«Мисль не повинна вмерти» (Штрихи до портрета Романа Іваничука)
Михайло Слабошпицький
Історія умовно ділиться на «було», «є» і «буде», проте всі ці часові категорії існують в єдиній площині безперервного й вічного життя народу, в якому кожен мент у категоріях «було» і «є» стає зародком для свого помноження у категорії «буде». Тому така дорога нам історія і не менш дорога сучасність, яка на наших очах стає історією.
Роман Іваничук
Психологи стверджують: якщо не все, то надзвичайно багато важливого для майбутнього людини відбувається з нею саме в дитячому віці, коли формується її духовна «конституція». Не випадково кожен із нас, намагаючись збагнути щось у собі, проаналізувати закономірності власного житгя, звергається поглядом пам'яті далеко а глиб часу, незрідка — аж у своє безслідно віддаленіле дитинство, в якому з несподіваним подивуванням знаходить першопочатки саме такого характеру, який у нас склався набагато пізніше.
Звичайно ж, узнавши «теперішнього» Іваничука, я хотів знати якнайбільше з того, що на сьогодні пам’ятають хіба що його ровесники та деякі старші люди (їх нині лишилося вже зовсім небагато). Розпитати їх про все те я не міг, бо мені не пощастило на зустрічі з ними. Зате щоразу інтерв'юючи письменника з різних нагод, прохав повертатися пам'яттю в його дитинство. Пригадую, якось він навіть сказав мені: «Це я роблю охоче навіть без твоїх побажань, бо воно мені дороге і завжди зі мною...»
І ось в інтерв'ю, взятому в Іваничука 1979 року, такий спогад: «Наша родина жила в глухому покутському селі. Батько працював учителем молодших класів. Це була бідна сільська школа. Мало хто з учителів хотів їхати в усіма забуту глушину.
Добре пам'ятаю портрет Тараса Шевченка, що висів у нашій хаті. Були в нас і українські книжки. Тому батько мав репутацію людини неблагонадійної і постійно перебував під наглядом польської поліції. Як бачите, щоб зажити одіозності, репутації соціального зловмисника, особливо багато не вимагалося. Людина автоматично заносилася до таких списків уже й тоді, коли вона всього-на-всього читала Шевченка, Франка, Коцюбинського, Лесю Українку...
Все це добре мені запам'яталося з часів мого дитинства.
А ще запам'яталося, як уперто судилися селяни за межі, що відділяли клапті землі. Нужденність жила повсюди, калічила й озлоблювала людей... Почавши писати, я вирішив про те минуле розповісти. Як на мене, то це було продиктовано власною біографією..»
А ось уже з інтерв'ю, яке брав я в нього 1985 року:
«Я твердо переконаний: книжки нашого дитинства і ранньої юності дуже впливають на нас, на наше майбутнє.
Зацікавивши чимось, книга формує коло наших інтересів, активізує якусь особливість нашого мислення: чи то вміння все узагальнювати, чи шукати дрібні деталі — складники загального, те, що називають конкретністю. Одне слово, книга відкриває нас...»
З тих, читаних у дитинстві книжок Іваничук, за його словами, навчився переживати історію, відчувати її на дотик душі. Вже згодом, ставши відомим автором історичних романів, він не минатиме жодної нагоди, щоб не сказати вдячне слово на адресу і Чайковського, і Опільського, і Хоткевича. Вони були для нього чимось більшим, аніж просто письменники його дитинства, бо через багато літ допомогли йому знайти себе в літературі. Отже, не минули в житті безслідно (і хочеться вірити, що не минуть безслідно для когось із сьогоднішніх юних дні, проведені з книгами Романа Іваничука).
Трачівський сільський учитель Іваничук уособлював тип українського інтелігента-подвижника, на яких і трималася національна самосвідомість галичан. То був особливий духовний калібр людей з їхнім безкорисливим служінням доброму, розумному й вічному. Вони були вище, аніж учитель у нашому сучасному розумінні цього слова. Сформовані під впливом Шевченка, Франка, Стефаника, Мартовича, Павлика, вони боготворили письменство, вважали (і не безпідставної) письменників найпершими речниками свого народу. А ще вважали, що національна самосвідомість — важлива соціальна і революційна сила. Культ просвіти, який вони несли в маси, популяризація художнього слова й історії — усе це перешкодило галицькому селу геть потонути в пітьмі цілковитого невігластва й безнадійної денаціоналізації, І якщо галицьке село не здеградувало духовно, вистояло на своєму національному грунті, то в цьому велика заслуга і їх, сільських учителів, інтелігентів-подвижників.
Звичайно ж, батько прагнув дати синові якнайкращу освіту. І ось хлопець уже в Коломиї, де навчається в місцевій гімназії. Там, до речі, він зустрівся з іншим селюком — Дмитром Павличком, що приїхав зі Стопчатова. Відтоді їхні життєві й літературні дороги проляжуть паралельними курсами. Разом навчатимуться у Львівському університеті, разом почнуть друкуватися. Щоправда, блискуче дебютувавши, Павличко набагато раніше заживе літературного визнання, а Іваничук ітиме до нього довгим і нелегким шляхом.
Отже, гімназія, університет, три роки служби в армії, знов університет, учителювання в селі — все це долітературна біографія Іваничука, хоч активно писати він почав ще в студентські літа. Взагалі ж перші віршовані рядки народжувалися під час навчання в Коломиї. І першим суворим їх суддею був батько, який побоювався, щоб сина не зманив легкий хліб бездумного рядкогона. Він хотів, щоб Роман ставився до рідного слова так, як ставилися вони, галицькі інтелігенти. І то теж була для початківця ціла літературна школа.
...Отже, Іваничук довго і затято віршував, інколи перебиваючи потік ліричних строф прозовими етюдами і новелетами. Ще навіть у стінах університету вважав себе поетом. Надихав приклад Павличка, гіпнотизували його успіхи.
Не відомо, чи втратила щось українська поезія, коли він нарешті перестав віршувати, а от проза знайшла. Але — не відразу. На самовизначення в ній Романа Іваничука потрібен був час. І він мав його вдосталь, учителюючи після університету в селі Щирці під Львовом. Три роки того вчителювання — майже валіза рукописів. Звичайно ж, переважну більшість їх забракував сам, оскільки ніколи не був літературним дальтоніком, а тому й не міг помилятися в художній вартості написаного. Тому й, прозрівши якогось дня, назавжди розпрощався з віршуванням, махнувши на нього рукою як на затяжну хворобу літературної молодості, що від неї давно вже час оговтатися.
Перші новели Іваничука з'явилися в літературному альманасі університету, а для друку в «Жовтні» їх відбирав Григорій Тютюнник, який працював тоді в часописі завідувачем відділу прози. Він одразу ж повірив у хист і творчі перспективи дебютанта, наговорив йому багато підбадьорливих слів.
Вимірюючи ті публікації критеріями сьогоднішнього дня і сьогоднішнього Іваничука, можна сказати, що починав він не блискуче. У його новелах, що склали книжки «Прут несе кригу» та «Не рубайте ясенів», поряд зі щирим ліризмом інтонацій уживалися простолінійні характеристики, штучні конфлікти, форсовані розв'язки, удавано багатозначні підтексти там, де були тільки доволі туманні натяки на них.
Однак не забуваймо, що дебют Іваничука припав на кінець п'ятдесятих років, і згадаймо, яку прозу ми мали. Так, у літературі були і Головко, і Панч, і Гончар, і Стельмах, і Сенченко, були їхні твори, що вивищувалися більшими й меншими вершинами української прози, але й було неймовірно багато вкрай недолугих романів та повістей, які не видавалися тоді такими кричуще антилітературними, оскільки так званий середній рівень письменства все ще лишався доволі низьким. Затяжна епоха «Кавалерів Золотої Зірки» й «Кубанських козаків» та сотень інших лакувальних творів з оперетково полегшеними й лубочно розцяцькованими сюжетами, сприятлива для ремісників і згубна для багатьох талантів, тільки починала відходити в минуле після історичного XX з'їзду КПРС. І найменш помітним її відхід був у провінції (а тодішній Львів за всієї поваги до нього і його кращих літературних сил літературною столицею назвати аж ніяк не випадає). Ще масово з’являлися всуціль підсироплені книжки, до того ж — і вкрай погано написані: безлика стилістика, вбога лексика, психологічна приблизність і фальш... Особливо багато такої літпродукції з'являлося в обласних книжково-газетних видавництвах— були тоді й такі.
На тлі подібної прози оповідання Іваничука були ефектними. Свіжий літературний «почерк» одразу ж проклав молодому авторові дорогу до всіх редакцій. Іваничук намагався поєднати засади двох літературних «шкіл» — Стефаника і Коцюбинського, принцип «айсберга» (так було його названо в нас уже після знайомства з Хемінгуеєм, який допоміг багатьом по-новому сприйняти прозу Стефаника) першого й імпресіоністичну колористику другого.
Сам Іваничук так коментує той період своєї літературної біографії: «Я не став наслідувачем, проте взяв собі їхню творчість за зразок, і він, немов форма анкети, не давав мені вирватися на свій власний простір...» Але, звичайно ж, цього молодий автор тоді не розумів. Він писав новелу за новелою, їх охоче друкували, критика — прихвалювала. «Та ось, — за словами Іваничука, — трапилося те, що мусило трапитися; прийшов у літературу зі своєю новелістикою Григір Тютюнник. З появою в періодиці його новел мої, немов самі, добровільно відсунулися з видноти в тінь, і я, вже визнаний критикою автор, болісно відчув, що мені слід чимшвидше вертатися на стартову площадку й розпочинати свій біг спочатку, — всім, зрештою, стало зрозуміло, що з появою Григора Тютюнника в літературі впровадилися нові нормативи».
Але то буде після. Григора Тютюнника ще немає в літературі, ще не вигулькнули імена перших «шістдесятників»: Івана Драча, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Володимира Дрозда... В літературі — ніби «міжсезоння» (якщо дивитися з погляду сьогоднішнього дня), чекання чогось, передчуття. Мине кілька літ, і в її атмосфері, ніби електричні розряди, вибухнуть поетичні скандали: епатуватимуть публіку маніфестами Драч та Вінграновський, дратуватимуть офіціозну критику своєю позірною асоціальністю Гуцало й Шевчук. Канонічний, як таблиця Менделєєва, «табель про ранги» української літератури раптом стане дуже відносним, і все в ній прийде в рух, почнуться дискусії, боротьба напрямів і стилів.
Критика хвалить Іваничука за те, що сучасний день західно-українського села під його пером розгортається у цілісні художні картини життя, помічає в нього і пильний погляд психолога, і такт у змалюванні побуту, і пронизливу, щемливу поетичність. Чимало компліментів йому було видано, наприклад, за новелу «Прут несе кригу», в якій оповідалося про героя, що розтративши на чужині понад тридцять літ, повернувся в рідні краї і відчув справжнє людське щастя.
Ось як описував автор стан свого героя Онуфрія Горди, що жене пором на ріці: «Пройдуть ще довгі роки, а Горда буде молодим. Як його край — топтаний, різаний, битий канчуками, вкритий шибеницями і — безсмертний. Чому ж би то Горда мав старітися і випускати стерно з рук? Він буде завжди молодим. Гляне задумано на синюваті гори вдалині, гляне на повноколосі простори за Прутом, погладить їх вистражданою своєю любов'ю, бадьоре слово пошле спітнілим хліборобам, попестить поглядом малу дитину; біль старий переломить рискою усмішка на обличчі, й до червоного сонця над обрієм блисне скупа й безболісна, щира, тепла сльоза».
Сьогодні те подеколи просто ніяково читати. Дивуєшся, що це наївне пейзанство критика називала цілісними картинами народного життя, не завважуючи штучності, велемовності і лубочної красивості його. В новелі «Рододендри» Іваничуків герой у німому замилуванні походжає в горах, вражений їхньою красою. Він — поет, і приїхав сюди за натхненням, щоб створити свою лебедину пісню. Не більше й не менше! Тут є все: і сонячні полонини, і гомінливі потічки, і зморшкуваті обличчя гір...— цілий каталог гарнот із арсеналу орнаменталістики, одне слово, все те, від чого згодом рішуче відмовлятиметься Іваничук.
Отаких «помилок смаку» і «накладних витрат» ліричної орнаменталістики було в молодого Іваничука чимало, як, зрештою, і в багатьох його літературних ровесників. То була якась пошесть писати красиво. Автори ніби забули, що можна висловлюватися лаконічно й точно: «йшов дощ», «світило сонце», «пливла хмара»... Всі намагалися висловитися якомога «поетичніше», прагнули одягти на свою прозу кучеряву перуку.
Але окрім прикрих стилістичних візерунків, була в тодішніх оповіданнях Іваничука інша — ще серйознішаї — вада. Це, як полюбляє висловлюватися Анатолій Погрібний, конфліктофобія. Перечитуючи сьогодні його новели підряд, бачиш, що автор скоромовкою повідомляє читачеві: сталося таке з героями, отому й поводяться вони так... А от саме поставити акцент на такому, вияскравити його — на це в автора не вистачало чи досвіду, чи сил. І тому більшість конфліктів в оповіданнях — у якомусь ембріональному стані, вони ледь проглядаються і вгадуються, бо щораз полишаються на периферії авторової уваги, мовби цікавлять його тільки побіжно.
Повторюю, таке враження від новел Іваничука виникає після сьогоднішнього їх прочитання. Тоді ж вони, судячи з відгуків критики і свідчень самого автора, сприймалися інакше.
Уже добре знаний новеліст Іваничук публікує повість «На краю ночі», що стане першою книгою трилогії «Край битого шляху». В ній він звертається до подій життя на західних землях України під гнітом панської Польщі, тих подій, які збереглися в його дитячій пам'яті.
Автор вибудував динамічний сюжет з несподіваними ходами, гострою інтригою, але в цьому калейдоскопі подій почасти губляться людські обличчя. Драматичні моменти в житті героїв не підкріплені поглибленим психологічним аналізом, характери, що не сягають рівня художніх типів, досить схематичне соціальне тло, — усе це має проілюструвати постулати з підручника. До того ж, хаотично розкидані характеристики персонажів і коментарі до щоденника Кривди створюють таке враження, ніби події існують незалежно від героїв, а герої — від подій.
Це враження не полишає читача й після прочитання всієї трилогії, в якій поряд із цікавими психологічними зарисовками в дусі кращих новел Іваничука уживалася млява описовість, інформативність, стереотипність характеристик. А найпомітніша сьогодні з усіх вад трилогії — одверта її вторинність, яку молодому авторові так і не пощастило здолати в процесі роботи над усім цим широкоформатним полотном, яке забрало в нього п'ять довгих років.
Звичайно, будь-який досвід — успіху чи невдачі (щоправда, «Край битого шляху» не можна назвати ні справжнім успіхом, ні очевидною поразкою), — будь-який досвід нової роботи корисний для письменника, без нього він просто не зможе творчо зростати. Тому, мені здається, і має рацію Микола Ільницький, пишучи, що досвід трилогії «був потрібен письменникові. Він допоміг йому утвердитися у власному стилі. Передусім приходило переконання в перевазі ліричного, а не епічного характеру його творчого обдаровання. Ліризм охоплює не лише сферу емоційного, не лише настрій, а й спосіб підходу до життя. І якщо раніше розвиток письменника йшов мовби двома шляхами — ліричної новели і епічного роману, то відтепер новелістика й романістика дедалі більше перехрещуються, доповнюючи одна одну й обопільно збагачуючись». Сам же Іваничук, коли я брав у нього п'ять років тому інтерв'ю, сказав про свою трилогію так: «Художній рівень її, зрозуміло, нині видається мені невисоким, але цінна вона для мене передовсім як підступ до історії».
З усього написаного в ті часи автор вирізняє майже геть незнану сьогоднішнім читачем повість «Спрага», що мала стати заключною частиною «Край битого шляху». Доля цього твору була неблагополучною. 1965 року він мав з'явитися в журналі «Жовтень» під назвою «Зупинись, подорожній!» (вже була верстка повісті, вона так і лишилася авторові на сумну згадку про той епізод). Ала твір у «Жовтні» світу не побачив; тим, кому належало стежити за дотриманням «порядку» в Літературі, він видався ідейно хибним. 1967-го його вже під назвою «Спрага» опубліковано в пам'ятному першому номері журналу «Дніпро», коли відзначалося сорокаріччя часопису. Але, як «виявилося», ювілей редакція відзначила не тими творами, які цього «заслуговували», і не так, як вимагалося. З високих трибун нещадному розносу було піддано поему Б. Олійника «Дорога», якою після поздоровчих телеграм відкривався журнал. Суворі червоні олівці розмалювали статтю головного редактора Юрія Мушкетика. «Дніпро», 40», у якій він спробував без будь-якої апології глянути на історію «Молодняка» і його часопису, назвати усі речі своїми іменами (після цього авторові довелося швидко попрощатися зі своєю відповідальною посадою). Я докладно спиняюся на цьому тому, що сьогодні — то вже історія літератури, яку, зрозуміло, треба і нагадувати, і знати; її незримий відсвіт лежить на творчій біографії кожного письменника, який працював у той час.
«Спрага» Р. Іваничука, «проскочивши» в журналі, відразу ж була піддана нещадному остракізмові й не дійшла до читача окремою книжкою. Комсомольські функціонери, як вони самі вважали, краще розумілися на літературі, аніж письменники. Тому й з такою непохитною рішучістю бралися визначати, які з творчих тенденцій у ній — ідейно здорові й літературно повноцінні, а які — ні.
«Спрага» ж, на їхню думку, належала до другої тенденції.
Отже, перечитаємо сьогодні повість Іваничука вдруге. Перечитаємо сьогодні, коли реабілітовано «Собор» О. Гончара, коли народові повертаються такі твори, як «Доктор Живаго» Б. Пастернака, «Ми» Є. Замятіня, «Котлован», «Ювенільне Море» і «Чевенгур» А. Платонова, «За правом пам'яті» О. Твардовського, «Реквієм» Анни Ахматової, коли друкуються твори, поява яких була просто немислима ще п'ять-десять років тому, коли на Україні нарешті вже нікого не лякають публікації творів В. Винниченка, М. Хвильового, Г. Чупринки чи назавжди, здавалося, заборонених п'єс М. Куліша...
Що ж могло так налякати псевдоспеціалістів з літератури в «Спразі»? Оскільки сьогоднішні читачі або взагалі її не знають, або погано пам'ятають (минуло ж понад двадцять років!), доведеться спинитися на ній докладніше.
Звичайно, друге прочитання «Спраги» позбавлене емоційної свіжості першої реакції на появу твору, зате воно вимогливіше в оцінках, оскільки поява названих романів, повістей, п'єс і поем «із шухляд» як ніколи високо піднесла «планку» художніх критеріїв.
Спочатку — про фабулу твору, оскільки — я певен у тому — його немає під рукою в читача.
На перших сторінках «Спраги» стоять один проти одного двоє людей. Перший — солдат Богдан Шинкарук, другий — майор Пінчук (кожному в частині, пише автор, хотілося при самій згадці про цю людину «бути ідеально прозорим, як відшліфоване скло»).
Майор Пінчук має до Богдана багато запитань: від абсолютно смішних, як для іншої ситуації (наприклад: «Чому, будучи студентом університету, розпивали на пасху спиртне?», і аж до тих, од яких у солдата тривожно холоне душа («...чи вважаєте себе нині чистим перед радянською владою, як крапля води?»).
Пінчук щось знає про сорок третій рік у Богдановому житті. Охопленого палким бажанням боротися з фашистами за Україну хлопця, ще майже підлітка, прийнято в підстаршинську школу так званої Української повстанської армії. І ось четар Якубський вивів Богдана на першу операцію, сказавши, що треба знешкодити німецький патруль. Ще в перші дні перебування в лісах хлопець допитувався тих, хто поряд: «Чого ми прийшли сюди? Люди надіялись на нас, але більше нам не вірять. Німці нищать села, а ми вишколюємося на старшин майбутнього українського війська...» Тепер же, під час зустрічі з тими, хто виявився зовсім не німецьким патрулем (то були колишній голова сільради з Богданового села Опришко і майбутній чоловік його сестри Сарабай), хлопець раптово прозрів. Рятуючи цих людей, він задушив четового і вже не повернувся до лісу.
Скінчилася війна, Богдан став студентом філологічного факультету Львівського університету, де він і зустрівся з уже знаним нами з трилогії «Край битого шляху» Антоном Кривдою, тепер доцентом цього факультету, й Мироном Сарабаєм, тепер секретарем парткому університету й чоловіком його сестри. Богдан далеко від усіх сховав свою таємницю про сорок третій рік. Далеко, аж у найтемніші й найглухіші закапелки пам'яті. Навіть сам боїться згадувати її. Вчиться, пише вірші, мріє стати справжнім поетом. Здається, найважчі випробування в його житті назавжди залишилося позаду, а попереду — все добре й приємне, яким часто позначено шлях до вимріяної мети. Так думав Богдан, так думала його сестра Віра. Але в реальності були свої суворі «закони гри». Вона готувала йому нові випробування. Ми сьогодні добре знаємо, який то був час і які події тоді відбувалися. Всі шукали в усіх прихованого внутрішнього ворога, й особливою активністю відзначалися тут люди без честі и совісті, які під гаслом викриття ворогів успішно зводили особисті порахунки. Нині в пресі багато таких історій — і про жертви, і про їхніх катів, і про донощиків.
Пройдисвіт Панчишин, який виставляє напоказ недавнє фронтове минуле, буквально тероризує своєю політичною пильністю весь курс. Одна за одною фабрикуються справи на студентів. І ось уже все зрозуміло з Богданом: «Студент Шинкарук поширював релігійну пропаганду. (Коли, як?!). На великдень приходив до аудиторії у святковому одязі. (Так, Богдан одяг новий костюм того ж дня, коли отримав. Це було у великодній понеділок минулого тижня). Зірвав доповідь Біляка на антирелігійну тему. Назвав студентські збори комедією невігласів... Зривав політінформації («Я?!» — «Так, ви!»). Намовляв Біляка, щоб той утікав і займав швидше чергу в їдальні, а потім у бібліотеці. Агітував проти вступу до комсомолу. («Які докази?!» — «Не кваптеся, докази є...»).
Тут легко пізнається почерк активістів сталінської доби та логіка соціальної параноїдальності, яка дозволяла легко знаходити грішне в найправеднішому. Згадаймо, з чого було сфабриковано справу студента Олександра Панкратова в «Дітях Арбату» А. Рибакова — також із нічого. Тут Іваничук усе передав точно. А ось подальші події з життя Богдана Шинкарука викликають сумнів. Його просто виключено з університету, і він пішов в армію. Як на мене, автор обрав полегшений варіант долі героя, соціально здрібнивши її, бо з таким послужним списком на Шинкарука чекала не армія, а — табори, як воно й було у переважній більшості випадків у реальній дійсності. Шкода, що Іваничук не описав саме такий поворот долі свого героя. Це міг бути твір з таким сюжетом, якого ще не було в українській літературі.
Звичайно, легко вимагати цього від автора сьогодні, читаючи, наприклад, повість «Чорні камені» А. Жигуліна чи «колимські» твори Шаламова й Іванова, коли в пресі безборонно з'являються вражаючі документи такого характеру, коли наше суспільство говорить усю правду про ті трагічні події. Тоді ж, коли писалася повість Іваничука, а особливо, коли вона з’явилася в «Дніпрі», ця тема суворо регламентувалася, власне, вже починала «згортатися». Після відомих зустрічей М.С. Хрущова з діячами літератури й мистецтва багатьом одразу стало зрозуміло, що «відлига» була короткочасною й у літературі знову починаються часи з тими ж категорично забороненими темами і сюжетами.
Звівши свого героя з майором Пінчуком, Іваничук клопочеться тільки тим, аби більше ніде не ускладнилася доля Шинкарука.
Сюжет йде до благополучного фіналу. Все стає на свої місця. Правда торжествує. Сам майор Пінчук відвідує університет і засвідчує, що в його служби немає ніяких претензій до Шинкарука. Цим він допомагає хлопцеві поновитися у вузі. А на останніх сторінках твору Шинкарук заходить в аудиторію і потрапляє в обійми доцента Антона Кривди.
Та «хеппі енд» не порятував «Спрагу». В ній було трохи більше правди, аніж у всіх інших тодішніх творах, у яких ішлося про подібні події. Очевидно, комсомольські літературні експерти вважали, що такий етично чистий і безкомпромісний юнак, як Богдан Шинкарук, просто не міг стати жертвою бандерівської пропаганди. Можливо, вони гадали також, що таких прекрасних студентів ніколи не виключали з радянських вузів. Десь тут, серед подібних міркувань, і треба шукати логіку їхнього вироку творові Іваничука. Дуже не любили в нас на Україні, щоб письменники говорили про такі речі. Це тільки Жалакякічюс міг у своїй картині «Ніхто не хотів умирати» показувати аналогічні колізії в справді трагедійній оркестровці, не збиваючись на примітивне окарикатурення ворогів, які неодмінно мали бути і без клепки в голові, і не здатні до будь-яких людських почуттів. Чи й варто казати, що в такий спосіб психологічне дослідження часто підмінялося звичайнісіньким імітуванням його. Жорстка соціологічна детермінованість конфліктів і колізій такого характеру обмежувала художню думку, заводила її в схематично-ілюстративні тупики.
Іваничукова «Спрага» була як на той час сміливою спробою піти трохи далі, аніж це дозволяли собі інші автори. Наївні ж моменти авторового задуму усвідомлюються нами лише тепер, коли ми прочитали вже десятки творів вибухової соціальної відвертості, з неупередженим, справді аналітичним ставленням до життєвого матеріалу, безстрашно чесним осмисленням його. Гадаю, що Іваничук справедливо вирізняє «Спрагу» серед інших тодішніх своїх творів. Вона й справді була важливим етапом у його творчій біографії, бо в ній не тільки остаточно «закріплювався» авторський інтерес до драматичних сторінок людського життя, а й значно зросла літературна майстерність прозаїка. Він починав відходити од ефектно багатозначних фраз, успішно долав сентиментальний наїв, притаманний його новелам і трилогії «Край битого шляху».
Усе те згодом зникне з книг Іваничука. І, читаючи їх, уже не ловиш себе на бажанні, що не раз зринало під час читання його ранніх творів, вигукнути відому фразу: «Друже Аркадію, не говори красивої».
Отже, запам’ятаймо: шістдесят сьомий рік. «Спрага» — в першому номері «Дніпра». В досі благополучній літературній біографії автора — перша проза. Йому почеплено перший «ярлик».
Авторові на той час тридцять вісім років.
Він працює над «Мальвами».
Найцікавіше в його літературній біографії — ще попереду.
Усе найавторитетніше в літературній біографії Романа Іваничука прв'язане з історією. Він став на сьогодні одним із незаперечних лідерів нашого історичного роману. Широкого розголосу й популярності зажили такі його твори, як «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Шрами на скелі». Про них багато написано в критиці. Нині, напередодні його шістдесятиріччя, з'явився «Журавлиний крик».
Іваничук узявся писати його, скінчивши «Мальви». Це було в той час, коли у видавництва, а також у високих інстанціях викликало підозру й упередження саме жанрове визначення: «історичний роман»...
«Мальви» були занесені до числа творів ідейно шкідливих, антиісторичних. Критиці заборонили писати про них. У статтях й оглядах, присвячених літературному процесові шістдесятих, немає навіть побіжних згадок про «Мальви» — начеб цього твору Іваничук ніколи й не писав. Розгорніть біобібліографічний довідник «Письменники Радянської України», виданий «Радянським письменником» 1981 року, — там серед переліку творів Іваничука їх також немає.
Треба було мати неабияку мужність і силу духу, щоб не кинути писати «Журавлиний крик». Адже сам Іваничук знав напевне: цей твір також не вкладеться в прокрустове ложе, сконструйоване правофланговими нагляду за літературою, бо вже перша їхня експертиза виявить, що роман крамольно український за духом (мовою наглядачів це звучить: «націоналістично тенденційний»!), а отже, і вкрай шкідливий.
«Журавлиний крик» був приречений на літературний остракізм.
Але Іваничук його написав. І навіть був подав до видавництва, звідки він повернувся з суворими присудами: в романі спотворено історію, ідеалізовано козаччину, апологетизовано українофільство ліберальних малоросійських діячів штабу Розумовського чи братів Капністів...
І ось через п'ятнадцять років «Журавлиний крик» прийшов до читача.
Роман майже з енциклопедичною широтою показує життя різних соціальних верств російської імперії. Баталії історичного значення і будуари Катерини II, будні царського двору і щодення Січі Запорозької, побут глибинних слобід України і драматичні долі кращих представників російського письменства, повстання Пугачова і Гайдамаччина, холодний Петербург і кам’яний Львів, революційний Париж і каземати Соловків, — усе це ввійшло в «географію» роману, в якому події течуть розлогим епічним руслом. Перед читачем постають десятки людських доль, заплутаних, склубочених, покалічених часом.
Є в творі ось такі — не випадкові для всього, що там відбувається, — слова, сказані автором про генерал-майора російської армії Синельникова: «Завжди він корився страхові за звання, посади, за гріш, весь час він терзався у докорах сумління, а чинив неправе діло. Він повинен був будувати академії, а зводив казарми і тюрми. Він повинен був примусити землю родити хліба, щоб вистачало всім, а відривав хліборобів від землі... Він співчував Пугачову, а служив Потьомкіну...»
Пропонує гіпотетичні версії того, як усе могло б скластися за умови, якби людина у вирішальній ситуації вчинила не так, а інак. І, звичайно ж, найбільше подібного матеріалу для авторських роздумів дає довга і складна життєва одіссея останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського, якому за його вік судилося пережити й ратні тріумфи, й дипломатичні поразки, й славу, й ганьбу, й сум'яття душі, враженої підозрою, що не те він робить і не те думає, бо дійсність і складніша, аніж він думає, і сильніша од нього, а тому й не допоможуть йому ніякі дипломатичні таланти — все відбувається всупереч його волі й сподіванням. І ще судилося Калнишевському — а це найважче! — пережити цілковитий крах ілюзій, які живили його душу вірою в те, що своїми діями він приносить благо — і тільки благо — рідному краєві. Аж на схилі віку у схованого від усього світу бранця соловецьких в'язниць визріває думка, що він мав би поєднатися з Пугачовим, а він натомість рабськи хилив голову аж до августійших ніг Катерини. Мав би відгукнутися на дужий голос Максима Залізняка, але не відгукнувся, лиш осудливо похитував головою на слова і дії ворохобників. Тяжко стає жити, коли раптом дізнаєшся, що жив не так і вже не годен нічого змінити ні в минулому, ні в сучасному, і тебе лиш раптово обпікають згадки та запізнілі рішучі висновки. Такий фінал долі впав на душу старого кошового, затиснувши її в лещата безнадії і марноти всіх тих років, які він ще житиме на світі, силкуючись почути крізь глухі тюремні мури, що ж і як на його далекій Україні.
Мозаїчність композиції «Журавлиного крику» дає змогу Іваничуку легко змішувати часові шари, то забігати далеко наперед, то вдаватися до розлогих ретроспекцій і численних вставних новел. А крізь усі ці ретроспекції, відступи і вставні новели проходять дві сюжетні лінії (попервах — паралельно, а потім кожна з них починає вібрувати й переплітатися з іншою): Катерини II і Петра Калнишевського. Одного й того ж — 1762-го року приходять вони до влади. Васал і сюзерен дістаються вершин, з яких видно далеко вперед, зокрема й те, в який спосіб реалізуватимуть вони свої соціальні програми.
Це дуже істотний і в історії, і в романі момент. Тому так і акцентує на ньому увагу читача автор. Калнишевський, як пише він, з тої важливої миті знав багато: «Те, що було лише добрим наміром, стало нині обов’язком його життя, а завтра стане ділом. Він довго чекав отаманської булави — чесно, без підмов та інтриг. Ждав її, бо вірив, що може врятувати те, що стало на краю загибелі. І врятує: хитрощами, покірністю, сміливістю і твердою рукою. Припинить гультіпацтво і вольницю. Створить військо на зразок турецьких, у якому служитимуть хлібороби, відробляючи повинність за земельні наділи...» Врочистий той церемоніал обрання Калнишевського отаманом, урочисті його думи про майбутнє, урочисті слова джури Панаса Тринитки, що дивиться на отамана сповненими віри і відданості очима, — все починається для них так обнадійливо, все задумане видається таким досяжним і близьким, бо віриться їм, що воно залежить тільки від них, тільки від їхніх доблестей. І з тяжкою гіркотою пише про це автор, прозираючи думкою в те майбутнє, на яке роковані його герої. А вони не відають, що їхнє майбутнє починається вже з тої оперетки на кону реальності, в якій офіцери Ізмаїльського полку проголошують повію з царського дому всеімперським божеством.
Є такий парадокс історії, який можна назвати ланцюгом закономірних випадковостей. Адже іноді відбувається те, що, здавалося б, ніколи не могло відбутися. Про все це з гірким сарказмом писав Віктор Соснора у своїй повісті «Рятівниця Вітчизни».
Іваничук також не відмовляє собі в задоволенні поіронізувати з тогочасних історичних подій: «Кажуть, що вдосвіта 28 червня 1762 року, коли капрал Олександр Орлов безжалісно батожив скороходів, запряжених у карету, в якій утікала з Петербурга до казарм Ізмайловського полку майбутня імператриця, у колесі карети відкрутилася гайка. Важко вгадати, що трапилось би з претенденткою на престол, якою була б, зрештою, доля Росії, України, Польщі, Туреччини, Криму, якби та гайка відлетіла. Та запримітив небезпеку, що загрожувала таємничому екіпажові, самотній вершник. Він мчав до Петергофа навперестріч Петрові III, який мав цього ранку прибути з Оранієнбаума до законної дружини Катерини на святкування свого тезоіменинства, — мчав, щоб попередити царя про змову. Шляхи божі незвідані: він попередив про небезпеку Катерину. Карета зупинилася, Орлов зіскочив з козла, прикрутив гайку і погнав скороходів далі, а вершник згаяв час і розминувся з царем. То був підпоручик Василь Миронович, якому через два роки цариця звеліла стяти голову на Ситному ринку...» Таких подробиць розкидано густо в розповіді про блискавичний шлях вивищення Катерини до захмарних вершин самодержиці імперії.
Так, в історії змішано всі жанри — від трагедій і драм і аж до фарсів та водевілів. Уже згадуваний В. Соснора у своєму літературному варіанті подій, пов'язаних із захопленням влади Катериною, недвозначно наголошує на фарсовості всіх тих перипетій і наводить такі її брехливі слова з першого маніфесту: «Я не мала ні наміру, ні бажання стати імператрицею, вибрані народом вірнопіддані самі возвели мене на престол».
Вона хотіла бути головною героїнею вигаданого нею міфа, прекрасної легенди, а зіграла роль у фарсі чи водевілі. Історія жорстока правдою і деміфологізацією. її можна перехитрити на мить, але — не назавжди, бо вона — всевидюща. Ніякий камуфляж не може жити в ній довго, вона все розставляє по своїх — заслужених — місцях, віддаючи всьому і всім належне.
Петро Калнишевський далеко від царського двору й тамтешніх інтриг, але його легко дістає і гнуздає можновладна рука. Бо при дворі добре розуміють: така постать, як кошовий, може стати вельми небезпечною для імперії. Прозірливий політик Рум’янцев говорить: «Калнишевський не токмо військо зміцнює, а й укріплює кордони великої території, заселяючи її, обробляючи, висмоктуючи із землі ті блага, які вона може дати, тобто він будує державу в державі. А це загроза поважна. Потім за їх прикладом схочуть піти інші. Настала пора ліквідувати не лише запорізьке козацтво, а й донське. Звідси йшов Пугачов?.. Вам, певно, відомо, що спіймані посланці Пугачова до Калнишевського... Не дійшли, правда, до нього, але ж ішли...»
Такого Калнишевського всією душею любить відданий джура Тринитка, дитя горя й надії на волю. Але як же прикро вражається юний отаманів джура, бачачи, що Калнишевський приймає правила гри, нав'язані йому Катериною і Потьомкіним, одержуючи з царських рук орден і смиренно схиляючи голову перед їхньою світлістю. Цього Калнишевського джурі не збагнути, бо все здається йому набагато простішим — козацтво не повинне коритися самодержиці, а приклад усім має показати кошовий отаман, бо на те він і кошовий. Гіркими словами докоряє безкомпромісний юнак отаманові. Що йому до болючих альтернатив Калнишевського — Тринитка просто не бачить їх. І кожен з них по-своєму має рацію, бо ж тільки з далекого майбутнього все добре видно в історії. На ділі ж не так вже й просто вибрати так званий безпрограшний варіант. Зробити Калнишевському це нелегко. Тринитці простіше, він відповідає тільки за себе, Калнишевський же — за багатьох.
Отут і підстерігала Романа Іваничука найбільша небезпека — він міг збитися на цілковиту апологію останнього кошового, але письменник щасливо її уник. Калнишевський у нього постать трагічна й неоднозначна. Він гірко помиляється і сам зізнається собі в своїх помилках. Він часто живе в полоні ілюзій і прозріває тільки тоді, коли вже нічого не може вдіяти, коли йому дано можливість утручатися в ті події лише пам'яттю. В його спогадах звучать докори собі, своїм помилкам. Тому робота його пам’яті — руйнівна. Разом з тривогою за долю рідного краю і холодною невідомістю вона наснажує цього залізного чоловіка, зводить на слабосилого старця, з тіла якого вивітрюється дух, але те тіло ніяк не хоче вмирати, бо в ньому ще тримається віра, що почує не тільки щось гірке про Україну, а й радісне.
До речі, поза рамками роману лишилися такі історичні подробиці. Після того, як Січ була вщент зруйнована, а Калнишевського і військового писаря Глобу та суддю Головатого заарештовано, дуже мало людей в імперії могли сказати, куди подівся кошовий. Лише через сто років історик П. Єфименко з’ясував, куди імператриця з Потьомкіним запроторили Калнишевського.
Після довгих розшуків він нарешті знайшов архівну справу кошового, ув'язненого рішенням військової колегії в Соловецькому монастирі. 1875 року Єфименко опублікував у журналі «Русская старина» статтю «Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі». То була перша згадка в друці про цю багатостраждальну долю. Але автор статті ще багато чого не знав із сценарію ув'язнення кошового й усіх супутніх тому обставин.
1968 року з'явилася книжка радянського історика Г. Фруменкова «В’язні Соловецького монастиря». На широкому архівному матеріалі в ній і з'ясовано всі обставини тих подій. Після арешту Калнишевського й приконвоювання його до Москви Потьомкін, який колись присягався кошовому в довічній вірності, писав у листі імператриці, що найкраще було б Калнишевського, Глобу й Головатого аж до їхнього скону заховати в монастирі. Отоді й відправлено Калнишевського на Соловки, а Глобу й Головатого запроторено в далекі сибірські монастирі. В'язням категорично заборонили листування й будь-які зустрічі. Для всього світу вони були поховані ще живими.
Калнишевського загнали в темний каземат завдовжки 2 метри 84 сантиметри, завширшки 2 метри, висотою — півтора. Стіни там завжди були вологі, зі стелі капала вода. З тієї оселі кошового виводили тільки тричі на рік — на великі свята. Там його тримали 16 років, потім перевели до трохи сухішого каземату. Коли 1801 року з’явився указ Олександра І про те, що Калнишевського треба випустити на волю, йому виповнилося сто десять літ. Від темряви казематів він став зовсім сліпий. Свобода була йому вже зовсім ні до чого. Через два роки кошовий помер там же, на Соловках.
Г. Фруменков наводить у своїй книжці епітафію, яка й допомогла встановити місце поховання Калнишевського: «Здесь погребемо тело в бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смиренне. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября, 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивого, доброго».
Страшний історичний документ. І — брехливий, глумливий над пам'яттю Калнишевського.
Історики часто з менторською безапеляційністю повчають письменників: треба вірити документам, все повинно бути документально правдиво.
Як тут не згадати знову слова Ю. Тинянова про те, що часто документи брешуть, як люди, і що письменникові треба зазирати за документ, іти далі за нього. Іваничук так і робить. Його кошовий на Соловках — не смиренний святенник, що впокорився духом, збагнувши суєтність усього попереднього життя, як витлумачувала фінал цієї долі цитована епітафія.
Л-ра: УМЛШ. – 1989. – № 5. – С. 8-17.
Твори
Критика
