Осінні мотиви в поезії Юрія Клена
Віта Сарапин
Сьогодні, коли цілісність і єдність письменства «материкової» України й діаспори не викликає сумнівів, художня спадщина письменника потребує як ґрунтовного наукового вивчення, так і ознайомлення з нею широкого читацького загалу.
Народився Юрій Клен (справжні ім’я і прізвище Освальд Бургардт) 4 жовтня 1891 року в с. Сербінівці на Поділлі (нині Старокостянтинівський район Хмельницької області). Закінчив першу Київську (Олександрівську) гімназію і вступив на історико-філологічний факультет університету Св. Володимира. У період першої світової війни О. Бургардта як німецького підданого було вислано в Мар’їну Гору Архангельської губернії. Повернувшись 1918 року до Києва, він закінчив навчання в університеті, вступив до аспірантури, був на викладацькій роботі.
У 20-ті роки, позначені інтенсивними мистецькими пошуками, О. Бургардт належав до групи київських неокласиків. У час національно-культурного відродження він поділяв естетичні настанови М. Зерова, однак був більш відомий своїми перекладами та науковими розвідками.
1931 року митець реемігрував до Німеччини, а невдовзі у львівському журналі «Вісник» з'явилися його сонети, підписані псевдонімом Юрій Клен.
Будучи чутливим до провідних течій у літературі, О. Бургардт синтезував у творчій практиці традиції неокласицизму й романтичного волюнтаризму «празької школи».
В еміграції відбулася жанрово-стильова еволюція письменника — від поезій збірки «Каравели» (1944), витриманих у «високому» неокласичному стилі, до історіософських поем. Поруч із розкриттям специфічно української проблематики, втіленої у художньому поєднанні фольклорних та книжних мотивів, образів і символів («Україна», «Жанна д'Арк»), Юрій Клен створив поему «Прокляті роки» (1937), у якій одним із перших у нашій літературі розкрив трагедію голодомору і масових репресій.
Центральне місце в доробку письменника посідає незакінчена поема-епопея «Попіл імперій» (1943-1947) — широкомасштабне історико-мистецьке полотно, з якого постає доля України в контексті доби.
1946 року Юрій Клен приємно здивував шанувальників своєї поезії зверненням до малих прозових форм: в емігрантських часописах були опубліковані чотири новели, низка автобіографічних нарисів та есе «Спогади про неокласиків». Разом з Л. Мосендзом він здійснив літературну містифікацію — надрукував пародійну збірку «Дияболічні параболи» Порфирія Горотака.
Помер письменник у Авгсбурзі 30 жовтня 1947 року.
Тарнавський у статті про Юрія Клена назвав його чи не єдиним між нашими поетами, що «близько розуміє і глибоко відчуває красу зими». Справді, у нього була можливість побачити зиму, так би мовити, у первозданному її вигляді — на засланні в Архангельській губернії 1914-1918 рр. От він і став «чи не єдиним». Бо ж чимало українських митців попадали у північні сніги, але поверталися одиниці. Та й умови вигнання були такими, що коли не сприяли, то не надто й заважали самопізнанню й творчому вдосконаленню «вродженого поета» (Є. Маланюк).
Уже в ранній поезії, писаній російською мовою, вияскравлюється натурфілософська концепція Юрія Клена. Так, його ліричний герой сприймає «пирных красок литургию» північної природи, переймається світлою «печалью листопада». Митець створює образ романтика і самотнього мрійника, душа якого,
неведомым влекома, живет предчувствием весны.
Багато віршів було викрадено разом із речами, коли О. Бургардт повертався із заслання, тому поет намагався відтворити російськомовну лірику 1914-1921 років по пам’яті. Єдиний зошит з поезіями цього періоду зберігається нині у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України. Збірка побудована за ідейно-тематичним принципом. В основу її покладено саморух духовного життя ліричного героя: медитації на лоні природи («Природа», «Север»); роздуми на культурологічні теми («Сонеты»); осмислення феномена пристрасті («Страсть»); оспівування кохання («Любовь»).
У ранніх віршах Ю. Клена відчутний вплив російського символізму. Поруч з цим подибуємо поезії, перейняті безпосередністю авторського почуття і «позначені яскравими образними знахідками». Приміром, у його ліриці з’являється образ осені-жінки, що «в ожерелье из лесной брусники» проходить землею, розсипавши «желтых листьев упавшую вяль».
Однак дихтомічний образ осені — осінь природи та осінь людини — сформувався в Юрія Клена значно пізніше.
Якщо рання лірика Ю. Клена являла собою переважно пейзажні вірші, то осінні цикли 1929-1937 років, на думку В. Міяковського, «мають яскраву філософську спрямованість» і, безумовно, відповідають композиційній та естетичній завершеності розділу «Серед озер ясних» збірки «Каравели».
Образ озера є яскравою ілюстрацією світоглядних і мистецьких настанов поета. Це ідеал гармонії у природі, що переноситься і на людське буття. Однак у Юрія Клена зовсім інший підхід, ніж у його колег, у яких теж натрапляємо на цей образ. Наприклад, Михайло Орест, один послідовник неокласицизму в літературі украінської діаспори, писав:
Я озеро благосне снитиму
І в ньому довіку любитиму
Подобу омріяних днів, —
тобто поет обирав споглядально-рефлексивну позицію.
Натомість ліричний герой Юрія Клена зливається з цими просторами, метаморфізується в озеро:
В мені спочила височінь,
Я сонним озером синію.
У розділі «Серед озер ясних» збірки «Каравели» поет створює архетипічну модель, близьку до символічного прообразу води у М. Рильського («О водо! О щастя земне!»). Щоправда, в М. Рильського семантичне поле, яке включає в себе поняття води, значно ширше: це волога, озеро, струмок, море, дощ, гроза, ріка та ін.». Озеро у Юрія Клена символізує насамперед гармонійний, природний зв'язок людини з космосом.
Як зауважував Л. Новиченко, «одна з важливих життєвих (і сакральних) функцій води — очищення і покликання завдяки цьому до нового чи оновленого життя». Юрій Клен, поет християнського гуманізму, далекий від оспівування обряду хрещення чи ритуалів язичництва, безпосередньо пов’язаних з водою. Феномен озера у другому розділі «Каравел» викристалізовує певні первні ліричного героя: пантеїзм, здатність сприймати красу, прагнення до самозаглиблення і осязання власної суті.
Смислове розширення поняття ясності притаманне більшості неокласиків. Пригадаймо хрестоматійний уже сонет М. Зерова: «Ясна, дзвінка закінченість сонета» «Класики»). Для Юрія Клена поняття ясності втілює пошуки мудрої глибини законів Всесвіту, зосереджує в собі прозорість, освітленість, одухотворення природи і злитої з нею особистості ліричного героя.
Образ київських гір як уособлення природної й рукотворної краси, духовного осердя, державотворчого (навіть месіанського) начала для українства наявний у всій творчості Юрія Клена. Але якщо у «Попелі імперій» маємо духовно-політичну антитезу «Китаїв — Петербург», то у другому розділі «Каравел» — суто філософське підгрунтя».
Художнім рефлексіям поета, на думку М. Ореста, сприяла близькість до Голосієва й «окучерявленого Китаєва, де був свого часу гостем Сковорода». Отож роздуми про «тінь неутомиму Сковороди» (М. Рильський) надихнули митця на створення «Осінніх рядків». І хоч у жодному з циклів, навіть пізніших, ім’я мандрівного філософа не згадується, вплив його на світогляд і поетику Юрія Клена безперечний. Цю думку потверджує і те, що осіннім циклам у розділі «Серед озер ясних» передує вірш «Сковорода» — перший сонет Клена-неокласика, який із захопленням сприйняв М. Зеров.
Сонет є програмним, оскільки інтерпретує філософську концепцію ліричного героя, вибудувану за законами естетики київського неокласицизму. Уявна подорож героя «Каравел» спочатку у просторі й часі («У слід конкістадорам»), а потім виявлення ним особистої духовної суті, самоосягнення і самовдосконалення здійснюються у плеканні «власного світу», близького світові природи. Архетипічні образи — символи води, землі, неба — проектуються на людське життя. Духовний світ ліричного героя формується на «прекрасному шляху самоти» серед «чистих вод», сонць і зір. Юрій Клен підкреслює творчий характер духовного зростання особистості.
...Вітер, і простори, і ліс, і лан, і небо неозоре, —
цілісний комплекс, природний світ, який осягає ліричний герой збірки. Отож «із хаосу душі створити світ» — означає виявити космічну гармонію і власне земне призначення.
«Стикання з божественною просторінню» (М. Орест) природи — духовний орієнтир ліричного героя збірки «Каравели».
Натурфілософія Григорія Сковороди, на думку Ю. Коваліва, була чи не найближчою для неокласиків, що сповідували у мистецтві й житті «зрівноваженість і кларизм». А що «ясність, простоту і чистоту» саме в осінній природі віднаходить не тільки ліричний герой Юрія Клена, свідчать поетичні зразки його колег.
Для прикладу візьмемо хоча б сонет М. Рильського «Запахла осінь в’ялим тютюном» із збірки «Крізь бурю й сніг» (1925):
Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!
Учися чистоти і простотиі
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.
Поруч із рецепцією сковородинівських мотивів, певно, йдеться і про «вежу зі слонової кістки», що її уявно збудували собі модерністи. Одне слово, сонет М. Рильського належить до творів, які Р. Барт назвав би «відкритими» для інтерпретації.
Цикл «Осінні рядки» Юрія Клена складається з п’яти поезій-медитацій. Це філософська лірика про циклічність у природі й лінійність у житті людському, чим вона посутньо відрізняється від «осінньої» тематики поезії М. Рильського, зокрема періоду «третього цвітіння», де простежується «ностальгічне видіння вересневої пори молодих літ» митця, «виспіване» пейзажем символічне означення власної життєвої осені, і навіяний усім цим елегійний смуток... і лагідна примиреність із нездоланним законом буття».
Певно, це пояснюється віковою різницею на час написання творів: Рильському було за шістдесят, Кленові — близько сорока. Отож ліричний герой Юрія Клена сприймає осінь як пору духовної зрілості. Власне, це для нього ще й не осінь, а переддень її, бо ж хоч вітер і нагадує про «розвіяні літа», ліричний герой зізнається:
Не знаю, як прослався й де
Той шлях скорботний і веселий,
Яким нас осінь поведе
У затишну свою оселю.
Ліричному героєві «Каравел» поки що тільки уявляється майбутня осінь життя, аналогічна цій порі в природі: така ж щедра, багата на плоди (життєві здобутки), прозора і ясна. Осінь не виступає антитезою «жазі весняній», вона — ще один вияв неподільності всесвіту, складова великого кругообігу в природі:
Рясніє овочами сад,
І ти уславиш щастя миті,
І не захочеться назад
До дальніх весен і блакиті,
Коли, солодким соком грон
Упоєний у тиші мирній,
Поринеш ти в осінній сон,
Як поле, ліс і сад вечірній.
Циклічний характер природних процесів Юрій Клен проектує на людське життя. Подеколи осінь (в переносному значенні) для нього — не вік, а стан душі, психологічна настроєність. Людина, як і природа, може не один раз пережити весну з обов’язковими для цієї пори коханням, мріями, надіями і т.ін.
Природа тиха і смутна,
Але в усьому обітниця:
«О, буде ще така весна,
Яка тобі й не сниться!»
Коло природне дотикається, а інколи й збігається у Юрія Клена з «колом життьовим». Так називається цикл, навіяний, як згадувала сестра поета Жозефіна Бургардт, спогадами дитинства, а саме — картиною, що висіла у спальні. На ній були символічно зображені всі етапи життя людини. Отож це «огляд людського життя, від колиски починаючи і передоднем смерті кінчаючи» (П. Филипович). У вінку сонетів «Коло життьове» пори року асоціюються з періодами життя людини.
Натурфілософська проблематика циклу «Осінні рядки» втілена у майстерній неокласичній формі. Простота вислову, яскравість і пластичність поетичного малюнка, внутрішня рівновага і спокій — такі прикметні риси стилю Ю. Клена у цих поезіях.
Пейзажна замальовка «Осінь» (1933) позначена впливом символізму. Іван Фізер у передмові до першого тому «Координат» зауважив, що особливістю цієї Кленової поезії є «поетична трансформація», тобто у кожному з п’яти її катренів подається окремий метафоричний образ (вересень, вечір, ясен, «розхристана й простоволоса» береза), який у сумі з іншими повинен створити ілюзію осені.
Слід додати, що музичність осінньої замальовки досягається з допомогою алітерації:
Веселий вересень у лісі Повісив ліхтарі,
І сонце на злотистім списі Гойдається вгорі.
Іван Фізер порівнює цю поезію з віршем Віри Вовк «Балада про дівчину, що була осінь», наголошуючи на мозаїчності композиційної будови та образів етюду Юрія Клена. На нашу думку, такий зіставно-протиставний аналіз недоцільний, оскільки обсервовані твори мають різну жанрову природу (пейзаж і балада) і протилежну образну систему. Певно, для порівняння треба брати типологічно близькі речі.
Образ загадкової баладної дівчини з вірша В. Вовк перегукується з антропоморфізованим образом циклу Юрія Клена «Крізь праосінь». Поет простежує еволюцію, «дорослішання» осені:
Осінь, дівчину маленьку,
Я гойдаю на колінах...
Далі вона розквітає, як жінка, набирається снаги. Це вже прекрасна дама, за словами Н. Геркен-Русової, «триполійська принцеса», до якої «стремлять... думки й чуття» поета, «це мрія, за якою тужить, його творчість, яку шукає, його натхнення». Тепер поблажливий доторк до осені — принцеси, як до малої дівчинки, неможливий. Юрій Клен оспівує її у стилі середньовічних трубадурів:
Як їй любов свою освідчу?
В одежах золота і сна
Вона простує крізь сторіччя,
Така незмінна і ясна.
Кленова «прекрасна дама» помітно відрізняється від по-рубенсівськи опуклих образів вдови-осені у поезії О. Стефановича («Осіннє») чи матері-осені з «Трьох ідилій» М. Рильського. Вона наче примандрувала із сонетів Жофруа Рюделя, як «царівна дальня і безкрая».
Можна припустити, що цикл «Крізь праосінь», створений влітку 1937 року, був навіяний александрійським віршем М. Зерова. Виразно відчутний настроєвий перегук у поезії двох неокласиків: ностальгійний спогад про ранню осінь.
Ти давно праосінь нагадуєш мені,
Широколанний степ, бліді свічада ставу,
Береговий грабів грезет і златоглави,
Повітря з синього і золотого скла
І благодатний дар осіннього тепла, —
така комплексна модель осінньої довершеності М. Зерова, котру переосмислює й образно розширює у своїх поезіях Ю. Клен.
Оскільки цикл «Крізь праосінь» має цілісний монотематичний характер, його можна назвати ліричною поемою. Її сюжетна лінія на перший погляд не помітна, але вона є: у центрі художньої обсервації митця постають моменти духовного буття ліричного героя, підвладного «осінній тузі». Однак це не стільки туга за щастям молодості, що, «не вдержане, крізь негусті мережі, Воно в безвість потекло», скільки прагнення благословенного («благосного») спокою. Разом з тим спокій цей — не рідний брат втоми, безнадії і приреченості, як у «Ранній осені» Є. Плужника, а мудра примиреність із незмінними законами життя, відчуття повного злиття з довкіллям:
До дна допито радощі і горе.
Життя красу явило знов очам.
І день спадає стиглим овочем
В мої обійми, знесені в простори.
Осінні цикли Юрія Клена посідають чільне місце у поетичному календаріумі нашої літератури.
Л-ра: Дивослово. – 1998. – № 9. – С. 8-10.
Твори
Критика
