Експериментальна проза Емми Андієвської
Петро Сорока
1982 року з’явився друком великий епічний твір Емми Андієвської — «Роман про людське призначення», що завершував своєрідний триптих письменниці, присвячений одвічним проблемам добра і зла, любові і ненависті, правди і кривди, честі і безчестя. В Україні його перевидано 1992 року.
Авторка знову виставила на щит жанрове означення твору як роману, хоча від класичної дефініції цього жанру не залишилося майже нічого. Цей експериментальний твір з таким же успіхом можна було б назвати антироманом.
Ідейно-тематичні постулати тут розчинені в незліченних сюжетних конструкціях, нескінченному сонмі образних побудов, а звичні прийоми художньої умовності знехтувані або ж спародійовані. Як і в попередніх книгах, авторка творить усупереч традиції, вірна своєму внутрішньому голосу і слуху, цілком зберігаючи авторську суверенність.
Щоб зрозуміти прозу Андієвської чи принаймні наблизитися до такого розуміння, треба дивитися на неї виключно з погляду мистецтва, а не життя. Колись А. Піранделло повчав: «Безглуздя, що відбуваються у житті, не мають потреби здаватися вірогідними, бо вони відбуваються насправді. На противагу безглуздям у мистецтві, котрим необхідно бути вірогідними, аби здаватися істинними. І тоді, ставши вірогідними, вони перестануть бути безглуздими.
Випадок у житті може бути безглуздим. Твір мистецтва, якщо це дійсно твір мистецтва, не може собі цього дозволити.
А звідси висновок: вважати твір мистецтва безглуздям і невірогідним з погляду життя — нерозумно. З погляду вимог мистецтва — так, з погляду вимог життя — ні».
Андієвська своєю прозою ніби рішуче заперечує це твердження. Чимало з того, що відбувається на сторінках її романів, вражає саме своєю безглуздістю та невірогідністю. Вона зорієнтована на неістиннісгь, нереальність, яка, однак, якимось дивним чином відкриває нові грані реального.
Словесні лабіринти її прози усе ж виводять нас у тунель із світлом. Цим світлом є віра в добро, любов, правду та справедливість. Людина тут завжди бачить свою невдатність і підлість, намагається піднятися з низин аморального падання, змобілізувати зусилля волі для боротьби а темним і сатанинським в душі і світі. Більшість героїв Андієвської вірять Ісаї: «Хто ходить в тьмі, той бачить світло велике». Тож загалом її проза сприймається як торжество над брехнею і злом, неправдою і ненавистю.
«Роман про людське призначення» великою мірою суголосний з «Романом про добру людину», його можна навіть розглядати як продовження попереднього твору. Снується все та ж безконечна нить оповіді і героями твору виступають все ті ж знедолені українські емігранти, яких вітри історії розсіяли по всьому світу. Тільки тепер ареною дії стають не табори «ді-пі», а вся земна куля. Українські вигнанці опиняються в Канаді, США, Німеччині, Бразилії, Аргентині, Японії... Найприкметнішою їх ознакою залишається все та ж закинутість в світі, неприхищеність, відчуженість.
Хистка лінія, що розділяє добро і зло, знову проходить через серце кожного з діючих персонажів, породжуючи в нього відчуття тривоги, болю і сум’яття, обумовлюючи містикоапокаліптичну свідомість.
Письменниця цілком здає собі звіт у тому, що новий погляд на світ вимагає нового відображення у слові, що цей навальний «апош,ііптичн ий ритм часу уже не можна відтворити звичними формами оповіді». Звідси ці несподівані і складні формальні новації, ця непроста для сприйняття оповідь, що в критиці дістала назву лінійної.
Читання такої прози легким не буває. І важко погодитися з Данилом Струком, який цитує слова Гоголя, спроектовуючи їх на тексти Андієвської: «Приємної Надзвичайно приємної Як сон після купелі».
Як на мене, це проза важка, її осягнення не для розваги, вона вимагає від читача увочевидь не менше інтелектуальних зусиль, ніж затратив їх сам автор під час написання твору.
Щоб зрозуміти таку прозу до кінця, треба бути трішки езотериком, зуміти знехтувати логічністю мислення.
Про що він — роман Андієвської? Яка його проблематика? Яка тема?
Кажучи узагальнено, це твір про пошуки істини і відповіді на питання: що є світ? Чим є наша дійсність? Як підійти до дійсності, щоб збагнути правдивий образ світу?
Світ у романі постає як трагічна загрозлива для людини даність. Усі герої шукають порятунку з цієї трагічної безвиході, вириваючись з неї у світ ілюзій та видив, паралельний світ поза реальністю.
Важка гнітюча дійсність породжує ненормальних індивідів, спонукує їх до божевільного занурення у хаос світотворення.
Трагізм і безвихідь — два полюси твору, що утримують від розпаду усі його силові лінії.
Але попри те людина змушена робити вибір. У неї залишається одне неминуче і неодіймане право — стати на сторону добра чи зла. Авторка підводить до думки, що проблема вибору стоїть перед людиною постійно, здійснюється щохвилини, навіть кожної миті.
«Людина до самої смерти має право вибору, що здатне переінакшувати перебіг світових подій, хоча цим правом рідко хто користується...»
Усі герої твору (а їх сотні) вловлюють сигнали іншого буття, вони ненормальні з погляду буденної логіки, живуть у своєму світі і одержимі кожен своєю ідеєю та метою. Тему двосвіття і його символічного зв’язку винесено на передній план.
Ідея вищого пізнання через психічні розлади, що має назву «вічного вороття», не нова в літературі. Досить назвати такі хрестоматійні твори, як «Ідіот» Достоєвського, «Записки божевільного» Гоголя, «Товариші» П. Мирного, «Дон Кіхот» Сервантеса, «Мідний вершник» Пушкіна... Але Андієвська вирішує цю проблему по-своєму і наскрізь оригінально. Так, герої роману божевільні чи напівбожевільні. Але їх ніхто не садить у психушки, не переслідує, не лікує, до них нікому немає жодної справи. Вони легко знаходять собі таких, як і вони, співрозмовників чи приятелів, спілкуються з ними, що називається, на повному серйозі, порушуючи складні одвічні філософські проблеми. їх розмови незмінно вражають глибиною. Врешті-решт читач приходить до переконання, що цей звихнутий світ — прихисток для звихнутих індивідів.
Герої твору ходять ніби не по суші, а по воді. Це як у Матері-Марії: «Є два способи жити: абсолютно законно і поважно ходити сушею — міряти, важити, передбачати. Але можна ходити по воді. Тоді не можна міряти і передбачати, а треба тільки вірити. Миттєве безвір’я — і починаєш тонути».
Глибока одержима віра утримує героїв Андієвської на воді. Ось хоча б один з найбільш промовистих прикладів (хоча множити їх можна ледь не до безконечності).
Безручко працює над винаходом, що має врятувати усе людство, або принаймні знадобитися усім без винятку людям. Винахідник вірить в це беззастережно. Що це за винахід?
«Це не барабан. І не виварка. А скриня. Власного виробу. Чи коли волієте: сплющена сфера з ручкою..., — розповідає він. — Справа в тому, що енергія, якою живиться винахід, іде з мого серця. Дотик чужої руки спричиняє коротке замикання психічних біоодиниць, чи біоквантів, що дорівнюватиме їхньому розщепленню, а вивільнені біочастки значно перевищують потужністю енергію від розщепленого атома».
Героїв роману мучать містичні начала природи, вони намагаються зрозуміти незбагненне, пояснити закони хаосу, осягнути вічність і безсмертя. Вони ніби прориваються крізь межі людського розуму.
Так, один з персонажів Федір під час пропасниці у Бразилії зіткнувся з потойбіччям, що й залишило в його звичці помічати те, повз що інші проходять байдуже.
Для іншого героя — Лужного — «розпочався Страшний Суд», хоча «попервах він, Лужний, не одразу й второпав, що ж воно насправді діється». Відтак став свідком воскресіння, і тим самим остаточної винагороди та покарання живих і мертвих, «постеріг Усевишнього, осліп, але в нього заразом відкрилося таке двигаюче... унутрішнє бачення, що він нараз і побачив, і почув палючий голос».
У кожного з цих типів, так би мовити, своя історія хвороби, свій звих. «Устим уклав угоду з дияволом, що з’являється до нього в подобі людино-коня і що на екваторі мало не потопив пароплава, хоча саме тоді, як перетинали рівник, не тільки й натяку не було на бурю, а море стелилося рівніше від дошки, й небо особливо яскраво виблискувало незвично наближеними найвіддаленішими сузір’ями».
«Дідовцеві приснилося ніби Всевишній покликав його на небо й розгорнув перед ним усеньку світобудову, що й застугоніла перед Дідовцем велетенськими, як горющі ріки, знаками, і тоді Господь сказав, показуючи на незчисленні гори полум'я, що то долі всіх минулих, теперішніх і прийдешніх народів...».
Майже усі діючі персонажі працюють над якимись чудернацькими винаходами, і то неодмінно такими, які мають врятувати планету і людство. Богдан Чапля винаходить апарат, «який розщеплює, повертаючи вражені злом клітини до первісного нульового заряду». Цей апарат унедійснюе зло, утверджує добро, інші називають його «лускавкою зла». Інженер Федуляк мозолиться над «елеватором майбутнього», у якому зберігатиметься зерно «і ліпше, і певніше, ніж у цегляних чи цементних елеваторах, тому що вистачатиме увімкнути два зворотніх струми, унапрямлювані електричною центрифугою... як це раптом тонни зерна, ні сіло, ні впало висітимуть у повітрі в обтічних, як в&ктенські рибні міхурі, прозорих зерносховищах».
Позенко надіється віднайти «координати осяйних загиблих континентів».
Разом з тим, усі герої роману — незвичні, винятково оригінальні і навіть талановиті люди.
Усі вони мислять нестандартно, незашорено, багато роздумуючи над чисто онтологічними питаннями, над проблемою життя і смерті, добра і зла, віри та безвір’я.
Ось хоча б деякі їх думки, варті уваги та глибших розмислів:
«Не виключено, що й уся світобудова — єдиний живий організм, котрому на мить зсудомило литку».
«Той, хто рветься знати наперед свою долю, втрачає силу на неї вирішально впливати, про що, звісно, мало хто здогадується».
«А хто за молодости не привабливий? Навіть найнезугарніше створіння, і те наділене, нехай і якою обмеженою, здатністю випромінювати за певних обставин чар, нездоланний чар молодости».
Мимоволі напрошується думка, що нормальні саме ці люди, а всі решта — без видимих відхилень — безнадійно втрачені для вищого призначення і божественного світу.
Авторка переконана, що людина в основі своїй добра і завжди залишається такою, навіть усупереч світовим катаклізмом і незліченним випробуванням, що шалюються на її голову. Любов і доброта рухають людською душею, в ній закладено Провидінням «здатність любити й не лише любити... а й урухомити раптову потребу... роздаровувати себе на всі боки».
Однак соціум невблаганний. Письменниця простежує, як відбувається зміщення предметно-чуттєвого бачення, що призводить до нервових зривів і врешті-решт божевілля. Людина безпорадна перед детермінативним і руйнівним тиском суспільних обставин. Реальність, побачена крізь призму страшної війни, нагадує сон і набагато жахливіша за нього.
Але чому добро не може здолати зло? «Зло не терпить, коли з нього зривають личину, розпізнавши, чим воно є насправді... Аби людина не тільки не добігла, а й навіть не усвідомила свого призначення, заради якого... пущено з нуля в рух усі галактики зі світами й анти-світами, бож влада диявола тримається виключно на тому, аби чоловіка залякати, звівши його до самих кишок, щоб він і гадки не мав випростатися з кривавого гнойовища й глянути на зоряне небо».
Усі герої Андієвської мозоляться над питанням, варто це життя прожити чи ні.
НІ.
«Антон, що повернувся з Америки, запутаний радницями, наклав на себе руки точнісінько так, як значно пізніше Ігор Кам’янецький». Не витримує боротьби з самотністю Панас і душевний туск постійно штовхає його «поповнити самогубство». Багато роздумує над проблемою суїциду Богдан Чапля: «Чому християнство... відмовляє самогубцеві навіть у церковному похованні (де ж тут любов до ближнього? Гарна мені любові А прощення грішника? Може, самогубець цього прощення й молитви найбільше потребує, аби продибати в потойбіччі до світла крізь пекельні пащеки власних вчинків, що їх людина, не хотячи, ухищається нагромадити навколо себе?), щодо цього навіть ацтеки значно людяніші, не пошкодували раю для самогубців і жінок, що померли під час пологів, а християнство ставиться по-мачушиному до самогубця».
Герої роману ніби підтверджують тезу Камю, що накласти на себе руки — означає зізнатися, що життя зробилося незрозумілим. Смерть для них — неминучий і цілком зрозумілий перехід в іншу якість, хоча не так просто повірити, що ось після смерті людина здобуде цю іншу іпостась, і все збагне, і все відкриється їй: таємниці всесвіту, дороги життя і вічності, необхідність пізнання добра і зла...
Характерно, що за оповіддю не видно автора, він ретельно приховав свою автентичну сутність. Ось уже справді Андієвська у своїх творах поступає так, як Творець світу, що, створивши усе суще і вдихнувши в нього свою душу, залишається невидимим для світу.
Авторка присутня в кожному реченні, кожному слові і разом з тим її немає.Її подих відчувається у зблиску філософських фраз, тонкої іронії, дотепних діалогах, її любов розлита в аурі добра і співчуття, але разом з тим окреслити її сутність неможливо.
Шлях, який проходять всі герої, дуже складний, заплутаний, але ті численні історії, що їх нанизує авторка одна на одну, об’єднує щось спільне, нероздільне. Естетичний суверенітет окремих фрагментів ніколи не сприймається як чужорідне тіло у творі, тому що цементуючим началом виступає дух і ритм.
Деструктуючи традиційну форму роману, авторка шукає того шляху в прозі, яким до неї ще не ходив ніхто. Цю прозу можна назвати сюрреалістичною, або принаймні з елементами сюрреалізму, що допомагають освоювати глибинні шари підсвідомості. Знайдемо тут і містичне заглиблення в надреальність і експресіоністичні падіння в безодні світового духу. Саме в цьому прихована сугестія тексту.
Загалом кажучи, творчість Емми Андієвської — одна з модифікацій сучасного модернізму — «мистецтва, що знайшло своє призначення у протистоянні апокаліптичним настроям нашого віку» (за А. Макаровим). Ця проза виросла не на голому місці. Авторка має своїх великих попередників і вчителів. Відчувається її добра обізнаність з філософією видатних мислителів XX століття: Гуссерлем, Юнґом, Гайдеґґером, Сартром, Ясперсом, Ортегою-і-Гассет, Вебером, Ґадамером та іншими.
В її стилі можна вловити відгомін Мондріана, Клея, Кафки, Беккета, але це ніколи не буває прямим чи неусвідомленим наслідуванням. Ставши на плечі своїх великих попередників, вона незмінно обживає нові овиди і світи, іде далі від них.
Якщо ж говорити про суто українську лінію в її прозовій творчості, то напрошується така: Коцюбинський (як автор «Інтермеццо» і «Цвіту яблуні») — Хвильовий — Гнат Михайличенко — Аркадій Любченко.
Л-ра: Березіль. – 1999. – № 7-8. – С. 169-174.
Твори
Критика
