Вітер часу (Штрихи до портрета Віталія Коротича)
Валерій Гужва
Від тієї пори, коли на кін української поезії слідом за Д. Павличком і Л. Костенко вийшли В. Симоненко, Б. Олійник, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Р. Третьяков, Б. Нечерда, виросли нові поетичні покоління, які у своїм зростанні і змужнінні орієнтувалися великою мірою саме на творчий досвід і досягнення «шістдесятників», — так само, як названі вище поети «нової хвилі», хотіли б вони цього чи ні, зростали, засвоюючи здобутки тих, хто йшов перед ними. Така «близька» спадкоємність, безперечно, завжди грунтується на спадкоємності глибинній, «далекій», що вбирає в себе всечасні досвіди поезії вітчизняної і світової.
Творчим імперативом поетів, що на весь голос заявили про себе на початку шістдесятих років, було відчуття і потреба суспільного оновлення, якщо хочете — прискорення биття пульсу поезії як високого вияву духовності й самосвідомості народу. З відстані часу, в перспективі добре видно й те, що не так впадало в око в кипінні тодішніх літературних пристрастей, полеміці, фейєрверках велелюдних поетичних вечорів: за творчістю молодих на той час поетів уважно й доброзичливо стежили представники старших літературних поколінь. М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, О. Гончар, А. Малишко, І. Муратов, В. Мисик, Л. Новиченко підтримали молоду поетичну хвилю в основному — в бажанні повною мірою висповідатись перед народом і часом, вийти за межі усталеного естетико-тематичного кола з його певним консерватизмом, повернути поезії чар першовідкриття, першопочування, первородності.
Досить тривалий час афіші поетичних вечорів об'єднували в тріаду імена Івана Драча, Миколи Вінграновського і Віталія Коротича, та й літературна критика гуртувала цих поетів, хоча і тоді, на початку шістдесятих, було ясно, і особливо нині, що поети ці — різні, кожен — з яскравою мистецькою індивідуальністю, кожен — з окремішньою і тематичною, і образною системою, кожен — із своєю біографією, життєвим і духовним досвідом, мистецькою естетикою.
В одному з ранніх віршів Віталій Коротич писав:
Я зневажаю слово «взагалі».
Не «взагалі народ» — не мляві тіні,
Не «взагалі земля» — а грам землі
У коренів химерному сплетінні,
Не «взагалі поезія», а ти і я,
І він.
Усі несхожі надто... («Я зневажаю слово «взагалі»...).
Віталій Коротич — киянин. Народився в сім'ї науковця. Війна застала родину в столиці, майбутній лікар і майбутній поет на власні очі бачив «новий порядок», що його приніс фашизм. І цей дитячий досвід горя увійшов у його біографію.
Закінчивши середню школу, Віталій Коротич вступає до столичного медичного інституту, успішно його закінчує і починає лікарську практику в знаменитій клініці М.Д. Стражеска. Медики, з якими він працював разом, хворі, що їм приходив на допомогу лікар Коротич, і досі переконані, що й практична медицина, й медична наука втратили неабиякого фахівця на цій ниві. Зате — тепер про це можна говорити переконано — виграла література. Вона приваблювала юнака ще зі шкільних літ. Друкуватися Віталій Коротич почав вісімнадцятилітнім, навчання в медичному інституті йшло паралельно з напруженим поетичним навчанням, поетичною роботою. У вірші «Біографія» знаходимо такі рядки:
Пегас везе Асклепія в дорогу.
Двома шляхами йду відразу я.
Історія вітчизняної літератури знає випадки, коли основний, здобутий замолоду фах — медицина, біологія, архітектура, історія — супроводжував письменника все життя, але частіше йти двома шляхами не вдавалося, перемагала література, обирали її. Так зрештою сталося й з Віталієм Коротичем, котрий зійшов з екіпажа, запряженого Пегасом, і далі послалася вже тільки одна дорога. Це було, очевидно, нелегке й відповідальне рішення молодої людини. Пам'ятаю розмову з Віталієм Олексійовичем. Лікареві Коротичу пропонувалася цікава робота в клініці Непалу, і прийняти пропозицію тоді означало, певне, багато в його подальшій біографії, надто поетичній. У зарубіжне відрядження Віталій Коротич не поїхав.
Згодом він об'їде півсвіту — не як лікар, а як український письменник, яскравий поет, публіцист, прозаїк, громадський діяч.
Та це буде пізніше, а тоді Коротич стрімко виходив на поетичний фарватер. Його перші книги — «Золоті руки» і «Запах неба», що вийшли одна по одній на самому початку шістдесятих, викликали жваву цікавість і в читачів, і в літературної критики.
Мало хто з поетів обійшовся замолоду без декларацій. Не виняток і Віталій Коротич. Це засвідчують вірші з його перших книжок — «Дорослість», «Золоті руки», «Чисте мистецтво», «Дзеркало», «Борги».
Звертає на себе увагу особлива тональність Коротичевих віршів, що полягає насамперед у гострій, аж нервовій громадянській пристрасті — хоч би якої теми він торкався.
У ранній поемі «Повернення батька» В. Коротич звертається до болючої теми, яка вимагала глибинного осмислення, громадянської щирості й переконаності. І тема ця, пов'язана з трудним періодом у житті нашого суспільства, стає у поета приводом для пристрасної розмови про непорушну спадкоємність поколінь. Подумки ліричний герой поеми розмовляє з батьком.
Літературна критика і раніше, й нині говорить про публіцистичний струмінь у поетиці Віталія Коротича як мало не визначальний. Погодитись із цим важко, навіть коли подібні твердження «підсолоджуються» застереженнями щодо того, що ця риса його обдаровання не применшує художньо-естетичної вартості віршів. Неправомірним видається намагання розділити, розмежувати ліричне й соціальне начала в творчості В. Коротича, бо вони органічно злютовані, просто це — такий поет, такий талант. Лірика поета іншого гатунку, ніж звична для декого олеографічна любовно-пейзажна пасторальна, в ній глибша робота думки і суворіші виражальні засоби. Якщо шукати паралелі, то в ній відчутні інтонації М.П. Бажана, практичний досвід і орієнтири його поетичної школи. Ілюстрацією до сказаного можуть бути «Балада про полювання», «Ну от і все. Коротким був спектакль», «Десять монологів про кохання», «Слід», «Любов». На фоні згаданих віршів не контрастом, а їхнім продовженням, лише в іншій тональності, звучать рядки, скажімо, з вірша «Гідність»:
Я не люблю, коли кричать,
Ненавиджу, коли лякають.
Соромлюся, коли звикають.
Принижень несучи печать.
Віталій Коротич народився, виріс і змужнів у місті. Урбаністична тема на повний голос лунає в його творчості і, природно, накладає відбиток на особливості його поетики, на барви творчої палітри. Чимало віршів поета присвячено рідному Києву — починаючи хоча б з «Вікон», «Міста», надрукованих у збірці «Запах неба». Не тільки архітектурні, історичні силуети столиці відбилися у його рядках. Важливіше, мабуть, те, що в його поезію ввійшла сама атмосфера міста, його щоденне життя, ввійшли його люди — інженери, вчені, хірурги, митці, будівельники, пенсіонери, і в тому колективному портреті, власне, на його тлі, «проявляється» раз по раз обличчя самого поета. Інакше й не може бути, адже зв'язок його з усім, що ввійшло у вірші, — нерозривний:
Я — з міста цього. З тіла його й тла,
Я чуюся у ньому, як дитина,
Що притулилась мамі до коліна —
До першого з джерел свого тепла.
Я народився тут. В мені жива
Вся слава міста — над мої неслав’я,
Тут розмовляти й дихати почав я,
І думати, і римувать слова,
Я тут ходити вчився по землі:
Найперший слід мій — на твоєму глеї.
Мій Києве, дитя твоє мале я;
З тобою поруч — ми усі малі... («Початок»)
Місто, його неповторний абрис, атмосфера доброти, працелюбності й краси, якою дихає його історія і сучасність, зродили в поетовому серці не тільки рядки шани, захвату й любові, а й викресали іскри неприйняття всього чужого, потворного, що ще гніздиться на споді дрібних душ. Сатиричний струмінь — досить відмітна особливість творчості Віталія Коротича. Громадянин, людина дії, він вважає обов'язком митця моральну чистоту і висоту:
Як треба ж вміти постидатись
За себе
й не за себе лиш!..
Подивляться ж нам в очі люди,
Подивиться нам в душі час...
Нехай же соромно не буде
Нікому з нас.
Нікому з нас! («Спомин про Головка»).
Ці рядки з повним правом можна вважати самохарактеристикою, моральним гаслом усього покоління, що прийшло разом з Віталієм Коротичем у літературу.
Коли було прийняте остаточне рішення — Асклепій чи Пегас, — поет цілком віддається творчості. Одна за одною виходять його книжки — лише поетичних маємо вже сімнадцять. Він працює редактором молодіжного журналу «Ранок», обирається до керівних органів Спілки письменників України.
Віталій Коротич багато їздить по країні, шляхи його поїздок лягають і за кордони нашої держави - у Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Францію, Англію, ФРН, США, Канаду. Виходять з друку його журналістські, публіцистичні книжки, високо оцінені в країні. («Людина у себе вдома» — премія імені П.Г. Тичини «Чуття єдиної родини»; «Кубатура яйця» та «Побачити зблизька» — Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка; нарешті 1985 року, за роман «Лице ненависті» — Державна премія СРСР).
Однак Віталій Коротич не розпрощався з тим дорогим для нього жанром, який привів його в літературу. Він створює цілу поетичну панораму, присвячену діячам вітчизняної історії і культури. З Прибалтики і з Грузії, із Середньої Азії і Далекого Сходу простягаються силові лінії, які живлять напругою рядки його нових поезій. У їхній шерезі виділяється цикл «Голоси Грузії». Пізнавання республіки, її народу, дружба з грузинськими письменниками «зарядили» поета новою енергією.
Цікавими й новаторськими для поета є цикли «Безконечна, безперервна борозна», «Слова здалеку» і «Гамбург». Написані вони під враженням подорожей, адреси яких і реалії, що ввійшли в їхню тканину, діаметрально протилежні і в часі, і в просторі, і за суттю своєю. У першому, присвяченому українцю, голові латвійського колгоспу, йдеться про могутню силу дружби народів, про коріння цієї дружби, що витримала небачені випробування; у двох інших — про американські, канадські, західнонімецькі спостереження поета. У всіх трьох циклах уперше в творчій практиці Віталія Коротича зустрічаємо новий для його творчості прийом: поєднання ліричної прози (чи й просто прозової інформації) з віршем. Можна говорити про те, що паралельна робота його в журналістиці, публіцистиці і поезії мимовільно привела поета до такого творчого рішення, та, якщо вдуматись глибше, знайдений був оригінальний і органічний прийом для організації строкатого, різнопланового матеріалу в єдине мистецьке ціле. (До речі, прийом цей використовували і використовують інші поети, зокрема А. Вознесенський, Євг. Євтушенко, отже, є в ньому, крім іншого, повів вітру часу, що завжди торкався творчості Віталія Коротича).
Л-ра: УМЛШ. – 1986. – № 5. – С. 7-10.
Твори
Критика
