«Лягають зерна у надію...»
Леонід Череватенко
Через п'ять років після крикливої, початківської збірки «Нате!» (1963) на полицях книгарень з'явилась друга книга П. Мовчана — «Кора».
1963-й — рік, коли в українській літературі бучно і голосно вирувала нова хвиля, тоді ж названа шестидесятницькою, коли критичні списи трощилися навколо окремих імен чи навіть окремих віршів, а поезія жила передчуванням близьких і значних відкриттів. 1968 рік минув загалом спокійно, без раптових змін. Це був, як то кажуть, академічний рік. Майже не почули ми, хоч як стежили за часописами та «Літературною Україною», великої пристрасті з уст поетів та критиків. Самі події кількарічної давності почали видаватися не такими вже й бурхливими і пафос багатьох тодішніх виступів раптом перестав нас хвилювати.
Життя не стоїть тим часом на місці, і от перед нами вірші поета, який почав друкуватися ще за згаданої нами хвилі, а остаточно змужнів лише зараз. Відкривається збірка таким зізнанням: Скільки пережито різних днів,
Як надовго затяглось шукання!
Де почавсь майдан мовчання.
Істино, єдина, озов дай,
Вилущися словом із мовчання...
Увагу привертає слово, котре ми подибуємо часто в рядках поезій, писаних як розміром класичним, так і сумнівними верлібрами. Мовчання. Мовчання — як свідчення глибокої зосередженості і напруження думки. Не раз виникає це слово і на сторінках «Кори»:
Хто має мову рятівну?
Хто озоветься на питання:
— Мовчання чом таке фатальне,
Коли б'єш скелю кам'яну? («Запитальне»)
Тут немає авторової провини, але книжка не дає уявлення про його теперішній творчий стан. Така вже неповороткість наших видавців, що вірші поетів (не всіх, однак) доходять за призначенням із запізненням у кілька років. Скажете, перевірка часом. Воно, звичайно, так, але... (Приміром, в Естонії, республіці, що славиться найбільшим споживанням літератури на душу населення, в перспективному плані обов'язково лишаються білі плями-прогалини, розраховані на те, що котрийсь із письменників принесе рукопис, вартий негайного публікування). Отже, через непоквапливість видавців під однією палітуркою опинилися поезії, творені впродовж кількох років.
Рудименти шестидесятництва знайшли собі тверду прописку на сторінках «Кори».
Наповнений футляр і плетиво вугільне. Заснули струни всією довжиною:
Від — «до» до «сі», до «голосіння»,
Від щебету до ситого мажору,— читаємо у П. Мовчана, а в пам'яті зринають стійкі Драчеві словосполуки.
Ластівка — молодик
на синьому небі,
скіфський лук
у відчаї в небо закинутий, з перерваною тятивою.
Ні! Літера «Р» у слові «стррруна» або занурений на глибину очей
сталевий якір, що оброста тривожними думками.
Волів би я дістать його руками.
І вітер підставля мені плече — дістану!..
Мене заякорило небо, а може, небо я заякорив?
Цікаво! («Очима до неба»).
Поетові цікаво, а читачеві? Не вельми. Бо щось подібне, піднесено-космічне-невиразне він зустрічав колись на шпальтах часописів і газет.
Ганячи ці й схожі вірші, зовсім не хочемо звинуватити П. Мовчана в наслідуванні, бо здаємо ж собі справу: він писав їх паралельно, водночас із іншими, тоді й надрукованими поезіями. Можливо, свого часу вони відігравали були певну роль. І все-таки пальма першості не належала П. Мовчанові. На жаль. Чи, може, — на щастя. Бо, поставлений у такі умовини, поет змушений був шукати своє, виболювати нове слово. І виболів його.
Непотрібно закручений, обов'язково поставлений на котурни стиль, що закам'янів у деяких авторів і непомітно встиг обернутися на свою протилежність, майже на самопародію, — на цьому П. Мовчан не зупинився, а трудно йшов навпрошки.
Чую: голос мій в розвихренні шаленім Так мене розпачливо шука,
Що, спіткнувшись, реченням зеленим Вибуха на вербних язиках.
Він виріс із поезії шестидесятих років, як виростають із дитячих штанців. Родимки її залишилися на його тілі, та сам він — інший.
Так, в його рядках ми можемо ще натрапити на такі знайомі сліди примусової інтелектуалізації. Але він уже не доходить крайнощів, коли поезія починає нагадувати скорше підручник з естетики: є там Пікассо і Ван-Гог, Бетховен і Прокоф'єв, Кафка і Лорка. Там важко, проте, відшукати бодай яку, хоч благеньку, але власну авторову концепцію. Натомість нам демонструє неабияку вправність жонглер, кидаючись іменами та прізвищами.
Дав спокій П. Мовчан і замордованим у незчисленних варіаціях просторікуватим і простодушним дядькам, тіткам, дідам і мамам. Хоча ні, одного — діда Уласа — ми надибали в рецензованій збірці.
І дід Улас
бере бентежні стебла, сідає під вербою...
І мудрий козуб
колесує з рук...
Але тут дід Улас нарешті скинув нестерпний тягар показової народності і є насамперед елементом декоративним, орнаментальним, а не соціальним.
Від шестидесятників успадкував П. Мовчан і неймовірну, часом нерозважну жадобу всеосягання, всеохоплення.
Беру усе, беру усе підряд,
Що не вмістилося
в пожадливі долоні...
В усіх своїх компонентах — характерний вірш зламу. В смисловому - теж. Від «беру» до «даю». Що ж нового дав — а таки дав — П. Мовчан українській поезії? Величезний цикл, розпорошений по окремих виданнях, а проте міцно злютований спільними ознаками. І хоча нові його естетичні настанови можуть бути критиковані і частково заперечені, важко не помітити, що вони являють собою самостійний здобуток. Яким же прийшов П. Мовчан у пору, «коли розпізнається суть великого, як світ, мовчання»? І з чого це почалося?
Почалось, як і все мистецтво загалом, із здивування перед вічно-оновлюваним чудом буття («таємнощі творіння незбагненні»), із усвідомлення свого дійсного становища на землі. Бо ж було — і вергання титанічними почуттями, і хизування гіпертрофованими образами, і зухвале ствердження своєї винятковості і самоцінності. Аж раптом:
Мій падоньку, а як збагнуть вечірню неба каламуть?
Про грона згусклого повітря яка нам розповість палітра? («Запитальне»).
Аби прояснити особливості Мовчанової поетики, звернімось до вірша, котрий чомусь не потрапив до книжки, хоч і був раніше видрукуваний у «Ранкові» (№ 4, 1967 р.). Його ліричний герой каже:
Перемішати краєвиди, мов краплі золота в піску,
і щоб в сідлі несхибно всидіть, наче зернині в колоску, потрібно злитися в єдине з цим шалом, летом по прямій, коли запавшись в кінську спину плин часу можна зрозуміть.
Назва вірша симптоматична — і саме в цьому криється таємниця, ний рух. Невситиме прагнення всео лення. «Є рух і час — нас тільки а кінь, як тінь, наздоганя».
Біжу, мов загнаний гончак, рятуючись від снігопаду.
Хоча б відбитися в очах, відкритих щиро, як свічада. («Заметіль»)
І серпень, і перепелята, і хлібний пах на всі боки, і стріха, і калач, і хата, і недожата мокра нива, і гайвороння галасливе з моєї сиплються руки.
Це візуальна поезія. Головне в ній змінний світ, його метаморфозність, лірні переливи його тональності. В анотації до книжки рекламується приваблива первотворність метафори П. Мовчана.
Деякі з цих віршів невідомо названі дереворитами, хоча — де тут дереворити? Хотілося запропонувати інший термін — музична імпровізація. Автор саме імпровізує на задану собі тему — рух, вогонь, ранок, жнива, теслювання, любов, осінь.
Болію днем, і жовтим листям, і стиглим окликом лелек, і променем стерильно чистим, що визрів із рудавих спек.
Розмірено, з лицем байдужим іде орач на переліг.
І розлачно регочуть ружі, спинивши в осені свій біг.
І все збігається до кола, сегмент дозрілля все змика;
обциркулювавши жовтнем поле, у центрі спиниться рука.
Тема падає у П. Мовчана каменем до широкої ріки життя, і розходяться навсебіч концентричні кола його уяви, і схрещуються з хвилями, з вітряними брижами, з потужним струмінням речовини, і далі, і все далі, і ширше, і ви зненацька ловите себе на думці, що вам важко припинити читання, важко, майже неможливо, такий-бо це свавільний потік. Та ви й самі не хочете зупинятися, ви вже цілком віддалися його владі, бо він таки і яскравий, і гарний.
Просто ніколи нам підраховувать листя, Теплі краплі збирати в гарячі долоні,— Наші руки всукалися в гриви вихристі,
І нас хвилі несуть, хвилі-коні з ікони.
То більше здивувало нас відкриття: цей асоціативний ланцюг можна, виявляється, розривати в першому-ліпшому місці, виймати з нього окремі ланки, переставляти їх — феномен, з яким нам довелося зіткнутися вперше. Порівнюючи друковані варіанти, помічаємо, що різні редактори викидали з одного й того ж вірша різні строфи. Хоч як дивно, загальне враження лишалось однаковим. Більше того. Єдиний ритм (це, до речі, чотиристопний ямб дозволяє нам читати ці поезії підряд, одним проковтом, кидати одну, щоб легко перейти до іншої, і який же неподівано-казковий, досі не бачений світ виникає перед нами!
Пишемо це зовсім не на те, щоб огудити автора, їй же богу, ні! Навпаки, нас щиро захоплює поетова здатність давати загальну картину через фрагмент, здатність працювати тривалий час на одній хвилі, викликати естетичний ефект структурного вірша.
Над віршем П. Мовчан працює переважно в напрямку образному. «За пазухою образ грієм». Додамо: найчастіше — зоровий. Образові офірується все — ритм, строфіка, рима. Важать лише раптовий ракурс, небувале поєднання фактур, площин, часових відтинків, станів.
Певна річ, у такій системі не тільки припустима, а й єдино можлива, закономірна довільність образів. Так само, як ви зустрічаєте на вулиці ось цю людину, а не якусь іншу. І не варто волати «пробі» з цього приводу. Ми маємо справу ні з чим іншим, як із кантовою грою уяви, з дуже розвиненою пластичністю мислення. Рух дає насолоду автору, але радує він і нас: усе ллється, міняється, оновлюється, сполучається, перехрещується, видозмінюється, і ніяк уже побачити цьому край, аж втрачається будь-яке відчуття реальності — просторової, часової, всякої. Контури змазуються, розпливаються. Дійсне розчиняється в уявному. І зрозуміло, в такій системі поетичних координат суттєва не завершеність, а наочність творення. Напруженістю і постійністю звучання, характером емоційного впливу ці вірші, здається, переходять у чисто музичну сферу. Наша обережна, реалістична свідомість відчуває занепокоєння, ніяковіє, але то — лише спочатку, бо небавом ви вже зріднилися і з веселим мерехтом в очах, і з пронизливим свистом у вухах. Уперед!
Мовчанова експресивна манера має як негативні, так і позитивні риси. Поет змушений усю свою потенцію витрачати на фіксацію мивовільних швидкоплинних вражень, це його часом висилює. Оскаржувалися його ускладнена образність, неорганізованість матеріалу. Мовляв, усе ллється, переливається, але то тільки хаос, бо стрижня там годі й шукати. Ми не поділяємо цих побоювань, хоча інколи й нам здається, що автор часом прагне бути незрозумілим, недовідомим, непоясненим, що він не без лукавства робить ще й таку ставку. Тобто переходить кордон мистецького, і тоді думаєш: а коли б до такої розкованості та ще б і прозорість, і легкість дихання. Бо дихання у Мовчанових віршів часом буває утруднене, часом вони корчаться, затиснуті гострими путами далеких одне від одного слів. Але зарадити навряд чи можна: такий це стиль, і добре принаймні те, що він по-справжньому оригінальний, виболений — власноручний привнесок П. Мовчана до нашої поезії. І його можна аналізувати ще і ще, розтинати по різних площинах, і він ще заблисне, ми певні, несподіваним сенсом.
На наших очах випростується нова індивідуальність, своєрідна і сучасна — нещадна до себе і до інших, безкомпромісна і безпринципова разом, роздвоєна, іронічна і спрагла істини в останній інстанції, бо на менше вона не погоджується. Ми легко розпізнаємо в цій особі знайомі, чи не власні, риси.
Вже було сказано про живописність Мовчанових віршів. Тож не дивно, що ми відчуваємо певну їхню спорідненість із малярською течією, репрезентованою Клее, Шагалом, Далі. Але одразу ж годиться вказати і на пряму залежність поета від традиційно-українського образного мислення, від досвіду, скажімо, Г. Собачко, М.Ф. Приймаченків. Можливо, ця залежність і рятує його від снобізму.
Звичайно ж, це ніяка не простонародна поезія, а поезія професіональна, може, експериментальна, то воно й добре.
П. Мовчан, оволодівши народними прийомами самовираження, може вільно творити в цій системі поетичного мислення, чим і засвідчує її життеспроможність і живлющість. Бо сказано ж у стародавній українській вірші, приписуваній Феофанові Прокоповичу: «от сухого корене не растет ничтоже».
А знайшовши себе, поет перестав боятися і «вічних» заяложених від частого вживання тем — життя і смерть, людина і всесвіт, насильство і опір. І відбувається неждане: П. Мовчан, якому чисто філософське начало, логічне начало було органічно чуже і перетворювалося під його рукою на щось карикатуроподібне (як це ми бачимо в його творах шестидесятницького періоду), раптом найбільше розкривається таки у ліриці філософській, котра в його інтерпретації досі лишала нас байдужими. Наприклад, вірш «Настане хвиля переселень...» справляє враження магічне: «Настане хвиля переселень, коли вживусь в стебло трави, коли цвіркун зведе оселю в дуплі пустої голови. А може, в горлі ластів'ячім розпорошусь, як круглий звук; в житті миттєвому — неначе проміння, що торкнулось рук. Волосся всякне, мов коріння, в жагучий, всеприймучий грунт і прокільчиться в небо рівно шаблюк зеленолезих жмут. Злетить метелик замість слова у піднебесся голубе, — переселюсь, бо є основа травою мислити себе».
Так ми опиняємось віч-на-віч з явищем, про яке вже говорилося в зв'язку з поезією В. Голобородька, — з інстинктивним поверненням сучасної людини до первісних, анімічних уявлень про життя і природу. Мовчанова поезія також дає вдячний матеріал для аналогічних висновків. Вона завжди драматична. Внутрішня криза незримо присутня в ній, навіть коли автор оспівує анакреонтичні радощі існування. З одного боку, він постійно відчуває власну відірваність від землі, з другого — повернутися до неї хоче тільки новим, а не тим, ким був раніше. Говорячи про відірваність від землі, маємо на увазі не літературний конфлікт, коли селянський син тікає до міста, щоб надалі по-справжньому оцінити нікчемність суєти і духовне здоров'я односельців, напоєних чорноземними соками. Йдеться про безжальний наступ сучасної цивілізації на природу, коли все менше й менше землі лишається під зеленим килимом, натомість наше око весь час упирається в цегельні чи залізобетонові стіни, а вухо, як до биття власного серця, звикає до безперестанного ревіння моторів. Тому в нашому сприйнятті Мовчанова поезія набуває додаткової вартості: в ній є безпосереднє відчуття неба, поля, трави, вітру, води. Це тамує нашу болісну реакцію, немов знову повертає нас до зеленої колиски. Тому-от урбанізм, один з виразних чинників Мовчанової поезії, так тісно переплітається в ній з мотивами слов'янського поганства, по-своєму трансформованими і припасованими до вимог сьогоденного урбанізму.
Пшениця та в питомі жмені,
З руки у руку — ланцюгом,
Від пратрипільця і до мене,
І, облоскочена кругом,
Врожаєм вибуха шаленим («Середжнив'я»).
Ми не можемо обійтися без усього величезного арсеналу знань, накопичених людством. І все-таки людству, людині досить уже набрид детермінізм, тверезий раціоналізм XX сторіччя, і ми — свідомо і несвідомо — тягнемося до напівзабутої казки дитинства, до другої реальності міфу і сну.
Далеко не до кожного поета світ звертається на «ти», а з П. Мовчаном і дерева, і повітря, і серп, і вогонь, і птахи розмовляють довірливо і щиро.
Ця свобода володіння матеріалом, ця невимушеність дивує і викликає заздрість. Зрозуміло, що поезія такого роду вимагає і небуденної лексики. Вигадливістю і багатством словника П. Мовчан явно прагне змагатися з М. Лукашем. Ми зустрінемо у нього поряд — самоочевидні неологізми і древні, з міцним пергаментним пахом, слова, строгу наукову термінологію і хвацький жаргон передмістя, гуцульські діалектизми і найсіріші канцелярські звороти. Не все можна тут схвалити. Часом поетові бракує смаку. В одному з його віршів подибуємо не більше — не менше як «серафічні крила». Або: «А ти за мене помолись, розчарування». Або: «Іванку, чуєш лебедят, чи то зоря, а чи одміна, стань поруч, любий, на коліна. І будем в господа благать суцвіть і сутінків купелі, і оселі для лебедят. Невинна фарба червоніє, горить слізьми на полотні» і т. ін. Цікаво, хто б ще зважився уживати такі старожитності? Та попри це вперта робота поетова над словом заслуговує на схвалення. Вірші його добре просякнуті українською фольклорністю. Йдеться не про ту, так би мовити, «фольклорну стихію», коли автор (чи авторка) аранжирує народний текст чи то старанно нашпиговує свої твори вигуками «гей» і «ой», «синіми небесами», «карими оченятами» і пестливими формами іменників — дівчинюсінька, воріженьки, пташеняточка. А про те, що вільне володіння скарбами рідної мови дозволяє поетові творити самостійно в річищі українського поетичного мислення. Та не зайве буде вказати йому і на непотрібне хизування, на ту чисто професіональну впевненість, з якою він припасовує, повертає слова, на спритність, без якої поезія лише виграє.
І нарешті наведемо одне — навряд щоб правомірне з наукової точки зору, а проте гостре спостереження М. Розанової з її статті «Киев с птичьего взгляда» («Декоративное искусство СССР», № 7, 1968). «Украинские слова, — пише вона, — на русский слух и глаз представляются подчас и более древними, архаичными, восходящими непосредственно к каким-то праславянским основам, и — одновременно — более юными, даже младенческими. Они похожи для нас на словотворчество ребенка, который, бывает, коверкая речь по-своему, находит миру более точные, предметные образные определения... Соединенные в них детскость и древность говорят о мудрости жизни и ненароком напоминают, что истина всегда нова, удивительна и порой по-детски наивна, а вместе с тем вечна, изначальна». Звичайно, це неправомірно відносити до всієї української мови, але у випадку з Мовчановою поезією це визначення, як нам здається, може бути дуже точним і глибоким. Бо є в його поезії якийсь елемент гри і ця дитяча віра в те, що, поламавши світ, його можна збудувати по-новому.
У вірші, який дав назву цілій збірці, П. Мовчан пише:
Руками охопив, — а під корою сік.
Під пальцями членується галуззя,
Під пальцями і форма листяна,
Під пальцями і шумовиння,
Під пальцями і гнізда щебетливі.
А закінчується вірш так:
Кора — крило,
Невірним шумовинням обросло. Звучання цього образу хотілося б трохи розширити, перенести його на всю нашу літературу.
Як на нашу думку, «Кора» переконливо засвідчує: післяшестидесятницька українська поезія, незважаючи на те, що критичних баталій навколо неї відбувалося мало, а захоплених вигуків було майже не чути, все-таки неухильно розвивалася, набувала собі принципом нових якостей, які й дозволяють нині говорити про подальший, де в чому відмінний і багатший від попереднього етап. У книзі української літератури з'являється нова, можливо, суперечлива, а проте яскрава і самобутня сторінка. І одаа з перших прізвищ, що їх ми тут прочитали, — Мовчанове.
Л-ра: Дніпро. – 1969. – № 3. – С. 142-148.
Твори
Критика
