Про філософічність поезії (Нотатки про добірку віршів Павла Мовчана)
Магдалина Ласло-Куцюк
Іммануїл Кант заклав у своїх працях основи критицизму, свідомо відмежовуючись од устремлінь філософів попередніх епох. Справді, до нього теоретична філософія займалась переважно двома питаннями, одне з них було онтологічним і полягало в тому, щоб вияснити, яким є світ, а друге — гносеологічним і полягало у виясненні того, звідки походить пізнання. З погляду Канта онтологічне питання не може бути розв’язане раніше від гносеологічного. Світ відображується у людській свідомості, і ми знаємо лише це дзеркальне відображення. Якщо ми з цього хочемо довідатись про реальну картину світу, ми повинні вивчати характеристики самого дзеркала.
До Канта існували в гносеології два цілком протилежні напрями. За першим — усе пізнання здобувається при допомозі розуму, за другим вважалося, що розум людини — табула раза, гола дощечка, на яку відбиваються результати досвіду — отже, все наше пізнання є емпіричним, ніщо не є апріорним, незалежним від досвіду, попереджаючим його. З погляду Канта обидва ці напрями є догматичними, однобічними. Детально розробляючи всю проблематику співвідношення між апріорним і емпіричним пізнанням, Кант заклав основи всього новітнього філософського мислення.
Щось подібне сталось і в розвитку поетики. Аж до XVIII століття включно вона засновувалась на «Поетиці» Арістотеля, яка була нормативною, отже, раціоналістичною. Романтики відкинули цю теорію і висунули натомість свою теорію генія, який творить на основі натхнення, не рахуючись із жодними нормами. Природа ж таланту пов’язана не з розумом, а з почуттям, із пристрастю.
Поетика XX століття критична по відношенню до обох теорій. Вона виходить із того припущення, що літературні твори виникають на тлі естетичного досвіду людства. Основне поняття, яким вона оперує, є «літературність». Інакше кажучи, літературний твір є безпосереднім віддзеркаленням зовнішнього світу або безпосереднім виразом авторського почуття, а упорядкуванням певних елементів чи то раціонального, чи то емоціонального походження згідно з певними прийомами, виробленими багатьма поколіннями митців. Людина, яка ніколи не прочитала або не почула ніякого літературного твору, не може написати мистецького твору, будь вона навіть вродженим генієм. Отже, вивчаючи певний літературний твір, критик зобов’язаний класифікувати його, поставити в певний ряд поруч з іншими творами, лише тоді він зрозуміє наміри автора, зможе дати відповідну оцінку його заслугам.
Це відноситься до будь-яких літературних творів, в тому числі й до поетичних творів, в яких йдеться про найбільш загальні аспекти буття, тобто про будову всесвіту, його закони або про місце людини в ньому. Останнім часом у критиці появилась тенденція виділяти їх в окремий, філософський жанр лірики. Таке виділення закономірне, на нашу думку, лише в тій мірі, в якій не зоставлено поза увагою саме поняття літературності. Адже в літературний твір можуть входити і аспекти філософські, так як до нього може увійти і соціологія, і історія, і географія, і навіть сексологія, але до цих аспектів ніяк він не зводиться, а входить саме в ряд літературних творів, а не праць філософських, історіографічних і т.д.
Поет, який про це забуває, писатиме абстрактні твори на філософські теми, а критик, який про це забуває, вимагатиме від літератури і більше і інше, ніж вона може вміщати в собі. На жаль, така плутанина ще зустрічається. Тож цікаво під цим кутом зору проаналізувати добірку віршів Павла Мовчана, яку можна за звичною термінологією назвати зразком «філософської лірики». Ця добірка появилась на сторінках «Літературної України» у вересні 1986 року.
Звичайно, Мовчан не єдиний поет, у якого можна знайти нахил до таких дуже загальних тем. Якраз навпаки. Багато українських поетів узялися філософствувати на дозвіллі чи то на тему часу, чи то на тему хисткості життя, тоді коли Мовчан ще й не думав торкатися цих тем, пишучи головним чином яскраво метафоричні вірші про природу і кохання. Але саме той факт, що такі вірші пише не початківець, а людина зі значним досвідом у поезії, яка є гарантією поважності її наміру. Вірші згаданої добірки не є даниною моді, а свідченням того, що поет досяг, ідучи своєю, притаманною його талантові дорогою, пори своєї зрілості, на яку, до речі, критики довго чекали, дорікаючи Мовчану в неокресленості поетичної думки.
Найцікавішим у цій добірці нам видається вірш «Перетинаючи Сірію», який є, може, найбільш вдалим із творів, присвячених проблемі часу, що появилися за останній час на Україні.
Цій проблемі присвятив один із найяскравіших розділів своїх «Сповідей» античний філософ Августин Аврелій. Ось один уривок із цього розділу: «Що таке час? Коли мене ніхто не питає, то я знаю відповідь. Якщо мене питають і я намагаюсь пояснити, я не знаю. Все ж тверджу і вірю, що якби нічого не проходило, не було б минулого часу, якби нічого не сталось, не було б майбутнього і якби нічого не було, не було б і теперішнього. Отже, які є два часи, коли минулого вже нема, а майбутнього ще немає? Щодо теперішнього часу, то якби він був постійно, то це був би не час, а вічність. Отже, теперішність, для того, щоб існувала, повинна перейти в минуле. Але тоді як можемо ми її визначити.., коли вона є часом лише в мірі того, як вона намагається не бути взагалі?». Цілий названий розділ витриманий у цьому дусі, на висоті цілковитої абстрактності і максимальної узагальненості.
Іммануїл Кант також присвятив багато уваги проблемі часу, вважаючи час формою людського споглядання, категорією, внесеною самою людиною в дійсність, внаслідок чого ставиться ще один бар’єр між людиною і сутністю речей, річчю в собі. Його міркування про час також максимально узагальнені і стосуються, як і міркування Августіна Аврелія, співвідношення між дійсністю і свідомістю.
Якби можна було ототожнювати проблематику поезії і проблематику філософії як науки, то і міркування Мовчана із згаданої поезії входили б у цей самий ряд. Ось що він пише:
Голос жовтий жовтіє, мов кість,
Жовта кістка, як мармур холоне...
Угорі і внизу один зміст:
Перед часом життя безборонне.
Вдосталь часу того натекло,
І смоли насочилось для мумій.
Все, що є, — вже було, вже було,
А що буде, про те ти не думай...
Ясно, що тут не йдеться ні про онтологічну природу часу як у Августіна, ані про вивчення ролі часу в проблематиці гносеології, як у Канта. Про час ідеться в рамках типової саме для літератури проблеми сенсу людського життя, отже, виключно по відношенню до людини, і думки, які ми тут зустрічаємо, зустрічались раніше саме в літературних творах. «Що було, воно й буде, і що робилось, буде робитися воно і нема нічого нового під сонцем!» — це слова 9-го стиха першої глави Книги Екклезіастової, яку трохи переінакшив поет. Про нищівну силу часу по відношенню до всього живого писали чи не всі сонетярі. Ось вираження цієї думки у «Вергілії» Миколи Зерова:
Той час минув — і Рим.
і цезарів діла
Рука історії до трун поволокла,
Де сплять усіх часів
Ілюзії й корони, -
але марно шукали б ми ці думки у філософських трактатах як специфічно філософську проблему, лише хіба як і суб’єктивні міркування.
Але слідкуймо далі міркуваннями нашого поета:
Ось ворота в повітря,
ось брама у грунт,
Світлу яму несу на простертих долонях:
Це минувшини об’єм —
я жив уже тут
І тесав мармурові колони.
Скільки ж в колесі часу
крутили мене:
Був царем, був рабом на галері,
Розчинялося навстіж повітря
Скляне,
Кам'яні ж зачинялися двері...
Ці рядки можна тлумичити двояко. Або Мовчан розглядає себе як представника людського роду, історія якого є вічним коловидним рухом, повторенням тих же піднесень і падінь, і тоді його концепція подібна до концепції Імре Мадача, автора «Трагедії людини», або ж ці рядки являють собою натяк на теорію матемпсихози, яку так блискуче в українській поезії виразив Богдан-Ігор Антонич, який черпав її з релігійних учень Сходу. У нього читаємо рядки:
Я жив тут. В неоліті...
може, ще давніше...
Мої малюнки буйволів
замазав місяць («Затерті сліди»)
В сучасній українській поезії такі міркування не є обов’язково часткою системи, певної філософії буття, якими вони були в Антонича, а скорше поетичним прийомом, який дозволяє поетові перевтілюватись, проникатись переживаннями інших епох. Цей прийом зустрічається в Ірини Жиленко у вірші «Спогад про майбутнє» («В тринадцятому столітті пам’ятаю, Я танцювала древній танець зла»), а у форму ще ближчу до наведених рядків із вірша Мовчана втілюються рядки у Бориса Нечерди у вірші «Сад», в якому поет ототожнює себе з чорним рабом, який жив у древньому Єгипті.
Мовчан приймає гіпотезу переселення душ як хід поетичної думки, щоб повернутись до головного мотиву вірша: мінливості і занепаду всього людського:
Хто засвідчує час,
послідовність віків?
Камінь здрібнений, спечена глина?
Оскільки поет говорить про час не як про філософську категорію, а як про вирішальний складник людського існування, врахування якого неминуче в межах проблематики сенсу людського життя, він може без кінця розробляти варіації на цю тему, саме як тему літературну. У цій же добірці про час говориться і у вірші «Вихід», де зміна пір року входить у число образних прийомів для вираження скороминущості кохання, і у вірші «Відвідини», де ставиться проблема про те, чи можливо говорити про ідентичність власного «я», скоро час так доконечно змінює людину і зовнішньо і внутрішньо.
У цих віршах, головне в першому і третьому, йдеться про дуже загальні проблеми, які при бажанні можна трактувати і в межах філософських трактатів. Але, хоч такі проблеми і входять у ці вірші, вони від цього не перестають бути чисто літературними творами, зберігаючи всі риси літературних творів — суб’єктивність сприйняття, відображення в них структурної особливості індивідуальності митця, розроблення теми в межах літературної традиції і проблематики типово літературної.
Звичайно, і праці філософські мають у собі певну дозу суб’єктивізму. Американський філософ Уїліам Джеймс написав у 1907 році дуже цікаву книгу «Плюралістичний всесвіт», в якій він доводить, що всі філософи зрозуміли світ по аналогії з якоюсь одиничною рисою, яка особливо привернула їхню увагу. На основі цього вони розробили певну систему світу, виключаючи ті елементи, які не піддавались їхнім намірам, і встановлюючи певні відношення між тими, які вони собі підібрали. Тому всі філософські системи носять на собі в певній мірі печать особистості того чи іншого філософа.
До речі, це визнавав і Гегель, коли писав, що при пізнанні світу йдеться про те, щоб зняти з об’єктивного світу його чужість, щоб ми себе у цьому світі знаходили, щоб він для нас став своїм. А такий результат досягається в різний спосіб, кожний філософ вибирає ті елементи, які йому більше підходять.
Але все це діється в межах певної проблематики, яка виробилась попереднім розвитком філософії, і кожний філософ шукає відповіді на питання, які були поставлені іншими філософами, чи то розвиваючи, чи то відкидаючи певні відповіді. Письменник же не підхоплює ці проблеми. Він учиться від інших письменників, як писати, і згоджується або не згоджується не з філософами, а саме з іншими письменниками головне щодо осмислення життя.
Дослідники т. зв. «філософського жанру» в ліриці твердять, що він відрізняється од інших жанрів лірики і наближається до філософії тим, що автор у них уникає по мірі можливості вживання першої особи і тяжіє до вживання узагальнено-особових форм. Вони, напевно, вважають, що таке наближення до наукового стилю філософських творів автоматично забезпечує і фактичне наближення до них. Але це ілюзія. В. Дрозд блискуче довів у своєму прозовому творі «Самотній вовк», що вживання тієї чи іншої особи дієслова річ абсолютно довільна в літературі. Він у межах того ж самого абзацу пише про свого героя то в першій, то в третій особі і цим самим оголює прийом, доводячи його умовність. Те саме можна було б робити і в межах ліричних творів. Цікаво, що в аналізованій добірці Мовчана найглибшим із погляду узагальненої проблематики, яку ми могли б назвати «філософською», не є вірш «Шиття хрестиком і гладдю», написаний в узагальнено-особовій формі, а вірш «Перетинаючи Сірію», в якому постать поета присутня і в плані формально-граматичному.
В оригінальному розрізі поставлені проблеми етики у вірші «Звільни від гніту серце, не гнітись».
Етика також область філософії, в добу античності це була навіть її улюблена галузь. Але новітня філософія, яка себе визначила як окрема наука і відмовилась од претензії всеохопності знання, приділила і області етики свою специфічну проблематику в межах відношення між свідомістю і дійсністю, завдяки якій вона зберегла певну, досить скромну місцину в цій науці.
Ми надалі знаходимось у закритому ряді традиції фольклору і писемної літератури. Образ брата, що на брата підносить вила, наявний в українських космогонічних переказах, як пояснення тіней, видніються на місяці.
Степан Руданський трактує цю легенду у поемі «Байки світовії в співах», як українську народну видозміну біблійної легенди про Каїна і Авеля. Чи то під впливом Руданського, чи самостійно і Мовчан зробив таку асоціацію, але він зоставляє гріх без кари, натомість вводить додатковий космологічний елемент, підхопивши, замість розповіді про плями на місяці, згадку про зірку, про яку йшлося на початку його вірша.
Такого роду космологічні метафори, як уподібнення очей до зірок, або юнака до місяця зустрічаються і в народній поезії, і вони дуже давнього походження, будучи пов’язаними з анімістичними уявленнями про первісних людей.
Саме тому, що існує так багато можливих варіантів інтерпретації цього фіналу, вірш Мовчана нічого не може додати до розвитку філософської думки, і, мабуть, поет на це і не претендує. П. Тейар де Шарден розробив у своїй філософській праці «Феномен людини» цілу теорію про різні ступені одухотворення всього сущого, про все більшу концентрацію цього психічного елементу, в міру того як матерія наближається до своїх вищих форм. У всіх поетів таке припущення існує у формі підсвідомій, інакше вони не змогли б розвивати свої метафори по лінії всезагальних відповідностей між природою і людиною. Але розробити теоретично питання про відношення між свідомістю і матерією на їхнє завдання, це завдання чисто філософське.
Натомість їхнє завдання оперувати з максимальною свободою із словами, щоб добитись із їхнього зіткнення естетичного ефекту. В результаті цього встановлюються нові зв’язки між поняттями. Деякі зв'язки зберігають свою дійовість тільки в межах даного твору, інші можуть проникати в загальновживану мову, якою потім будуть користуватись і філософи. Поети вдосконалюють мову як знаряддя думки, тому поезія в розвитку людської цивілізації випередила філософію. Поезія може і доповнити хоча б у межах того чи іншого твору полісемію слів. Ось цікавий приклад із вірша Мовчана «Перетинаючи Сірію»: «Голос жовтий жовтіє, мов кість... Угорі і внизу один зміст». Асоціація між словами «кість» і «зміст» не існує в українській мові, хоч вона, наприклад, наявна в деяких семітських мовах, оскільки на кістяку тримається тіло людини, тільки кість не гниє і по смерті людини. В українській мові існує між цими словами не семантичний, а виключно звуковий зв’язок. Саме цю подібність у звучанні Мовчан використав для створення рими. Це зв’язок, який встановлений тільки для потреб цього вірша, дуже ефектний з погляду естетичного, тому що в'яже художні деталі вірша з ідеєю, яку хотів виразити поет.
Але утворюються подібні асоціації не для того, щоб виробити шлях до абстрактних філософських термінів, а щоб заново, в мільйонний раз, вияснити питання про сенс людського життя, про те, що є і що не є у житті вартісним, осмисленим. І тому поет може з цілковитою для себе свободою покидати і небо, і зорі, і вічність і писати про казкового дурного Омелька як alter ego самого себе:
Раденький, бо дурний,
що щастя превелике
Добуду з глибини відерцем,
Зшитим з лика...
І проблематика вірши «За мотивами казки» нічим не є менш значима, ніж в іншіх віршах цієї добірки, оскільки в ньому вияснюється, що в житті нічого не має справжньої вартості — ані достаток, ані літа, ані любов, а тільки уміння заглиблюватись у духовні цінності. І саме через це поет дуже добре зробив, відкриваючи цим трохи грайливим віршем свою дуже поважну добірку.
Л-ра: Прапор. – 1989. – № 10. – С. 177-184.
Твори
Критика
