Європеїзм Павла Филиповича
Галина Райбедюк
Оцінюючи з відстані часу різногранну діяльність Павла Филиповича (1891 - 1937) - поетичну творчість, перекладацьку, наукову та викладацьку працю, переконуємось, що це був діяч широкого культурного діапазону, який відчутно вплинув на українське літературно-мистецьке життя. Знищений тоталітарною системою (насильницька смерть на Соловках 1937 року), він донедавна не міг бути поцінований адекватно ні сучасниками, ні наступними поколіннями. Не перевидавалися до 1989 року твори поета. Вони лише принагідно згадувались як зразки творчості “буржуазного естета”, який належав до письменницького неокласичного згрупування. До П. Филиповича, як і до всіх неокласиків, застосували - переважно штучно й тенденційно - такі формули, як “аполітизм”, “суспільний індиферентизм”, “орієнтація на буржуазне мистецтво”.
Не був до останнього часу “відкритий” П. Филипович і як учений. Літературознавчі праці дослідника з їх “науковою об’єктивністю”, всебічним аналізом, незалежністю думки, посиланням у деяких місцях на Єфремова та Грушевського, а не Маркса або Леніна не могли бути до вподоби офіційній критиці”. 1971 року за кордоном (Нью-Йорк; Мельбурн) заходами “Товариства приятелів М. Зерова” було видано збірник літературно-критичних студій П. Филиповича з післямовою Г. Костюка. В Україні першою спробою повернути із забуття літературознавчі праці вченого став упорядкований С. Гречанюком збірник “Літературно-критичні статті” (К., 1991), що фактично повторив із частковими доповненнями книгу “З новітнього українського письменства” (К., 1929).
Тим часом, П. Филипович залишив “глибокий і рафінований” (Ю. Лавріненко) поетичний доробок (зб. “Земля і вітер”, 1922; “Простір”, 1925, вірші поза збірками), переклади з російської та французької літератур, понад сто наукових праць (монографічні дослідження, статті, рецензії).
Разом із М. Зеровим у 20-х роках П. Филипович виступав проти “плужанського” заниження художніх критеріїв літератури, прикладаючи до неї високі естетичні вимоги. Маючи на меті показати вершинні досягнення вітчизняного письменства, він, не в останню чергу, намагався утвердити серед українських літераторів 20-30-х років продуктивність орієнтації на європейський художній досвід.
Прагненням трактувати українське письменство як динамічну систему, відкриту для засвоєння загальнолюдських цінностей і набутку світової літератури, зумовлений характер наукових досліджень (“порівняльні студії”), про що писав сам П. Филипович у передмові до книги “3 новітнього українського письменства”: “Порівняльні студії поширюють... наш обрій, виводячи українське письменство з вузьких меж і з’єднуючи його з творчістю інших народів”. Значний культурологічний рівень студіювання ілюструється масштабністю підходу вченого до оцінки літературних явищ. “Висока літературна ерудиція і вразливий поетичний інстинкт дозволили Филиповичеві оцінювати українську літературу без зайвих ілюзій, але з повним розумінням її цінностей і особливостей, що під його пером так рельєфно виступили в широких рамках світового письменства.
Концепція європеїзму П. Филиповича передбачала безпосереднє сприйняття світового художнього досвіду. У поняття “Європа” він вкладав насамперед естетичний зміст. Європеїзмом диктувалось грунтовне вивчення європейських мов і культур, нова манера художнього мислення, нова якість естетичної свідомості у зв’язку з національною мистецькою традицією, широка літературно-наукова діяльність.
Про участь П. Филиповича у процесі європеїзації української літератури свідчить його творча практика. Європеїзм у буквальному розумінні (текстуальні перегуки, засвоєння інонаціональних образів, європейські ремінісценції тощо) виявився у його поезії не так яскраво, як у творчості М. Зерова чи МРильського. Поет, порівняно з іншими неокласиками, менше вдавався до культурологічних сюжетів, не так активно використовував і канонічні поетичні форми. Європеїзм ліричних творів П. Филиповича вбачаємо у їх внутрішньому зв’язку зі світовою літературою, що проявився в орієнтації на конструктивні начала людського бутгя, досконалість світу, у розробці “вічних” тем, у ствердженні загальнолюдських цінностей.
Засаднича настанова П. Филиповича - осягнення діалектики тяжіння літератур - найповніше і найпослідовніше реалізована в його науковій праці. її пронизує ідея включення української літератури в орбіту світової культури.
П. Филипович, за словами З. Геник-Березовської, у свій час був “одним з небагатьох, хто міг конфронтувати українську літературу з літературою світовою”. У цьому зв’язку видається важливим звернення до маловідомої статті “Переклад Котляревського із Сапфо”. Цей переклад аналізується на широкому літературному тлі. При цьому автором переконливо доведено, що І. Котляревський подав свій варіант відомого в світовій літературі сюжету, створив цілком самостійний індивідуальний твір, а “свою літературну діяльність розвивав у зв’язках з культурними традиціями Європи”.
До своїх наукових студій П. Филипович залучав не тільки багатий матеріал українського та світового письменства, а й літературознавчі праці інонаціональних - переважно російських - учених. Так, рецензія на твори М. Гоголя в українському перекладі М. Садовського засвідчує добру обізнаність П. Филиповича (характерну для нього загалом) із працями російських літературознавців. У ній використано результати наукових дослідів В. Гіпціуса, В. Виноградова, Б. Ейхенбаума. Увага дослідника до російської літературознавчої думки була замовлена не лише суто професійною настановою, а й внутрішньою психологічною потребою спілкуватися із вченими - його днодумцями.
У науково-критичній спадщині П. Филиповича є чимало праць зі світового письменства. Вони різні за характером і жанровою специфікою. Це - синтетичні дослідження монографічного плану (Жизнь и творчество Е.А. Баратынского. - К, 1917), і рецензії (напр., на збірку “Французские лирики XVIII века” / Ред. В. Брюсова // Вестник Европы. - 1915. - Кн. 5. - С. 440-442), і наукові статті локального характеру (Об авторе стихотворения “Какая это сторона” // Университетские Известия. - 1916. - № 11-12). П. Филипович виступав також як автор передмов, редактор і коментатор творів зарубіжних письменників в українських перекладах (напр., вступна стаття до видання Байронового “Каїна” у перекладі Є. Лимченка, 1925).
Чимало праць П. Филиповича і сьогодні не втратили наукової ваги. Це засвідчує, приміром, активне використання вченими монографії про Є. Баратинського. Назвемо для підтвердження кілька сучасних досліджень, в яких вона використовується. Так, відомий російський путкінознавець В. Вацуро, пишучи про стосунки Є. Баратинського й Дельвіга, підкреслює, що останній був тією основною ланкою, що зв’язувала Є. Баратинського з петербурзьким літературним оточенням. При цьому він посилається на названу працю П. Филиповича.
Масштабність підходу до оцінки літературних явищ характеризує вступну статтю до українського видання творів О. Пушкіна, в якій зроблено історико-літературний екскурс в українську перекладацьку традицію, стисло окреслено цілісну картину її розвитку. У цій праці проаналізовано переклади О. Пушкіна, починаючи від перших її інтерпретацій, здійснених Л. Боровиковським, і закінчуючи творами перекладачів - сучасників автора. П.Филипович не оминає художньо слабких перекладів (напр., уривок з поеми “Полтава” в перекладі О. Шпигоцького), звертає увагу і на невисокий рівень перекладу (швидше переспіву) С. Руданського (“Песнь о вещем Олеге”), вбачаючи в ньому “епігонно-пісенне плетиво з чималою домішкою сентименталізму”.
Залучення до наукового обігу тих перекладів, що не мали “потрібної досконалості” і високовартісних інтерпретацій, давало вченому змогу “моделювати” загальний рух розвитку літературного процесу.
П. Филипович наголошував, що О. Пушкін був “творчим побудником” для багатьох українських митців усіх часів. Високо оцінені ним вартісні в художньому відношенні “прекрасні варіації” російського поета, здійснені П. Кулішем. Розглядаючи переклади М. Старицького, автор відзначає його помітну роль у “визволенні українського слова від народно-пісенних штампів”, у пошуках “засобів абстрагованого вислову”, що мало на той час для української літератури незаперечно важливе значення”.
Аналізована передмова, як і інші праці такого характеру, заперечує “хуторянський” характер української літератури. Шляхом ретельного аналізу конкретного матеріалу її автор обгрунтовує продуктивність спілкування з іншими літературами і потребу збереження іманентних рис національної мистецької традиції.
Активна участь П. Филиповича у тогочасному літературному процесі виявилась у виголошенні ним багатьох наукових доповідей. Серед них - чимало присвячено зарубіжним письменникам, а також питанням взаємозв’язку української літератури з європейською. Так, 24 вересня 1922 року на засіданні гуртка любителів книги він прочитав доповідь “Біографія Блока”, в якій навів цінні у науковому відношенні факти про життя і творчість російського поета. В одному з листів до І. Поступальського (російський критик, поет, що свого часу перекладав твори неокласиків) П. Филипович писав, що готує доповідь “Ґете і українська література”, яку має виголосити на урочистому засіданні Академії наук, присвяченому ювілею німецького поета. (Досі не вдалося розшукати самого тексту доповіді - очевидно, неопублікованого чи втраченого). Інтерес ученого до постаті німецького поета засвідчує і його вірш “Гете”.
Зауважимо прикметну особливість літературної практики П. Филиповича - взаємопов’язаність наукових зацікавлень та оригінальної творчості і художніх перекладів. Так, відомі його дослідження про життя і творчість Є. Баратинського. Цей російський автор справив досить помітний вплив на вірші П. Филиповича, що особливо виражений у його буттєвих медитаціях. (“З Баратинського”). Драматична роздвоєність людини, яка домінує у філософських поезіях Є. Бартинського, чітко проступає і у творах українського поета-неокласика. На 20-і роки припадає праця П. Филиповича і над перекладами з Є. Баратинського.
У 1927 році з’явилося українське видання творів О. Пушкіна за редакцією П. Филиповича. Тут же його грунтовна стаття “Пушкін в українській літературі”. 1930 року вийшло друком друге, доповнене видання цієї книги. П. Филипович виступив тут як редактор, автор вступної статті й приміток, а також і як перекладач - в його інтерпретаціях у збірці вміщено п’ять поезій (“Село”, “Анчар”, “Муза”, “Осінь”, “Знов я відвідав”). Вплив О. Пушкіна на поетичну творчість П. Филиповича відзначав С. Єфремов, вважаючи, що український поет пройшов “хорошу школу пушкінської поезії”.
У П. Филиповича є вірш “Він тікав, і дививсь, і знову”, який можна вважати оригінальною інтерпретацією балади “Ленора” Г.-А. Бюргера. Відома також його праця “Відгуки Бюргерової “Ленори” в українській літературі”. Тут розглядаються питання засвоєний українськими поетами сюжетної схеми твору німецького автора. У цьому ряду - “Ївга” П. Білецького-Носенка, “Маруся” Л.Боровиковського, “Наталя” М. Костомарова, “Безнадія” С. Руданського, “Мертвець” Ю. Федьковича. Дослідника цікавить передовсім проблема спорідненості українських версій названого сюжету з використаним у “Ленорі”. Основну увагу приділено питанням стилю, ритміки, а також основних джерел вітчизняних інтерпретацій Бюргера. П. Филипович проводить інонаціональні аналогії, важливі для з’ясування контексту українських версій “Ленори” (М. Каренін, В. Жуковський та ін.). Загальний висновок підтверджує основну ідею вченого, яку він послідовно й доказово проводив у наукових студіях: “В цілому ж усі розглянуті переклади й переробки, так 50-60-ті, як і 20-ті, подають цікаву сторінку в історії впливів західноєвропейської поезії на українську”.
1925 року разом із М. Зеровим та М. Рильським, П. Филипович видав книгу поезій В. Брюсова (тут було вміщено і 13 його прекладів). Відгукнувся він і на зредаговану В. Брюсовнм збірку французької лірики XVIII століття (Вестник Европы. - 1915. - Кн.5), що засвідчує його інтерес як до російського поета, так і до французької літератури. Зазначимо принагідно (це окрема тема) про сталий інтерес П. Филиповича-перекладача й науковця до французького письменства. Відомі його переклади з Беранже (“Смерть диявола”, “Віщування Нострадама”, “Потоп”, “Навуходоносор”), Барб’є (“Здобич”), Бодлера (“Авель і Каїн”), Верлена (“Місячне сяйво”, “Офорт”, “Улюблена мрія”) і наукові студії над художніми осягненнями французьких класиків (Стендаль, Мопассан, Беранже).
П. Филипович намагався сприяти розвоєві українського художнього слова та його входженню в європейський літературний контекст і своїми працями про вітчизняних класиків. Вузькою спеціалізацією вченого була творчість Т. Шевченка і його епоха, що їх він розглядав у контексті тогочасної європейської літератури. На підставі грунтовного вивчення поезії Т. Шевченка, його прози, епістолярію він переконливо довів належність українського поета до європейської культури, його дійсне представництво в ній, причетність до її надбань. У більшості шевченкознавчих праць (“Шевченко і романтизм”, “Європейські письменники в Шевченковій лектурі”, “Поет огненного слова”, “Шевченко і Гребінка”, “Шевченко і декабристи” та ін.) творчість поета трактується у зв’язках з європейським духовним світом всупереч офіційному шевченкознавству, що відстоювало впродовж десятиліть вигідний для своєї ідеології погляд на Т. Шевченка як на “мужицького” поета, неосвіченого “талановитого самоука”. Тривалий час це стояло на заваді об’єктивному визначенню місця поетового художнього слова в європейському літературному контексті. Разом із П. Руліним, Б. Варнеке, В. Петровим, П. Филипович “немало зробив як історик літератури для спростування міфу про простонародність, наївність Кобзаря”.
У такий спосіб П. Филипович розглядає питання про поетичний стиль Т. Шевченка. Особливий інтерес становить його праця “Шевченко і романтизм”, усе ще докладно не вивчена. Вона важлива з огляду на те, що пореволюційне літературознавство намагалося довести, ніби романтизм був лише “епізодичним” явищем у Т. Шевченка і лише “на ранньому етапі його творчості” (М. Наєнко). П. Филипович стверджує, що романтизм був основою сталю поета, який упродовж усієї своєї творчості послуговувався суто романтичними композиційними прийомами. Автор статті розглядає не лише ранні, а й пізніші, так звані побутові твори (“Відьма”, “Марина”), підкреслює, що реальне життя зображено поетом у “криваво-ефектових тонах”, тобто в романтичному дусі. У статті названо важливі характеристики “винаходів” романтизму в галузі поетики Т. Шевченка (внутрішні рими, асонанси тощо).
Значне місце у розвідці посідає питання “Шевченко і Байрон”, яке до П. Филиповича фактично не ставилося в українському літературознавстві. Окремі дослідники лише побіжно торкалися цієї проблеми. Про можливі запозичення й джерела деяких мотивів поезії Т. Шевченка українські вчені писали й дискутували чимало. На цьому спинялись М. Дашкевич, О. Третяк, І. Франко, О. Колесса, пізніше - Л. Білецький, П. Зайцев та ін. Про зв’язок Т. Шевченка з інонаціональними літературами говорилося переважно у плані польських чи російських впливів і запозичень. Помітною спробою розглянути творчість Т. Шевченка у світовому контексті була стаття О. Білецького “Шевченко і світова література” (1939), у якій автор подав чимало цікавих паралелей (Шевченко - Овідій). Пізніше цю проблему докладно проаналізував еміграційний учений К.Х. Бойко-Блохін (ст. “Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури”).
П. Филипович убачав у романтизмі українського поета своєрідний етап поетичного розвитку тогочасної “байронічної продукції”. На його думку, байронічна традиція (“універсальний песимізм”, “світова туга”), що досягла в європейській літературі свого апогею у 30-х роках XIX століття, безпосередньо вплинула на російські поеми Т. Шевченка (“Слепая”, “Тризна”). Байронічний культ титанічної індивідуальності - сильної, але розчарованої ворожою довколишньою дійсністю, був Т. Шевченкові абсолютно чужий. Його романтизм виключав також характерну для європейської літератури “містику” та “метафізику”. П. Филипович не зводив свої наукові досліди до вишукування європейських впливів на Т. Шевченка. Його цікавив органічний зв’язок українського поета з художніми досягненнями інших літератур. Тож, на його думку, найхарактерніші композиційні прийоми Байрона, психологічний зміст його творів (ліричні драматичні монологи, “безліч питань, вигуків, повторів”), високий емоційний стиль, “ефектні пози”, мелодраматичні сцени, виразні контрасти властиві і Шевченкові-романгикові.
Не все у статті П. Филиповича сприймається беззастережно, надто коли йдеться про сьогоднішнього читача-фахівця. Окремі положення видаються принаймні дискусійними (скажімо, неузгодженість тези про суто романтичні мотиви у творчості Т. Шевченка з твердженням про “соціальний” ліризм поета в “обманюванні явищ кріпацької доби”, тобто, про виразні риси реалістичної манери). Заслуга П. Филиповича у тому, що він накреслив широку програму дослідження романтичного стилю Т. Шевченка в контексті світової літератури, залучаючи до аналізу всю творчість поета (російські повісті, листи, “Щоденник”).
П. Филипович показував Т. Шевченка, як того заслуговував поет, митцем великого культурного діапазону, спростовуючи легенду про його “мужицькість”. Сьогодні написано чимало про високий рівень освіченості поета, його літературну обізнаність, незаперечний зв’язок зі світовою культурою та філософсько-естетичною думкою. Останнім часом посилилась увага до питань “європеїзму” українського класика. Створено фундаментальні культурологічні праці, у яких Т. Шевченко розглядається в світовому контексті. Успіхи в розробці цього питання у 20-х роках пов’язані з іменем П. Филиповича. Істотне значення мала на той час стаття “Європейські письменники в Шевчеиковій лектурі”, яка донедавна не розглядалася українськими літературознавцями (відповідно - замовчувалися заслуга П Филиповича-дослідника). П. Филипович аргументовано доводив “великість” Т. Шевченка, “вписував” його у європейську культуру. У статті до наукового вжитку введено нові спостереження й міркування про взаємини українського поета з іноземною літературою та естетичною думкою. Розширення джерельної основи за рахунок епістолярію, прози, “Щоденника” дають підстави оцінювати статтю як новаторський крок у студіюванні творчості Т. Шевченка. Автор встановив широке коло європейських письменників, філософів, велику кількість художніх творів, знаних поетом. У цьому ряду видатні представники світової культури, починаючи від античної класики, і закінчуючи найновішими часами (Овідій, Вергілій, Данте, Шекспір, Вольтер, Юнг, Вальтер Скотт, Гете, Шіллер, Берне, Фультоне, Беранже та ін ). Навіть список імен, далеко повніший за П. Филиповичем, засвідчує велику літературну обізнаність Т. Шевченка.
П. Филипович не просто “реєструє” Шевченкові інонаціональні зацікавлення; він подає коментар (де ширший, де стислий) до встановлених ним фактів. Аналізована стаття переконує, що Т. Шевченко добре орієнтувався в поточному літературному житті Європи, кваліфіковано оцінював здобутки світової літератури (“Берне - великий германський поет”, “мудрець”). Критичні відгуки про Шатобріана (його твори в одному з листів до графині Толстої названо “замогильними записками”), романістів Дюма та Ежена Сю (в романах останнього він убачав “скороминущі ефекти”) свідчать, на думку дослідника, що в своїх оцінках творів зарубіжних авторів український поет був “на рівні вимог” тогочасної професійної критики. Характеризуючи лекіуру Т. Шевченка з обсягу західноєвропейського письменства, П. Филипович наводить також конкретні поезії, в яких наявні ремінісценції інонаціональних творів (наприклад, вірш “Іржавець”, у якому українська дійсність порівнюється з пекельними муками, що їх описав Данте у “Божественній комедії”).
П. Филипович підкреслював необхідність дослідити інтерес Т. Шевченка і до європейського малярства, архітектури, музики, політичної думки, що частково вдалося зробити його сучасиикам- шевченкознавцям (“Шевченко та Рембрандг” М. Новипького; “Етюди шевченкознавства” О. Дорошкевича”).
Крім постаті Т. Шевченка, у колі наукових інтересів П. Филиповича знаходилась творчість інших українських класиків. Досліджуючи літературу початку XX століття, він один з небагатьох заговорив про нові її спрямування, розглядаючи їх як закономірні й органічні складові європейської модерної літератури. Так, аналізуючи новелу “Цвіт яблуні” М. Коцюбинського, дослідник уводить її в загальноєвропейську мистецьку традицію (“Чайка” А. Лехова, “Творчість” Е. Золя, “Жюльєтта Фавстен” братів Гонкурів).
У статтях про О. Кобилянську П. Филипович з’ясовує особливості творчості письменниці, розглядає питання про її лектуру та “ніцшеанство”. Йдучи слідом за Б. Якубським, він відзначає антисоціальний настрій О. Кобилянської, зосереджується на типологічних зіставленнях творів письменниці з європейською модерною літературою та філософією. Про це писав у рецензії на статті П. Филиповича М. Марковський. У ній, зокрема, йшлося, що П. Филипович вирізняє в творах О. Кобилянської “модерні теми - вславлення краси та музики, аристократичного самовдосконалення”.
Коментуючи І. Франка, П. Филипович подає низку цікавих спостережень і нових порівнянь. Так, наприклад, аналізуючи вірш “Вічний революціонер”, він проводить паралель між поезією українського автора з аналогічним твором Ю. Словацького. “Від’їзд Гуцула” порівнюється з відповідною поезією Воробкевича. Такі аналогії дали змогу дослідникові з’ясувати специфіку художньої манери І. Франка (“новий декламативний стиль”, витримана строфіка, насамперед, сонет тощо). П. Филипович не обмежується побіжними нотатками й порівняннями, а студіює лірику І. Франка на основі достатньо репрезентативного художнього матеріалу. Йому імпонує “європеїзм” поета (“книжність і запозиченість матеріалу з різних чужоземних джерел”).
У статтях про Лесю Українку (“Леся Українка”, “Образ Прометея в творах Лесі Українки”, “Одно слово”, “Генеза драматичної поеми Лесі Українки “У пущі”) звергається увага на зв’язок естетики поетеси з неоромантичною стихією в іноземних літературах.
Досліджуючи інонаціональні аналогії до явищ і тенденцій українського художнього процесу, П. Филипович таким чином трактував українську літературу як “рівнорядну” з літературами європейськими.
Наукові розвідки, рецензії учений друкував і поза межами України. Так, у бельгійському журналі була надрукована його стаття “Українська модерна література”, яка популяризувала українське художнє слово у світі.
П. Филипович, разом з іншими неокласиками, розглядав вітчизняну літературу як повновартісну європейську, “прагнучи всіляко сприяти її розвоєві на цьому терені”. Тож його інтерес до зарубіжних літератур, послідовно реалізований у літературно-художній, перекладацькій та науковій праці, був продиктований засадничим поглядом на українську літературу як органічну складову європейської культури. Вся літературно-наукова діяльність П. Филиповича позначена ідеєю діалекіики взаємного тяжіння літератур, розумінням реальної необхідності розширити межі українського письменства. “Очистити Авгієві стайні української літератури” (О. Бургардг), збагачення естетичного начала мистецького слова, що було можливим, на його думку, лише за умови повсякденного бачення національного письменства в загальноєвропейському контексті.
Л-ра: Перспективи. – 1998. – № 3-4. – С. 55-61.
Твори
Критика
