Мікро- і макросвіти у творчості Емми Андієвської
Тетяна Лисенко
У творчому мікрокосмі Емми Андієвської — нескінченна кількість світів: «Світи інші тут, перед нами, тільки ми пробігаємо повз них, не побачивши, що вони є. Колосальні всі галактики, все найневимовніше перед нашим носом, тільки треба побачити — це кут зору» [З інтерв’ю. Див.: Сучасність, 2002, №6]. Поетеса містить у собі всесвітню інформацію, очищуючи своє «духовне», і крізь неї проходить сила, яка не є її власною духовною сутністю. Для Е. Андієвської творити — значить бути у стані медитації, їй дається візія того, що треба написати або намалювати. В. Налімов найпоширеніше поняття медитації визначає так: «[...] це спрямована мандрівка у глибини своєї свідомості, знайомство із собою в континуальному різноманітті проявів». У внутрішніх просторах Універсуму відбувається самопізнання в усьому потенційному багатоманітті, проявляючись у вигляді ілюзій, уявлень, фантазій. Людина ніби виходить за свої межі — хоча насправді меж тут не існує. «Людське «Я» містить в собі всю реальність буття — мікрокосм як дзеркало макрокосму (Гермес Трисмегіст)».
Французькі сюрреалісти переважно викликали дію підсвідомості, вводячи себе у різні афективні, гіпнотичні стани, активізуючи автоматичне письмо, при цьому рефлектуючи власні патології і фобії у творчість (за З. Фрейдом); феномен же Е. Андієвської полягає у великій духовній праці самопізнання, в якій несвідоме працює на митця, тут немає, як часто у сюрреалістів, епатажу й потягу до огидного, хоча їй притаманні риси чорного гумору, що щільно співіснують з абсурдом і алогізмом.
Поетеса послідовно розвинула сюрреалізм як стиль із його метафорою казки та гіперболою, з притаманною їм магією слова як могутнього знака речей і духовності, що з них і постала, власне, справжня поезія. Цитуючи Вальтера Мушґа, Ю. Лавріненко писав: «В ті прастарі часи люди потребували мистецтва, щоб не втратити природу і Бога [...] магічна поезія являла самовідкриття людини...».
Світ Е. Андієвської виростає з емпіричної реальності, особливо з природи, розростається і сягає «своїми верхами інтуїтивних світів якоїсь біологічно-релігійної містики». На думку самої авторки, її світ у своїй розмаїтості і плинності — єдиний, мов океанічна сфера, неначе «водоймище речей». Часто одне слово служить призмою для спектралізації інших слів, і тому виникають безкінечні метафорично-притчеві градації сюрреалістичних образів:
Бо літо мусять просочити Що мушлі важко розкрутити,
У рибні пухирі, у закрути, Не поламавши защіпок
(«Ще літо»).
Метафоризація онейричного простору розкривається й у поемі «Перетинки», де читач блукає лабіринтом сновидінь і перетинається із невідомим: «Така безмежність, як лиш вві сні. / Між слів женуть пласких лосів, схожих на довге волосся у воді [...] / Уздовж сну — де сушать кусні вогню / і душі висять, мов білизна, / двигтять перевтілення лазні...»; тут є і «снів кузня», і «сну костоправи», а «дехто носить свій сон, мов іконостас» (поема «Лябіринт»); «зі стелі водяної сну» — ця метафора створена саме за логікою сновидіння, «сонна основа слова в леопардових плямах». Варто згадати твір Х.Л. Борхеса «Письмена Бога», в якому є оригінальна думка: плями на шкірі великих кішок (тигрів, ягуарів) — це нерозшифровані написи-послання до людей про таємниці всесвіту й абсолютну істину. І завершується поема «Перетинки» гармонійним акордом: «Ляду сну відхиля: / зоря молодим горошком сходить на городі».
Міфологема базару в однойменній книжці Е. Андієвської — це сновидійне світотворення вже з есхатологічними аспектами, де проглядається перехід в інший — потойбічний — світ і відхід духу в ірреальність. Авторка відтворює калейдоскопічний світ базарного виміру. Життя і смерть — своєрідна гра, теж базар. «Для «Базару» характерні [...] уміння спіймати мить одкровення і осяяння, а відтак — дотикнутися до таємниці духу, переступивши хистку і неприступну для звичної людини кореляцію трансцендентного». І все це для того, щоб пробудити в людині надсвідомість. Втілення позатрансцендентного співвідноситься з бажанням дістатись туди, «де кінчаються слова» (за Ю. Тарнавським): «Струмують душі й з-під поли. Завинувсь в кокон краєвид». Сюрреалістичною образністю поетичної творчості Е. Андієвська створює культ несподіваного.
Візьмемо вірш «Базар на межі сну»: «Базар клітина ясновидь», «базар морське підводить вухо», «базар підошви погубив / від світлоносної ходи», «базар занурив в серце палець / і творить трепетне із пилу», — тут вочевидь прочитуються космогонічні мотиви, поява життя з води, де вода втілює хаос несвідомої стихії; «Для скрині сну справляють віко. / Снують жовтки через провалля», — ремінісценція на світове яйце, з жовтка якого народжується життя, «в нутро світанків, / в тиші злам / буття тримають на вузлах...».
О. Гриценко у статті «Сни про базар» пише: «Задекларувавши [...] у збірці «Базар» свій вибір на користь ярмаркової поетики, Емма Андієвська залишається вірна їй дотепер, так що навіть у «Портретній галереї» людські обличчя складаються «із моркви, перцю і цибуль», «із виноградних кичок і артишоків» [...] та безлічі іншого базарного краму»6. Точне відображення такого портрету міститься на картині ренесансного митця Джузеппе Арчимбольдо «Літо», який створював символічні трансформації, що надихали пізніше сюрреалістів. ««Мікробазар» містить слова як матеріал-крам у побудові окремого вірша та «макробазар» як спосіб побудови збірки, де за крам правлять і кількістю своєю утворюють нову якість уже цілі вірші Емми Андієвської».
Вірш «Інше прояснення» розкриває всю незвичайність творення сюрреалістичної техніки і бачення явища з другого боку, крізь інші безкінечні світи: «Салатну душу равлик розгорнув [...] / на хідлях ходить водяне горня [...] / Й веселку ловить, щоб у серце вкласти. / Не дощ ікластий, а самі вже клюски. / Оновлення заходить над дворами, / вглиб шириться, / хоч руку в потойбіччя — й намацуй, / так речей пульсує живчик. / Прояснення». Це стан, коли у людини відкривається шосте почуття або інтуїція, і вона проходить стадію індивідуації (за К.Г. Юнгом).
Природа виступає, ніби жива міфологізована світова душа: «В криницю виливають молодик. / Весь світ заліг з дахів під лободу [...] / нехай з озер видмухує споруди, / в кружала обертаючи людей [...] / Природи знак / існує в тайниках пересувних, / що їх пильнують бабки над водою». І ще один фрагмент, який передає сюрреалістичні міфологеми, пов'язані з природою: «Тут на схід сонця котить колісниця / (з-під квочки щойно, всі колеса — риби): / повітря на чаїне пір’я дробить».
Ефект якісно нового кута зору може викликати бароковий прийом поєднання непоєднуваного, проявлений у поезії «Те саме довкілля»: «Розвісили дерева очі й вуха. / Муром іде коняка з парасолькою в руці [...] / білотка сонця у суглобах / пташиний лід складає, / щоб поглибивсь [...] перехід поміж світами».
Оскільки поетеса мислить і сприймає речі космічно, одночасно у безлічі вимірів, то символічний образ кав’ярні (однойменної поетичної збірки) також набирає галактичних меж: кав’ярня безмежна і бездонна у всіх напрямках і площинах, вона розчиняється у метафізиці. Тут безодня визирає з безодні, бар трансформується у туманність Андромеди, а торти переростають у планети, на горнята кави приходить Страшний суд, — і все це осердя буття, «свердловина крізь сторіччя». Філософія і стиль «Каварні» Е. Андієвської переважно нагадує поезію Т. Еліота.
Бо ж кредо дня — до дна й душі оазу, — А втоптане підошвами підсоння
Щоб із аорт не візій ваговози, Де замість сонця — конус чи квадрат...
Авторка часто застосовує еліпси в поезії — безкінечні тире, на місце яких читач інтуїтивно підставляє всі можливі за змістом дієслова, які присутні в тексті, хоча й замовчані. Це створює множинні інтерпретації її поезії. Поетеса залишається вірною своєму кредо до кінця: «Пророк, — у нього шлунок — око», «із Йоною — в потойбіч — кит», «сопілка — цівочку — в незриме» (сонет «Дещо поширена каварня»); або: «у мозку — плинні вежі — й підтюпцем васальним», «каварня — колесо, зі спиць — сургуч веселок» («Юнаки з фарбованими чубами II»).
Збірка поезій «Віґілії» містить синтез філософського досвіду поетеси, езотеричних прозрінь й інтуїтивних осягнень смислу життя, прагнення віднайти глибину тиші, дістатись дна мудрості. Авторка ставить питання: «Що — дійсність дійсність чи лише примара...?», «Прозорість? А чи просто наступ туги?». Е. Андієвська втілює поетичні інтерпретації філософських категорій. Візерунок світу зітканий із алогізмів та суперечностей, тому дійти до суті — неможливо; «[...] Всі вісі, що свідомість, — шкереберть. / Усталене — на манівці — з орбіт. / Лиш гола дійсність — акробат кумедний, — / на видноколі — трюки старомодні...». Поетеса любить вчуватися у тишу, її образи тиші завжди неординарні. Так виникають «смерч тиші», «не тиша — а світобудова печі». Найтихіша тиша для неї лише в «осередді бурі».
М. Ревакович у статті «Елементи дегуманізації в поезії Емми Андієвської» зазначає, що, згідно з Х. Ортеґою-і-Гасетом, найважливішим інструментом дегуманізації в поезії є метафора. Бо поезія — це своєрідна алгебра метафор. А «такі елементи дегуманізації, як метафора, стилізація, гра, чи беземоційний, дистанційний підхід до зображуваних явищ аж надто присутні в поезії Емми Андієвської». Суть дегуманізації мистецтва, за Х. Ортегою-і-Гасетом, полягає у тому, що справжнє мистецтво не може бути сприйняте масою, воно існує лише для втаємничених.
Для книжки «Знаки. Тарок» характерні мотиви пошуку безсмертя, світових знаків, вічних символів, які прочиняють двері позасвідомого — повернення у міфологічне минуле, наявне в сучасному; це якесь «прадавнє переживання» як візія «у темному дзеркалі». Естетичним підґрунтям даної збірки теж є сюрреалізм, специфіка якого в українській літературі полягає саме в синтезі «українського» кордоцентризму та пишності козацького бароко, поєднаних із трансцендентальним баченням поетеси. «У кожне слово, — зазначає Л. Тарнашинська — «втиснено» якомога більше вражень, щоб «видобути» з нього більший пучок асоціативних «іскр».
На знакову природу світу звертав увагу ще Г. Сковорода у своїй філософії, а Геракліт писав, що Бог промовляє устами дельфійського оракула, який подає знаки. Оскільки перший цикл збірки має назву «Знаки», то другий — «Тарок». Ніла Зборовська у статті «Піднявшись над усим тліном...» декодує дану назву, відсилаючи до герметичної таємниці єгипетського ієрогліфічного алфавіту, де божества зображувалися буквами, коли букви відтінювали ідеї, а ідеї закодовувалися і в числах. Древній єгипетський алфавіт зберігся досьогодні у вигляді карт Таро. Пророцтва Таро давали відповіді на таємниці світобудови, виконуючи роль тайнознаків. Е. Андієвська обирає такі тайнознаки, щоб передати таємну всеприсутність невтілимого. Так, приміром, звучить народження нового дня: «Зі сну в зубах / біла левиця виносить на рівнину зм’яклий ранок, / незміренне потягнулося / і луснули форми, / у грудях радість розводить коропів» («Новий день»). Кожна поезія збірки постає метафоричним тайнознаком. Це вічний коловорот смертенародження — колесо сансари — вічне перевтілення. Вічне осягнення «безпочаткового кінця і безкінечного початку»: «Матерія на все буття волала, / Аж поки — вибухи — в стрілки — годинникар. / Світів циклічність, що — із дна ріки».
Поетеса посилається на три принципи світобудови: «вага як рівновага, число як кількість і співмірність всього [...] гармонія випливає з подібності протилежностей (смерть-життя, матерія-дух...)».
Цікаво простежити спільні мотиви, образи, символіку кольорів, що найбільш розповсюджені у поетичній і малярській творчості авторки. Найчастіше зустрічаємо зелений колір, котрий символізує життєву енергію, юначу радість, надію; даний колір складений із синього і жовтого (Небес і Землі) і має містичні якості: поєднує в собі синє світло інтелекту з емоційною теплотою жовтого Сонця, щоб віднайти рівновагу і мудрість оновлення екзистенції. «На клені кошики зелені піни», «В зелену лутку з лотоків», «зелені плями на руках», «зелений мозок палає з конопляних мисок», «3 зеленого соку випорскує сокіл», «зелене братство за панібрата», відтінки зеленого: «мозку малахіт», « салатну душу равлик розгорнув» та ін.
Друге місце по розповсюдженості посідає синій і блакитний кольори, які символізують божественну істину, мудрість, чисті помисли. Це колір великих глибин, жіноча стихія води, а також колір Цариці Небесної й усіх сил Неба: «в синій ванні пливе наяда над принишклим містом», «хмар о/ньожилиця», «Блакитне місиво, із іскри весь», «Й де щойно дух — на всю блакить ударив», «Весь зір, — сама блакитна потерть», «Уся свідомість, як м’який, лункий сапфір», «Блакитні кахлі, наче з бань мечеті», «Замість чубів — кілків блакитний молочай», «В блакитному пюре, — як в ополонку, в звук просунув тім’я», «Щоб світ — із лазні —петлі — й сальто — в синь».
Третє найчастіше вживане колористичне тло — жовтий колір і його відтінки: охра, бурштин, помаранча. Це солярний знак — світло сонця, інтелект, інтуїція, віра в божественне начало світу. В індусів жовто-золотий означає безсмертя. Водночас жовтий може означати хвороби, зраду, навіть катастрофу: «Під жовті вибухи задухи», «Тіла струмують, охри вилив», «Горить в верейках жовта вата конини конопляний витвір», «жовті жолоби», «В охрову купіль», «Жовтим жаром попереджають: «Тут межа!», «Як в лійці охровій», «Присягаючись на жовтій дині», «Що — мухою — у фартусі — в бурштині’. У буддистів шафран, — одяг монахів, символізує відмову від бажань, смирення: «Нехай зажура / шафранним жаром! / слух половинить» («Дійство з двома первнями»). Інші кольори, котрі досить часто використовує малярка слова: червоний, його відтінки - вогняний, пурпурний, кривавий, рожевий; чорний, антрацитовий; срібний, молочний, сизо-білий; і одноразові барви: попелястий, фіалковий, золотий і навіть квітчастий.
Спільні ж мотиви у малярстві й поезії характеризуються такими образами, як: очі, повіки, істоти з множинними лапами, цятки, жовтки, вода, видива тощо. «По краплі, по ковтку, по нитці. І тільки стільники в повіках» («Базаре, ти?»); «На лапах спомин пронесли», «За ворохом очей зникають: ведуть видовища з водоймищ», «Хоч в оці прорубай продуховину! Хай з ока пуголовки, в плазму», «Дорога, мов око, полискує», «3 пожежі повіки», «Шпинатні всесвіту уламки. Розвісили в повітрі лапу»; «Поставив лапу впоперек рівнини», «Потилицю видовжив в повітрі і зник цяткою в повітрі»; «І звірям бракувало лап», «Пророк, — у нього шлунок — око», «І — з ліктів місяці дзюрчать, — ланцюг з очей». На полотнах Е. Андієвської часто зображені різноманітні страви на столі: буханці хліба, кухлі з молоком, яблука — такі ж аналогії проводимо у поетичній творчості: «Потята шинка, хліб, овечий сир й волове око, мов яйце, з-під льоду». Такі паралелі засвідчують синкретичність різних видів мистецтва у творчості Е. Андієвської: тут не лише співмірні поезія й малярство — вірші авторки музичні й озвучені — сюрреалістичне поєднання гармонії і какофонії.
Л-ра: Слово і час. – 2004. – № 1. – С. 49-53.
Твори
Критика
