Уміти розмовляти з читачем: Роздуми над творами Романа Іваничука
Стефанія Андрусів
Твори Р. Іваничука читають, за його книжками, передусім за історичними романами («Сьоме небо» все-таки довгенько пролежало в книгарнях, навіть у Львові, де письменника знають і люблять), завжди черга. Чому? Сам прозаїк в одному з інтерв'ю пояснив це дуже загально, якщо не сказати — банально: «...Треба, щоб читач вірив і постійно був зацікавлений. Треба вміти з ним розмовляти». Кожному митцеві слова, думаю, здається: читачі мусять і його героєві повірити, та й навряд, чи можна здибати автора, який би не був упевнений, що він уміє розмовляти з читачами. Інакше він не писав би. Отож спробуймо розібратися в тому, що значить «уміти розмовляти з читачем», як прозаїк учиться це робити.
Хоч Р. Іваничук у тому ж інтерв'ю сказав про себе, що «важко починав, важко йде», очевидно, маючи на оці не тільки вимогливість до себе, а й реакцію критики, те «важко» ніяк не можна віднести до взаємин письменника із читачами. Ще рецензент його першої збірки новел «Прут несе кригу», що вийшла мало не тридцять років тому, здивовано констатував ударним вигуковим реченням: «Розкупили!» Те ж сакраментальне дієслово супроводжувало з'яву майже всіх творів Р. Іваничука. Зрештою, за поодинокими винятками, стосунки прозаїка з критикою також загалом шанобливі, хоч Р. Федорів («Магія старого пергамену», Жовтень, 1983, № 12) завважує, що «як історичний романіст Р. Іваничук зростав буквально посеред критичних пострілів, часом дошкульних, болючих і несправедливих, а в багатьох випадках — і правильних». Якщо виходити із стрімкої еволюції прозаїка, то можна зробити висновок: «критичні постріли», навіть несправедливі, пішли йому на користь.
На жаль, у психології творчості впливу критики — «се ж критика, а критика, звичайно, ускіплива, часами то й над міру» (Леся Українка) — на формування письменницького таланту майже зовсім не досліджено. А класики і тут дали нам урок. Одна фраза Франка: «Від критика, який справді науково розбирає річ, догана для мене цінніша, ніж похвала, бо з догани я більше навчуся», — може стати темою для цілого трактату.
Що стосується Р. Іваничука, то він — «за контакт творчої безжальності й справедливого суду колег по перу». Можливо, ця готовність вислухати суворий присуд «колег по перу», критики, читачів, а також прореагувати на нього є не тільки виявом духовної спроможності прозаїка, а й розшифруванням секрету читабельності його творів?
Розпочав Р. Іваничук із новел, критики одностайно хвалили їх за «школу Стефаника і Коцюбинського». Школа була, але художнього рівня творів знаменитих класиків початківець, звичайно, не досяг. Має рацію М. Ільницький, оглядаючи творчий шлях Р. Іваничука (Жовтень, 1979, № 5), що перечитуючи перші оповідання письменника, які «особливо хвалила критика, наприклад, «Бузьків вогонь», тепло й вибачливо усміхаєшся, як усміхається статечна людина від юнацького спогаду, що зненацька зринув у пам’яті, усміхаєшся, прощаючись із милою серцю наївністю, уже, на жаль, безповоротно втраченою».
Попри всю літературну наївність перших оповідань Р. Іваничука, відчувалося в них (і це вловила критика) важливе і визначальне для західноукраїнської літератури — відображення змін у соціальній психології селянина, утвердження нового ладу, нового життя цілого краю. Твори молодого прозаїка своїм ліризмом, задушевністю інтонації добре «вписалися» у стильовий потік тодішньої новелістики. Критики хвалили і зрідка ганили Р. Іваничука за новели: «талановитий, спостережливий прозаїк», «уміє передати порухи душі», «є декларативні і просто інформативні місця», «одноманітність характеристик і категоричність суджень», але ніхто не сумнівався, що «автор наділений талантом справжнього художника» і що «при старанній роботі і навчанні з нього може виробитися першорядний письменник». Прогнози, можна вважати, справдились, але все-таки не у зв’язку з жанром новели. Хоч «малої» прози» Р. Іваничук не зрікається — в одному з останніх видань (збірка «Сьоме небо», 1985) вміщено, крім однойменної повісті, кілька новел, — пристанемо до письменницької самооцінки: «Маю переконання: в цьому жанрі мені не вдалося зробити чогось дуже якісного і нового, як це, приміром, випало на долю Григора Тютюнника».
Правда, Р. Іваничук веде далі так: «Новели «Виняткова ситуація» і «На перевалі» вдовольнили мене в творчому плані: я відійшов від надмірної чуттєвості, сентиментальності, став строгішим у письмі». Щоб скласти собі уявлення про «малу прозу» романіста, придивімося до його останніх творів, серед яких є і ті, що «вдовольнили в творчому плані» вимогливого до себе письменника.
Новели Р. Іваничука, розміщені в хронологічній послідовності, можуть служити своєрідним екраном, на якому досить детально зафіксовано зміни в поетиці письменника, зокрема посилення епічності, інтелектуалізація героя. Персонажі повісті в новелах «На перевалі» — актори, режисер, письменник-сценарист, інженер, художник — сперечаються про призначення людини, про совість і «справжність», правдивість у мистецтві. Всі вони — діти сором’язливих післявоєнних галицьких дівчат-селянок із першої книжки Р. Іваничука, які так тяглися до освіти, так зворушували тим тодішніх читачів, в основному вихідців із такого ж середовища, інтелігентів у першому поколінні.
Основний прийом інтелектуалізації — диспут: прозаїк примушує героїв «схрестити шпаги» у полеміці, а тоді випробовує слово винятковою ситуацією: у новелі «За стіною туману» — це провалля, над яким зависла машина з людьми, у «Сьомому небі» — війна. За таким принципом побудовано історичний роман Р. Іваничука «Четвертий вимір». Лабораторно заданий прийом диспуту певною мірою збіднює психологічну правду характерів, як це бачимо, наприклад, у новелі «На перевалі». Вона хронологічно продовжує першу новелу повісті: герої, щойно переживши виняткову ситуацію над проваллям, верстають ту саму дорогу до перевалу, де в колибі їх чекають актори із зйомочної трупи. Кожен намагається звільнитися від щойно пережитого, «відшукати в собі іншого, ніж він був тільки що над проваллям». Це цілком природно, і здається, що відшукування «себе іншого» не може бути зв'язане з експериментальною ситуацією випробування, але знову — хуртеча, загроза смерті... Щоправда, тут чи не вперше Р. Іваничук намагається по-справжньому розібратися в «таємницях жіночої душі», бо раніше, зокрема в історичній романістиці, його героїні були на диво однакові: стріпували довгим, що закриває пів-обличчя, волоссям і прикрашали або псували життя героїв-чоловіків, може, хіба Льонця з «Манускрипту...» трохи інакша. «Та звідки вам знати, що таке жінка...» — сумно й докірливо сказала під кінець максималістка Адріана своїм супутникам у машині, звісно, переадресовуючи докір та смуток і читачам, і авторові. До неї приєднується, за своїм звичаєм мовчки, антипод Нілочка. Можливо, в наступних творах письменника ці слова буде почуто. Саме в новелістиці відбувається випробування, кристалізація не знаних раніше стильових прийомів, сюжетних поворотів, що потім вигранюються у великих формах — романі чи повісті. Можна сказати, новелістика письменника, та й, зрештою, вся його творчість нині на своєрідному перевалі, за яким — нові художні відкриття, форми, образи.
Саме від новелістики Р. Іваничук ішов до найбільшого здобутку своєї творчості — історичного роману. Трилогія «Край битого шляху» виконана начеб чужим, наслідувальним голосом, хоча й тут є вже чимало рис, характерних для письменника, — наприклад, символізація загалом реалістичного матеріалу, театралізація романного дійства, жестів героїв, патетика в авторському слові й слові персонажів, коли неосвічені герої промовляють, як пророки («Наші Карпати були вже зриті окопами і дротом засновані. Але то військо воювало. А нині весь народ») або як герої народного епосу («Скажіть йому, хай швидше повертається додому, бо хата не вкрита, земля не орана, і пісня не співається без нього»). Є тут властиві і пізнішим творам Р. Іваничука надмір патетики, велемовність, є навіть натяк на міфологізм, тоді ще зовсім не модний, у вигляді ремінісценцій із біблії, пророцтв і проклять єврейки Берти Шварц, які потім продовжать Арон, Агасфер, Ясьо Сакрамент у «Воді з каменю». До речі, навіть у ошляхетненому професіоналізмом і досвідом сюжеті наступних романів час від часу неконтрольовано зринатимуть вади трилогії: і в нагромадженні нарочито підібраних жахів, нещасть, збігу обставин тощо.
Критика писала про трилогію, що вона «читається з неослабним інтересом, глибоко хвилює читача, пізнавальне значення твору — безперечне». Тепер уже важко перевірити, чи справді «глибоко хвилював» тодішнього — початку шістдесятих років — читача такий роман, як «Край битого шляху», чи то був просто критичний трафарет. Праця над трилогією, без сумніву, мала велике значення у становленні Іваничука-романіста, у випробуванні його таланту великим жанром. Свідчення цього — роман «Мальви». У творі є немало такого, від чого письменник пізніше відмовиться: дисгармонія між соціальним і національним у трактуванні історії, архаїчно-авантюрний сюжет з викраданням, упізнаванням-невпізнаванням, екстраординарними, нетиповими подіями, що відбуваються поза межами можливого, нормального; абстрактний, авантюрний час, який у «Мальвах» можна назвати пісенним, фольклорним часом. Відкритий у «Мальвах» образ меддаха Омара потім продовжать Осташко Каліграф («Черлене вино»), Юрій Рогатинець («Манускрипт з вулиці Руської»), Маркіян Шашкевич («Вода з каменю»), Тарас Шевченко («Четвертий вимір»). Перевиданий 1980 року в Москві роман «Мальви» сприймається нині як відправна точка еволюції жанру історичного роману в творчості Р. Іваничука, його стилю, художнього мислення.
Починаючи з другого історичного роману — «Черленого вина», що з'явився через десять років після «Мальв», прозаїк інакше трактує час, який, можна сказати, стає головною дійовою особою Іваничукових творів, пронизує кожний їхній структурний елемент. У романах органічно поєднуються два виміри: сюжетний час і час народної історії, подих якого відчувається і в авторському тексті, і в роздумах героїв. Це створює враження циклічності творів, надає їм часової безперервності, осяжності. Письменник звертає особливу увагу на маловідомі постаті й таким чином виразно демократизує історію. Наскрізна думка «галицьких» романів Р. Іваничука — підкреслення генетичної й духовної спільності Західної України з усім народом. Це розуміли Осташко Каліграф, Преслужич, Юрій Рогатинець, Вишенський, Шашкевич.
Персонаж історичних романів Р. Іваничука — особливо вигаданий, він у письменника завжди індивідуальніший, — то не тільки соціально-класовий тип епохи, людська індивідуальність, а й галицький феномен переважно міської й містечкової етнопсихології. Так, Лисого Мацька, пані Абрекову чи Яся Сакраменте не уявиш собі в іншому місті, крім Львова. А психологічне тут, окрім історико-соціального, переплетене з мовним матеріалом, і то не тільки на рівні лексики, а й синтаксису: в побудові та експресії фрази, темпоритмі й інтонації. З цим пов'язаний і важливий для поетики Р. Іваничука фольклорний елемент: кожен історичний роман має свій наскрізний пісенний мотив, і пісня тут, зрозуміло, міського походження. Треба сказати, що це також новаторська риса, бо міський фольклор завжди перебував на периферії зацікавлень і фахівців, і письменників.
Романи густо заселені. Автор любить змальовувати «розпуття велелюдні» — масові сцени в русі, кольорах, звуках. Ми бачимо одяг героїв, речі, вулиці й площі, мури і вежі. Бачимо споруди, з яких донині дійшли хіба що руїни, як-от Високий замок у Львові, або будівлі, що недавно «воскресли», як Одеський замок (до речі, саме його реставрація, без сумніву, послужила для прозаїка поштовхом до написання роману «Черлене вино»). В романах споруди неначеб оживають — розсуваються фіранки, спалахує світло у замкових вікнах, сповнюються гулом голосів зали, рухаються можновладці та їхні слуги, з північного боку Олеського замку видніються постаті останніх його оборонців, на бруківці старих львівських вулиць ще відлунюють кроки Рогатинця і братчиків... А ось за рогом Сиктуської — тепер Коперника — майнула сутана худорлявого Маркіяна — він іде в Оссоленіум, тепер Наукову бібліотеку імені В. Стефаника; з якогось кам'яного подвір'я почулися тужливі звуки Ясевої скрипки...
Письменник активно використовує «історичну інтенсивність» (М. Бахтін) замків, старих вулиць, районів, стародавніх назв, що надає творам предметності, високої зображальності.
Людина в романах Р. Іваничука розкривається в сюжеті випробування її ідеї, тому історичні полотна письменника можна назвати ідеологічними романами випробування. Ідеї, які репрезентують позитивні герої, відповідають інтересам народу, направлені на збереження й увічнення народного духу. Місцем, де може сформуватися колективна думка, здавна була площа. Через усі історичні романи прозаїка проходить образ площі, цього «символу всенародності» (М. Бахтін) і вільно мовленого слова. Часто роль площі виконують великі приміщення — церква, кав'ярні, передмістя чи міський район, а також усе місто, ще ширше — Галичина, Україна, Європа, світ. Вони стають сценою, де розігрується дійство історії, людської і національної драми.
Герої романів Р. Іваничука завжди типологічно співвіднесені, кожен із них входить у кілька пар типу персонаж-антипод, персонаж-«дзеркало», персонаж-продовження, споріднені образи. Таке завдання виконують навіть другорядні дійові особи, тому серед них немає жодної випадкової, прохідної. Оскільки постать героя виділена, висвітлена в натовпі, то він мусить сказати щось настільки важливе, аби бути включеним у розгалужену систему взаємин персонажів, яка в романах завжди нагадує багатоярусну споруду типу піраміди чи гори з терасовими схилами, щось на зразок передмістя Авлабар у Тифлісі («Четвертий вимір»), де «всі вулиці ведуть вгору, а провулки і стежки — то ніби меридіани цього світу». На вершині піраміди чи гори знаходяться концептуальні центри творів і всіх типологічних співвіднесень персонажів — образи головних героїв. Це переважно реальні постаті — Рогатинець, Шашкевич, Шевченко. На жаль, письменник неначе боїться залишитися сам-на-сам із невигаданим героєм. Щось — скромність? брак сміливості і віри в себе? — заважає авторові наблизити історичну особу в творі до невимушеного, рівноправного контакту, її очі — до рівня власних очей, щоб, заглянувши в них, скласти індивідуально-психологічну карту душі. Зрештою, письменник сам пояснить це в післямові до роману «Четвертий вимір»: «Страшно наближатися до геніїв і вкладати у їх віщі вуста свої власні слова і свій власний спосіб мислення». Тому автор і «поселяє» таких героїв угорі, мовби на підвищенні. Знизу, з погляду прозаїка, інших персонажів, видно не так багато, тільки те, що вихоплює далеке світло, — скоріше ідею, ніж саму людину, місце і роль її в національній історії, соціально-психологічні особливості епохи, типовим представником якої є історична постать. Коли ж сюжетна необхідність усе-таки примушує такого героя зійти з підвищення і стати поруч із читачем на просценіумі дії, то кожен з них у Р. Іваничука, на жаль, починає говорити і думати цитатами із своїх творів і листів, як це буває, зрештою, у переважної більшості історичних романістів: Шашкевич кається перед батьком віршем «Син любимому отцю», Шевченко вітається із Костомаровим після розлуки словами вірша «Ніколи, братія, ніколи...», а мати Костомарова згадує про поета лише словами його вірша. Але вже «Четвертий вимір» та «Шрами на скалі» засвідчують, що острах письменника даремний, що він має всі підстави не боятися вкладати «у віщі вуста свої власні слова і свій власний спосіб мислення».
З роману до роману змінюється їхня жанрово-стильова палітра: у «Черленому вині» переважає патетичний, піднесено-героїчний стиль і в мовленні автора, і особливо героїв, і в імітації героїчного літописного слова; у «Манускрипті...» патетика пригашується як використанням гротеску, фантастики, так і демократизацією, приземленням «документа» епохи — літопису Лисого Мацька; у «Воді з каменю» активно використовуються міфологізм, фольклорне слово, елементи народно-сміхової культури, образ смерті-народження (у лінії Агасфера), а також деякі прийоми біографічного роману; «Четвертий вимір» можна назвати інтелектуальним романом, романом-диспутом.
Іншими стають взаємини між мовними партіями автора і персонажів: зростає питома вага «чужого» слова, що максимально виражено у «Четвертому вимірі» з його монологами, спогадами, різними поглядами на ту саму подію. Велику увагу Р. Іваничук приділяє відтворенню думки, що відбивається на структурі тексту, принципах характеротворення і організації діалогів. Персонажі не стільки з'ясовують стосунки між собою, скільки стосунки між ідеями і, розмовляючи, мають на оці не лише співбесідника, а й читача (слухача). На початку діалог опредмечений, а потім і персонажі, й автор забувають про декорації, предметний світ, здіймаються на крилах ідеї, фіксуючи свою увагу виключно на думці та її проекції на читача. Тут може виникнути загроза обезкровити героїв, перетворити їх в умовні постаті, рупори для проголошення ідей, як це було в середньовічних містеріях чи шкільних драмах.
Найслабше місце в поетиці Р. Іваничука, — мабуть, сюжетобудування, особливо лінії «утеплення», інтимізації героїв: кохання Арсена й Орисі в «Черленому вині» сентиментальне і мелодраматичне, під Трістана та Ізольду; таке саме книжно-надумане, сентиментальне кохання Гізі, надривно романтичне, з таємничим зникненням, вуалями, нешлюбним сином, якого виховує батько, Рогатинець (він уже ніколи не довідається про те, що то його син), із драматично удекорованою смертю Гізі, так наче бідолашна дочка Абрекової начиталась Дюма чи бульварних романів. В останніх творах любовні лінії делікатніші, стриманіші.
Від роману до роману змінюються і взаємини автора з історичним матеріалом, фактом, документом. У «Черленому вині» архівні матеріали, факти подеколи «придавлюють» оповідача своїм надміром, автор штучно включає їх то у монолог Осташка, то у спогади гончара Галайди. В «Манускрипті...» фактаж вживається економніше, цілісніше, зате у «Воді...» історія знову некотрольовано «змішує карти» оповідача, великий час історії (події в Росії, страта Пугачова, французька революція, польське повстання, Сковорода, Котляревський, повстання у Турбаях тощо) розмиває сюжетний час. Але у всіх творах Р. Іваничука проявляється визначальна для нього як історичного романіста риса — щасливий дар проникати в атмосферу, аромат епохи. Не забуваючи ні на хвильку про читача, свого однодумця і також любителя минувшини, хіба трохи менше поінформованого, прозаїк веде його дорогами історії, змушує жити поряд з героями, дихати з ними одним повітрям і при тому, звісно, залишатися людиною XX століття, діалогізувати з історією, проектуючи її на наш час.
Новий роман Р. Іваничука «Шрами на скалі» підтвердив незмінну орієнтацію письменника на читача, постійний діалог із ним упродовж романної дії. Читач завжди був незримо присутній у кожному з творів прозаїка, а в «Шрамах...» вийшов із «підпілля» і став героєм роману. Це Адріана, філолог і археолог і, згідно з традицією белетризації у нашій прозі, молода, вродлива жінка з трохи набридливо підкреслюваними автором половецькими очима і, як у багатьох героїнь інших романів Р. Іваничука, розпущеним довгим волоссям. Такою уявлятиме собі автор і Зореславу, дружину співця Митуси, вбитого Данилом Галицьким, і сучасницю Франка й Стефаника акторку Ванду Патковську, а підбере Адріана у вузол волосся — й стане схожа на Лесю Українку. Адріана — письменницький ідеал читача: майже колега за фахом, захоплений знавець рідної історії. Воднораз це внутрішній голос і внутрішній суддя самого автора, роздвоєння його свідомості на творця і критика.
Властива поетиці прози Р. Іваничука хронотопність мислення у «Шрамах на скалі» проявилася на композиційному рівні в поєднанні трьох часових шарів: сучасного, де одним із героїв виступає сам автор, разом із читачем творячи на наших очах історичний роман про часи Івана Франка, про місце й роль Каменяра в історії народу, і роман у романі, «написаний» за Франка гіпотетичний твір про. Данила Галицького, останню твердиню Галицької Русі — кам'яно-дерев'яну фортецю Тустань, де любив бувати геніальний поет. Сюди, у Тустань, що недалеко від Дрогобича й Борислава, приїхав автор-оповідач, аби знайти «шрами на скалі» — напис на честь Франка і ключ до задуманого роману про нього.
Л-ра: Київ. – 1987. – № 5. – С. 124-128.
Твори
Критика
