«…Але найбільша з них – любов»
І. Яремчук
У магічному колі Мольфарового слова
Час як онтологічна категорія визначає буття людини у безконечному просторі Всесвіту, залишаючись і однією з фундаментальних координат космосу художнього, авторського; це величина, якою числимо відстань від життя белетриста до життя його персонажів, у такий спосіб уточнюючи, звісно, зі значною мірою умовності, основні «русла» художньої прози: історична, сучасна.
Саме слово Романа Іваничука може втягнути читача у коло «магії старого пергаменту» (Р. Федорів), підняти його до «високих вимірів духовності» (Р. Кудлик), що зупиняє мить, наближаючи в такий спосіб до істини.
Стала ознака будь-якого епічного твору - часова відстороненість автора від описуваних подій. Однак лише сила його таланту, «енергія слова» (М. Ільницький) здатна змінювати плин часу: згущувати, концентруючи глибину «віків потомних» (Леся Українка) у гострій метафорі, зміщувати, змішувати часові шари, аби у вирі епох викристалізувати ідею - філософську, історіософську, національну. «Атак воно є: для митця, - читаємо в повісті «Смерть Юди» художніх іпостасей, в образі Осташка з «Черленого вина», визначає прикмети слова, наділеного силою: «Та ніхто не знає того, що легка трость стає тяжчою від залізного келепа, коли виписуєш на папері слово, яке повинно жити ще й тоді, коли на місці калюж крові зарясніють кетягами кущі калини, а поламані вістря списів переміняються у червоний пісок. Зброярі нагострюють мечі і сушать порох у баштах, я ж розстеляю думки свої, з яких хочу викувати правдиве слово».
Критика відзначає «гаряче й інтонаційно багате дихання прози» Р. Іваничука, «задушевність, дзвінку й прозору «криштальність» стилю, елегантність вислову, сконцентрованість, що таїть, наче айсберг, вагомий підтекст, пристрасність, публіцистичність, виводячи і досвід певного синтетизму мислення, втіленого у «символізм» тексту, зі специфіки особистості самого автора: «Певно, не один із нас, услухаючись у його майже юнацьки енергійний голос, задивляючись на смагляве мефістофельське обличчя і сиве кипіння непокірної гриви, ловив себе на такій думці: «Наскільки ж біднішими були б ми без Іваничука!.. Такі люди ніби оточені полем світлоносної енергії й філософської іронії. Енергія та проливається на нас і дає животворний заряд для роботи душі». У книжці Р. Федоріва, названій по-характерницьки «Танець Чугайстра» (Львів, 1984), чимало місця відведено Р. Іваничукові-химернику, Іваничукові-мольфару - назвемо так ту «ціху» його індивідуальності. Сам письменник розповідав, що має щось чаклунське у собі, адже вміє відвертати дощ у Карпатах для своїх онуків, коли ходить із ними в гори.
І слово крізь призму неординарної особистості стало своєрідним віртуальним продовженням того химерного гірського гуцульського краю, з якого до Львова, в українську літературу, з високих полонин зійшов Роман, син учителя Івана Іваничука, - із села Трач Косівського району Івано-Франківської області, де народився 27 травня 1929 р.
1948-1957 рр. - навчання у Львівському державному університеті ім. І. Франка з чотирирічною перервою - був посланий «на перевиховання» в ряди Радянської Армії... в азербайджанському місті Гянджі (Кіровабаді) у зв’язку зі студентською чисткою з приводу вбивства Я. Галана, де «тяжко тужив за втраченими літами». Однак, як згадує письменник, саме там «...уник вимушеного вихваляння тирана всіх часів і народів, до того ж знайомство з азербайджанським краєм пригодилося мені в роботі над романом «Четвертий вимір», за який я отримав Державну премію УРСР імені Т.Г. Шевченка».
Цього періоду стосуються і перші проби пера, добре проаналізовані, як і наступні твори, з погляду жанру й стилю у працях українських літературознавців: М. Слабошпицького, С. Андрусів, Л. Міщенко, І. Дзюби, І. Денисюка, В. Дончика, М. Жулинського, М. Ільницького, М. Косіва, Т. Салиги, А. Шевченка та ін. 1958 р. - вихід першої збірки новел «Прут несе кригу», згодом - «Не рубайте ясенів» (1961), «Під склепінням храму» (1961), «Тополина заметіль» (1965), «Дім на горі» (1969), «Сиві ночі» (1975), трилогії «Край битого шляху», повістей «Місто» (1977), «Сьоме небо» (1985).
З кінця 1960-х рр. Р. Іваничук працює в царині історичної белетристики, вважаючи, що «українська історична романістика стала сьогодні однією з найширших магістралей, якою доходять до читача скарби національної духовної спадщини», а «в час посухи на наукову історіографію потрібен мислячий історичний роман, який не обманював би завжди віруючого читача».
У доробку автора є близько десяти історичних романів, якими він «намагався заповнити білі плями в нашій історії», серед них: «Мальви» («Яничари», 1968, 1992), «Журавлиний крик» (1968, опубл. 1988), «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулиці Руської» (1979, премія ім. А. Головка), «Вода з каменю» (1982), «Четвертий вимір» (1984, Державна премія ім. Т.Г. Шевченка), «Шрами на скалі» (1987), «Орда» (1989, опубл. окремим виданням 1992), «Бо війна війною» (1989), що творять «один цикл, один великий роман про рідну історію», об’єднані не лише самим «матеріалом, історією, спільними подіями й героями, наскрізними образами-символами, а й наскрізними ідеями», де ідея любові до рідного народу й землі - визначальна, об’єднані також і складною часово-просторовою організацією кожного твору у цьому особливості поетики історичної прози Р. Іваничука.
Автобіографічний твір «Благослови, душе моя, Господа» став містком для Іваничука до власне філософської художньої прози, закономірної в його творчому доробку, оскільки вся історична романістика письменника позначена потужними філософськими узагальненнями.
1997 р. вийшов у світ триптих повістей «Смерть Юди», над яким автор працював з 1992 по 1996 рр., що своєю жанрово-стильовою будовою споріднений з його історичними творами, проблемним спрямуванням продовжує панорамний цикл про духовне буття української людини, своєрідно узагальнює попередній досвід. Перша частина триптиха «Євангеліє від Томи» осмислює категорію сумніву в контексті етичного пульсування людської одиниці чи сукупності людей, що творять суспільство, людство.
Її герой Тома Невірний, Христовий апостол, проходить крізь кола випробувань - і сумнівається в усьому - в Божественній еманації, усіх земних її виявах. Лише в останньому двобої з Азазелем, демоном пустелі, Тома, протятий стрілами «за кару, що хотів залишитися на самоті з собою, а всюди потрібен був для сповнення добровільно взятих на себе повинностей», на межі життя і смерті, в останню мить - зрозумів... «що єдина на світі істина, яка не підлягає сумніву, - то смерть».
Межове одкровення Томи відкрило йому холодне обличчя Христа: «Та раптом стих регіт Сатани: життя цвіло білою чашею лотоса на мертвоводді, чаша розкрилася до неба, звідки проглянув на землю лик Христа - холодний, мов Закон». Однак емоційного катарсису ще немає. Є теза: «Мовив Ісус до Томи: - Ти єдиний з Моїх апостолів мужньо витерпів тортури мислі й за те ще сьогодні будеш зі Мною в раю».
Друга ж книга - «Ренегат» - студіює феномен зради, народженої з тотального сумніву, безвір’я, страху, яка спустошила душу Ренегата: «...залишився сам на сам зі своїм «я», та було воно порожнє, мов бузинова дудка, з якої не видобудеш сопілкового звуку, хіба лише глухе гудіння...». Зіткнення персонажа (його актуальний час - це байрам 1826 р. під час правління Махмуда II) з Сократом, Еврипідом викристалізовують складові проблеми. Не осяяло очищення Ренегата - «думка про покаяння перед народом, перед матір’ю... була ця мрія - як виноград Тантапа - недосяжна, бо мав Тантал гріх великий: бенкетував із богами на Олімпі й, забувши хто він є, поставив себе врівень із власть імущими, - тож скинув Зевс Тантала в аїд - щоб знав своє місце...».
На тюремній долівці, де Ренегат марно дошукувався тайнопису предків, «побачив виписане блідими літерами слово «Смерть». «...Боже правосуддя було сильніше за мою жалісливість. Ренегат провів по горлі лезом ятагана». Закономірне перетворення ницої душі у ніщо через самогубство, роковане Провидінням, - фінальний акорд другої частини триптиха - є антитезою до розділу першого, де герой лише побачив храм, бо Ренегат його навіки втратив.
Третя частина триптиха під такою ж назвою «Смерть Юди» синтезує у собі попередні проблемно-етичні первні, водночас розставляє крапки над «і» з інших творів письменника. По-перше, Іваничук уже вкотре повертається у своєму творі до міста, яке за стільки років по-справжньому стало Іваничуковим, - йдеться про Львів.
На одній із п’ятницевих зустрічей в Етнографічному музеї, що їх у рамках культурологічного проекту «Третє тисячоліття» веде В. Неборак, Р. Іваничук сказав, що найбільше з усіх своїх творів любить «Манускрипт з вулиці Руської», оскільки з ним відчув себе «справжнім львов’яком». Ще до «Манускрипту...» письменник створив своє місто - як «ідею речі» (за Платоном), глобальний символ, архетип. Це повість «Місто», де, ймовірно, окрім урбаністичного проблемно-стильового спектра, інтуїтивно вплелася його туга за поверненням у рідне, своє Місто, яке на час написання повісті для Іваничука таким не було.
Львівській темі присвячено і дилогію «Сполохи над пустирем» (2002).
«Леополіс середини XIX століття виписаний «із скрупульозною докладністю у всіх суспільних площинах, плеяда будителів українського народу, львівська ірридента в образах геніального авантюриста Михайла Сухоровського, польського поета-революціонера Северина Гашинського, коваля Йосипа з Круп’ярської й душителя повстань, директора львівської поліції Захера-Мазоха. Й нарешті - львівське дно в особах величного музиканта Яся Сакраменте, візника похоронних караванів пана Бурковського й прекрасної Ганнусі з Погулянки - уособлення краси і горя Львова...».
«Смерть Юди» повертає нас у Львів, місто Іваничука, яке він добре знає і любить. Сюжетний час кінець 30-х рр. XX ст., переддень наступу «червоного і чорного слуг Антихриста». Савояр, знаний художник, працює над «Тайною Вечерею», «щоб вивісити її в лаврській церкві Святого Онуфрія, усипальниці князя Лева, ще до можливого розп’яття світу». У митця шляхетна мета: «Тому я взяв на себе хрест - відтворити таїнство Вечері, на якій зраджений Бог прощався з народом. Щоб залишити для людей оптимістичний символ - смерті і воскресіння...».
Автор пропускає крізь душу Савояра струмені епох шляхом персонажних культурологічних асоціацій (С. Далі, Рембрандт, О. Дікс). Митець, як Єпіфаній з «Орди», шукає гармонії. Для отця храм душі втілений в образі Білої Лебедиці-Мотрі, Савоярові пошуки ідуть галереєю жіночих образів - шансонетки Прімавери - Марії Магдалини - Діви Марії - Білої Панни, складників градуйованого структурованого символу Гармонійного Космосу людської душі. Єпіфаній в «Орді» був осяяний прощенням за гріх: «Лебедице-Мотре, Лебедице-Мотре!... Явись мені, прилинь до мене, біла душе моя, я прощений, я віднайшов Храм!». «Думалось Савоярові, що в новій ері на Тайну Вечерю зійдеться людство без зрадника, без яничара. На місці Юди за пасхальним столом сидітиме нова людина з образом Божим. А на полі крові виросте сад».
Це останнє речення Іваничука з біблійним словосполученням через асоціативні зіставлення прилучає читача як до власної, ранньої творчості (маємо на увазі роман «Черлене вино», в якому Осташко Каліграф хотів змінити напоєний кров’ю червоний пісок), до української літературної традиції (драматична поема Лесі Українки «На полі крові» та под.), так і до світу універсальних етичних категорій, наділяючи все могутнім позитивним енергетичним зарядом катарсису: «Савояр і Біла Панна, взявши з собою тільки теку з образом Марії Магдалини, перебралися вночі через Сян. Уранці, на західному березі маестро творив молитву, яка починалася словами: «Боже, запиши нам хоч одробину відсвіту цього... Господи, прийми бодай крихту того, що я зробити встиг, для потойбічної вічності». Час повісті - відкритий. Автор залишив собі можливість «вичаровувати історичні образи у натхненних повістях із минулих літ», а читачеві - надію на ще одне диво Мольфара.
І це диво не забарилося: Р. Іваничук на початку 2004 р. у журналі «Березіль» видрукував останню частину нового історичного роману «Через перевал» («Морок», «Ґражда», «Замок»)...
З висоти «Вогненних стовпів»
Ця книга має для Романа Іваничука чи не найбільше значення з-поміж усіх написаних раніше. Не лише тому, що вона «завершила п’ятнадцятитомний цикл історичних романів», - як згадує письменник у своєму «Не щоденному щоденнику», чи що ще раз підтверджує істинність вибору життєвого шляху в далекій юності, коли тільки мріялося про шляхетне лицарство пера. Адже висота проминулих літ - бездоганний камертон правди.
Цей твір автор називає «книгою свого життя», «вистражданим твором». Мовиться про романний триптих «Вогненні стовпи», що його 2002 р. відважно «відпустило у світ» поважне львівське видавництво «Літопис».
Формально роман датовано 1997-2002 рр., коли тривала безпосередня робота над текстом. Одначе письменник ішов до нього, до його складної теми все своє свідоме життя, яке проминуло «...у тісній дотичності до історії українського повстанського руху періодів бойових дій, репресій над учасниками реконкісти і осмислення наслідків руху опору як у середовищі нашого народу, так і у ворожому стані».
Перший Іваничуків роман про УПА мав назву «Кривавий тан» і народився він у 1943 р. Товстий шкільний зошит чотирнадцятилітнього хлопця, списаний фіолетовим чорнилом... Його вилучить під час обшуку в батьківській хаті енкаведист лейтенант Шкрупила. Школярська спроба буде «цвяшком, в серце вбитим» іще впродовж п’яти десятиліть. Відстань хронологічно скорочуватимуть романи з історії України.
Аж тільки після стрілецького роману «Бо війна війною» настане черга «Вогненних стовпів»... А з ним - відомих і безіменних героїв УПА.
Однак написання історії УПА і створення її «літературного» літопису «стрічається ще з одним родом величезних труднощів: Українська Повстанська Армія - це армія безіменних.., бо кожний бієць УПА, від Головного Командира до звичайного рядовика, закритий для посторонніх глядачів, і навіть для своїх приятелів, псевдо, прибраним іменем... Розкриття псевдо зволене тільки після смерті даного революціонера і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі» (М. Лебедь).
Хронотопом, у якому розгорталася драма цього покоління, був схрон, у якому воно збулося не лише в історичній іпостасі, а й у поетично-культурній, зафіксувавши у своїх художніх творах «естетичний смисл цієї гекатомби», творячи у віршах Україну, підпорядковуючись найвищому естетичному постулатові - національній ідеології. З українського снажного підпілля вибуяв український резистанс, рух збройного опору визвольних формувань у 40-50-х рр. XX ст. під прапорами ОУН-УПА проти фашистського та радянського колоніалізму, що з більшою чи меншою силою виявив себе на усіх теренах України, обороняючи ідею Української Соборної Держави і мечем, і пером.
Дехто вважає, що епопея УПА «так і не зробилася фактом культурної історії», оскільки не мала поета рівня Шевченка («сотні тисяч життів канули в прах, і не лишилося в жодному жанрі жодного художнього твору, що на повну силу скристалізував би й зафіксував для прийдешнього естетичний смисл цієї гекатомби, - так канула б свого часу й Коліївщина!»). Одного - ні. Але «легіон» пасіонарів, що «не виграють і не програють, вони всього лиш творять історію, заявляючи «на цім стою й не можу інакше», що писали цієї історії поетичний літопис, з художніх фрагментів поодиноких життів, обмежений апокаліптикою часу, що не давав права не тільки на мистецьке самовдосконалення, а й на життя.
Нині держава потребує єдино справжньої історії УПА. Художня література, випереджаючи історіографію, синтезуючи повстанську мемуаристику й епістолярій, пропонує власне бачення українського руху опору.
Романний триптих Р. Іваничука «Вогненні стовпи» - перший художній твір у незалежній Україні про героїчну історію Української Повстанської Армії.
За висловом письменника - це спроба «художнього осмислення драматичної історії останніх наших збройних змагань за незалежність». У романі - гідне слово про Армію, якою захоплювався Шарль де Ґолль, про українське військо, діяльність якого в сучасній офіційній історіографії й досі належно не поціноване.
Автор у вступному слові згадує, як «довго не брався за працю: чи то остерігався, щоб не вразити одробиною неправди, яка могла б вкрастися у твір, або ж навпаки - гіркою правдою, котру сьогодні так цнотливо і, зрештою, легковажно заслоняють романтичним флером надто перечулені люди; а може, закон епічного жанру вимагає глибокої, ретроспективності, яка відсуває на другий план надмірну задокументалізованістьта публіцистичність...».
Точка відліку подій у романі - кривава. То - невинна смерть оленя, наполоханого полум’ям, димом і сухим громом, «що ось знічев’я пролунав у горах і вмить помножився стократно в лісах, ізворах, на полонинах і царинах, пошматувавши відвічну тишу Карпат... Олень вгамувати свій страх не мав сили: він біг, хропів, стогнав, останньою надією сподіваючись, що перенасичений стріляниною ліс врешті закінчиться, і він опиниться серед людей, які оленів ніколи не вбивали». Убив звірину не чужий, не ворог, а свій господар-гайовий Юрко Васютин, бо ж зіткнулись на глибокій стежці - а залишитись міг тільки один із них. Руйнується гармонійний зв’язок людини і природи, неписаний закон краю.
Таким чином сюжетна зав’язка перетворюється на містичний знак лиха: «То була перша кривава смерть у Боднарівці за річний термін війни й залишила вона на землі сатанинську печать, яка давала дозвіл убивати, того рескрипту смерті не зуміли відчитати сільчани, й чорний знак невдовзі заріс кропивою, проте розпорядної сили не втратив».
Смертоносний аркан війни розкручується... Р. Іваничук стисло й повнокровно творить катастрофізм ситуації: «...їх виштовхували, німих і в душі вже мертвих, кольбами автоматів з хати й викидали, немов дрова, у кузов машини». Штрихами-пострілами передано трагедію сім’ї маклера Шимона, його дружини, двох синів - і вона стала точкою відліку в повстанських біографіях дочок Саломеї та Руфіни, з якими автор зведе читачів роману не раз... А єврейська родина Пінкаса Шпайхера, вивезена з Боднарівки до коломийського гетто - і тут автор уникає деталізації. Біблійно-пророче звертання до односельців-українців старої Шпайхерової: «Почекайте, почекайте, нами розчинять, а вами замісять!» виконує функцію сконденсовано-експресивної метафори майбутніх звірств. А далі - розстріл трьох братів Томенків у Дебеславцях, смерть у вогні книжок із бібліотеки вчителя Шинкарука, гайового Юрка Васютина, відчуження-метаморфоза пиконівської чарівниці Софії, «яка втратила найпершого в селі красеня Василя і не змогла без нього жити, в якому меві розчинилася...». Смерть її батька Івана від туги за зятем, адже мирив і єднав старого зі світом села та багатьох інших, яким немає ліку: «Василь Юзюк із Смаковець... а це Іван Семенчук із Перерова.., цей, відай, з Іспаса, по вишиванці пізнашно...». І вже немає значення, хто це зробив, німецький, мадярський чи російський окупант - смерть панує, і вона - від ворога.
Естетичне узагальнення Іваничука не випадкове. Саме у період першої половини XX ст. смерть дістала і вимір філософсько-категоріальний. Ідеться про дві космічні сили - Життя і Смерть, їхнє сукупне значення в розвиткові світу та його складників.
Суперечності між Еросом і Танатосом є основоположною антитезою і в людині. Інстинкт смерті є феноменом зла (некрофільна орієнтація), і розпросторюється та бере гору, якщо не розвивається ерос, орієнтація біофільна. Відповідно «еросна» (любов до життя в усіх його виявах, до світу і т.ін.) налаштованість грунтується на позитивних екзистенціалах віри, надії, любові, а з-поміж цих трьох - найголовніша, як у листі ап. Павла до коринтян: «Любов довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надувається, не бешкетує, не шукає свого, не рветься до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хто чинить кривду, радіє правдою; все зносить, всьому вірить, завжди надіється, все терпить. Любов ніколи не минає... Тим часом остаються: віра, надія, любов - цих троє, але найбільша із них - любов». Відповідно слід розрізняти ерос і еротизм поезії, які перебувають у родо-видових відносинах.
Д. Донцов, послуговуючись поняттями «ерос» і «танатос», застосував їх не до буття окремої людської одиниці, а до національних утворень і їх психічного рівня. Національний ерос для нього - це комплекс життєво необхідних і життєдайних для нації ідей (підсвідомі хотіння, що переростають у ви- кристалізовані чіткі поняття), що представляє чуттєву сторону психіки, оту первісну «емотивність». Адже вона «є мотивом діяння, що надає почуванню означену форму», продукує національну волю. На думку Донцова, саме «недорозвинення «емотивного» первня було причиною наших катастроф». Тому: «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив’язання, - наголошував Д. Донцов (його ім’я було знаком цього пасіонарного поетичного покоління), і тоді цей вогонь з’їсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли».
У протиставлення Танатосовій війні Іваничук творить український космос, сповнений розігнаної вгору готовності йти на жертви за ідею. Риса ця, пише О. Забужко, «безцінна, бо ненабувна, як і талант: просто є або нема». Творить його через концепцію героя, втілену в образах Василя Маланюка, Івана Захарчука-Буркута та Василя Андрусяка. Вірні кодексові честі повстанця, готові покласти життя за ідею, безоглядні у боротьбі і в любові, відповідають екзистенційно філософії резистансу: «...життя повернулося своєю тіньовою стороною: панує окупант, кругом провали і ще гірше - зради. Не можна не помітити чорноти життя. Висновок? Стати над життям. Боротися за зміну життя. Зусиллям свобідної волі проголосити життя прекрасним. І битися за це. Поставити себе потойбіч зневіри. Черпати сили з гидоти життя - як у гною виростають чудесні квіти яблуні або черемхи, лискучі лани пшениці». Іваничуків лицарський ідеал тотожний тому, що його утверджували автори поезії українського опору. Неоромантично піднесені, осяяні святістю, глорифіковані образи провідників, представників еліти, у поезії УПА - це і психологічний захист, оберіг у деструктивній ситуації війни - фізичної і психологічної (за рахунок пропаганди противника) - ці постаті творять український егрегор, перетворюючись на ангелів-охоронців душ українських воїнів. Письменник також зберігає зумовлене історією ідеологічне протистояння «герой-антигерой» у образно-персонажній опозиції Буркут-Захарчук - Лжебуркут-Болідов, Чарнота (Вакапюк) - радянський лейтенант Шпола.
У триптиху пульсує енергетика схрону, екстремальний простір якого гартував підпільників УПА, магічно творив легенду про земляних велетів. Екстатично вибухав у їхній поезії, відроджуючись щоразу в наступних поколіннях. Саме з упівського схрону, вважає О. Забужко, постав пасіонарний талант В. Герасим’юка. Містика чорноліського хронотопу озвалася у кінофільмі С. Параджанова «Тіні забутих предків». Типологію продовжить і поезія І. Драча, П. Скунця, роман Л. Сеника «Ізійди, сатано» (Львів, 2000) і збірка новел «На червоному полі» (Львів, 1998).
Долі героїв цілком підпорядковані культурно-історичному контекстові 40-50-х рр. XX ст., вони зачіпають і дотепер полемічні питання. У найбільш актуальних Іваничук намагається розставити ідеологічні та етичні акценти, поглянути на них з такого боку, який оминає суспільний стереотип. Ідеться про порушення шаблону в сприйманні українців антисемітами. В художній спосіб подано факт національної історії: євреї були учасниками Української Повстанської Армії в боротьбі проти гітлерівського та сталінського тоталітаризму, оскільки гасло цієї збройної підпільної формації «Свобода народам! Свобода людині!» - не міф, а дійсність. У структурі УПА діяли також загони, сформовані з представників інших поневолених народів СРСР - туркменів, азербайджанців, грузинів, навіть росіян, поміж якими не було расової ворожнечі.
Духовною силою вражає читачів характер Саломеї, зв’язкової УПА, розкритий у межовій ситуації допиту. «Майор (КДБ Молін. - І.Я.) поступився назад: на нього йшла із закладеними за спину руками чорноволоса зеленоока фурія, в її очах палахкотіли ненависть, гордість і незалежність, вона була гарна, ця жидівська бестія, й водночас страшна, й Молін, не починаючи допиту, почав гамселити її кулаками по голові, далі трутив на підлогу й топтав ногами, а вона не видала й звуку; майор шаленів і заглушував криком власний страх перед жінкою, яка виявилася сильнішою за нього; і знову пройняло майора розпачливе усвідомлення, яке колись вилилося в крамольну тираду: їх здолати неможливо, і цій війні не буде кінця; до того ж Молін катував не українку-націоналістку, а жидівку, й це помножувало його лють; врешті, втомлений, він сів у крісло й, віддихуючись, запитав скатовану жінку, яка підводилася з долівки й пронизувала майора зеленою ненавистю: «Ти ж єврейка, як ти могла опинитися серед них, як?! - хрипів майор, вражений фізичною силою жінки: Саломея, ніби її й не катовано, заговорила глумом, витираючи від крові уста. «Ховалася від подібних до тебе лицарів, із свастиками на рукавах: ті так само, як і ти, вміли по-геройськи знущатися над слабшими за себе... Ба ні, не ховалася, я пішла до них з вдячності за врятоване життя. І ще не те: мені хтілося довести собі самій, що й жиди здатні боротися, а не тільки йти на смерть покірно, мов отара. І я довела це!» «Ви відібрали у нас школи, синагоги, мову, а щонайстрашніше для юдея - віру... Так, я вихрестилася для порятунку, але ж ніхто з українців не забороняє мені сповідувати Мойсеїв закон... Я ненавиджу вас так само, як фашистів, ви, як і вони, бажаєте тільки простору, щоб панувати над світом... Ви такі самі дикуни, як і гітлерівці, - винищуєте не лише окремих людей, а цілі народи не за провини, а за диявольським планом очищення територій від автохтонів... і тому я ненавиджу вас!»
У розлогому пасажі проглядається почерк Іваничука-публіциста. До цього роду літератури письменник у романі звертається часто, вкладаючи в уста своїх героїв сповнені пафосу й риторизму ораторії. Авторське мовлення позбавлене моралізаторства. Виносити вирок і карати - функції персонажів.
У «Не щоденному щоденнику» та авторській післямові до триптиха Роман Іваничук скромно визначає документальне і безпосередньо історико-хронописне значення власного твору: «Не шукайте... в цьому романі прототипів, хоч мені деколи бракло сил відриватися від реалій, серед яких минули моє дитинство й молодість. Історичні постаті стали в романі подекуди умовними, а видумані, навпаки, зажили, як справжні...».
Водночас триптих наповнюють реальні постаті упівської доби - і «мічені перстом Божим герої і ниці ворожі». До прикладу, варто згадати хоча б Василя Андрусяка. Цей полковник УПА народився 1912 р. (псевдо «Грегіт», «Різун»). Командував воєнною округою УПА на Прикарпатті. Із когорти найздібніших командирів.
«Вояк він із крові й кості, вояк-практик і вояк-теоретик. Не вмів дурити себе тендітними надіями, а по-лицарськи дивився у вічі жорстокій дійсності» - так характеризує Андрусяка його побратим Марко Боєслав. Його прізвище - на особливому «рахунку» в «Особой палке» Й. Сталіна. Був взірцем лицарського героїзму, а легендою, оспіваною в поемах, став ще за життя (як-от у поемі Марка Боєслава «Хай путь спасенна вам свята»). Його повстанці вражали безстрашністю, несподіваними шквальними наступами. Загинув 24 лютого 1946 р.
Художній образ повноцінно передає насамперед риси пасіонарної натури прототипа. Водночас обидва герої різняться подробицями життєвої долі. Іваничукові важливо було наголосити на глобальній духовній придатності свого персонажа «вмерти за ідею». І прізвище та ім’я реального героя якнайкраще цьому відповідали. «...Після погрому космацьких стрибків тільки й чутно було в окрузі: Андрусяк напав на станиці винищувальних батальйонів в Іспасі, Кривобродах, Микитинцях й не залишив ні одного стрибка; біля Прокурати обстріляв енкаведистське авто - вбито двох офіцерів і шофера; у Яремчі розмонтував залізничну колію - товарняк перед самим тунелем зійшов з рейок; у Пістині повісив донощика - голову сільради й приміщення спалив, - і всюди Андрусяк, Андрусяк!»
Художній образ Андрусяка-молодшого формують і факти письменникової біографії. Епізод вторгнення розхристаного офіцера на Йорданський святвечір до оселі Андрусяків і пов’язані з цим інші події у творі, - відгомін дитинства. І читач бачить, як тяжко дається людині в будь-якому віці важливий життєвий вибір, коли на кону не лише твоє життя, а й життя інших - батька, матері, тих, кого любиш...
Дантові кола екзистенційних зіткнень зі смертю проходять без винятку всі персонажі «Вогненних стовпів».
Жаский пуант останньої частини триптиха «Космацький гердан», що стає поштовхом сюжету до неминучої розв’язки, - знахідка брата Р. Іваничука Євгена. Євген та його син Роман «розкопують у Яблуневі криниці, заповнені останками більшовицьких жертв, і знаходять два зв’язані колючим дротом кістяки - хлопця й дівчини».
У романі - це доля Василя Андрусяка і його коханої Ліди, які теж стають у творі символом любові, сильнішої за смерть.
«Людиноцентристський» світогляд Р. Іваничука породив і специфічну образність роману, що вимірюється координатами людського тіла. Звичним для письменника є персоніфіковане сприйняття навколишнього світу, що виражається не лише через динаміку тіла у просторі, а й метафоризується через його фрагменти: «Перемішана чобітьми, копитами й гарматними колесами озимина чіплялася розмоклою на березневому талі грунту побілілими від холоду пучками корінців й оживала між протоптами, що повзли з орних обочин на грунь і там зливалися в чорну дорогу, котра знесилено розпласталась на хребті, немов згвалтована жінка, й нікому більш не було до неї жодного діла...».
У просторій Іспаській церкві, на недільній відправі «було глітно, й повітря загусло від запаху кептарів, воску й ладану, люди злилися в одне розіпріле багатоголове тіло, яке роз’єднувалось тільки тоді, коли треба було вклякати до молитви...».
Ось враження Йосафата про Наталку, яке має тілесно-дотикові параметри: «Минаючи її, Йосафат зачепився за щось м’яке й пекуче, тверді зернятка увіп’ялися в його груди, немов цвяшки. Йосафат стрепенувся, намагаючись чимшвидше протиснутися вперед, а сили для цього не вистачало; колючі зернятка перераховували кожне його реберце, пробігаючи по них, ніби прутик по драбинових щаблях, й спиняли - виклично, покірно, обітливо і грішно...»
Навіть душа-лебедиця в романі «Рев оленів на розвидні» - це жінка з прекрасним досконалим тілом. Наталка Слобідська, «біла, мов лебедиця, осяяна до прозорості внутрішнім світлом». Невінчана жона Василя Маланюка - ще один образ-варіант Іваничукової Аніми, адже і в попередніх творах ми зустрічаємо її. Шансонетка Прімавера з однойменного триптиха повісті «Смерть Юди» - з неї Савояр малював образ Марії Магдалини, знайшовши нарешті в ній Білу Панну, ту жінку, якій за найвище почуття до себе став навіки підвладний: «Бо народжується мистецтво тільки з кохання і є воно перетвореною любов’ю...».
А ще раніше в романі «Орда» звучить молитва ченця Єпіфанія на батуринському пожарищі до Лебедиці-Мотрі. Чи не в кожному з попередніх творів присутні образи жінок із частковими характеристиками лебедиці-душі, але сам письменник їх так не ідентифікував. Жіночий пантеон, що на нього проекціює Р. Іваничук архетип життя, - різнорівневий. Аніма - «хаотичний життєвий потяг, але є в ній і щось від таємного знання і сокровенної мудрості - у гідній подиву протилежності її ірраціонально-ельфічної природи». Наталка Слобідська - це і Єва, і Єлена, інстинктивний і емоційний аспект душі чоловіка, а початково - незнайомка-спокусниця, вічна жіночність і перша весна (як Прімавера), і спляча красуня. Водночас завдяки інтенсивному використанню білого кольору, що символізує вічність і екстаз і загалом супроводить стан просвітлення, піднесення, одкровення і любові, образ Наталки еволюціонує до рівня вищої духовної іпостасі жіночої сутності (Марія). В образі Софії Маланючки сховано той бік жіночої природи, що магнетизує і лякає водночас (Діана-Геката). Та й Агнєшка - також «душа», яка при «першій зустрічі може виявитися чим завгодно, лише не мудрістю». Чуттєву і духовну екстреми авторової Аніми об’єднує образ шансонетки Прімавери. А мати душу - означає підлягати ризикові життя. Хто відкритий пізнавати її, здобуде новий космос, сповнений глибинного сенсу життя. Зрештою, і буття людини повноцінно визначається її двома іпостасями - душею і тілом, бо такою створив її Бог.
Іваничукові висновки художника не єретичні. Хоча загальноприйнятий релігійно-світоглядний стереотип трактує плоть антитетично до духу, пропонуючи це вважати суттю християнства. А воно «якраз реабілітує плоть і надає їй позитивного сакрального значення і є, без перебільшення, «неявною релігією плоті»: «Без відповідної специфіки тіла людина не була б образом Божим; передусім на плоть накладається покарання за гріхопадіння душі; Бог утілюється, щоб спасти світ; звільнення людини з-під влади гріха унаочнюється в отриманні нею нового тіла; сам шанс спасіння грунтується на тілесному існуванні людини...; подолання Христом гріха і смерті унаочнене Його воскресінням у плоті (головний аргумент про звільнення світу від гріховності); остаточний Божий суд над людиною має за передумову отримання кожним свого тіла».
Ще одна риса твору: письменник не цурається грубіянізмів, лексичних та образних табу різного роду, яким часто надає яскраво раблезіанської тональності.
Зруйновано канон добору й показу персонажів у романі. Матеріал давав змогу письменникові провести чорно-білий поділ героїв на позитивних і негативних з погляду ідеологічного чи морального. З погляду національно-державницьких позицій учасники УПА, усі українські селяни, прихильники руху опору серед інших національних угрупувань у безкомпромісній антитезі негативним антиподам - чекістам Моліну, Болідову, Шкрупилі, зраднику Йосипові Кобацькому тощо - повинні були б мати «парадні» характери. З погляду морально-етичного в Іваничука на добро здатні пропащі герої, та й зло в певних параметрах властиве взірцевим персонажам. Так чи інакше, важко «розпарцелювати» поміж добром і злом усіх мешканців твору. Та й автор не дає власного присуду нікому, він дає змогу читачеві вірити у світлий промінь у кожній душі. Наприклад, не надто переймається власним моральним і патріотичним обличчям Агнєшка, яка тяжкою працею здобула високу опінію офіцерської повії, обслуговуючи мадярських, німецьких, польських, радянських окупантів. Водночас саме вона розповідає Фросині про Йосипа Кобацького, що зрадив її чоловіка, знаходить у собі мужність не підставити сестер Саломею і Руфіну, зв’язкових УПА за намовою її радянських «клієнтів». Чин найвищої справедливості в романі належить природі.
Також не побачимо у творі звичних платонічних стосунків між закоханими, носіями ідеологічного позитива: Василь Маланюк і Наталка Слобідська; Юлія Шинкарук та Іван Захарчук-Буркут, Петро Вакалюк і Ганна, Василь Андрусяк і Ліда не відмовляються від чуттєвої насолоди. Водночас не применшуймо краси Іваничукових саг про кохання, що є не менш привабливою ніж ті, що звучать у «Прапороносцях» О. Гончара.
Триптих дивує потужною любовною пасіонарністю персонажів. Несподівана «Пісня Пісень» Іваничука-мольфара, вичаклувана серед буйних лісів Прикарпаття. Хоч еротизм - одна з ознак його прози, в романах зачудовує химерне поєднання еросу з героїкою, цей своєрідний і відважний експеримент Р. Іваничука. Щира чуттєва глибина любовної симфонії, її пафос пронизує кожен рядок твору. Автор підводить нас до висновку, що здатність самовіддано любити батьківщину починається зі здатності любити батьків, дітей, коханих...
Поєднання екстремів «високе-низьке», «масове-елітарне» в авторській палітрі говорить про нову постмодерну іпостась митця сучасності, який, за висловом Леслі Фідпера, виконує роль подвійного агента без чіткого топосу. Залежно від ніші, в якій працює, він поводиться по-різному: або масове інкрустує елітарним, або, як у випадку Р. Іваничука, у високому письменстві не гребує «низькими» прийомами.
Кінематографізм єднає Р. Іваничука з В. Винниченком. Його вияв, за висловом М. Зерова у статті «Соняшна машина» як літературний твір», в обмежуванні персонажів «двома-трьома прикметами, достатніми тільки для того, щоб їх раз у раз пізнавати на екрані». Маємо стабільні у провідних портретних рисах образи Наталки Слобідської, Софії Маланючки, дурного Юзя, повії Агнєшки. Наприклад, під бабин плач перед очима Йосафата «з’явилося довгоочікуване диво: з хатки вийшла на поріг біла дівчина з жовтою косою й чорними дужками брів». У церкві видніється її «біла голівка з дбайливо розчесаною гривкою, що спадала на чорні брови, а товста коса зсувалася з плеча на підлогу». «Білокосу дівчину» видобуває поглядом із видолин Йосафат, і Василь Маланюк бачить її так само «білокосою дівчиною».
А ось кілька прикладів подання образу крупним планом: «Й коли Наталка жадібно висмоктувала мед із чарунок, а в її великих блакитних очах з рожевою павутинкою на білках зблиснуло скупе тепло». «А Наталка таки увійшла і стала на порозі з опущеною за спину косою, з великими, як срібні таляри, очима, біла, мов лебедиця, осяяна до прозорості внутрішнім світлом...»
«Вогненні стовпи» - це також і повернення Р. Іваничука у батьківський край, світ дитинства. Не тільки топоніміка говорить нам про це чи факти біографії, які трапляються в романі: село Трач, що у розв’язці-епілозі несподівано виринуло перед очима полковника КДБ у відставці Моліна, який шукав місце спаленої Боднарівки: «...по тих самих горбах, видолинах, мочулах і царинах розсипалося білостінне, під череп’яними дахами село, й таке воно чисте і вродливе, садами замаєне, лісами обступлене, гаями і потоками перекраяне - звідки ж воно тут взялося?»
Чи сюжетна лінія долі сім'ї вчителя Івана Шинкарука. Його прообразом був батько письменника, сільський учитель Іван Іваничук. Сам автор також присутній у творі - то вчителів син Мирон, який мріє стати письменником. Його полеміка з Йосафатом, що обрав неідеологічний шлях ученого математика, виказує Р.Іваничука, адже Мирон наполягає у ній на концепції «меча і мислі» у своїй майбутній письменницькій праці, на всесильній зброї мислі, яку призначена пронести крізь віки література: «Я йду в літературу і тільки на її полі готовий покласти голову за Україну». Миронові «...велено було жити в іпостасі чесного мужа й протоптувати стежку, котра мала його вивести на тракт герців за свободу в обладунку тільки йому властивої зброї, скупаної в крові батьків та для пролиття нової не призначеної, - то зброя мислі і краси, якій суджено завершити відвічну боротьбу народу побідним кантом, гімном, хоралом, - й Мирон мав стати в перших рядах нових воїв, озброєних новітнім оружжям: «Месники дужі візьмуть мою зброю, кинуться з нею одважно до бою». Не випадково з’являється у триптиху і назва школярського роману Іваничука - «Кривавий тан».
Чи у зверненні професора Штрауса до свого учня: «Може, ти станеш письменником, я хотів цього: добрих літераторів ніколи не буде нашій нації забагато, література - то єдиний наш духовний інститут, який дає нам едукацію, зріст і вивищення. Не маємо ж своєї Біблії, яка вберегла жидівську націю від зникнення, а тому мусимо постійно збагачувати нашу літературу, щоб вона була життєдайною, мов предковічний ліс, як повновода ріка з численними малими й більшими притоками, і той ліс - то наше духовне багатство, а ріка - національна ідея, без якої немислима незалежність, і ти з власного джерела маєш влити в цю ріку свою порцію живої води... Але не зможеш цього зробити, якщо не виховаєш в собі відпорності до пристосуванства й відступництва; витчи для себе, як це робили наші батьки, діди і прадіди, гамівну сорочку зі страху перед Богом, і хай та шорстка тканина завжди торкається твого сумління, і ворушиться, і шарпає його, коли до тебе підкрадатиметься - у смокінгу чи в куфайці Хам із спокусами нігілізму, байдужості й конформізму, і нехай страх перед власним сумлінням, родиною, друзями і всім народом не покине тебе, коли твоє ім’я перестане тобі одному належати... Рушай в дорогу, сину!»
Ця концепція простежується в циклі Іваничукових історичних романів, про неї розповідає автор своїм студентам у Львівському національному університеті ім. І. Франка на лекціях курсу «Актуальні проблеми української літератури» чи спецкурсу «Український історичний роман».
«Вогненні стовпи» - складна, скомплікована споруда. Це історично-філософський твір з елементами автобіографізму, еротизму, містики, публіцистизму, пригодницького, політичного, химерного роману, генетично споріднений із попередньою традицією - далекою і близькою, лицарським середньовічним, ренесансним зразками західноєвропейського письменства, а також романістикою І. Франка.
Л-ра: Дивослово. – 2004. – № 5. – С. 46-54.
Твори
Критика
