«Вогненні стовпи» Рома­на Іваничука в контексті палімпсестного письма

УДК 82.09:091.33

Бурченя В. В.

Активний розвиток жанру історичного роману в середині 60-х років минулого століття є спробою розсунути межі істо­ричного канону в “совєтській” літературі і створити модель палімпсестної історії. Саме таку творчу модель обрав собі за основу і Роман Іваничук. Іваничук - один з тих майстрів слова, завдяки яким в українській літературі виник феномен палімпсестного роману. У такому творі автор переосмислює вітчизняну історію, готуючи для читача своєрідний сюрприз.

Чи не найяскравішим романом, написаним у контексті палімпсестного письма, є тетралогія “Вогненні стовпи” Рома­на Іваничука. Проте твір ще не був предметом дослідження літературознавців у згаданому аспекті. У “Вогненних стов­пах” Роман Іваничук відкрив перед читачами правдиву і три­валий час замовчувану, або ж “перекручену” сторінку героїч­ної боротьби українського народу проти двох імперій.

Автор творить нового героя через призму “історія - це людина, а людина - це історія”. Концептуальний герой у тво­рі є двоплановий, виступає як реальний персонаж історії, і як постать, що виконує репрезентативну функцію.

Не лише події збройної боротьби УПА, а й міфи тисячо­літньої давності усвідомлюються в новому прочитанні Івани- чука. “Вогненні стовпи” є дуже складною спорудою, оскільки маємо тут елементи автобіографізму, еротизму, містики, публіцистизму, риси пригодницького, політичного та химер­ного роману.

Active development of genre of the historical novel in the middle 60-s of the previous century is the attempt to expand the limits of the historical canon in the “Soviet” literature and create a model of palimpsest history. This is the very creative model chosen as a basis by Roman Ivanychyk. The phenomenon of palimpsest novel was established in the Ukrainian literature owing to this writer. The brightest Roman Ivanychyk's work written in the context of palimpsest writing is the tetralogy “Fire Pillar”.

Потреба переосмислення трагічних і героїчних сторінок укра­їнської історії ставить нові завдання не лише перед вітчизняною історіографією, але й художньою літературою. Остання, виперед­жаючи історіографію, синтезуючи повстанську мемуаристику й епістолярій, пропонує власне бачення діяльності українського руху опору, зокрема Української Повстанської Армії.

Припущення, що отримавши з настанням незалежності України вільний доступ до історіографії, читач охочіше візьме до рук нау­кову працю, ніж літературний твір, підтвердилися лише частково. Закономірно, що історія неспроможна сповна замінити літературу, так само як і література - історію. Відомий український історич­ний романіст Роман Іваничук з цього приводу зазначив наступне: “З праць історіографів я можу довідатися тільки, як відбувалася битва, які полки у ній брали участь, яку зброю використовували, але аж ніяк не те, про що говорили між собою учасники війни. Саме письменник на підставі фактажу відтворює мислення часу, відкриває світ, який заслонений від сучасника караваном століть і десятиліть” [4, 8].

Нагадаємо, що історичні романи, у яких би переосмислювалися складні сторінки вітчизняної історії в українській літературі, поча­ли з'являтися ще в середині 60-х років минулого століття. Протя­гом двох наступних десятиліть кількість творів на історичну тему досягла небувалих меж. Це свідчить про те, що саме письменники-шістдесятники, до покоління яких належить і письменник Роман Іваничук, ставили собі за мету переписати історію та розставити в ній нові акценти. Таким чином, активний розвиток жанру істо­ричного роману в середині 60-х років, як нині видається, є спро­бою розсунути межі історичного канону в “совєтській” літературі і створити модель палімпсестної історії. Саме таку творчу модель обрав собі за основу і Роман Іваничук.

Палімпсест, як зазначено у Літературознавчій енциклопедії, означає рукопис на пергаменті, поверх змитого чи зіскобленого тексту. Перед тим, як написати новий текст, з нього зчищали ста­рий. А оскільки очистити повністю не вдавалося, то часто старий текст проступав. Термін в українській літературі не новий, хоча дотепер нечасто вживаний по відношенню до творчості більшості українських письменників, що працювали в жанрі історичного ро­ману в радянський період. Іваничук - один із тих майстрів слова, завдяки яким в українській літературі виник феномен палімпсестного роману. Тобто, йдеться про твір, у якому автор переосмислює вітчизняну історію, готуючи, таким чином, для зацікавленого чи­тача своєрідний сюрприз. Завдяки останньому читачі мали змогу ознайомитися з українською історією, яка була альтернативою іс­торичній науці, наскрізь скутій ідеологічними настановами.

Чи не найяскравішим романом, написаним у контексті палімсес- тного письма, є тетралогія “Вогненні стовпи” Романа Іваничука. Про різні художні аспекти цього роману йдеться у дослідженнях М. Ільницького “Містерія Йорданської ночі” [6], М. Дубини “Ос­мислюючи правду минулої війни: Про новий роман-легенду Р. Іваничука” [1], А. Сковронек “Найзухваліший Дон-Кіхот” [8], С. Підопригори “Художня рецепція комплексу Валенрода у романному триптиху “Вогненні стовпи” Романа Іваничука” [7], І. Яремчук “Але найбільша з них - любов: [Про прозаїка Р. Іваничука]” [10] та ін. Проте тетралогія ще не була предметом дослідження літературознавців в згаданому аспекті.

Виникає питання, яку методику обрав Іваничук для перепису­вання історії, як це переписування у його творчій робітні відбува­ється. Передовсім ідеться про творення нового героя через призму “історія - це людина, а людина - це історія”. Концептуальний ге­рой є принципово важливою постаттю у творчості автора, з огля­ду на її ідеологічну значущість та багаті підтексти. У творчості Романа Іваничука радянського періоду такий герой, як правило, інтелектуал: Маркіян Шашкевич, Микола Гулак, Іван Франко. Головний герой обов'язково має пройти ініціацію, тобто модель випробування: владою, грішми, жінками. І наступна складова кон­цептуального героя - його двоплановість, коли герой виступає як реальний персонаж історії, і як постать, що виконує репрезента­тивну функцію. Зокрема у концептуалізації персонажів не можна не помітити поділ героїв на видатних людей, на пересічних осо­бистостей і епізодичних осіб. Останні дуже часто в Іваничука ви­конують важливу історичну місію і є якщо не творцями історії, то щонайменше її рушіями.

Циклічність, зв'язок кожного роману Р.Іваничука з наступним надає їм безперервності вічного часу, куди входять і видатні події, й маловідомі; і визначні люди, і невідомі офіційній історії їхні од­нодумці, без кого й великі не стали б великими. Тому письменник намагається реставрувати ці невідомі постаті - встановити спра­ведливість, “вирівняти” історію, яку упродовж багатьох десяти­літь висвітлювали упереджено. Цікаво, що ця тенденція не вичер­пується і в творах останнього часу, як-от в романі про драматичну й досі не відому історію УПА “Вогненні стовпи”.

“Не шукайте, шановні читачі, у цьому романі прототипів, хоч мені деколи бракло сил відриватися від реалій, серед яких минули моє дитинство й молодість; не уникнув я, звичайно, художніх уза­гальнень, різноманітних химерій і найзухваліших домислів. Істо­ричні постаті стали в романі подекуди умовними, а видумані, на­впаки, зажили, як справжні; марно теж вивчати географію Покуття й Гуцульщини за моїм текстом, хоч я рідко вдавався до віртуаль­них топонімічних назв, - автор роману менше дбав про геополітичну адекватність, йому хотілося передусім відтворити настрій народу під час боротьби УПА за незалежність України” [2, 513]. А ще автор назвав свій роман спробою “художнього осмислення драматичної історії останніх наших збройних змагань за незалеж­ність” [4, 7].

Іваничук відкрив перед читачами правдиву і тривалий час за­мовчувану, або ж “перекручену” сторінку героїчної боротьби українського народу проти двох імперій. Та не лише події зброй­ної боротьби УПА на два фронти - з фашизмом і більшовизмом, прочитані у “Вогненних стовпах” заново. Навіть міфи тисячоліт­ньої давності усвідомлюються в новому прочитанні Іваничука. Йорданський святвечір, у який відбуваються події твору, тракту­ються автором як руйнування цієї традиції. “Тож не бралися вже в господинь руки до Святої Вечері, й замерзали на підвіконнях рум'яні пампухи в полумисках, затягувалися в баняках пісною осугою окропи над варениками і черствіла кутя в макітрах, бо зга­далася мешканцям Сакатури позавчорашня новина: хтось бачив, як на коломийській товарній станції пискляві “штовхачі” заганяли на запасні колії состави пак вагонів із зловісними коминками на дахах” [2, 268].

Творячи новий міф історії на якісно новому історичному ма­теріалі, Іваничук-письменник розкривається перед нами в новій іпостасі. Водночас немає підстав остаточно стверджувати, що в цьому історичному міфі прозаїка виявляється посмертне життя со­ціалістичного реалізму. Так само, як і переконувати, що Іваничук повністю позбувся тих кліше, тих штампів соцреалізму, які мимо­волі тяжіли над ним у часи соцреалізму, як от “міф про своїх героїв і чужих ворогів”, масовий характер боротьби проти ворога, ситу­ація компромісу зі злом. Попри все, не можна не зазначити, що і в цьому романі Іваничук залишається залежним від кон'юнктури. А бажання написати роман про повстанців можна водночас розці­нювати як реакцію на кон'юнктуру нашого часу. Адже писати про повстанців стало модно, так само як писати за радянської влади про дружбу і боротьбу братніх народів проти ворога.

І все ж, на наш погляд, автору “Вогненних стовпів” вдалося до­сягти певної мети у зображенні історичних реалій Другої світової війни. За спостереженням Ірини Яремчук, у романі відсутній чіт­кий поділ героїв на позитивних і негативних [10, 52]. Роман Іваничук руйнує той канон, якого завжди чітко дотримувався, навіть не­зважаючи на те, що матеріал давав змогу здійснити згаданий поділ героїв з погляду ідеологічного та морального. Звісно, протистав­лення героїв є, але це, скоріше всього, з погляду національно-дер­жавницьких позицій. Бійці УПА, українські селяни протиставлені чекістам Моліну, Болідові, Шкрупилі, зраднику Йосипу Кобацькому. Нерідко у романі спостерігаємо ситуацію, коли пропащі герої здатні зробити добро, а зло притаманне позитивним персонажам. Тому то, як вважає Ірина Яремчук, “важко “розпарцелювати” по­між добром і злом усіх мешканців твору” [10, 52.] На перший по­гляд, на цілковитий моральний осуд заслуговує офіцерська повія Агнєшка. Проте саме вона розповідає Фросині про Йосипа Кобацького, що зрадив її чоловіка, не підставляє зв'язкових УПА Сало­мею і Руфіну, хоч як її до цього змушували її радянські “клієнти”.

У “Вогненних стовпах” не знаходимо притаманних творчості Іваничука платонічних стосунків між закоханими, за що автора неодноразово критикували його колеги по перу. Навпаки, герої не відмовляються від тілесної насолоди: Юлія Шинкарук та Іван Захарчук-Буркут, Петро Вакалюк і Ганна, Василь Андрусяк і Ліда. Відтак можна стверджувати, що химерне поєднання еросу з герої- кою в тетралогії є сміливим експериментом Романа Іваничука.

Автор у романі спростовує міф про своїх героїв і чужих воро­гів, який широко використовувався у радянській історичній рома­ністиці. У цій страшній війні усе було набагато складніше. “... Що ж це діється, що люди враз аж так спідліли: продають своїх же за грейцар, а може, ті, котрих убили, зовсім і невинні...” [2, 158]. Ті, кого ми ще донедавна вважали героями, такими насправді не були. Лейтенант радянської армії Шпола був зненацька наляканий бан­дерівцями в сільської молодиці. Тікав звідти не як хоробрий визво­литель, а як гуляка, якого раптом сполохали. Цілою низкою яскра­вих епізодів автор руйнує міф радянських істориків про червоних воїнів-визволителів, коли НКВС засилав у стан УПА провокаторів, які чинили по селах неймовірні звірства, сіяли в людей недовіру і розчарування. Більшість українців про звірства червоних визво­лителів дізнаються аж після остаточного падіння більшовицької імперії. “А в центрі людського виру на подвір'ї біля будинку ко­лишнього НКВД, створилася до неба величезна квадратова яма, на дні якої одна попри одну лежали сімдесят відкритих домовин з людськими костями та черепами й посередині - найширша труна з двома зрослими скелетами” [2, 497].

Чимало колишніх українців після завершення Другої світової війни опинилися в еміграції. Автор “Вогненних стовпів” вустами Мирона розмірковує над тією проблемою, яка десятиліттями му­чила не одного українського емігранта. “І чи треба, думав Мирон, щоб Потурай доконче повертався в Україну, якщо він устиг при­рости до чужої землі й почувається в ній натурально: природність побуту, напевне, сприяє ефективності його діяльності, й ніколи він не вживеться з новими законами, які сформувалися за півстоліття в невідомих для нього умовах життя на рідній землі...” [2, 500].

У розмові з Йосафатом, який докоряє своєму другу і письмен­нику Мирону, мовляв, про що писатимеш ти, який звик до вуалей, підтекстів великих дуль у кишені тепер, “коли Муза нарешті зірве з обличчя паранджу, як та визволена мусульманка”, автор, оче­видно, у першу чергу собі самому собі відповідає: “А нині треба писати прямим текстом про те, що пережив наш народ, щоб наші нащадки не подумали колись, бува, що вільна Україна народилася, немов Афродіта з морської піни” [2, 501]. Глибокі роздуми Романа Іваничука про мистецтво, національну ідею, призначення пись­менника, які він по черзі вкладає в уста своїх героїв, зустрічаємо в романі достатньо часто. Для прикладу: “Мистецтво рятує свята перспектива: воно завжди стоїть на шляху до Храму...” [2, 501]. “Національна ідея. Вона для нас - що для юдеїв віра. Ці категорії врятували обидва народи від загибелі...” [2, 502]. “Якщо письмен­ники не зафіксують того, що діялось на нашій землі під час бо­ротьби за незалежність, то далекий нащадок не складе їй належної ціни...” [2, 503].

Важко не погодитися з Іриною Яремчук в тому, що “Вогненні стовпи” є дуже складною, скомплікованою спорудою [10, 53]. Ма­ємо ж бо тут елементи автобіографізму, еротизму, містики, публіцистизму, риси пригодницького, політичного, химерного роману. А ще, як помітила авторка, він генетично споріднений із середньо­вічним та ренесансним зразками західноєвропейського письмен­ства, з романістикою Івана Франка та Володимира Винниченка та сучасними мистецькими тенденціями.

Водночас, за припущенням Миколи Дубини, у процесі роботи над твором Роман Іваничук зіткнувся з великими труднощами сюжетоскладання через те, що опрацював багатоплановий життєвий матеріал. “Твір не скрізь читається легко, заважають великі періо­ди, вив'язки складних речень, дещо рихлувата композиція” [1, 2].

Отже, у тетралогії “Вогненні стовпи” Романа Іваничука спосте­рігаємо ознаки палімпсестного письма, подані через переосмис­лення історичних подій та фактів або ж нове їх прочитання, розві­ювання міфів та стереотипів у літературі. Це твір, де стираються грані між реальним та ірреальним. Роман генетично споріднений з попередньою традицією творення історичного роману та сучас­ними мистецькими тенденціями в літературі. А поєднання високо­го з низьким, масового з елітарним демонструє нову постмодерну іпостась майстра сучасності.

Література

1. Дубина М. Осмислюючи правду минулої війни: Про новий ро­ман-легенду Р. Іваничука // Літ. Україна. - 2000. - 6 листопада. - С. 2.
2. Іваничук Р. Вогненні стовпи: Тетралогія. Видання друге, доповнене. - Львів: Літопис, 2006. - 516 с.
3. Іваничук Р. Дороги вольні і невольні: Спогади. - К.: Укр. Пись­менник, 1996. - 166 с.
4. Іваничук Р. Заклинання мольфара // СІТІ ЛАЙФ. - 2007. - № 2. - С. 7 - 10.
5. Іваничук Р. Не щоденний щоденник. - Львів, “Літопис”, 2006. - 216 с.
6. Ільницький М. Містерія Йорданської ночі: [Про повість Р. Іваничука “Вогненні стовпи”] // Слово і час. - 2003. - № 6. - С. 37-43.
7. Підопригора С. Художня рецепція комплексу Валенрода у ро­манному триптиху “Вогненні стовпи” Романа Іваничука // Українська література в загальноосвітній школі: Науково-методичний журнал. - Київ, 2005. - № 10. - С. 7-10.
8. Сковронек А. Найзухваліший Дон Кіхот: [Про роман-легенду “Рев оленів нарозвидні” Р. Іваничука] // Київ. - 2001. - № 5-6. - С. 149-152.
9. Яковенко Н. Одна Кліо, дві історії // Критика. - 2002. - № 12. - С. 12-14.
10. Яремчук І. Але найбільша з них - любов: [Про прозаїка Р. Іваничука] // Дивослово. - 2004. - № 5. - С. 46-54.