Лариса Назаренко. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У неї було дві хвилини

Вона лежала у печері і дрімала. В темному прихистку не було ні ліжка, ні подушки, ні ковдри. Вона спала просто на підлозі. Однак стіни печери були настільки м’які, що коли вона, перевертаючись, билася ліктем чи коліном об них, то зовсім не боліло. Можливо, печера заросла тисячолітнім мохом, можливо, ще чимось. Вона того не знала. Сердешна навіть не знала, хто вона така. Скільки не намагалася пригадати – все марно. Як вона потрапила в цю печеру, теж було  загадкою.

Дуже часто вона чула звуки ззовні. Це були різні звуки. Інколи вони линули плавно і ніжно. Від таких звуків хотілося кружляти у таночку, або мріяти. А інші ж − були різкими, гучними чи пронизливими. Тоді страх огортав її, боляче шкрябаючи пазурами ніжне тіло. Вона скручувалася клубочком і затихала, боялась навіть поворухнутися.

Бідолашна не розуміла, що відбувається там, за печерою. Але чим довше жила тут, тим більше їй хотілося звільнитися. Інколи стукала кулачками чи ніжками в стіни, та все було марно – ніхто того не чув і не поспішав на допомогу.

Одного разу вона твердо вирішила, що буде стукати гучніше. А раптом почують?!

І таки почули. Перед її очима почала відкриватися щілина в печері. Прохід був настільки вузький, що здавалося – в нього неможливо протиснутися.

У неї було лише дві хвилини, щоб подолати тунель.

І вона ризикнула: щосили відштовхнулася ногами і рушила вперед, до світла. Стінки тиснули так, що можна було задихнутися, плечі ледве проходили, але вона вперто рухалася, вигинаючись усім тілом.

Ще мить – і вона народилася.