Павло Мовчан. Я сам собі тісний

Я сам собі тісний.
Словам моїм так тісно,
як сонцю в зворохоблених очах.
Як в тріщину на древнім обеліску
мурашки заповзають,
так в мене
входять зорі
через очі сірі.
Не можу розмістить
в собі все до ладу.
Не можу розмістить
в собі себе самого:
уперто-довго
своє мізерне «я»
протиснуть в рамці днів своїх не можу.
В мені — Дніпро, хати, дерева, люди,
в мені — дощі,
тумани, сонце, сніг…
Щодня в мені
лютує самосуддя:
я закликаю в свідки вся і всіх!
В мені зірки крижинами холонуть, —
примерзли до дерев, людей і хат…
Беру усе, беру усе підряд,
що не вмістилося
в пожадливі долоні.
Човни в долонях,
яблука в долонях.
В долонях риба,
лебеді в долонях, —
весь світ в моєму вічному полоні.
А попереду — зорей міріади!
Щоденно в небі розквіта сто райдуг,
що починаються, я думаю, із мене.