Крапки у книзі життя Павла Мовчана
Світлана Йовенко
Кінець XX сторіччя прикметний багатьма круглими датами й подіями в культурному житті України, та одна з них, на жаль, дістала хіба що умовне висвітлення у вітчизняних періодичних виданнях. Це 60-річчя відомого поета й громадського діяча, голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка Павла Мовчана, без чийого виразного голосу зіятиме чорна діра в літературному процесі України останнього тридцятиріччя віку. Важко уявити без Мовчана й політичні баталії років становлення незалежності України.
Літературний дебют 1963 року — збірка «Нате!» та — по дев’яти роках(!), після всіх московських студій та пригод Одіссея (закінчив Літінститут 1965 року, Вищі сценарно-режисерські курси 1970-го року) — книжка поезій «Летюче дерево» (1972) — започаткували непросте сходження на поетичний Олімп з уже рясним гроном скандально відомих імен ровесників П. Мовчана — нині канонізованого вітчизняного іконостасу.
Перші три збірки (третя «Зело» — 1973) ще не досить виокремлювали нове ім’я у бурхливому гомоні шістдесятників. Тимчасом український Одіссей не поспішає повертатися до своєї Ітаки. Завдяки вільно відкритим обширам Радянського Союзу він здобуває життєвий досвід на різних паралелях і вже далеко не кабінетного і не богемного виміру. У трудових маршрутах Павла Мовчана — тривалі експедиції на Далекий Східле він збирає матеріал для роману про українських переселенців (порт Гайдамаки); у Прионежжі поет ходить у плавання на риболовецькому сейнері; з циганською легкістю знімається то в Туркменію, де під Ашхабадом працює в Інституті пустелі, то в Абхазію чи Тюмень; його можна зустріти в Тобольську й Самарканді, Вільнюсі та Єревані — він уже скрізь і ще ніде.
Чи не через цю молодечу жадібність до відкриття нових обріїв і захланну спрагу пізнання нових земель так рано виявився в його творчості постійний фокус роздумів. («Покликувач спраглий: чому все, для чого? Як нитка крізь голку, тяглася дорога крізь серце — і рвалась: вузли на вузлах...»).
Втім, свідомість послужливо вносить політичні корективи з огляду на новий час, заперечуючи саму радість пізнання простору, просто нового.
«Мої подорожі напряму були пов’язані з питанням виживання, — пояснює П. Мовчан у грудні 2000 року допитливому, охочому до подробиць кореспонденту свою непосидючіст ь наприкінці 60-х років. — ... Ми наївно думали, що можна було заховатися від недремного ока спецслужб... Я був як переляканий заєць... Я шукав фізичної праці» (газ. «Сегодня» від 19 грудня 2000 р.).
Справді-бо, дружба з дисидентами — спочатку з Даніелем, а згодом з Чорноволом — нічого втішного не обіцяли П. Мовчану на той час. Тому й розмови «україномовних друзів» про незалежність української культури лякали як явна провокація, тому й метався в інстинкті самозбереження новоспечений редактор кіностудії Довженка, прожогом стрибаючи через паркан, не гірш за вправного агента замітаючи сліди і зацьковано-наполоханим зайцем петляючи по вокзалах: з Києва — на Ніжин, на Бердянськ, вже звідти — на Москву. І згадував не всує афористичний вислів Івана Драча: «Коли в Москві стрижуть нігті, у Києві — рубають пальці»...
Такі історичні спогади нинішнього лауреата Шевченківської премії, народного депутата Верховної Ради України двох скликань, відзначеного з нагоди ювілею «Просвіти» державною нагородою — Орденом Ярослава Мудрого.
Втім, географія СРСР — то давно минулий час для П. Мовчана. Броунівський рух заскоченої реальною загрозою знищення свідомості вповільнився в роки брежнєвської стагнації в Радянському Союзі. У П. Мовчана рік у рік виходили поетичні збірки і, як ведеться у нас, вайлуватих ділом і думкою українців, за такої творчої активності автора їх не встигали прочитувати. З власного досвіду знаю — це не сприяє любові до нас дорогих братів по жанру. А проте це було драмою не одного поета. Після прориву за благословення П. Загребельного кількох тридцятирічних ідеологічні куратори отямилися, і на початку сімдесятих нам уже було поставлено заслону мовчання: ніби ти і є як літературне ім’я, та, одначе, знай порядок, бо в один мент можеш пересвідчитися, що тебе для літератури немає... Тому я вдячна саме П. Мовчану та Ю. Покальчукові, які відгукнулися рецензіями на мою книжку 1969 року.
А може, винен був наш і подосі безгосподарний, деморалізований критичний корпус?! Справді-бо нікому було читати збірки сімдесятників, крім логічно зацікавленої, по-військовому злагодженої служби КДБ. Яка ще парость виросте з того стихійного, збуреного вітром оновлення, посіву 60-х? Чого від неї чекати?..
На наївних пошукувачів слави й справедливості одна по одній сипалися дисциплінарні несподіванки. Спочатку почалися виключення студентів з Київського університету. Потім арешти наших учителів. Василь Голобородько привів мене до скарбів особистої бібліотеки Івана Світличного. Усе обірвалося наче в один мент... Розсипані були набори книжок Ліни Костенко, Петра Засенка... Володимир Підпалин скаржився мені, що працювати у видавництві стає нестерпно... Саме тоді кілька років без руху пролежали мої документи у приймальній Комісії Спілки письменників. Тодішній секретар комісії О. Мусієнко, округлюючи побілілі очі на знак таємного знання, без коментарів підводив погляд і вказівний перст угору і з притиском, нібито співчутливо, повідомляв на мої допитування: «Там коло твого прізвища стоїть... крапка!..» А у видавництві «Молодь» якраз 1974 року було викинуто з тематичного плану збірку моїх поезій «За білим квітом» — рукопис-бо за змістом ідеологічно невиважений... Хто ж зважував наші ідеологічні «гріхи»?!
«Голос поетеси не суголосний голосу нашої радянської молоді, яка довбає вугілля у шахтах, стоїть коло керма кораблів, будує світле майбутнє». Так у закритому редвисновку виносив мені вирок мій однокурсник, тепер відомий націонал-патріот Анатолій Камінчук.
А й справді, що ж я собі дозволяла на початку сімдесятих? «Піти в дерева від ганьби за слів гучних пустий непотріб, за мовчунів, кричати б котрим, за вічносяючі лоби...» Або ще таке, винесене пильним редактором в окремий списочок «криміналу»: «І мертву воду понесе Дніпро, і мертві зорі впали в мертву воду, і ти, мого народу мертва вродо, мої єдині Пам’ять і Добро...»
Що ж дозволяв собі Павло Мовчан, чиї поезії з «Книги, якої нема»(1972), зокрема поема «Відчай», нібито присвячена самогубству й божевіллю генія — художника Ван-Гога, знакують «часи облудні»?!
Жертовне вогнище роздмуха холодний подих з западин,
знов бігти в темінь що є духу, бо удогонь ітиме згин.
Прирікши на ганьбу повсюдну свою відвагу і свій страх,
переламаю привселюдно напополам зраднецький шлях.
А далі буду чвалувати уздовж нужденного життя
і до тремтіння — в пучках — знати: назад немає вороття.
Павло Мовчан ще з часів московської своєї юності засвідчив неповерхове знання філософії, тому вже у цих ранніх його строфах проглядає суворий лик Миколи Бердяєва. На думку автора поеми смерть розкриває самогубцеві «свободу... і простір».
«...Між життям у часі і життям у Вічності лежить безодня, через котру перехід можливий лише шляхом смерті, шляхом жаху розриву», — твердив Бердяєв у праці «Про призначення людини».
Чому смерть як свобода володіє увагою Павла Мовчана? Від якої несвободи в житті прагне звільнитися його герой? Чим телесується сум’ятлива душа поета?
І раптом просто на весь зріст минуле темнолике встало, прожитого списавши зміст на кам'яній важкій скрижалі.
Одначе знаків не вчитав, накреслених дбайливо-рівно, а в підмурівок їх поклав для значно вищої жертівні.
І на приносини святі вділяв щодня часи облудні, вчуваючи на самоті, що полишилась хвиля судна.
Нехай настане рішенець і кара більша хай по змозі, бо вже перервано терпець і помста вже давно в дорозі.
Для апологетів соцреалізму такі пристрасті (смерть як надія, за Бердяєвим) зайві й занадто ризиковані. Проте вже для раннього Мовчана, як для жодного з українських поетів, прийнятний і споріднений погляд Бердяєва: «Я люблю не життя, а екстаз життя, коли воно виходить за свої межі». Власне, виходити за межі часу і простору, фіксувати руйнування й перетікання всього живого в інші матерії (в пісок, в сіль, в дальший рух, але це не є Ніщо) — улюблене поетичне заняття Павла Мовчана. Можна б сказати, воно нав’язливе в нього, хворобливе, як манія, ніби роковане йому, бо з книжки в книжку пристрасть розмивання меж усе більш екзальтується, потужнішає, доводиться до абсолюту. Абсолюту майстерності й часом глухого кута блискуче освоєної теми.
Так, ми, редактори й поети, пройшли неабиякий ідеологічний вишкіл у редакціях журналів, газет та видавництв саме у сімдесяті роки, які майже відсутні в історії української літератури.
Пригадую, у рік виходу збірки «Жолудь» (1983) П. Мовчана я, як редактор відділу поезії «Вітчизни», цілісіньку годину щиро полемізувала з автором у робочому кабінеті, намагаючись довести, чому не підпишу до друку, попри дружні обіцянки авторові відповідального секретаря, майстерні, ніде правди діти, але гнітючі самоповтори. Як?! — Постійному автору, що десяток літ має традиційні щорічні (!) публікації у «Вітчизні», раптом відмовити?!
Був такий гріх. Тоді, на мою думку, у добірках поета вже третій рік підряд переважали мотиви некрофільства, розпаду, струхлявіння. Смерть була переможною героїнею метафор, а загальна депресивна тональність добірки, мені здавалося, пригнічувала психіку. Для наочності аргументації я навіть виписала в ряд ці образи темряви й безнадії, а використавши всі аргументи, спересердя наївно вигукнула наостанок: «Людям і так жити важко, навіщо тоді ми — поети, що не вміємо бути ниткою Аріадни, вивести людину до світла?!»
Література за лаштунками — то не лише тяжкий труд, для когось творення міфології чи, як тепер декому таланить, розкрутка шоу-бізнесу довкола своїх кволих літературних потуг. Це й сумні й комічні, й парадоксальні редакційні бувальщини, і, до прикладу, одна з них, саме ця «вітчизнянська», виводить на зворушливий, беззахисний, зовсім не забронзовілий образ П. Мовчана, який через два роки по цій конфліктній дисонансній розмові видає пронизливу, сповідально щемку книгу під назвою... «Світло»! Але трагізм світовідчуття поета іще більш загусає, вияскравлюється ніби від спалаху останнього світла, а в «дзеркалах пітьми — пітьма-а-а...» Тому Мовчанове епатажне «Нате!» вам світла!» — звучить як подачка нетямкуватим видавцям: «При світлі сумління і смерть нестрашна... при світлі сумління безглузда війна... при світлі його — неможлива вона... При світлі сумління і горе — не горе, при світлі сумління людина прозора, — всі помисли видно її і чуття, при світлі сумління світліє життя».
Смерть і горе не стали світлішими у світляному потоці метафор: Павло Мовчан залишився собою — трагічним до кінчика волосини поетом, а я, собі на сором, дістала важливий етичний і естетичний урок: до Поетів великих треба доростати серцем і не просити даремно Мовчановими ж парадоксами «позбудься, камене, камінності своєї!..»
Збірка «Світло» вийшла у рік Чорнобиля. Може, як жодна з інших книжок, вона вся пронизана болем любові й покаяння, тому слід би написати про неї грунтовніше, окремо. Зауважу лише дивне своє відчуття: що більше працюєш над словом Павла Мовчана, що більш вживаєшся у його складний філософський лад, у психологію його поетичного космосу, то настирнішою відчуваєш потребу писати про нього книгу, а не статтю. Надто вже важливі проблеми постають з цих густо мережаних рядків, надто вражає серйозна концептуальність мовленого, надто проситься образ ліричного героя екстраполювати його у фаустівський тип інтелектуала кінця XX сторіччя.
Світло як біль, як знання, що ранить, відкривання запони з небезпечної загрожуючоїтаїни, розривання звичної вже пітьми — гострим світлом, яке може осліпити. Таке світло — тільки Мовчанове. І в цьому світлі вибухнув Чорнобиль. Щоб сліпим — подарувати прозріння.
Не виріс я, а переріс себе ж, і сам себе щоночі вже лякаюсь,
бо руйнівна пітьма не знає меж і камінь міццю в плоть перетікає.
... В цій каламуті тіла і пітьми одне не розчинялося — сумління...
Хоч пам’ять на обов’язки розмив, проте відчув ганьбу «гріхопадіння».
Не іншим був, напевне, а чужим, адже не мав ні слова, ні обличчя;
сам у собі вигнанцем довго жив, сприймаючи ганебу за величчя.
Невже це той самий, герметично закодований П. Мовчан раптом спохопився за чимось безповоротно втраченим і за своєю розтиражованою в роках звичною символікою (темінь-світло, простір-коло, кінь-вершник, вогонь-вода-свічадо), як геній підмосковної флорити... аури, нараз навернувся до «неслыханной простоты»?!
Чим спокутувать мені це житгя по кривизні?
Що не крок був — шлях з обриву,
що не лінія, то криво, що не слово, то верзня!
Доля гнулася щодня...
Така палюча сповідальність аж до самозневаження годилася б, може, котромусь з лукавіших піїтів, а не Мовчанові, хто таки мучився, терзався весь свій творчий вік ще й для себе самого не з’ясованою тугою, розпачем, якимсь космічним екзистенційним пориванням у Вічність, аж до заперечення себе, в Назавжди й Ніколи, хворобливою волею до Смерті. Ну, що такого, сказати б, суто українського у цьому самовироку?
Ну що змінив я на своїм віку?
Кому зігрів я серце захололо?
Собою... І для себе... І в собі...
Обмежував, викреслюючи кола.
І в думу не пускав ні чужий біль,
Ні нарікань, що чулися здовкола.
На чорні гудзі душу застібав,
Щоб зберегти у ній високе світло.
Та звідки чорна узялась журба, що в ній живе і щозими, й щоліта?..
Абсолютизація самотності людського ego («Нічого... Нікого... Ніколи... Ніде...», «Єство моє давно перехололо, і звузилась до дощок самота...», де «кожен день — то соляна могила») ніби тільки й чекала на справжню трагедію — Чорнобиль, аби нарешті випустити голос у нещадиму пустку Всесвіту на ноту всеспільного, загального, всепоглинаючого трагізму, у передчутті якого усі ці роки жив поет, аби поставити крапки у Книзі Життя.
В Книзі Життя переплутав ти, Боже, сторінку: замість четвертої п’яту поклав наперед.
Серце діткливим стало настільки, що його ранить й метелика лет.
... З рідного грунту смокче смертники коріння, згубних розщеплень частки дрібні.
Кров перебарвлюс чорне проміння і розщепляе свідомість на скалки мені.
В білому тілі біль сидить глибоко чорний, чортова цвіль, чорносіпь, чорнобіль...
Всіх перемелюють атомні жорна, вітер просвічує наші тіла звідусіль...
І раптом цілком логічний, знайомий мотив жалю за зникомим життям, що проступав, кривавився червоною ниткою, був домінантою настроїв поета, філософією ного книжок упродовж останніх тридцяти років творчого шляху.
В моїх подихах мало тепла,
щоб обмерзлі листки підійняти,
світ ввібрати — душа замала,
а нужденних багато, багато.
І зроста, і зроста тільки біль спожаління до смертного всього...
Мало, мало, — луна звідусіль, — нам покладено строку земного...
І комашки найменшої жаль, жаль себе і минущого всього.
Завелика, велика печаль як на мене, на мене одного...
Цей поетичний позов до безжальної плинності часу навряд чи в кого з сучасних поетів виявився так опукло, трагічно й гостро водночас. Той всеохоплюючий жаль — любов. Істинна любов справді духовної людини до всього сущого на Землі. Чомусь пригадалося цвєтаєвське: «зойк вспоротого нутра», «так смертники ждут расстрела в четвертом часу утра». І зовсім необов’язково знати читачеві, що Павло Мовчан у час написання цих рядків і насправді — реально мало не вмирав щоночі, задихаючись від тяжкої недуги, і ніколи не міг бути певний, що доживе до ранку. Є тексти, а вони живуть своїм окремим життям, в якому впізнає власне життя й страждання небайдужий збентежений читач.
Любов і Смерть. А це ж бо лише одна тема з багатого поетичного доробку П. Мовчана. Два томи ювілейного видання (тисяча сторінок!) суворо за хронологією показують те краще, з чого формувалася палітра поета. Історикам літератури доведеться шукати хіба що першовидання дебютної збірки «Нате!» (1963), бо ця книжка представлена, на жаль, єдиним віршем, а тому повна правда про творчі спроможності двадцятичотирирічного дебютанта лишається на совісті видавців та в... сивій давнині книгозбірень. Отже, епатажна риторика поета-початківця, так само, як і важливі акценти улюблених стилістичних взірців лишилися поза тритомником. Відбір найвартіснішого — святе право автора.
Практично поезія двох томів починається з віршів тридцятирічного Мовчана (зб. «Кора», 1968) і завершується 1992 роком — книгою «Відбитки».
Дивно чи закономірно, та що далі я вчитувалася у тексти, то більш виростала ця постать поета - філософа, для якого й сама земля-Україна вписана трагічною піщинкою у коловорот Всесвіту, бо «громадяться віки і на свідомість тиснуть», бо «де не копнеш — там кров, де не ступнеш — там мука», «розірвані часи, розрубані сполуки...», і «простір смертним сном затруєний увесь».
Куди тому Шекспіру з його локальними пристрастями в королівських палацах з десятком трупів, які легко винести за лаштунки історії! Живісінькі актори в бутафорній крові вийдуть з-за куліс — публіка витре сльози і — овації!.. Куди Бодлеру з його «Квітами зла»!.. Атмосфера катастрофи — політичної, екологічної, духовної — духовний Чорнобиль, моральний розпад у свідомості колишніх українців! — атмосфера катастрофи, мабуть, жодним з сучасних поеті&світу не зафіксована так болісно, так нещадно, так... хворобливо...
Наївна редакторка Мовчанової «розверзлої землі»! Двадцять років тому я гадки не мала, що кожна трагедія повинна мати свого Апостола!.. І неможливо відредагувати чи змусити переінакшити трагічний сум’ятливий дух. То ж і нині, як резюмувала свої роздуми про Україну Ліна Костенко, «Неврастеників просять не турбуватися!»
Такто воно так. Тільки де ж ті українські філософи, філологи, які б вчиталися, прочитали цю унікальну партитуру трагедії любові — хворої свідомості людини XX сторіччя, яка тільки що й навчилася виживати, а не сповна жити, бо життя з постійною думкою про смерть — це двоєдина мука самоусвідомлення і водночас прощання зі своїм я, з Україною, зі світом.
Раз по раз поет долає це замкнене коло проривами у безкінечний простір, і тоді рух, всепоглинання світового буття звучать у його поезіях космічним оркестром, що в ньому однаково мінор переважає.
Та прийде час — в розломах болю зблиском ,
Надмірне світло спалахне на мить:
нестерпне світло ти побачиш зблизька —
в тобі воно і пам’ять спопелить, і чорнии вік,
і душу твою чорну, і чорний страх, і залишки думок.
І спалить твоє тіло гріхотворне високий струм небесних блискавок.
Я не знаю в українській поезії таких експресивних, могутніх, вистражданих рядків про останню межу грішної малої людини, яка не годна вже поцінувати земного раю («не бачать раю очі невидющі — згаса поволі вигорілий зір»). Хіба що у Миколи Бажана в «Карбах» не менш потужно, але менш екзальтовано, дещо сконструйовано, нарочито постає «маленький космос» людської унікальності:
Безодня мозку як світів безодня.
Жахаючись, над глибом їх стаєш.
Бо в них така природна й надприродна Недосягненна таїна без меж.
Проте... «енциклопедична» іронія останнього з могікан української радянської поезії точно вписує «клініку жаху» у фізіологічний, анатомічний констатуючий контекст:
... А потім що? А потім... Бідний Йорик!
Раціо Бажана резюмує фінал з сардонічною усмішкою гіркоти, чого ніколи не дозволяє собі у відчаї протесту проти смерті П. Мовчан. «Мені не смішно. В мене змерзли губи», — означував конкретність болю молодий М. Вінграновський, тим самим ставлячи крапку в кінці мовленого. У Мовчана ж, як мені бачиться, тема смерті та болю через її насильство й тріумфуючу зневагу ніколи не завершується крапкою. Крапки в Книзі Життя, небесні блискавки, пісок текучий — субстанції, які не можуть бути конечними в безкінечному просторі, у безмежжі Часу і Всесвіту.
Це далеко не вичерпні роздуми про одну з чільних тем Мовчанової поезії, яка водночас є і чільною темою будь-якої філософії. Мені вона особливо близька, бо ще двадцять років тому розділ «Любов і Смерть» означив концепцію моєї програмної поетичної книжки «Ти — хто поруч».
На моє глибоке переконання, Павло Мовчан як письменник з усім доробком його поезії, есеїстики, літературної критики, а в останні роки й політологічних розробок і публіцистичних виступів абсолютно недостатньо прочитаний. А втім, хто з нас, сущих в Україні літераторів, прочитаний з любов’ю і належним чином? Утопія. Нехай це буде докором у новому вже столітті не лише братам по критичному цеху, а й кожному філологу й взагалі справжнім поцінувачам (може, вже реліктам!) красного письменства. Варті досліджень мова й символіка П. Мовчана, його синтаксис і ритмомелодика , філософське підгрунтя концептуальних творів і літературний та історичний контекст есеїстики. Говорити про «художні засоби» поета мовою шкільних студій та лабораторних вівісекцій — годі й придумати більш варварське гвалтівницьке вбивання поезії.
Плекання духовності України не з часів незалежності почалось. Це спільна інтелектуальна справа на спільній, на жаль, відчутно зубожілій ниві. Тому пора б уже здати в архів симпатії й антипатії до письменників за кольором прапорів, коли йдеться про талант — істинний унікальний скарб нації. Таким бути має державне мислення, бо тільки талант був, є і залишиться найбільш цінним надбанням і виразником проминального часу.
Придбайте тритомник поета хоч у «Просвіті», хоч у книгарні письменників «Сяйво», і ви станете незмірно багатшими. Це ошатне ювілейне видання, зі смаком оформлене художником В. Соловйовим. Кожен з трьох томів містить по півтисячі сторінок текстів, має прекрасний великий шрифт і досконалу технічну редакцію. Новинка чекає на своїх зацікавлених дослідників і небайдужих читачів. За цими фоліантами складне й наповнене інтенсивне творче життя. Благодійники, які спонсорували видання, вклали кошти достойно і можуть цим пишатися.
Для неофітів і початкуючих мовчанознавців — кілька слів про том третій. Ті, хто недосить уявляє собі сенс, історію і зміст діяльності Всеукраїнського товариства «Просвіта», дістануть вичерпну інформацію з виступів та інтерв’ю його голови Павла Мовчана. Назви статей у розділі «З біжу чої хвилі» ймовірно заінтригують навіть тих співвітчизників, хто вже набив оскомину від політики: «Про що думають приречені?», «Нас об’єднають позитивні національні ідеали, а не негативні рефлексії», «Просвіта» і національна ідея», «Чим засіяне інформаційне поле?», «Якщо нація не дбає про себе, вона стає надбанням сусідів», «Якою мовою з нами розмовляє Бог?»...
Лаконічне слово про Павла Мовчана академіка Івана Дзюби — квінтесенція заслуженої найвищої оцінки з критичного Олімпу.
Та слово про третій том буде неповне, коли не сказати про критичний доробок Павла Мовчана.
Статті поета про Т. Шевченка та М. Гоголя, Махтумкулі та Мустая Каріма, Анну Ахматову і Юстінаса Мацинкявічуса, Аветіка Ісаакяна, Марцеліюса Мартінайтіса та братів Тамаза й Отара Чіладзе... Відвиклий від такої географії і справжньої, не силуваної естетики читач неодмінно зачудується в ностальгії за втраченим: яке глибоке мислення, який широкий інтелектуальний діапазон, який масштаб аналітичних роздумів письменника, яке образне слово, яка відповідальність за стверджуване!.. А найголовніше — яке самобутнє бачення різних творчих світів, які неповторні ракурси думки — це не зімітуєш накопиченням псевдокрасивих слів!...
А пам’ять тут-таки й підкаже, що й у літературній Москві ім’я Павла Мовчана стало відомим у 60-ті роки раніше, ніж імена І. Драча та Б. Олійника, і «Дружба народов» та інші центральні видання охоче публікували його розвідки не за виняткової краси очі — справді рідкісної виразності й кольору — і при тому не за паспортні дані, а саме за духовну культуру, інтелект автора і глибоку обізнаність з найкращими творами братніх літератур, що безперечно дали поетові Літінститут та передовсім елітарне письменницьке середовище.
Та як же ж потрібні у кожній школі, в кожній родині статті П. Мовчана про мову, про «Слово мертве і живе», про так звану касетну свідомість, яка нищить будь-які зародки духовності, про небезпеку ототожнення навіть відомими «прорабами духа» культури й цивілізації!..
«Грамотність не перейшла в освіченість», — сумно констатує П. Мовчан. «Є нова міфологія, є нова політологія, що витіснила космогонію. Є всепереможна літера. Є одностайний вигук схвалення, плескання в долоні та безсумнівне «Ура!» Є і затверджені ритори — трибуни, яким дозволено виголошувати літерні тексти. Тексти канонічні, новоритуальні, позбавлені живої енергії. Вони хоча й виголошуються вельми голосно, алемертвонаслідково. Імітації пафосу, імітації духопіднесення».
П. Мовчан не боїться полеміки. Та за інерційною звичкою до одностайності ніхто й не заперечить класику. Він вбивчо аналізує, зіставляє, доводить і змушує читача, навіть попри органічний спротив ідеологізації проблеми, визнавати його правду. Мусимо, бо в тих його роздумах — не дещиця гіркої правди про те, на що перетворився наш народ — україномовне населення і решта (більшість) «русскоязычных». Та ж чи не з любові до саме цього «низового» (за Мовчаном) прошарку вмирали, мучилися зраненою совістю Григір Тютюнник та Василь ІІІукшин?!
«Розриваються не лише історичні ланки, пам’ять, а найсвятіше — родинні зв’язки. Ці розриви... чи не найпершими у нашій літературі зауважив Григір Тютюнник, який... є останнім речником, так би мовити, низової, але живої мови. Він ще стояв на суші, яку не пойняла стереотипність. Всі ж ми все далі й далі впадаємо у книжність, у літературність». Серйозне обвинувачення.
Запевняю вас, Мовчан-мислитель і професіонал літератури не роздарує вибагливого читача. До процитованої думки я ще повернуся в іншому ракурсі. А наразі надамо слово Мовчану-політику... від літератури.
«Спрямлена свідомість — убита свідомість, свідомість одностайного автоматизму рефлекторного, а не мислення. Бо ж атрофовані м’язи думання. Людина спроможна рефлектувати, а не мислити. Ідеальний продукт тоталітарного режиму. Сімдесят років не минулися марно. Спершу атрофувалася мова, а потім — свідомість. Слово виривалося з контексту, слово обрубувалося, позбавлялося кореневої системи. В нових контекстах воно вмирало. Створювалася штучна нова ідіоматика, насичена отруйними дозами ідеології: «світле майбутнє», «темне минуле», «радісна праця», «трудові звершення», «героїчний подвиг» і т.ін. Усе ставало одновимірним, площинним, однонаправленим і, відповідно, безсумнівним. Нормативність мовна призводить до стереотипізації, до мисленої пасивності, до механічності. Якщо думка стає загальною, вона неодмінно каналізується»,
Слушно й печально.
Не хто інший, а сам Павло Мовчан мусив визнати, що поезія й політика — речі несумісні: «Література вимагає повної віддачі, якщо до неї підходити без профанації... Політика ж розмиває все: і особистість, і душу. Що таке література? Це спроба вийти з утікаючого часу. А політика — це постійний біг... Кожна подія у політиці резонує і тебе відволікає від того, що називається Вічністю». Практика Дмитра Павличка підтвердила це стовідсотково. Буде невимовно шкода, якщо Мовчан-політик віддасть у жертву скороминущому часові Мовчана-поета.
Такі роздуми (й не лише ці, висловлені) викликав третій том творів Павла Мовчана «Координати часу», і ще тисяча сторінок неповторних вибраних поезій у двох томах «Голос» та «Межовий камінь».
Л-ра: Вітчизна. – 2001. – № 1-2. – С. 131-138.
Твори
Критика
