Павло Филипович – перекладач Беранже
Галина Райбедюк
Ознайомлення з творчою біографією Павла Филиповича спонукає до висновку про стабільність його зацікавлень французькою літературою. Цей інтерес знайшов свій концептуальний вияв у всіх ділянках його різногранної діяльності — поетичної творчості, перекладацтва. наукової праці.
Проблема «Филипович і французька література» має конкретне підгрунтя — суспільно-естетичне, почасти — й біографічне. Певний вплив на зацікавлення Филиповича Францією справила його освіта (грунтовне студіювання французької мови в колегії Павла Галагана). Не можна оминути ще одного фактора: в Україні на той час склалася певна традиція рецепції французької літератури (її докладно проаналізував В. Матвіїшин у дослідженні «Українсько-французькі літературні зв'язки XIX — початку XX ст.». — Львів, 1989). Французькі аспекти творчості Филиповича були зумовлені також його безпосереднім мистецьким оточенням, насамперед належністю до письменницького угрупування «неокласиків», для яких естетичні орієнтири ототожнювалися із «контуром строгим» і «класичною пластикою» французького «Парнасу».
Як поет Филипович формувався під впливом російської символістської традиції в її класичному та модерному варіанті. Очевидним є також засвоєння поетики французького символізму, зокрема творчості Верлена, що виявилося в поєднанні виражальних можливостей його поетичного слова й музики. Працював він і над перекладами Верлена («Місячне сяйво», «Офорт», «Улюблена мрія»). Увагу Филиповича привертав і Бодлер. Це потверджує поезія «Людина і море (3 Бодлера)». Відомі його українські версії цього французького поета («Авель і Каїн»).
1925 року, разом із М. Зеровим та М. Рильським, Филипович видав книгу поезій В. Брюсова (тут було вміщено й тринадцять його перекладів). Відгукнувся він на зредаговану В. Брюсовим збірку французької лірики XVIII ст. (Вестник Европы. — 1915. — Кн. 5), давши їй схвальну оцінку.
На початку 30-х р. Филипович-перекладач звернувся до творчості відомого французького поета-пісняра Беранже («Смерть диявола», «Навуходоносор», «Віщування Нострадама», «Потоп»), На цей час припадає написання праці «Пісенна спадщина Беранже». Інтерес Филиповича до французького поета аж ніяк не можна назвати випадковим (це зазначав, зокрема, й сам поет у листах до М. Зерова): волелюбні пісні Беранже були близькі Филиповичу, творчість якого не вписувалась у тісні рамки задушливої політичної атмосфери в Україні 30-х р. з її ідеологічними вимогами до літератури.
Відзначимо цікаву, на наш погляд, паралель. Значно пізніше, у 60-70-ті роки, у період посилення ідеологічного диктату в літературі й у житті, один з найвидатніших представників «шістдесятництва» І. Світличний також звернеться до творчості Беранже й саме до його волелюбних пісень-памфлетів (у 1970 р. у вид-ві «Дніпро» в серії «Перлини світової лірики» вийшли переклади з Беранже І. Світличного; у 1994 у виданій «Фоліо» збірці І. Світличного про «короля пісні» вміщено його дослідження (написане 1968 р.), «Народ був його музою»).
Филипович обрав для перекладу гостросатиричні антимонархічні твори Беранже, в такий спосіб виявивши своє бачення політичної ситуації в Україні. Тут він, як слушно зауважує Н. Костенко, «міг відверто сказати те, що обходив або приховував в оригінальній своїй творчості». Близькість ідейних та естетичних прагнень автора й перекладача в поєднанні з перекладацьким талантом останнього дали йому змогу висловити настрої багатьох сучасників. (Додамо, що в цей час Беранже перекладають М. Рильський — «Пан бог», «Негри й маріонетки»; М. Зеров — «Мощі».) Сатира Беранже (викриття сваволі й деспотизму Бурбонів, прагнення розхитати основи існуючого ладу і послабити мораль, застереження від згубних воєн) у перекладах Филиповича набуває характеру викриття тиранії нового часу.
Відомо, що популяризації Беранже в Україні (2-а пол. XIX ст.) сприяли талановиті переклади російського поета В. Курочкіна (саме його переклад «Навуходоносор» записав Т. НІевченко до свого «Щоденника»). Політична реакція в Росії, прямі й непрямі заборони української мови в XIX ст. не сприяли розвиткові перекладацтва, надто коли йшлося про «крамольного» Беранже. Тож навіть В. Самійленко — талановитий інтерпретатор творів Беранже — загалом позбавляв пісні-памфлети французького класика політичного забарвлення. Він осмислював французький першотвір здебільшого на пісенно-гумористичній основі українського фольклору. Все ж, як писав М. Зеров, під рукою В. Самійленка «блиснула посмішка» Беранже. Та й сам вибір віршів для перекладу («Цар Горох», «Сенатор») засвідчує політичні уподобання Самійленка. бо ж «сміх Беранже однаково дошкуляв як французьким, так і українським правителям, і не дивно, що вже сам зміст його пісень в українських перекладах суперечив цензурним законам».
Деякі перекладачі Беранже — Х. Алчевська, В. Коннор-Вілінська, ІІ. Капельгородський, М. Філянський — брали для перекладу пісні, далекі від політичної актуальності. Сучасники Филиповича — Ірина Стешенко («Мій сертук», «Позитивна людина», «Виховання панночок»), А. Грабина (зб. «Пісні Беранже») — позбавляли твори французького поета політичної гостроти, а також, зазначав Филипович, «дотепного і разом їдкого віршу Беранже».
У перекладах Филиповича пісні Беранже набули підкреслено алегоричного характеру, стали ідеологічно насиченими. Так, політичний памфлет «Потоп» в алегоричній формі пророкує новий потоп — крах сваволі новоявлених тиранів. Особливо знаменні останні глузливо-сатиричні рядки Филиповичевого перекладу («Згодяться тільки для монет корони / Гей, королі, спочинете на дні»), іронія і натяки іншого перекладу Филиповича — «Смерть диявола» — поступово переходять у вбивчий сарказм. Рядки цієї поезії Беранже зазвучали злободенно і в XX столітті («Катма диявола, катма»).
Сатира Филиповича, як і Беранже, має реалістичний характер. Нерідко життєрадісний, жартівливий тон французьких пісень зазнає в українських перекладах істотних змін. Тонкий, іскрометний гумор французького поета у більшості версій Филиповича набуває сатиричного (аж до сарказму) звучання. Спеціальними художніми прийомами (алегорія, іронія, сарказм) український поет перетворює пісню Беранже в гостросатиричний твір. Так, у поезії «Навуходоносор» особливий акцент зроблено на обмеженості й деспотизмі царя, на викритті лицемірства й підступності лакеїв, що йому прислуговують:
Але з захоплення придворні
Згинались перед ним проворні,
І скрізь вигукував їх хор:
Будь славен, Навуходоносор!
Основною ознакою перекладів Филиповича (на відміну від інтерпретацій М. Зерова чи М. Рильського) є максимальне наближення до «лексичного складу та синтаксичних конструкцій оригіналу». Филиповичу, який віртуозно володів словом і блискуче знав французьку мову, вдалося відтворити не лише лексичне багатство першотвору, а й складність його ритмічної та строфічної побудови.
Перекладаючи політичні твори Беранже, Филипович «адаптував» специфічні суспільні явища французького життя до української дійсності, — тому його переклади в основному мають алегоричний зміст. Однак було б некоректно ставити їх у ряд алегоричних творів, що потребують лише «вилущування» з них суто української проблематики. Поступаючись щодо версифікаційної вправності, Зерову й Рильському, Филипович у своїх перекладах все ж досягав високої художньої майстерності, створював цілісну поетичну структуру, аналогічну до самого першотвору.
Беранже в українських інтерпретаціях Филиповича зазвучав природно. Перекладач зумів не тільки передати всі стильові рівні поезії французького пісняра, а й зберегти загальний колорит першотвору, і головне — його волелюбний дух — передусім у своїх кращих версіях Беранже («Навуходоносор», «Смерть диявола»).
У зв'язку з перекладами слід розглянути статтю Филиповича «Пісенна спадщина Беранже», в якій автор простежив еволюцію художньої творчості французького поета від легкого пісенного жанру до високохудожньої сатири, що «виходить далеко за межі часу». Відомо, що наукові досліди Филиповича характеризує постійна увага до естетичної природи художнього тексту. Тож у потрактуванні літературної творчості Беранже він виходив переважно з художніх позицій. У праці Филиповича приділено чимало уваги питанням мистецької виразності образних засобів французького поета, відзначено його роль у стилістичному розвитку пісенного жанру, в розширенні його тематичного діапазону — то «глузливо-іронічного, то сентиментального, то безжурно-жартівливого, з домішкою навіть патетики»5.
Науковий інтерес Филиповича становила і творчість багатьох інших французьких письменників. Відомі його студії над художніми осягненнями Стендаля — «Творець соціально-психологічного роману» (Глобус. — 1933. — № 9-10), Мопассана — «Мопассан как поэт» (Наши дни. — К. 1916. — Кн. IV), Барб’є — «Барбье и русская поззия» (Пролетарская правда. — 1922. — 26 нояб.); «Поет липневої революції» (Глобус. — 1932. — № 5-6).
Л-ра: Слово і час. – 1998. – № 7. – С. 57-61.
Твори
Критика
