Емма Андієвська. Проміжне

Завихрені, складні і прості —
їм пращею долати простір,
Відлучені від вух і пащек
Колись, що і тепер пропащі,
Впритул до дна, і раптом — пристань:
Всі верхні на стеблині проса
Прямують пошестю на присуд:
Хай решето нетлінних суджень
Суттєві відсіває риси ...
Від декого самі лиш вуса
Ідуть вгорі (і ті ще луснуть!)
Внизу з кружал плескатих лисин,
Неначе сплесканих навмисне,
Олію наливають в мизски.
До серця ллють, і ллють до мозку.
Олія — замазка, й за маску.
Олійниці (небесну ж ласку) —
Сюди — лице, туди пелюстку,
Стільник чиї торочки до хустки,
Тому — ребро, цьому хоч лікоть.
На все усім олійниць ліки.
Пішкують геть старезні ріки.
Ціпками збивши прохолоду.
Крізь небо рушили підводи —
їх полиск полозками звабив.
І через тишу непрорубну,
Дерев притримуючи зябра,
Навпомацки бредуть садиби,
Через паркани, плеса, груди,
Коли їх свист світанку збудить.