збірок «Буколіки» й «Георгіки», частини поеми «Енеїда» (повний переклад, на жаль, втрачено в соловецьких таборах). У згадуваному курсі лекцій «Нове українське письменство», говорячи про «першоджерело всіх «Енеїд», Зеров характеризує особистість і творчість великого римського поета епохи Августа. У поезії «Вергілій» він осмислює основні моменти біографії, визначає провідні теми всієї творчості поета («звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом»), дає оцінку «Енеїді» й місця Вергілія в світовій літературі («Та він живе, і дзвін гучний його поем Донині сниться нам риданнями Дідони, Бряжчанням панцирів і сплесками трирем»). І все це у суворих рамках сонета! Зіставлення тексту сонета з історичним та міфологічним матеріалом підводить до висновку, що «Вергілій» є не тільки поетичним осмисленням постаті римського поета, а й своєрідним підсумком, результатом ретельного і грунтовного дослідження з історії античної літератури.
Остання група досліджуваних образів — персонажі славетних творів світової літератури. Улюбленим книгам Зеров присвятив цикл «Книжки і автори», який відкривається «програмовою» поезією «Semper legenda». Як згадував М. Рильський, Зеров вважав, що у домашній бібліотеці повинні бути книги тільки завжди перечитувані. Цей вислів і визначив лейтмотив всього циклу. У використанні образів літературного походження Зеров іде різними шляхами: у одних випадках сонети неокласика є своєрідними стислими інтерпретаціями найцікавіших фрагментів відомих творів Ч. Діккенса («Домбі і син»), Марка Твена («Життя на Міссісіпі»), У. Теккерея («Історія Генрі Есмонда»), С. Лагарлефа («Легенда однієї садиби»), в інших — талановитими ремінісценціями. Так, «Словом о полку Ігоревім» навіяні сонети «Сон Святослава» і «Князь Ігор». За мотивами роману Е. Золя «Провина абата Мюре» написаний цикл сонетів «Параду», а за епопеєю Гомера — «Мотиви «Одіссеї». Поезія великого Тагора наштовхнула до створення сонета «На мотив Рабиндраната Тагора».
В окремих поезіях глибина психологічної характеристики досягається оповіддю від імені самого героя («Гуллівер», «Гільгамеш»), що зближує позиції ліричного героя і власне автора. Так, сонет «Гуллівер» написаний у липні 1934 року, найдраматичнішого року в житті Зерова. Розпочалося планомірне цькування поета і вченого: на початку січня відбулося засідання університетського товариства «Літератор-марксист», де П. Колесник виголосив доповідь «Буржуазно-націоналістична літературознавча концепція М. Зерова і хвильовизм». Через кілька місяців професора Зерова було звільнено з університету. Останній удар долі — смерть десятилітнього сина. Так збіглися в часі для Зерова трагедія суспільства й особиста. Героя його поезії Гуллівера лякають не «великі» вороги, явні, а ті, що «лагідно і так зухвало» плетуть інтриги. Зеров зображує соціальне явище того часу: «Не так-бо люті тигри і леви, Як дріб'язкові, мстиві ліліпути». Подібний мотив — і в поезії «Incognito». Лицемірство й дволикість стають для багатьох його сучасників нормою поведінки: «Він народивсь давно, — і то не маячня! Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах, Та нині розплодивсь у безліч екземплярах, Мов літоросль повзка до в’язового пня».
Трактуванням літературних образів адекватно реальному життю і накладанням різних часових планів сонети Зерова, за спостереженням М. Ласло-Куцюк, надзвичайно близькі до творів його сучасника — російського поета Осипа Мандельштама, що вирізнявся своїм талантом з-поміж членів літературного угрупування «Лирический круг».
Зрештою, зауважимо, що значну культурологічну цінність мають коментарі Зерова, якими він супроводжував оригінальні поезії в збірці «Камена». Глибока ерудиція, літературний смак, почуття міри перетворюють їх на своєрідні науково-популярні твори.
Отже, активно використовуючи образи світової культури, Зеров увиразнює поетичну розповідь, надає їй неповторного, зеровського колориту, забарвлює емоційно, спрямовує думку, полегшує розуміння змісту. «Культурологічна» буттєва парадигма стала основою світогляду Зерова-неокласика. Думки поета, «закодовані» в культурософські образи, не втрачають своєї естетичної цінності й нині.
Л-ра: Дивослово. – 1997. – № 8. – С. 4-7.
Твори
Критика
