Короткий життєпис Лесі Українки

Б. Романенчук

З листів Лесі Українки знаємо, що вона не любила як літературознавці втручалися в інтимне життя поетів і казала, що це „виставлення особи автора на позорище”, а вона має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні, поки живе господар тієї хати... „Нехай уже як господар умре і хата його піде на громадську власність, тоді нехай уже йдуть і цінують все, що від нього зосталось, бо мертвий не стане боронити скарбів своїх”.

Маючи це на увазі, не будемо й тепер втручатися в інтимне життя поетки, хоч вона не живе, й обмежимось тільки до зверхнього життя, яке було на очах людей, але й не будемо запускатися в інтерпретацію її творів, як робило й робить багато її біографів, щоб не втопити в них самого життєпису, бо все, що дотепер про її життя написано, це або дуже детальна й докладна „Хронологія” її життя, що розтягається майже на тисячу сторінок, з малими й великими уривками різних листів, від неї й до неї, або белетристична біографія, де правда перемішана з видумкою, хоч, може, й правдоподібною, але не дійсною, або врешті біографія з інтерпретацією її творів, в якій біографічні факти треба виловлювати як окрушини хліба в тюремній баланді совєтської пропаганди. Тому ми тут будемо намагатися подати читачеві проглядний нарис її життя, цебто того що, коли й де вона робила, що, де й коли з нею діялось та що й коли вона писала й видавала.

Життя Лесі Українки, можна без перебільшення сказати, складалося переважно з поїздок до лікарів, шпиталів, санаторій, лікувальних місцевостей та лежання в ліжку після або перед лікуванням і з читання — писання, бо освіту вона здобула самотужки, без школи й програми, а що хотіла багато знати, то й читала незвичайно багато і неменше писала, в тому й безліч листів, які забирали чимало часу — читати й писати навчилася вже на четвертому році життя, а першого листа до бабуні написала, коли їй було шість років — решту часу віддавала, коли здоров’я дозволяло, громадській праці і дуже небагато часу відводила на розвагу, але й то лише тоді, коли з таких або інших причин не могла писати або щось інше робити.

Народилася Леся Українка — хресне ім’я Лариса, по батькові Косач, по чоловікові Квітка, — 25 лютого 1871 року в містечку Звягелі (офіційно: Новограді-Волинському) в освіченій і культурній дрібнодворянській родині. Батько її Петро Косач учився в Чернігівській гімназії, де його вчителем словесности був відомий український байкар Леонід Глібов, від якого він навчився багато байок і згодом міг їх виголошувати з пам'яті, потім у Петербурзькому і Київському університетах, а після студій працював на посаді голови мирових посередників, яких завданням було мирно розглядати й полагоджувати селянські й селянсько-поміщицькі справи. Мати її Ольга, з родини Драгоманових була рідною сестрою відомого тоді наукового й політичного діяча Михайла Драгоманова мала середню освіту й була редакторкою, видавцем і письменницею, що писала під псевдонімом Олена Пчілка, та рідкісною патріоткою й патріотичною виховницею своїх шестеро дітей, яких виховала в українському національно-патріотичному дусі. Її треба ставити за небувалий приклад до наслідування всім тим українським матер'ям, які про національне виховання своїх дітей забувають або не дбають.

Обидвоє, батько й мати Лесі відзначалися теж рідкісною серед людей рисою — шануванням людської гідности як у родинному колі, так і поза родиною, і цю рису успадкували від них усі їхні діти, зокрема Лариса Леся Українка. Між іншим, її називали дома спочатку Люсею, але вона не любила цього імени і воліла ім'я Леся, а потім мати піддала їй псевдонім Українка, що в своєму часі мало особливе значення, бо вона справді була вже українкою, не українофілкою, як називали себе в тому часі свідоміші українці.

Дитинство провела Леся в м. Звягелі, а десь на дев'ятому році її життя батька перевели на працю до міста Луцька, куди влітку 1879 р. переїхала вся родина, тільки ж там вони жили недовго, не цілих два роки, бо батько на початку 1882 р. перейшов на працю до м. Ковля, а для родини придбав невеликий маєток і дім у селі Колодяжному, яких сім кілометрів від Ковля, де Леся провела свій юнацький вік і куди часто верталася й пізніше, коли її недуга виганяла до лікувальних місцевостей, тому Колодяжне залишилося в її пам'яті приємним спомином на все життя, та й поліська природа і народна стихія захопили її поетичну уяву.

Історія її недуги дуже проста. Ще в Луцьку вона пішла була на Йорданські свята на річку Стир подивитися на водосвяття, і там у неї перемерзли ноги від довгого стояння на леду, а пізніше їй почала боліти права нога. В родині думали, що то ревматизм і лікували як ревматизм, але в дійсності го був початок туберкульози кісток. Завдяки дбайливому лікуванню, нога перестала боліти, але туберкульоза перекинулася на ліву руку, потім знову на ногу, так що Леся мусіла часто їздити до лікарів, місяцями лежати в ліжку, а коли могла трохи ходити, то з милицями або з ногою в гіпсі, або з апаратом при нозі. Згодом туберкульоза перекинулася на легені, а в кінці на нирки й завела її передчасно в могилу. Війна її з недугою тривала понад тридцять років з короткотривалим перемир’ям між періодами лікування.

Початкову освіту Леся одержала дома, від матері, разом із старшим братом Михайлом, найкращим приятелем дитинства і товаришем дитячих забав. До школи не ходила, мати хотіла держати дітей далеко від тієї Московщини, яка панувала в школах, і займалася сама початковим вихованням дітей в українському дусі й давала їм читати книжки, які збуджували в дітей національну свідомість. Часто возила їх на село, щоб діти бачили весілля, коляду та інші обрядові свята і щоб пізнавали свій нарід та його звичаї. В 1876 р. Леся жила ціле літо з братом і матір’ю в селі Жабориці на Звягельщині, навчилася там багато народних пісень і познайомилася з народними звичаями. Потім вона довго пам’ятала те літо і згадувала з великою приємністю. З того часу пам’ятала теж материне оповідання про мавки в Жаборицькому лісі й казала потім, що образ мавки зачарував її на все життя.

Коли дітям прийшла пора починати середню освіту — Лесі було тоді десять років — мати повезла їх у вересні 1881 р. до Києва, де вони почали вчитися з приватними вчителями за шкільною програмою нижчих кляс гімназії й училися всіх предметів — історії, математики, грецької й латинської мов тощо. Леся виявляла особливий хист до чужих мов і за два роки вивчила латинську й грецьку мови так, що навіть могла перекладати Овідія або Гомера (переклала одну пісню). Вчилася також гри на фортепіяні з великими успіхом і навіть думала, що то її покликання й майбутня професія.

Два роки вчилася Леся з братом у Києві (1881-82 і 1882-83), а на літо приїжджала додому, але за цих два роки вона пройшла програму за три гімназійні кляси. На цьому й скінчилося її систематичне навчання за шкільною програмою, бо продовжувати його вона вже не могла, в неї розвинулася сухота кісток лівої руки, що спричинювала нестерпні болі, і лікарі радили операцію. І восени 1883 р., коли до її брата приїхав до Колодяжного студент-учитель продовжувати програмове навчання, то Лесю батько мусів везти до Києва, де їй зробили в університетській клініці операцію і вийняли з китиці лівої руки дві сухітні кісточки, через що вона вже не могла пізніше так вільно грати на фортепіяні, як перед тим. Після операції, вона мусіла довгий час лежати в ліжку й аж у грудні, перед Різдвом, вернулася до Колодяжного. „Рука в Лесі довго гоїлася, —пише її сестра Ольга, — і кілька місяців усе була обв’язана. Пам’ятаю, що Леся тоді все ж багато вишивала й шила, пришпилюючи роботу до тої обв’язки. Вже на Різдво 1883 р. вона вишила значну частину вишивок до тих сорочок, що мама подарувала різдвяним гостям, Трегубову і Науменкові (Хронологія, ст. 51, далі: Хр. і ст....).

Взимі 1884 р. Михайло поїхав знову до Києва продовжувати програмове навчання в підготовному пансіоні, а Леся мусіла вже залишитися вдома, бо її рука довго не гоїлася. Та вона не марнувала часу, а вивчала німецьку й французьку мови, перекладала з братом, коли він приїздив додому, і з матір’ю Гомера й Овідія та Гоголеві „Вечерниці”, які й були надруковані в 1885 р. у Львові. З того часу Леся почала підписуватися псевдонімом Українка, а брат Михайло — Обачний. Обидва псевдоніми придумала їм мати.

Цілий рік Леся жила в Колодяжному й вигоювала руку. І хоч які не раз терпіла болі, ніколи не нарікала, не жалілася, а мужньо витримувала біль і всякі невигоди, навіть старалася бути бадьорою й інших розважати довкола себе, як показує, між ін., присвячений сестрі Ользі її віршик „Веснянка”, в якому вона заохочує сестру „не тратить надії в літа молодії” й співати веснянку.

Але ще не загоїлася добре її рука, як восени того ж року почала боліти права нога в кульшевому суглобі і з того часу боліла більше або менше аж до 1899,коли їй зробили операцію в Берліні. І то була ще одна причина, що вона не могла вже ніколи продовжувати систематичної освіти за програмою, тільки набувала освіту самодіяльно, але в 20 років вона вже засвоїла була собі такі знання, що відомий тоді радикальний діяч у Галичині, Михайло Павлик був здивований і захоплений її освітою, коли вперше зустрівся з нею, і потім у листі до Драгоманова писав: „Леся так просто оголомшила мене своїм образуванням та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніяльна жінка. Тим більший жаль, що, бідна, не живе, а мучиться. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти й людського життя” (Хр. ст. 131).

Але 1884 рік мав і яснішу хвилину для Лесі, під кінець того року кілька її перших віршів („Конвалія” й „Сафо”) були надруковані в галицькій газеті „Зорі” (чч. 22,23), і з тією хвилиною вона народилася як поетка, хоч то й не були її перші вірші. Вона почала писати ще в 1879 р., коли їй було вісім і пів року, а саме тоді, коли довідалася про арешт і заслання своєї тети Олени (Косач), яку щиро любила й була глибоко вражена її засланням, то й написала перший вірш „Надія”, мовляв, „ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна” (це наче сама тета говорить). То був, розуміється, дитячий вірш, але він виявляв її вроджені здібності, поетичний талант, який потім постійно розвивався як під впливом матері, так і під впливом лектури. Пізніше мати її писала братові своєму М. Драгоманову, що жив у Женеві (30.11.1885):

„Леся пише вірші й, цілком не зле володіючи віршем, може колись то стати справжньою поеткою. Вона тепер ніби переживає загальні фази розвитку української поезії: спочатку писала про „долю”, а пізніше вірші її набрали цілком романтичний характер. Щойно написала вона цілу поему „Русалка”. Безумовно, поема робить враження чогось трохи старомодного, але написано її так тепло, так навіть художньо, що просто не знаєш чи варто примушувати автора звертати з його тенденційного, вже застарілого шляху?! Нічого й казати, що Леся перейде від „Русалок” до живішої писанини, але чи треба упереджувати цей перехід, настоювати, щоб тепер вона вже кинула своїх „Русалок”?! (Хр., ст. 59).

Леся написала „Русалку” в грудні 1884 р., коли вона й справді була вже „старомодна”, бо в літературі тоді ширився реалізм і натуралізм, але вже незабаром той же „старомодний” романтизм відновився і став відомий як новоромантизм, який Леся тим легше сприймала, що й сама була романтиком у своїй природі і мала т. ск. романтичне світосприймання, тому новоромантизм був у згоді з її природою, що видно з пізніших її творів. Але тоді та й пізніше романтизм протиставили реалізмові чи реалізм романтизмові, а Леся Українка пізніше влучно писала в листі до матері з приводу своєї відповіді Єфремову: „Реалізм і романтизм єднається в лиці одного автора на тисячі прикладів у всіх літературах, і се зовсім законне єднання”. (Л. У. Зібрання творів, т. 12, 1979, ст. 33). І зовсім справедливо, бо головна різниця між реалізмом і романтизмом у тому, що в романтизмі головну ролю грали уява і почування, а в реалізмі розум і обсервація, — але це не значить, що в романтизмі розум не грав ніякої ролі, а без обсервації романтичний твір теж не міг обійтися, і в романтизмі було чимало реалізму, бо коли навіть романтизм прикрашував чи ідеалізував, то ідеалізував реальне, живе життя, не видумане, а коли й видумане, то все таки основане на реальному.

Рік 1885 почався Для Лесі не дуже щасливо. Хоч рука її вже зовсім загоїлася, і вона могла нею вже вільно орудувати, то з ногою мала великий клопіт, бо хвора нога щораз більше давалася взнаки й затроювала кожну хвилину життя. Не помагали купелі в Друскеніках (Гродненської губернії), де Леся перебула півтора місяця, ані лікування київських лікарів на весну 1886 р., ані інші подібні заходи. З листа Лесиного батька до Драгоманових довідуємося ближче про її стан:

„Леся нещасна дівчинка. Сьогодні минуло їй 15 років. Вона вже заввишки в маму, тільки зовсім тоненька й кволенька. Лікарі констатували, що в неї т. зв. коксит — туберкульозне запалення мисково-стегнового суглоба. Київські аж три хірургічні знаменитості рішуче вимагають привезти хвору до Києва, щоб там її оперувати, інакше пропаде нога та й сама Леся захворіє на сухоти. Та в неї й тепер легені щось не гаразд, Леся сама й кроку не може ступити, біль у суглобі неймовірний, а тут ще така тяжка і небезпечна операція загрожує” (Хр. ст. 61).

До Києва Лесю повезли аж в лютому 1886 р., та операції не робили, бо організм був дуже кволий, лікували іншими способами, натягали ногу, закладали ґіпсову пов’язку, з якою треба було лежати багато тижнів, але вона витримувала все, а коли трохи полегшало, ходила на милицях, а в кращому разі з паличкою. І так ішли дні за днями, Лесю возили то сюди, то туди, з Колодяжного до Києва, а з Києва до Колодяжного, часом до Луцька або до Гадячого, до бабуні, потім до Варшави (1888) на консультацію з лікарями, до Одеси над море, яке Леся полюбила на все життя, потім знову до Києва, до Харкова та до баби Параски в Сумах, що лікувала людей зіллям, потім знову над море, на Хаджибейський лиман біля Одеси, чи на болотяні купелі в Саках, але радикального поліпшення не домоглися, так що батько й мати почали думати про заграничні можливості.

За ввесь час від операції руки в 1883 р. Леся писала мало, але багато часу використовувала на читання, яке значно підвищувало її освіту. Читала й училася при кожній нагоді, вдома, в лікарні, в дорозі, в ліжку і всюди. І писала листи. В одному з них до дядька Драгоманова в половині червня 1888 р. вона йому написала таку автохарактеристику:

„Я лицем і подобою, здається, мало змінилася, хіба що не така біла, як була, характер мій, я сама бачу, якийсь скритний, хоч мені самій це не подобається, завжди я стараюсь бути якось щиріше, вільніше, але бачу сама, що все не так виходить як би я хотіла: в мене виходить жарт тоді коли я хочу говорити поважно, а коли я хочу говорити щиро, то це теж не так виходить, і від цього усього я не можу відчепитися навіть при розмові з мамою і Мішею, а вже з другими, то й нічого казати; я, по правді сказавши, і тепер трохи дивуюся, що мені так легко пишеться до Вас, Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше ніж перше, бо перше я таки боялась писати до Вас, а тепер бачу, що [Ви] з мене б не посміялись, якби я що й не дуже дотепно написала, бо Ви знаєте, що я не стільки вчилась скільки б хотіла, та й тепер не можу як слід своєю наукою зайнятись, не дуже багато читала, то що з мене сподіватись можна. Я стараюсь читати більше путніх книжок, хоч їх тут і трудно достать і більш попадається дурних книжок, ніж розумних, та я тепер їх мало читаю, часом навіть старі перечитую, які в мене є, Ваші тощо, аби не читать „от нечего делать" нісенітниці. З французьких книжок, окрім Жорж Занда, я мало читала в первотворі, більш у перекладах і то з новітніх натуралістів школи Золя, котрі мені зовсім не подобаються, бо мені здається, що в їх більше страхів різних, ефектів, ніж тої правди, або сама безпросвітна бридота. За цеє ж я не люблю і Толстого, та ще й за його містицизм. Я ж, як нарошне, читала більш усього його останні твори, в котрих окрім чортів та ангелів нічого не видко або само тільки страхіття, як, наприклад, „Смерть Ивана Ильича”. „Власть тьми” мені теж зовсім не подобається, отже я й просила прислати її не для того, щоб я уже так кохалась у Толстому, а для того, щоб побачить як може вийти така крайня кацапщина у французькому перекладі. Читала я раз, не памятаю чий, переклад „Тараса Бульби” по-французьки, взагалі він дуже гарний, але в тих місцях, де вживаються народні вирази, то дуже смішно виходить в дослівнім перекладі: наприклад, сучий син у його fils de chiеn (син собаки), матінка — ma petite mere (моя маленька мати) і т. ін. Сцени на Запоріжжі теж чудно виходили. Тож коли „Тарас Бульба”, котрий все ж літературною мовою написаний, так чудно вийшов у перекладі, то яка ж може бути „Власть тьмы, котра писана найкацапішою мовою. Щодо перекладів Турґенєва, про які Ви мені писали, то я б дуже хотіла мати який будь з їх, найлучче коли „Записки охотника”; я маю тепер всі твори Турґ [енєва] (мама недавно подарувала мені): читаю знов усе, дещо вперше читаю, дещо вдруге. Ліля наша теж гризе його, я тому рада, бо вона багато глупости читає, а Тур[ґенєв] може її одібє від того. Оце б я ще писала та писала, а тут треба кінчати, бо вже й так підганяють, кажуть, на пошту спізнюся, а тут ще Ліля нависає з дітьми, тягнуть кудись іти з ними, та нехай іще до другого разу, а то й так уже наскребла...”(Хр. ст. 69).

За той час, від появи в друку першого вірша, до 1890 року молоденька поетка небагато написала оригінальних віршів, понад десяток, деякі з них друкувалися у львівській „Зорі”, кілька в жіночому альманаху „Перший вінок”, а решта ввійшли пізніше до першої збірки „На крилах пісень”, яка появилася у Львові на початку 1893 р. Можливо, що в тому часі вона написала більше поезій, як зауважує сестра Ольга (Хр.ст.57) але вона своїх творів не датувала, тому й важко устійнити скільки вона в тому часі написала. Але ті роки були для неї часом навчання, і вона багато перекладала з європейської поезії, з якої вчилася віршової майстерности головно на прикладі лірики Генриха Гайне, якого перекладала разом з Максимом Славінським. Їх спільна збірка перекладів з Гайне вийшла окремою книжечкою п.з. „Книга пісень” (“Вuch der Lieder”) в 1892 р. у Львові. Тоді ж перекладала і деякі вірші Віктора Гюґо, якого поема „Сірома” “Рauvres gens” („Бідні люди”) надрукована була в газеті „Народ” у 1891 р. Деякі дослідники, як Б.Якубський, стверджують, що Леся Українка вже в найраніших поезіях, коли їй було 15 — 16 років, виявляла велику різноманітність у віршовій техніці — віршовий розмір і строфіка (Б. Якубський, Лірика Лесі Українки на тлі еволюції форм української поезії), бо конечно хотіла внести до рідної поезії як мога більше різноманітних європейських віршових конструкцій”, як каже той же Якубський у згаданій статті. Отже початкуюча поетка робила це свідомо, не з цікавости до новаторства, тому й зрозумілий її вислів пізніше, що вона заборонила б українським поетам писати патріотичні вірші, бо вони, ховаючись за патріотизм, зовсім занедбують а чи взагалі забувають вдосконалювати віршову форму. Замітне те, що в цьому періоді Леся Українка була вже так широко обзнайомлена з європейською літературою, що могла сама уложити великий плян перекладів з неї українською мовою, якого, як казали, не посоромився б і професор університету. В листі до брата Михайла (з листопада 1889 р.), який у цьому пляні теж брав живу участь, вона писала:

„Любий Міша! Тільки одержала Твій лист і прочитавши, зараз же за перо! Стішив мене цей лист аж надто. Я бачу тепер, що ви таки справді маєте „братися за діло” і вже перестаєте угнітатися духом. Нема що й казати про те, що я візьмуся тепер до роботи так, що аж ну! Що залежатиме від мене, я все зроблю, ба що ж мені й робити як не се! Адже якби там не було, а література моя професія. От тільки одно мене бентежить, знаєш теє „mens sana in corpore sano” [„здоровий дух в здоровому тілі”], а мені таки все не ліпше, а либонь чи не гірше — може, й різати прийдеться, ну, та якось то буде”.

Далі Леся згадує що вона має вже з перекладів, що готується перекласти і врешті що треба перекласти, на її думку, і тут подає цілу програму, яку цікавий читач знайде в Хронології (ст. 92-96).

З цього можна зробити висновок, що цей короткий період, 80-ті роки, особливо ж друга половина, була підготовним періодом Лесі Українки і першими кроками, а в наступних десятиріччях вона розгорнула ширшу поетичну творчість і вже на початку нашого сторіччя стала однією з провідних наших поетів, які виводили українську літературу в широкий світ, далеко поза межі рідного краю.

Та поки це сталося, вона мала постійні клопоти з ногою, і вдома почали були думати про її виїзд до заграничних лікарів, тільки питання було — куди, до Петербургу чи до Відня. Леся підсвідомо не хотіла до Петербургу і писала матері з Києва в березні 1890 р.:

„Так оце ми з тобою і в Московщину поїдемо! Гай-гай! „Не к добру это!” так чогось мені здається: нам, українцям, не щастить доля ніколи в тій Московщині, „срежуть” вони мене там, чого доброго” (Хр. ст. 110).

Проте, того року вона нікуди не поїхала, вернулася в Колодяжне, і там їй робили різні заходи з ногою, так що вона мусіла лежати в ліжку з причепленою до ноги дев’ятифунтовою каменюкою. Може, і під впливом цього вона тоді написала відомий вірш п.з. „Contra Spem Spero”, в якому є дві строфи, які вона написала в листі братові Михайлові:

Я на гору круту крем ’яную
Буду камінь важкий піднімать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, —
Може сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий.

Далі в листі вона пише:

„Як ти думаєш, чи підійметься? Гей, навряд, — не такий то камінь!... Бо то бачиш ти, я думаю, що не минути мені ножа чи то кацапського чи то німецького (мама каже, що зимою поїду до Відня), а вже бо мені так не минеться... Жаль якось і вимовить, але мушу сказати, що оце моє двомісячне лежання у липких кайданах було зовсім надаремнісінько, отак таки зовсім надаремно! А прибуток хіба тільки той, що тепер знову ходжу на двох милицях, що болять ноги в ступнях і через те я ходжу по котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше, — більше яких трьох мінут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. От така-то твоя сестра ледача, Михайлику! Та таки зовсім ледача я стала: пишу меленькі віршики для власної втіхи і розривки, а роботи—жаднісінької, перекладу — нікоторого”.

І не уявляла тоді поетка, що саме цей вірш і подібні інші викличе в земляків пізніше велике признання і що Франко скаже: “що від часів Шевченка Україна не чула такого сильного голосу. Франко висловив теж думку, що чим здоров’я її слабло, тим більше міцнів її дух”, хоч в дійсності це треба пояснювати радше тим, що вона вже з природи своєї була повна контрастів; про це вона нерідко і в листах згадувала, як-от у листі до дядька Драгоманова (16.7.1891):

„Ну і прийде ж людині фантазія думати про зиму в такий душний вечір, як тепер, коли навіть море знебулося, після сії спеки! Що робити! — я завжди навіть найкраще описувала зимою весну, а літом зиму, видко, моя натура любить контрасти...”

Також у листі до О. Маковея від 28.5.1893, вона пише:

“…часто у поетів настрій поетичний залежить найбільш від погоди... у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода, тоді чогось робота швидше йде...”

Отже не так те, що здоров’я слабло, як радше те, що на все лихо вона реагувала контрастом — коли ситуація ставала безнадійною, вона реагувала оптимізмом, коли їй було сумно, вона проганяла сум ясним, погідним співом.

Що ж до здоров’я, то з ногою треба було вжити радикальніших заходів і оперувати, тому в січні 1891 р. вона поїхала з матір’ю до Відня. По дорозі зупинилася у Львові на два чи три дні, познайомилася з М. Павликом, (якого знала раніше з листів Драгоманова), одним із дубів радикальної партії, яка їй видалася з усіх трьох найпрогресивнішою і найрозумнішою. Ця думка з’явилась у неї вже після того, як вона познайомилася у Відні з Січовиками, які ставилися до неї дуже уважно, опікувалися нею й помагали в усьому. Здоров’ям її опікувалися лікарі Іван Гриневецький і Ярослав Окуневський, але операції не робили, лікарі вирішили, що хвору ногу оперувати не можна, порадили носити на хворій нозі апарат, щоб знерухомлювати хворий суглоб і лікуватися силами природи, грітими морськими ваннами в Італії. Це було для неї неприємним розчаруванням, бо вона думала, що з операцією скінчиться все лихо, а так доведеться й далі терпіти.

Але перебування у Відні, в зовсім іншому світі, зробило на неї величезне враження. В листі до брата Михайла вона писала, що почувається якось вільніше, але й гостріше відчуває як то тяжко носити кайдани.

„Мені не раз видається... що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди, і мені соромно за себе перед вільним народом... Як приїду знов на Україну, то, певне, мене ще гостріше дійматиме, і втрачу я останній спокій, який там у мене ще був (Л.У. Зібрані твори, т. 10, ст. 68).

Подібні думки й почування висловлює вона і в листі до Драгоманова (17.3.1891):

„Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Европу та европейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ — кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краю, ніж було досі. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже я прокинулась і тяжко мені, і жаль, і болить...” (Хр., ст. 136),

Полагодивши всі справи у Відні, де пробула майже два місяці, вернулася з матір’ю додому, десь у половині березня, з великими враженнями та апаратом на нозі, який влегшував ходження.

„Зробили мені апарат, ходжу в ньому вже два тижні і добре мені з тим; ходити в апараті мені добре для того, що не болить нога і не треба милиці при собі волочити. Маю надію, що таки подорож до Відня не недаремно була зроблена і таки щось буде з того всього", (Хр., ст. 135-6).

Подорозі додому Леся зупинилася з матір'ю ще на день у Львові й полагоджували деякі видавничі справи — там мала друкуватися її й Максима Славінського книжка перекладів з Гайне (вийшла в 1892 р.). Після повороту з Відня, Леся побула якийсь час дома — цілу весну її гнітила пропасниця, а в червні поїхала на морські й сонячні купелі до Евпаторії, а потім переїхала до Шаби під Акерманом і в вересні вернулась до Колодяжного, де готувала книжку перекладів з Гайне та свою власну першу збірку, якою у Львові опікувався Іван Франко. Збірка перекладів „Книга пісень” вийшла в 1892 р., а перша її збірка поезій „На крилах пісень” появилася в березні наступного року, 1893. Восени того ж року Леся поїхала з сестрою Ольгою на цілу зиму до Києва і там закінчила переклад „Атта Троля” Гайне, „Роберта Брюса”, ”Давню казку” та цикл поезій „Мелодії”. ”Давню казку” Леся читала на сходинах „Плеяди”. В половині квітня вернулася до Колодяжного, а в кінці травня виїхала до Болгарії відвідати свого дядька Драгоманова, що був професором університету в Софії.

Леся дуже любила й шанувала свого дядька, під його впливом вона зацікавилася суспільно-політичним життям, європейською літературою, галицькими радикалами й європейським соціялізмом. В певних питаннях його слово було для неї законом, під його впливом вона набиралася прихильности або неприхильности до певних людей, подій і фактів, організацій, партій, видань і програм. Під його впливом вона приятелювала з Павликом, Франком та іншими галицькими радикалами і вогнем дихала на ,,Правду” та всіх народовців, яких особливо не злюбила за політику „нової ери”, цебто за угодовство з поляками, й не могла дарувати цього Барвінському й особливо Романчукові, а навіть самому Франкові, коли він у певному часі співпрацював з народовцями, й гострими словами висловлювалася про нього та про тих членів „Плеяди”, які теж пішли на співпрацю з народовцями й друкувалися в „Правді” (В. Самійленко, І. Стешенко), натомість беззастережно прихильно (й односторонно) ставилася до галицьких радикалів і до всього, що вони робили, навіть коли й помилялись. В полеміці Драгоманова з Вартовим (Грінченком) стояла на стороні Драгоманова, навіть тоді, коли він не мав рації.

Все це можна пояснювати тим, що вона змалку дивилася на свого дядька як на великий науковий авторитет, бо іншого авторитету не знала, тому й не дивно, що вона ним надмірно захоплювалася й неприхильно ставилася до всіх, хто негативно ставився до нього і його поглядів, які вона як молода дівчина вважала єдиноправильними. В одному з листів до нього вона писала: ,,Що ж до мене, то я хочу бути вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикростів та інкримінацій, які достаються вам, то я об тім не буду журитись ні трохи” (Хр. ст. 271).

Або в листі до Павлика: „Багато чести для мене зватись правою рукою дядька, добре було б, якби мене можна було назвати одним пальцем в його руці, а то вже велика претенсія. Більш він мені потрібен, ніж я йому, се певне” (Хр. ст. 304).

Це захоплення дядьковим науковим авторитетом і його розумом та прагнення вчитися від нього й набирати якнайбільше знання було одною з причин, що вона вирішила поїхати до нього до Софії й порадитися з ним у багатьох справах, які її цікавили, вияснити багато питань, на які вона не знаходила відповіді чи пояснень і не мала в кого їх шукати, бо, ніде правди діти, вона вже тоді, в 22 роки свого життя перевищала своїм знанням своє ближче й дальше довкілля. Адже люди, серед яких вона оберталася, особливо ж у Києві, бо про Колодяжне нічого й говорити, не були науковцями, а тим більше вченими й цікавилися іншими справами, так що не буде перебільшенням сказати, що з-поміж них усіх вона була найбільше начитана, хоч систематичної освіти шкільної не мала, але, може, й тому читала більше від інших, бо читала з власної охоти й спонуки, а не з конечности чи обов'язку. В цьому їй багато помагав дядько, тому вона в нього вірила і радо приймала його поради та вказівки.

Та все таки це не значить, що вона не мала своєї думки. Вона не була безкритична і хоч як високо цінила його думку й погляди, то все ж виробляла собі власні погляди і свої думки думала, а коли не згоджувалася з ним, отверто й рішуче висловлювала свою думку й сперечалася з ним. Ось у листі до нього від 17 квітня 1894 р. вона, між ін., пише:

„Те, що Ви пишете Олесі про слов'янське та європейське серце, здається, направлене і проти мене, але ж я завжди уважала, що любов без діл мертва, і ніколи не думала, що досить мати „добре серце” аби обійтись без всього іншого. Ви не зовсім справедливі до слов'ян, згадайте свого старого друга! Невже у нього серце гірше європейського? Моя любов більш активної ніж пасивної натури: я не буду Вам писати різних фраз про се, а тільки докажу (і, може, хутко) іншим способом. Тепер же не буду відповідати докорами на докори, а постараюсь так вести діла, щоб між нами сей прикрий елемент зовсім і назавжди зник: я його не люблю, та й хто його любить” (Хр. ст. 248).

Інший приклад незалежности її думки може бути її ставлення до „німеччини”. Драгоманов виробив собі був неприхильну опінію про німців — як про мало культурний і насильницький нарід, і радив галичанам „ближче познайомитися з російською літературою й культурою”. Він казав (писав), що з трьох літератур, які могли служити культурним джерелом для галичан своєю доступністю і зрозумілістю німецької, польської і російської, остання була для галичан найбільш корисна. Впливи німецької літератури йому в галицькій та інших слов'янських літературах рішуче не подобались. Він писав у листі до Мелітона Бучинського, що Німеччина має препоганий вплив на весь розвиток Галичини і її літератури, і радив галичанам наполягти на літературу російську і взяти від неї все добре, що вона могла дати в розумінню демократизму, лібералізму, позитивізму (Див. М. Павлик, Переписка М. Драгоманова з М. Бучинським. Збірник Філолог. Секції НТШ, т. ХІІІ, 1910, ст. 171).

Леся Українка мала на цю справу зовсім протиставний погляд. Коли галицькі літературні критики, можливо, що й під впливом Драгоманова, докоряли О. Кобилянській за її німеччину (німецькі впливи), то Леся писала Кобилянській, що в тій німеччині був її рятунок, „вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки... Се власне добре, що Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу, а не через галицько-польську, як більшість галичан, бо та школа властиве не школа” (Хр., ст. 482). Та й німецький модернізм вона ставила вище від польського. А щодо російської літератури, то вона й дядькові писала, що не любить Толстого, гостро критикувала Чернишевського, а матері писала: „Оце поки я не могла нічого писати, то чимало перечитала з російських новинок... Читала „Шиповник”, „Землю”, „Знание”, „Жизнь” и „Содержание оных” здебільшого „не одобрила”. Да, оскудение… Андреев коли б не скінчив, як Мопасан, я це серйозно подумала після його „Проклятия зверя”. Удручає в російській літературі не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем”. Навіть не хотіла з російської літератури перекладів робити. ,,Перекладів же я тепер ніяких не роблю, бо не маю добрих... оригіналів европейської поезії, а з російської взагалі не перекладаю” (Хр., ст. 853). Російську літературу вона, очевидно, читала, бо як письменниця не могла не читати, деяких авторів включала в програму перекладів літературного гуртка, але впливу на неї російська література не мала ніякого, як правильно ствердив ще в 20-х роках визначний літературний дослідник Борис Якубський, і в цьому вона теж різнилася від свого дядька, який привертав і її до російської літератури, головно прогресивної чи „демократичної, в дійсності соціялістичної. Правда, деякі погляди Драгоманова вона приймала як засаду життя, наприклад, що „мусить бути одна правда і для мужика і для пана” або що „чиста справа вимагає чистих рук”, і від цих засад прирікала не відступати і не відступала, деякі його думки просто повторювала як авторитетні, нпр., що „Україна не може обійтися без соціялізму”, бо Драгоманов писав, що „соціялізм обов'язковий для кожного українця як логічний вислід з реальних умов українського життя”, але деяких поглядів зовсім не приймала, тому й пішла не тією дорогою, на яку він скеровував — космополітизму й общерусизму, а своєю власною дорогою, на яку її ще в дитинстві скерувала мати, яка хотіла тримати дітей далеко від московщини, що панувала тоді в школах.

В кінці травня 1894 р. Леся поїхала до дядька до Софії, де провела більше як рік і була свідком досить несподіваної смерти дядька 8-го червня (н. ст.) 1895 р. „од розриву аорти”, як повідомляла вона родину. Вона була дуже пригноблена смертю дорогої людини, але старалася бути бадьорою, щоб підтримувати прибиту горем родину, яка втратила єдиного годувальника та ще й на чужині. Пізніше вона писала матері (19 липня 1895) :

„…ми вибираємось на село... дядина бідна тепер ледве що може займатися сама речами, то ми вже з Радою і вкладаємо і бігаємо по справунках, так що вчора не було ні хвилини вільної. Ми хочемо якнайскоріше вибратись на село — те саме, де ми торік з Лідою були, — бо тут і гаряче, і вже занадто тяжко, треба всім, а надто дядині змінити повітря... Ти мене простиш, що я не пишу нічого, як воно, власне, сталося і як було потім, я не можу про се писати. Скажу тільки, що сталося то дуже швидко, в кілька мінут, і він був без пам'яті, так що не мучився, але перед тим останніх місяців два... Ну годі! Ліпше скінчити! Бувай здорова і, коли можна, не давайся тузі так страшенно. Власне, ми повинні тепер мати владу над собою. Він научив мене як люди терплять лихо і борються з долею!.. ” (Л. У. Твори, т. 10, 1978, ст. 309-10).

А пізніше вона згадує: „Се були страшні часи...здавалось, що вже все минає, що треба тільки ще дещо покінчити, поховати, та й самим геть із цього світу. Де у кого [цебто в неї самої] се почуття зосталось і до сього дня” (Хр., ст. 343).

Десь к. 20 липня Леся виїхала з цілою родиною дядька до села Владаї, де вона була вже попередніх вакацій, як дядько з дядиною їздили до Франції. Їй там дуже подобалось і вона добре відпочила, а в першій половині серпня 1895 покинула місце скорби й поїхала додому. Здоров’я її було ,,ні ліпше, ні гірше”, таке, як було і в Софії, і нога „настільки поправилась після Болгарії (може, сьому причина Владайське купання), що я в хаті ходжу сливе без палки, а беру її тільки на вулицю, і через те гублю її постоянно і шукаю так, як Ви було очків шукаєте” (Хр., ст. 344-5).

З початком жовтня 1895 р. Леся вернулася до Києва і взяла участь у заснованні Літературно-артистичного товариства, в якому не раз виступала із своїми доповідями.

За той короткий період часу, від появи книжок у 1893 р., вона написала досить багато й перекладала чимало, але надрукувала менше — дещо в „Зорі”, дещо в „Народі” та „Хліборобі”, в „Житті і слові” Франка, а з більших речей надрукувала поему „Роберт Брюс”, яку М. Павлик видав окремою відбиткою з „Хлібороба” (1894) та більше оповідання „Жаль”, яке друкувалося в чотирьох числах „Зорі” (1894), пролежавши в редакції понад три роки через незгоду щодо його літературної вартости. Великий приятель Лесі, М. Павлик, радив авторці взагалі це оповідання не друкувати, а Франко оцінив його як найкращий її прозовий твір.

В 1895 р. Леся надрукувала кілька публіцистичних статей в радикальній газеті „Народ” і переклади Євангелія з французької мови Моріса Верна та його ж „Історію і релігію жидів” (у „Житті і слові”). З поезій надрукувала в „Народі” цикл „Невільничі пісні”, які властивіше було б назвати „Визвольничі пісні”, оскільки поетка висловлювала в них вже не плач і нарікання, а визвольничі думки й почування, мовляв, „що сльози там, де навіть крови мало”, бо сліз уже вилито стільки, що в них вся країна може втопитись, але неволя залишилась, отже,

Годі тепера, ні скарг, ані плачу,
Ні нарікання на долю, — кінець!

Вона теж відкидає давні „рожеві мрії”, бо в неї появлюються мрії нові, що „полум’ям віють”, „літають над нею орлом і кажуть їй, що вона має блискавицею світити у тьмі й шукати дороги тим людям, що ходять у ярмі! Її ваблять нові мрії, і вона готова йти за їх ясним світлом через простори і дикі дороги тернисті, як Ізраїль ішов за стовпом огняним”.

Після повороту з Болгарії, Леся побула ціле літо в Колодяжному, а в жовтні поїхала на цілу зиму до Києва, де молодші члени родини ходили до школи, і вона опікувалася ними, замість матері, яка тільки час до часу приїздила до Києва і заходилася організувати культурні справи. За її заходами в Києві постало тоді Літературно-артистичне т-во, в якому потім і Леся брала живу участь. То було в дійсності російське Литературно-артистическое общество, бо українських легальних товариств тоді ще ніяких не було, та росіяни-артисти й літератори, як згадує Олена Пчілка, ,,були раді нашому співробітництву”. Це товариство, як пише вона далі в своїх Спогадах (Київ, 1971, ст. 88):

,,…мало насправжки тільки літературно-артистичну мету і на цьому полі мало значну підтримку від українців, від таких видатних сил, як М. Лисенко і М. Старицький... Ми ж на цих вечірках давали змогу виступати українському слову, і в цьому полягала вся вага участи нашої в „Обществі”. Ці вечірки мали великий вплив на молодь, бо вона тут головно й виховувалась. Тоді відбулись вечірки, присвячені пам’яті таких українських письменників, як Т. Шевченко, Л. Глібів, Е. Гребінка, П. Куліш та вечір століття української літератури, 1798-1898”.

На той вечір Леся Українка написала окремий вірш, ,,На столітній ювілей літератури”, хоч і не любила писати оказійних віршів, але тут зробила вийняток, бо не могла відказатись. В цьому ж т-ві Леся виступала в 1897 р. з конкурсом оповідання „Голосні струни”, за яке одержала нагороду — золотий жетон. Пізніше читала там доповіді про „Два напрями в найновішій італійській літературі” (7.10.1899), „Українська література на Буковині” (9.12.1899), про „Новішу суспільну драму” (3.10.1901) та про творчість Генриха Гайне. Три попередні доповіді були надруковані в російському журналі „Жизнь", автограф четвертої не зберігся. Всі ці доповіді передруковані (в рос. оригіналі) в зібраних творах поетки. Вони незвичайно цікаві, бо показують добре знайомство Лесі з тодішньою європейською літературою, головно модерною, та її власний підхід до літератури взагалі, зовсім не такий, як їй тепер пришивають соц. реалістичні дослідники, що за всяку ціну намагаються узалежнити її від російських революційних демократів, з якими вона не мала ні спільних, ані навіть подібних літературних поглядів. Тому думку Б. Якубського, висловлену в 20-х роках, що Леся Українка в своїх творах ніколи не зазнавала впливів російської літератури, але зазнавала впливів західних і в своїй творчості наслідувала стиль тогочасної західноєвропейської літератури, новоромантизм, треба признати влучним і правильним, навіть єдиноправильним, не зважаючи на ціле море писань соц. реалістів, які часто хапаються за соломинку й розводять з неї безмежні колгоспні лани марксо-ленінського бур’яну, цебто узагальнюють й роздмухують до космічних розмірів будь-які дрібниці, які дають їм нагоду показати поетку дуже близькою власне до соц. реалізму. Але про переконливість і логіку своїх тверджень вони в дійсності не дбають.

Інша подія в житті Лесі Українки того часу, яку нотує в своїй Хронології її сестра Ольга (ОКК), це засновання частиною молоді під її та І. Стешенка проводом окремої соціял-демократичної групи. Сам факт, що його соц. реалісти теж узагальнюють, перекручують і роздмухують, говорить якраз проти них, цебто проти їх тверджень, нібито „поетеса відчувала себе учасником всеросійської боротьби народних мас з самодержавством і вважала себе одним з борців за народне визволення” (В. Курашова, ст. 63).

Коли Леся Українка й відчувала себе учасником соціяльної боротьби, то не так всеросійської, як радше європейської, і на це вона звертала особливу увагу, коли народовці твердили, що нам не треба соціялізму. Вона висловлювала думку, що цей європейський (не всеросійський) рух занадто важливий, щоб Україна могла без нього обійтися. Можна з цією думкою згоджуватися або ні, але з точки погляду її часів, то був рух так чи інакше, революційний, що збуджував надію на зміну не тільки соціяльного, але й національного стану, а цього прагнули всі поневолені національно і соціяльно. Сама Леся Українка відчувала його потрійно: індивідуально, національно і соціяльно, тому й не дивно, що вона симпатизувала з тим рухом, бо іншого в той час не було. Вона закликала земляків у своїх творах вибитися з неволі, перш за все національної, але земляки були сплячі й байдужі, тому вона скерувала свою увагу на тих, що виявляли акцію, що поривалися до боротьби, хоч і обмеженої, до зміни режиму і соціяльного стану, але не приставала до всеросійського соціялістичного руху, тільки творила окрему українську групу з надією на поширення, хоч чимало земляків включилося в російську соціялістичну партію. Вона і її група не хотіли включатися а російську соціялістично-імперіялістичну отару, тільки хотіли йти власною дорогою, українською, що російські товариші нетолерантно осуджували й заперечували. (Див. А. Жук, Українська соціялістична партія 1900-1904. Збірник УЛГ, 1956, ст. 214-246). Про її сепаратизм свідчать також її листи до соц. демократа Волховського (які друкуються в цьому виданні), в яких Леся твердо наголошує на федерацію українських соціялістичних партій, яких було щось аж чотири, і повну незалежність від російських, а коли б уже конечно на базі федерації з ними, то тільки на рівних і незалежних правах. Вона не хотіла, щоб усі слов'янські ріки вливалися в російське море, тільки бажала, щоб кожна з них плила собі окремим руслом. Отже немає ніякої підстави підсувати їй „почуття ідейної спільности з революційними попередниками — Бєлінським-Чернишевським-Добролюбовим-Некрасовим, як робить В. Курашова, бо такої спільности вона з ними не відчувала і не шукала, тому що в неї, хоч і наставленої на соціялістичний рух, на першому пляні стояла все таки національна незалежність, а не тільки суспільно-політична; отже незалежність не одної чи двох кляс народу, а всього народу, бо соціяльну незалежність вона розуміла як невіддільну від національної в нормальному суспільстві і порядку речей, де існує пошанування прав людини й народу, а в тих „всеросійських соціялістичних партіях” вона бачила підрядне становище українського елементу і надрядне російського, і це було причиною її сепаратистичних і незалежницьких прямувань. Всякі казки соц. реалістів, ніби Леся Українка причину страждань народу бачила перш за все в самодержавстві і буружуазно-поміщицьких порядках є звичайним спростачуванням і натяганням.

Літо 1896 р. Леся прожила в Колодяжному, де знову мала клопіт з ногою, а в жовтні вернулася до Києва, бо, як казала, „не випадає нашим учащимся” довго самим зоставатись. В Києві вчилися молодші сестри й брат, а мати залишилася в Колодяжному. Леся як найстарша з дітей удома мусіла дуже часто заступати їм маму й господиню, коли нога не дуже давалася взнаки, а з нею було всяко, на якийсь час переставала боліти, то знову починала, але на початку грудня її положили до ліжка, „в абсолютний покой" і робили впорскування йодоформу...” Се процедура довга і неприятна”, пише вона в листі до дядини (19. 12. 1896), „та нічого робить, не викрутишся від неї, бо нога за останній час все одно не хотіла мені служити, а до того ще вночі не давала спати... Треба було їхати на Крим”.(Л. У., Зібрання творів, т. 10, 1978, ст. 359).

На початку червня Леся поїхала з тіткою Єленою на Крим і поселилася під Ялтою в Чукурларі. Там вона, між ін., познайомилася на початку липня (1889) з Сергієм Мержинським, що теж там лікувався на туберкульозу легенів. Він жив постійно в Мінську і працював у Контролі Лібаво-Роменської залізниці, а в Чукурларі його направив П. Тучапський. З листа Лесі до сестри Ольги довідуємося, що Леся там читала „Капітал” Маркса і так висловлювалася про нього:

,,…от тільки половину ,,Капітала" проштудировала” (читати його не можна), і, знаєш, я не бачу тієї „строгої системи”, про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все таки потребує більше безпосередної віри, ніж її у мене єсть...” (Хр. ст. 393).

Не знаємо напевно чи Леся дочитала ,,Капітал” до кінця, бо в листах про це згадки немає, але для соц. реалістичних біографів це не таке важне, вони легко відгадують чи вигадують чого не було, тому й пишуть, що Леся Українка читала не тільки „Капітал”, але й інші твори Маркса й Енґельса і кольпортувала ленінську „Іскру” та ще там Бог знає що, словом, пишуть не так те, що було, навіть не те, що могло бути, як радше те, що вони хотіли б, щоб було, хоч воно й не могло бути, тому їх писанині не можна вірити й треба обережно приймати кожне слово.

В Ялті Леся довідалася від батька, що перша її драма, „Блакитна троянда”, дозволена цензурою без жадних навіть скреслень і набула права громадянства. То була для неї приємна новина, бо вона вже думала, що десь та Троянда „повяла денебудь на чужині”. Після того треба вже було чекати коли її виставлять на сцені. В листі до матері від 4 вересня 1897 р. вона згадує, що її новий знайомий, Сергій Мержинський, зацікавився її „Трояндою”, яку вона йому читала, і просить в листі вислати йому драму до Мінську, куди мала приїхати трупа Кропивницького, і він спробує зацікавити його цією драмою. Вона просить маму довідатися яка тепер та група, чи не партацька, і вислати Мержинському переписану драму до Мінську. З того одначе нічого не вийшло, бо драма потрапила в руки Вороного, який тоді був якийсь час у Кропивницького, але скоро вийшов з неї та й напевно взяв драму з собою. Але заходи поставити її на сцені йшли далі, й Оксана Стешенкова писала Лесі, що Маня Старицька мала грати головну ролю в драмі (Леся жартівливо завважила: „Я боюсь, що вона придушить Ореста, сівши біля нього на поручі крісла. Як ти думаєш?”). Леся не хотіла, щоб її драму виставляв будь-який театр, бо розраховувала на першорядні сили і дуже хотіла, щоб Заньковецька грала головну ролю.

На початку червня Леся виїхала з Ялти до Гадячого, а звідти до Києва, де побула до грудня, а 6-7 грудня виїхала „екстренно” на Умань, бо конечно хотіла там спіймати професора Берґмана з Берліну, якого викликали туди на операцію. Сестра Ольга згадує, що Леся спіймала Берґмана на станції в Козятині, і він там таки її оглянув і сказав, що треба буде робити операцію і що їй треба приїхати до Берліну, але бадьорив її, що боятись операції нема потреба і що нога після операції навіть трохи подовшає. (Хр. ст. 56).

В половині січня 1899 р. Леся поїхала з матір'ю до Берліну і влаштувалася в приватній Берґмановій клініці, а 26 січня він зробив їй операцію хворого на туберкульозу правого кульшевого суглоба. В листі до батька Леся описує всю процедуру і свій стан після операції та умовини життя. Лесина сестра Оксана пише в листі до неї зараз на другий день після того, як одержала телеграму:

„Як получили телеграму і прочитали, то зразу закричали всі... і танцювали од радости. Поздоровляю вас усіх і дуже цілую мою любу Лесічку. От якби вона тільки скоріше поправлялась! і щоб недовго їй лежати... От славний чоловічок цей Берґман! Якби він тільки знав як він нас усіх обрадував!” (Хр. ст. 470).

В Берліні пробула Леся до 19 червня, аж пороблені були всі заходи, щоб вона могла свобідно порушуватись і замість гіпсу дали їй відповідний апарат, а тоді виїхала з Берліну до Києва, де пролежала кілька днів, бо впавши дуже вразила ногу, а звідти до Гадячого, точніше, на хутір Зелений Гай під Гадячим, який мати придбала вже раніше. Того літа гостювала в неї на хуторі письменниця Ольга Кобилянська, з якою вона познайомилася листовно через Павлика ще в Берліні. На початку травня Леся писала з Берліну Павликові й просила: ,,Дуже прошу! перешліть мого листа п. Кобилянській... Коли вона не має поняття що я за одна, то не відмовте рекомендувати їй мене. Я вже давно слідкую за її літературним поступом, і вона мене інтересує яко талан і яко людина. Її писання не дилетанство, справжня література...”(Хр. ст. 478).

Павлик переслав листа Кобилянській, а вона незабаром відписала Лесі, і так почалося їх знайомство й приятельство та листування, яке не припинялось до самої Лесиної смерти. Але в серпні 1899 р. Кобилянська приїхала до Лесі в гості й пробула з нею в Зеленому Гаю майже місяць. Після її від'їзду, Леся поїхала до Києва, де Косачі придбали нову домівку, бо батькові пощастило перейти на працю до Києва, тому вся родина переїхала згодом до Києва на постійне життя. Леся була там уже в половині вересня, а під кінець того місяця виступала в Літературно-артистичному т-ві з доповіддю про нову італійську літературу. В листі до Кобилянської від 4-5 жовтня вона писала:

,,Се був мій перший прилюдний відчит, і мені самій дивно, що я не боялась, читаючи, бо взагалі вважаю естраду якимсь Блютґерюсте (ешафотом). А далі згадує про свій побут: ,,Так от бачите, взялася я до роботи. Купила собі крісло, приставила собі столика імпропту і пишу, а як не пишу, то шию, а як не шию, то вчу Дору (свою сестру) або ще кого ”началам премудрости” (Хр. ст. 498-9).

В грудні того ж року Леся мала в Літературно-артистичному т-ві ще одну доповідь — про українських письменників на Буковині. І так за всякою іншою роботою застав її в Києві новий рік — 1900 і новий вік — 20-й.

Як з усього видко, Леся Українка мала дуже неспокійний і непостійний спосіб життя. Коли тільки недуга не прив'язувала її до ліжка, вона була в русі, але й сама недуга чималою мірою змушувала її часто зміняти місце перебування і спосіб життя. Та вона і з природи своєї була рухлива й непосидюща і коли почувалася краще, не могла всидіти довше на одному місці й порушувалася між Києвом і Колодяжним, куди виїжджала на літо, а на зиму знову верталася до Києва. І багато читала, при всякій нагоді, здорова чи хвора, коли хвора, читала більше, і писала, зокрема багато листів, з яких ми й можемо довідатися що, де й коли вона робила, що думала, відчувала й переживала, фізично й психічно, як реагувала на ті чи інші події в українському життю тощо. Найбільше листів вона написала до родини до батька-матері (до батька менше, до матері більше), до сестер і братів та до дальшої родини, особливо до дядька Драгоманова, а після його смерти, до дядини та її дітей, але й у цих листах вона часто обговорювала або лише заторкувала літературні, мистецькі та суспільно-політичні справи, так що кожний з них може щось цікаве сказати дослідникові.

За цей чотирирічний період, 1896-1899 вона написала не менше як півтори сотні листів, з яких лиш деякі були короткі, більшість розтягалися на кілька сторінок. Зібране доступне листування від 1876 до кінця 1879 р. займає цілий том друку на 420 сторінок. Написала також чимало віршів та інших видів літературної творчости й трохи публіцистики та полеміки. А полемізувала вона не з ким, а з самим Франком, не згадуючи, що вона й своєму дядькові не змовчала, коли з ним у чомусь не згоджувалася. З Франком зайшла вона в суперечку з приводу його статті в його ж журналі ,,Житє і слово"” (грудень 1896) п.з. „З кінцем року”. Франко з'ясовував суспільно-політичний стан на українських землях і висловився критично про радикальну молодь Наддніпрянщини і навіть засумнівався в її існуванні. На це Леся відповіла своєю статею ,,Не так тії вороги, як добрії люди” і вислала до його ж журналу „Житє і слово”. Франко не дуже хотів цю статтю друкувати і навіть пропонував їй узяти статтю назад, але Леся не взяла й настоювала, щоб стаття була надрукована, що й сталося в березневому числі за 1897 рік, але після неї Франко надрукував і свою відповідь п.з. ,,Коли не по Конях, то хоч по оголоблях”, в якій спростовував деякі закиди Лесі та вияснював своє становище.

Ця полеміка одначе, хоч і темпераментна з обидвох сторін, не мала впливу на їх дружні взаємини, і після того вони й далі обмінювалися листами й думками і виявляли одне одному свої симпатії й пошану.

В 1896 р. Леся написала двадцять різних творів, а найбільше віршів, між ними такі, як ,,Місто смутку” враження від психіятричної лікарні дядька Олександра Драгоманова в Творках к. Варшави, де поетка збирала матеріяли для своєї драми „Блакитна троянда” (див. статтю про цю драму Н. Пазуняк в цьому збірнику), „Поет під час облоги”, „Грішниця”, „Слово, чому ти не твердая криця”, „Fiat nox” — Хай буде тьма” та ін. В серпні того ж року закінчила драму — „Блакитна троянда”. Надрукувала вона того року лише два твори оповідання „Щастя” і поему „Давня казка”. Всі, хто писав про цю поему, звернули увагу на те, що в дійсності не є і не було її суттю — ніби Леся Українка мала на думці, що мистецтво має служити громаді чи людству, але ніхто здається, не звернув уваги на те, що ця поема написана якраз на протилежну тему — на тему свободи творчости, вільної від всяких зовнішніх спонук, від всякої служби, від усяких потреб, бо тільки така поезія, вільна й незалежна, може, хоч не мусить, бути корисна. Тому Поет, герой цієї поеми, творить щиро не тоді, коли його спонукують чи змушують, тільки тоді, коли пісня сама ллється з душі, бо тоді вона щира й правдива і сильна, може промовляти до людської душі й запалювати серця інших людей. Але це не є „службою народові” чи кому іншому, хоч нарід чи хто інший може нею користуватись, коли знайде в ній щось для себе відповідне. За повну свободу поетичної творчости Леся Українка змагалася все життя, бо жила в добі соціялізму, який узалежнював поезію від потреб суспільства.

Наступного року, 1897, деякі поезії, написані попереднього року, появилися друком, між ними й поема „Грішниця”, в якій поетка висловила істину, що залишається вічною: коли вороги здобули місто, героїня поеми каже:

Я бачила тоді, що хто хиливсь найнижче,
Того найбільш топтали люди й коні.

Мій батько й мати ворогам корились,
А добрости не бачили ніколи.

Ці рядки не потребують пояснень, вони такі ясні й реальні, що лишається тільки їх пам’ятати і ніколи не вірити, що з ворогом можливе співіснування. Леся не вірила.

В 1898 р. Леся написала ще менше, ніж попереднього року — всього кілька віршів, між ними і згадуваний давніше вірш „На столітній ювілей української літератури”, 1798-1898, і драматичну сцену „Іфігенія в Тавриді” (диви статтю на цю тему І. Пеленської в. цьому збірнику) оповідання „Над морем”, яке вона читала в літературному т-ві. та переклала першу свою драму російською мовою. А надруковані були: „Поет під час облоги”, „Східня мелодія”, „Порвалася нескінчена розмова”, „Привіт Франкові” та ще декілька інших.

Після операції в Берліні Леся не могла багато написати через різні перешкоди, та все таки, не зважаючи на всі клопоти з лікуванням, вона написала „Спогади про М. Ковалевського”, переклала німецькою мовою оповідання „Голосні струни” і написала дві доповіді — „Два напрями в новішій італійській літературі” й „Українські письменники на Буковині”, обидві були перероблені на статті й надруковані наступного року в російському журналі „Жизнь”. Але найважнішою того року для неї подією була поява друком другої її збірки поезій „Думи і мрії”.

Нове століття, 20-те від народження Христа, і новий рік, 1900, Леся Українка почала, в менш-більш задовільному здоров’ю, деякими родинними клопотами і мандрівкою. Клопоти мала із своїми сестрами, що хворіли шкарлятиною — „Оксана і Дора захорували на шкарлятину... лежали цілі свята і встали тільки 12-24 с. м. (січня). Я і Ліля дуже пильно мусіли глядіти їх, бо ся страшна хороба погана своїми наслідками, коли не доглянути всього як слід” (Хр. ст. 508).

Що ж до мандрівки, то треба сказати, що Леся Українка дуже любила мандрувати й подорожувати, бо подорожі, як вона сама казала, збагачують знання й уяву. В листі до Кобилянської в січні 1900 р. писала про свої пляни подорожі:

„…заміряюся тижнів через три їхати на північ до брата і до Лілі одбігти, а ще подорозі маю одвідати того свого приятеля, що має сухоти. Можливо, що тьотя Саша буде зо мною їхати до Риґи, де мешкає старша тітка, якій теж маю „зложити візиту”. Таким способом, сподіваюсь, подорож буде приємна дуже... Перелечу такі простори, що кожна Mittelleuropäische Seele (середньоєвропейська душа) вжахнулась би на одну [думку] про них! Але що мені тепер простори, відколи вже не ношу „кайданів”? Я, дарма, що біла, а маю циганську натуру і вештатись по світі мені мило” (Хр. ст. 508).

І вибралась у подорож вже з початком лютого 1900 р. Наперед поїхала до сестри Ольги, яка вчилася в Медичному інституті в Петербургу, а подорозі заїхала до Мінську відвідати хворого друга. В Петербурзі побула з сестрою кілька днів, — „була на балю Академії мистецтв, де бачила і велике панство петербурзьке. Бачила музеї, з’їздила Петербург вздовж і впоперек на візниках, на конках і на „вейках” (селяни-ести, що приїздять на масницю возити гуляючих петербуржців)... Виїхала з Петербургу того, що вже почала втомлятись дуже, а сидіти там і ніде не ходити — не можна і не варто” (Л.У. Твори, т. 9-й 1965, ст. 401-2).

З Петербургу поїхала до брата Михайла, тоді викладача математики в Дерптському (давніше Юрієвському) університеті і принагідно потрапила на Шевченківський концерт українських студентів, які запросили її прочитати кілька своїх віршів. З Дерпту поїхала до Риґи відвідати тітку Олену, а в поворотній дорозі зупинилася знов у Мінську. А коли вернулась до Києва, влаштувала в Літературному т-ві літературний вечір, присвячений німецькому поетові Генрихові Гайне.

„Вечір той одібрав у мене масу часу й енергії, а все ж вийшов не так, як мені хотілось: мало співців було, хоч біганини за ними було без кінця, всього тільки троє знайшлося, і ті співали небагато, бо в їх репертуарі з Гайне нічого не було...Мій реферат теж вийшов неважно, принаймні я ним не довольна: дещо вийшло розволочене, дещо недоговорене, бо написати його як слід я не вспіла, отже прийшлось не читать, а говорить, і се мене зв’язувало з непривички. Хоч люди кажуть, що непогано вийшло, тільки що павзи часом були довгенькі, а все ж у мене якийсь неприємний осад зостався” (Там же, ст. 407).

Провівши великодні свята в Києві, який її втомив докраю і почав обридать, як писала в листі до сестри, поїхала в Гадяче відпочивати і побути трохи на самоті — „се часом так добре буває!” Звідти писала листа Гнатюкові до Львова й обговорювала з ним справу видання баляд Гайне, які вона перекладала з Славінським, і свого перекладу „Атта Троля” та драми Метерлінка „Неминуча” (L’intruse). В вересні поїхала знову до Мінську й обговорювала з лікарем Еліясбергом долю Мержинського, якого хотіла забрати з Мінську й повезти куди інде, щоб рятувати його здоров’я, але нічого не могла вдіяти.

Другою її журбою в тому часі був Михайло Кривинюк, наречений сестри Ольги, що вийшов з тюрми і хотів їхати на студії за границю, бо в краю його ніде не прийняли б як „неблагонадійного”. На ту ціль вона хотіла віддати весь свій маєток, 150 рублів — свій перший гонорар за статті в журналі „Жизнь”, але сестра ніяк не хотіла такої жертви прийняти та й сам Кривинюк не був рішений і не знав що робити із студіями.

В жовтні Леся була вже знову в Києві, але й далі турбувалася і Кривинюком, і Мержинським, якого здоров’я щораз більше спадало, і не було ради, ні рятунку нізвідки, а його партійні „товариші”, як виходить з листів Лесі Українки, зовсім його занедбали й опустили.

В січні наступного року (1901), Леся знову поїхала до Мінську доглядати хворого друга, для якого, вона вже знала від лікаря, не було рятунку, але вона хотіла бути біля нього в останні хвилини його життя. В листі до Кобилянської (29.1.1901) вона писала:

„Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути якнайспокійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщиріший). Щодня мій друг розмовляє (тим своїм безгучним голосом, немов шелестом) про те як ми вкупі за границю поїдемо, в Швайцарію, як то гарно зустріти там весну... А я весни так боюся, так боюся, як... того, чого не можу назвати. І я кажу йому, що поїду з ним, що буду з ним, аж він поправиться... В сьому правда те, що я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба”(Там же, т. 10, ст. 11).

Та всупереч усьому — поганому настроєві і крайно несприятливим обставинам, Леся шукала забуття чи відради в праці. „Роботу свою веду далі. Оце днів два як відіслала до „Жизни” свою розправу про новітню соціяльну драму, докінчену вже з лихою бідою. Тепер писатиму другу розвідку: про народовський напрям в німецькій літературі. Набрала матеріялів до того ще в Києві і повезла з собою сюди: лихо лихом, а робота роботою. Що ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію не курити опіюму, то треба хоч роботою задурити себе”.(Там же).

В половині березня (16.3.1901) Мержинський помер, на очах Лесі, яка дуже важко переживала його смерть, 18 березня його поховали, і Леся зараз же після похорону вернулася до Києва, а через кілька днів писала листа до Кобилянської, в якому описувала свій стан:

„Сьогодні якраз девятий день по смерті мого друга, вже тиждень як він лежить в землі. А я, бачите, жива, хоч не знаю як сказати — здорова чи ні?... Хвороби жадної не маю, та голова на плечах наче не моя, не слухають мене руки і дуже неохоче беруться до роботи. Нічого мені не треба, я примушую себе хотіти і вмовляю, ніби те чи інше потрібне мені. Я страшно втомлена фізично і морально, і, здається, спала б без кінця, однак спати багато не можу, тільки лежу часами по цілих днях”(Там же, ст. 21).

В цьому ж листі Леся висловила бажання поїхати до неї, на Буковину і просила повідомити її якнайскорше, бо їй хочеться виїхати кудись у світ, кудись, де вона ще ніколи не була. Кобилянська охоче її запросила до себе, і Леся вже 22 квітня була у Львові, де зупинилася на кілька днів для полагодження різних видавничих справ, 28 квітня писала листа додому з Чернівець і повідомляла про свій фізичний і душевний стан та про умовини, в яких там жила, про саму Кобилянську та її батьків і була дуже задоволена. Там зустрічалася з Стефаником — „На вид дуже здоровий...а в дійсності хворий, се навіть видко по його настрою, сумний якийсь так наче що згубив і думає де б його шукати”(ст.27) — і з Маковеєм, що „ходив з нами гулять, багато розказував з своєї редакторської практики і взагалі про галицько-буковинські справи, досить дотепно...” (ст. 27). Через два тижні писала братові Михайлові:

„Напишу тобі через тиждень справжнього листа, а тепер страх зайнята: роботи багато, а сили ще не дуже багато, хоч я вже міцніша тепер, ніж була в Києві. Апатія трохи минає, а напади біснуватости теж зникають, хоч все таки ще не можу зовсім в норму прийти. Мені тут у п. Ольги дуже добре і не чужо, і дуже спокійно. Думаю, що верну додому настільки нормальною, наскільки се взагалі для мене можливо”. (З листа 11 травня 1901).

Побувши в Чернівцях понад три тижні, Леся поїхала ще до Кімполунгу, в супроводі Кобилянської, де жила потім сама одна, бо Кобилянська вернулась до Чернівець, але вона й хотіла бути сама, бо хотіла спокою, щоб закінчити деякі праці, які треба було вислати. В Кімполунгу прожила понад місяць, звідти вернулася до Чернівець, а з Чернівець вибралася в Буркут, спиняючись подорозі у Вижниці, Яворові, Ясеневі, Жаб’ю та Криворівні, де бачилася з Франком і Гнатюком. „Франко був якийсь дивний, наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову... а потім раптом знеохотиться, урве, замовкне або сяк-так докінчить почату фразу”.

В Буркуті Леся побула майже до кінця серпня, і там її відвідав назабаром Франко з Гнатюком, а прибули туди також д-р Кульчицький і М. Міхновський. Франко був у кращому настрою і вже не здавався їй таким приголомшеним, Кульчицький нагадував їй більше українця, ніж русина-галичанина, а Міхновський захопив в дорозі пропасницю і мусів лягти до ліжка. В Буркут Лесю супроводив Климент Квітка.

Додому Леся вернулася аж 7-го жовтня і відразу почала готувати доповідь для Літературного т-ва про новітню драму.

Восени здоров'я Лесі погіршилось. Лесин супровідник у горах, Климент Квітка, ще з Чернівець повідомляв Лесиних батьків, що в неї з легенями негаразд. Восени вдома почали думати про те, щоб вислати її на лікування за границю, до Сан Ремо в Італії, куди й лікарі радили їй поїхати. Леся дуже турбувалася коштами, бо не хотіла занадто обтяжувати батька, і дивилася де б то можна було заробити трохи грошей, але між своїми таких можливостей не було, а до російських журналів вона не хотіла сама „набиватись”, воліла, щоб її запросили, як давніше запросила редакція журналу „Жизнь”, в якому вона вмістила декілька статей. Але тепер цей журнал перестав виходити, влада закрила, а до інших вона не просилась, тому й мусіла обтяжувати батька.

В половині листопада поїхала до Сан Ремо над море. Там лікар сказав їй, що в неї — „запалення правобічних вершків легенів”, але туберкульозних бацилів при аналізі не виявив, хоч то не був доказ, що їх нема, тільки доказ, що „распадение” ще не почалось. Перспектива була така: „коли два роки я буду жити обережно, в добрих кліматичних і гігієнічних умовах і т.д., не наражуючись на всякі „случайности”, то можу на третій рік радикально видужати від того процесу і мати певну гарантію, що далі житиму полюдськи; коли буду не дбати про себе, попаду в лихі умови, або нахопиться якась лиха „случайность”, то процес може піти так, що ніякі санаторії не поможуть. (Хр., ст. 613).

Отже здоров'я Лесине не було устійнене, раз їй було краще, раз гірше то бронхіт, то кашель, то безсоння, то плевричні болі або щось інше, але вона була завжди доброї думки і вірила в краще здоров'я.

В Сан Ремо побула трохи більше як пів року, від половини жовтня 1901 р. до 20 травня 1902 р. Подорозі додому вирішила зупинитись у Швайцарії для перевірки діягнози у швайцарських професорів та для того, щоб ще більше „поправитись”, настільки, щоб зимою вже нікуди з дому не їздити. Професор Салі радив залишитися ще в Швайцарії, а його діягнозу вона переказує в листі до М. Кривинюка від 15 травня: „Він знаходить у мене вже тільки наслідки бувшого процесу і каже, що мені мало бракує до повного виздоровлення та що все ж варто сього повного виздоровлення осягти” ( Хр., ст. 625).

Після того Леся відвідала ще іншого професора, Айхгорста, який порадив їй тепер їхати додому а на зиму знову їхати на південь. „Отже — їду!” сказала і поїхала з Генуї морем до Одеси, звідти до Києва, а з Києва до Зеленого Гаю на липень і серпень, в вересні знову до Києва, а в половині жовтня до Сан Ремо. Подорозі відвідала Львів, побувала і в Відні, відвідала професора Нотнаґеля, який сказав їй, що вона ще не зовсім здорова і мусить пильнуватись, але за рік видужає зовсім.

Проживши знову понад пів року в Сан Ремо, Леся, без сумніву, поправилась, як вона звикла казати, хоч, може, й не зовсім так, як казали лікарі, але здебільша почувалася непогано і в половині травня покинула Сан Ремо з сестрою Оксаною, яка гостювала в неї ще від березня, й поїхала, до Цюриху, де відвідала професора Гюнеґена й одержала від нього деякі фахові поради щодо гідропатичних купелів, які поручив брати лікар у Сан Ремо. З Цюриху поїхала ще до Мюнхену, де пробула кілька днів, потім до Відня й відвідала професора Нотнаґеля, з Відня „скочила” до Праги відвідати Михайла Кривинюка, що вчився в Празькому університеті, а звідти через Львів до Чернівець до Ольги Кобилянської на кілька днів, і то була їх остання зустріч, бо більше вона вже не мала нагоди її бачити. У Львові бачилася знову з Павликом, Франком, Гнатюком „Франко сам прийшов до мене в гості в хату Павлика, пив з ним чай і балакав зовсім приязно, — іритуючих тем ми уникали. Дощ перешкодив мені вернути візиту Франкові і зайти до Грушевського... Гнатюк був ні се, ні те, до себе не закликав, і вся фігура говорила: „моя хата скраю” (Хр., ст. 694). Зі Львова а чи з Чернівець поїхала просто до Зеленого Гаю, де тоді зібралась була вся родина.

З важніших подій в її, житті того року, 1903, було посвячення пам'ятника І. Котляревському в Полтаві 30 серпня — 1 вересня, в якому вона з матір'ю брала участь (там фотографувалися в групі письменників), і дуже втомилася від спеки — „Але в Полтаві я, здається, останню свою силу посадила, там була така втома, що й здорові люди ледве витримали, а я ще на додачу простудилась (у спеку!) і останній день ледве на ногах трималась, та більше того, що й не трималась, просто лежала. Вчора вернулась сюди (до Зеленого Гаю), щоб трохи відпочити і зібрати силу до дальшої дороги” (Хр., ст. 713-14). За кілька днів виїхала в дальшу дорогу, на Кавказ, до Тифлісу (Тбілісі).

Незабаром після того, трапилась в родині Косачів сумна подія помер нагло в Харкові улюблений Лесин старший брат Михайло, від дезинтерії, про що Лесю повідомили аж геть пізніше, щоб не надто вістка її прибила, але й пізніше повідомлення дуже її пригнобило. „Коли б я була сама, то може б і не витримала, але в Тифлісі була тоді давня товаришка, Маня Биковська та Квітка, то вони помогли мені жити”, признається вона в листі до Кобилянської (Хр., ст. 717).

В Тифлісі Леся провела осінь, зиму й весну 1903-04, на літо приїхала додому, в Зелений Гай, місяць побула в Києві й була дуже занята, „не так роботою, як біганиною і візитами, і так не раз було, що хтось цілий день і роботи не зробив і таки не мав часу „вгору глянути”, як то кажуть” (Хр., ст. 735). Восени знову вернулась до Тифлісу лікарі радили ще одну зиму провести на Кавказі, щоб уже зовсім зміцніти, бо їй на груди на Кавказі було дуже добре, перед виїздом лікар казав, що в легенях процес спинився, тільки сліди лишились від того, що було. В жовтні вона й поїхала на Кавказ, подорозі вступила до лікаря Яновського в Одесі на перевірку, і він сказав їй, що вона дуже поправилась, в легенях все загоїлось, і коли вона побуде ще цю зиму на Кавказі, то „могтиме ходити на ту зиму хоч на всі штирі”.

Маючи таке запевнення про своє здоров'я, Леся подумувала навіть про якусь зарібкову працю, бо дуже хотіла бути матеріяльно самовистачальною й незалежною. В Одесі довідалася від Максима Славінського, що він працює редактором „Южных записок", в яких вона могла б теж щось друкувати й заробити кілька рублів. Незабаром після того, одначе Славінського покликали до війська. Леся старалася за його місце в редакції, але її заходи не мали успіху, на редактора взяли когось іншого.

На початку червня того року Леся знову вернулася додому, але не до Києва, а до Колодяжного, де тоді зібралася була й решта родини, провела там три тижні й переїхала до Зеленого Гаю, а в вересні поїхала до Києва вже на довший час. Та в жовтні захворіла її наймолодша сестра Дора в Петербурзі, і Леся мусіла, бо не було кому іншому, поїхати до неї й доглядати її. Виїхала перед самим страйком залізничників і як прибула до Петербургу, страйк якраз почався, тому вона не могла навіть повідомити родину про свій приїзд і стан здоров'я сестри. Там пробула вона три тижні, пережила залізничні й поштові страйки, вуличні демонстрації робітників та заворушення, в часі яких виходила на вулицю й приглядалася демонстраціям, які їй уявлялись великою силою. Тоді її „обмарили червоні корогви”, як вона потім писала, бо була захоплена таким протестом робітництва проти царської тиранії і багато сподівалася від того руху. Тоді ще не можливо було вгадати у що той робітничий рух пізніше перетвориться.

Коли все успокоїлося, Леся виїхала з сестрою з Петербургу і в половині листопада була вже в Києві, де була дуже занята громадськими справами та писанням листів. На літературну творчість залишалося небагато часу, хоч вона її не занедбувала і в рідких вільних хвилинах слухалася голосу свого серця. То був час, коли вона захоплювалась драматичними поемами. Того року вона написала мало: цикл поезій „Пісні про волю” і цикл „Пісні з кладовища”, фантастичну драму (драм, поему) „Осіння казка”, якої критика й досі не зуміла як слід пояснити, діялог „Три хвилини” й оповідання „Приязнь”, яке того ж року вийшло друком, окрім таких віршів, як „Дочка Ієфая”, „Напис в руїні”, переклад Євангелія Моріса Верна, оповідання російською мовою „Мгновение” (Мить).

Дві зими підряд, 1905 і 1906, Леся жила в Києві, а на літо виїздила до Колодяжного або на хутір Зелений Гай. В 1906 р. готувалася до журналістичної праці, бо в проекті були аж три українські газети, в яких вона мала співпрацювати, але влада дозволу на газети не дала, і її пляни не здійснилися. Правда, під кінець 1906 р. в Києві почала виходити щоденна газета „Рада”, але з нею їй було неподорозі, особливо з її редакційним складом (там був редактором Сергій Єфремов).

Того ж року в Києві заснувалося т-во „Просвіта”, до управи якого запросили й Лесю з сестрою, щоб вони зайнялися справою бібліотеки. В листі до Кобилянської від 8.10.1906 вона писала:

„У Києві тепер єдиний ясний пункт на темному тлі українського життя, то наша недавно відкрита „Просвіта”. Се ж перше легальне українське товариство у Києві, відколи він став „губернським городом російської імперії”, а то досі можна було тільки „кіевські общества” відкривати, борони Боже, не українські. „Просвіта” наша хоче мати ширші завдання, ніж галицька, і, крім видавництва книжок для народу, хоче мати свою бібліотеку, книгарню, музей і всяку всячину, а чи воно пощастить, то, звісно, невідомо. Тимчасом найбільше захожуємось коло видавництва та бібліотеки. А з бібліотекою найбільше клопіт маю я, бо то я маю бути відповідальною особою в тій справі, та хочеться, щоб воно було не гірше, ніж у людей” (Хр., ст. 779).

Крім громадської праці, Лесі не раз доводилось бути і нянькою, і медсестрою й доглядати маленького сестрінка, сина сестри Ольги, що приїхала була з Праги й жила якийсь час у Києві — зате сестра робила їй лікарські послуги, бо ж була лікаркою, а також треба було доглядати батька, що приїхав хворий до Києва і мусів лежати в ліжку, а потім і саму сестру Ольгу, що захворіла була на дифтерію, як вони тоді думали.

В 1906 р. Леся написала кілька сатиричних віршів, як „Веселий пан”, „Практичний пан”, „Пан політик”, „Пан народовець”, дві чи три казки, статтю „Утопія в белетристиці”, в якій дуже гостро критикувала революційного демократа Чернишевського за його роман „Что делать”, та кілька інших дрібних віршів.

Друком появилися того року вище згадані сатиричні вірші, „Казочка про царя Гороха” та драматичні поеми: „У катакомбах”, „Три хвилини” і ,,В дому роботи”, а крім того, кілька дрібних віршів.

Зиму 1906-07 року Леся провела в Києві, лише на короткий час поїхала була з батьком до Колодяжного, але коли до Києва приїхав був у той час з Іванкова хворий Квітка, вона дуже ним затурбувалась і зараз же пішла з ним до лікаря, який знайшов у нього початки турберкульози. Це дуже Лесю зажурило, бо вона знайшла у нього подібні умови життя, що й у покійного Мержинського, тому й просила сестру Ольгу помогти їй в тому напрямі, щоб вирвати його з тієї обстановки, „всю небезпеку якої чужий чоловік, хочби й лікар, не може навіть збагнути. Се ж друге видання тої обстановки, в якій загинув нещасний Сергій Костянтинович. „Ти можеш собі здумати, писала вона в листі, в який жах кидає мене ся аналогія!... Та сама негігієнічність умов життя, та сама мішанина „преданности" й егоїзму, сентиментальности й грубости, ніжности й безтактности, що була й там" (Л. У. Збір. тв. 10, 1979, 188)

Лікар порадив йому поїхати на два-три місяці на Крим, а коли потепліє, він зможе вернутися додому. При тій нагоді Леся просила перевірити стан свого здоров'я, а лікар сказав їй, що туберкульозний процес у неї припинився, її легені здорові, але для її нервів, малокрів'я і втоми їй теж корисно буде поїхати на Крим. І вона, багато не думаючи, під кінець березня 1907 р. поїхала з Квіткою на Крим.

Кілька слів про Квітку. Леся познайомилася з ним восени 1898 р. Він був студентом права, але цікавився фолкльором, збирав і записував мелодії народних пісень і мав уже кілька десятків записів. Леся довідалася про нього й пропонувала йому записати від неї всі пісні, які вона чула серед народу й зберігала в пам'яті. То були народні пісні Волині. Деякі вона проспівала була Лисенкові, а потім Квітці, і він пізніше опублікував їх у своїх виданнях.

Спільні зацікавлення в цій ділянці зближили їх одне з одним, а, може, й спільна недуга, бо й він виявився сухітником. В 1901 р., коли Леся була в Чернівцях у Кобилянської, він теж приїхав туди, випадково чи вмисно, не знати, але якось, зустрівшися з ним, вона проговорилась про поганий стан свого здоров'я, а він, багато не думаючи, написав про це до її батьків, мимоволі затривоживши їх, і вони почали писати до неї, щоб вона їхала до Швайцарії чи до Відня, щоб негайно вдалася до лікаря тощо, а вона тільки дивувалась, чому це родина взялась до неї так гостро, хоч вона їм про це нічого не писала. Та коли випадково зустріла Квітку, зараз здогадалась, що то він писав їм про неї і хотіла сердитись на нього, але роздумалась і вже сама написала батькові й сестрі Ользі про стан свого здоров'я. То було тоді, коли вона вернулася з Кімполунгу до Чернівець, звідки її в дійсності вигнала „хляпавка” — погана погода й дощі. І вже вона збиралась їхати додому, але передтим ще зайшла до лікаря, і він сказав їй, що в неї анемія і їй треба трохи побути високо в горах, „вибрати собі місце з дуже чистим повітрям, пити багато молока і триматись звичайних гігієнічних приписів”. До санаторії він не радив іти, але побути високо в горах, казав, буде багато значити для всіх трьох її бід: анемії, катару і нервів. Інші люди порадили їй поїхати в Буркут, і вона, замість додому, вибралась в Буркут, куди її супроводив Квітка, який пізніше згадував, що перебування Лесі в Буркуті було одним з найщасливіших моментів у її житі. Вона малася там настільки добре, що навіть пішки ходила на верх гори Лукавиці (1500 м. над поз. моря), була в захваті від природи, яка вправляла її часом в чисто релігійний настрій, тішилася тим, що малася в українській стихії і щодо природи, і щодо людей і спогад про побут в Буркуті до самого кінця ховала як „святош" (Див. „Спогади про Лесю Українку", вид. друге, К. 1971, ст. 222).

Так от у березні 1907 р. Леся поїхала з ним на Крим, побула там кілька місяців, до кінця червня, в липні поїхала до своєї подруги Мані Биковської-Біляєвої, що жила в с. Бережцях на Крем'янеччині, а під кінець липня обидвоє вернулися до Києва і 1-го серпня звінчалися в якійсь передміській церкві, навіть без оповідей, лише з кількома свідками з родини. З кінцем серпня вони знову поїхали на Крим і прожили в Ялті до кінця 1908 р. В листі до Галини Комарової Леся писала, що з Квіткою вона звінчалася для того, ,,щоб ніхто не противився нашим плянам взаїмної помочі й спільного життя. Ми вже стільки лиха пережили і перебороли спільно, що надалі не можемо уявити собі життя нарізно” (Хр., ст. 801).

В жовтні чи листопаді того ж 1907 року батько продав Лесин наділ землі, і таким чином Леся несподівано забагатіла. Земля пішла за 13 тисяч рублів, але після відтягнення видатків і боргів, вона одержала вісім і трохи більше як пів тисячі рублів „на нову дорогу життя”, хоч та „нова дорога” різнилася від попередньої хіба тим, що давніше вона лікувалася сама одна, а тепер до неї приєднався і такий же хворий на туберкульозу легенів чоловік, який часами був навіть більше хворий від неї, і вона мусіла клопотатися подвійно. Але вона ніколи не жалувала того, що зв'язалася з хворим чоловіком, бо себе вона вже не вважала хворою, як запевняли її лікарі, і була певна, що все лихо минуло, але вона й не передбачала, що недуга перекинулася на інше місце. Ще тієї самої осени в неї почалися клопоти з нирками. У вересні попереднього року вона писала сестрі Ользі, що в неї „обсунулась нирка”, але пізніше лікарі ствердили недугу однієї нирки, а до другої не могли дібратися, і Леся радилася з матір’ю коли й де їй треба буде оперуватись, у квітні того року вона поїхала до Берліну до професора Ізраеля за порадою і від нього довідалась, що в неї обидві нирки хворі і сечевий міхур, отже операція їй непотрібна, власне, неможлива, але потрібне кліматичне лікування з іхтіолом та сироліном.

В 1907 р. Леся написала всього кілька віршів, але закінчила „Кассандру” і написала діялог „Айша та Мохамед”, а надрукувала кілька перекладів з Ади Неґрі і Гайне. Наступного року (1908) вона написала тільки два вірші, зате друком появилося кілька драматичних творів, як „Вавилонський полон”, „На руїнах”, „Кассандра” й „Блакитна троянда” та оповідання „Розмова” і вірш „Ніобея”.

Кінець 1908 р. був замітний в житті Лесиного чоловіка тим, що він одержав місце помічника мирового судді в грузинському місті Телаві і повинен був туди скоро поїхати. Леся, щоправда, плянувала їхати до Єгипту, але після того ніяк не хотіла лишати його самого, й обидвоє поїхали до Тифлісу, а звідти до Телаву, але вона не перестала думати про Єгипет і розпитувала коли і як туди їхати та де там живуть люди і де лікуються. Та поки вона туди вибралася, її зустріла ще одна сумна подія в половині квітня 1909 р. в Києві помер її батько (на 68-му році життя), донедавна єдина її фінансово-лікувальна підпора, без якої її безпереривне лікування було б неможливе. Як прийняла Леся сумну відомість про смерть батька, не знаємо, бо в її родинних листах з того часу, досить рідких, немає згадки, але з попередніх листів знаємо, що вона дуже турбувалася його здоров'ям. В листі до родини від 13.4.1909 вона писала: „Спасибі вам за звістки про папу [папою називали тоді не лише голову римської католицької Церкви, але й рідного батька]. Коли б то він гаразд поправився! Що то значить, що він не хоче пити ліків? І яка то пухлина в нього — де саме?” (Твори т. X, К. 1965, ст. 271.). Видно, родина не багато писала про хворість, не хотіла, мабуть, тривожити її лихими вістками, бо знали, що вона їх важко переживатиме.

В пізніших листах вона тільки в одному (3.1.1910) згадує про батька, писаному в день його іменин (за н. ст.) „От сьогодні 21 .XII — день іменин папи. Як часто я забувала сей день при житті папи, а тепер з яким важким жалем я згадала його!...” (Л. У. Зібрання творів, т. 12, 1979, ст. 297).

Здоров'я її того року не то не поправилось, а погіршилось і то так сильно, що треба було швидко шукати іншої лікувальної місцевости. Вона вже давніше мала на увазі Єгипет, але умовини в неї були такі, що виконувати намічені пляни було не легко, тому вона все літо й половину осени жила в Телаві, але в листопаді таки вибралась до Єгипту й поселилась у Гелуані біля Каїру, де, як вона писала, „… і клімат дає людям нахил до веселости: все ясне небо, все повна певність від дощу... і якась особлива лагідність кольориту, якась легкість повітря, якої ніде в Европі не завважила все це якось здіймає духа людині” (Хр., ст. 835). Кльоня, як вона називала свого чоловіка, взяв відпустку і поїхав з нею, але не міг довше з нею залишитись, як нецілий місяць, бо треба було вертатися до праці, і вона залишилася сама. „Вже тиждень, як я сама. Кльоня мусів виїхати трохи раніше навіть, ніж вимагав одпуст, бо пароходи на Батум ідуть так рідко, що ніяк не можна було вигідного часу вибрати. Він тута поправився, зовсім перестав кашляти, горло хоч не зовсім видужало... але все таки значно зміцніло, а головно тутешній спеціяліст запевнив, що ніякого туберкульозного пораження в горлі нема...” (Зібрання творів, т. 12, К., 1979, ст. 297).

Працювати Леся могла дуже мало, головно тому, що лікар забороняв багато працювати, та все таки вона закінчила дві давніші драматичні поеми — „Руфін і Прісцілла”, яку почала в 1906 р., та „У пущі”, яку почала ще в 1898 р., і написала дві нові драм. поеми — „На полі крови” і „Йоганна, жінка Хусова”, яка того ж року й була надрукована, а інші пізніше. Крім того, почала перекладати давні єгипетські ліричні пісні (з німецького перекладу), які цікавили її тим, що були, на її думку, подібні...

...Єгипті”, а в друку побачила „Ліричні пісні давнього Єгипту”, „На полі крови”, „У пущі”, „Йоганна жінка Хусова”. Всі ці твори були надруковані в ЛНВ або в „Рідному краю”, що цого редагувала її мати.

В Кутаїсі Леся прожила до половини січня 1911 року, але вже в грудні того року вона почувалася так погано, що мусіла знову їхати до Єгипту. І виїхала в половині січня 1912 р„ тим разом сама, бо чоловік не міг уже дістати відпуску. Погода їй випала погана, було дуже холодно і небезпечно, бо звіялась буря на морі і дорога тривала десять днів, замість п’ять. „Як я згадаю ту безпричальну гонку в шкаралущі італіянській по розлютованому морю, то готова вірити в „чудо”, властиве легше було не доїхати зовсім, ніж „доїхати благополучно”, писала пізніше сестрі Ользі (Хр., ст. 843). Але якось доїхала, пробула там до половини квітня і навіть поправилась, і звідти поїхала до Києва на світлолікування в доктора Дойча в лічниці фізичних метод лікування. По кількох тижнях вернулась до Кутаїсу, де прожила до половини вересня, а тоді переїхала до Хоні (тепер Цулукідзе, 26 верст від Кутаїсу), бо Квітку перевели туди на працю, тимчасово. „Хоні трошки „трущобка”, але нічого собі — багато садків, просторі зелені двори, гори на горизонті, хоч само воно, як Рівне, або як Колодяжне. Нагадує Колодяжне і те шосе, що проводить сюди з Кутаїса, бо по обидва боки глибокі рови, та й в самому Хоні багато ровів і колодязів. Словом, кавказьке велике Колодяжне...” Там Леся написала за 10 чи 12 днів свою славну „Лісову пісню” і потім те відхорувала, від „переписання ся”, як писала, наслідуючи галичан.

З кінцем січня 1912 р. Леся знову вернулась до Кутаїсу, бо Квітку перевели туди вже як члена суду, хоч із тією самою платнею помічника судді, зате з легшою працею, бо він не мусів ходити на службу щодня, хоча нерідко мусів роз’їжджати.

Здоров’я Лесине постійно псувалось, не було ні дня, ні ночі, щоб щось не дошкулювало, чоловік настоював, щоб вона знову їхала до Єгипту, але вона вперше за ввесь час втратила надію на поліпшення, а надто, що й кошти були великі, а в них бюджет занадто низький, тож вона шкодувала видавати гроші надаремно.

„Просто слабість собі потрошку переходить до дальших стадій, бо коли вона за 5 літ не вигоїлась, то, либонь, мусить іти вперед, трудно надіятись на повний застой. Вже і вік мій такий, коли організмові стає трудніше боротись, адже се справжня „30-літня” війна його з туберкульозом! Час колись і втомитись. Не бачу ніякої надії, щоб я могла вилікуватись за цю зиму, коли не вигоїлась давніше, за дві зими у Єгипті”, — писала вона сестрі Ользі 8 серпня 1912 р. І далі в листі вона радила родині подумати про се спокійніше і взяти на увагу далеку дорогу і подорожню втому, яка слідує, і дорожнечу такої подорожі, яку потім треба надоложувати надмірною економією, і трудність зібрати потрібні фонди і не заборговуватись. Хоч родина все це зважила, то все таки вирішила вислати її до Єгипту, і в першій половині листопада вона вирушила в дорогу до Гелуану, через Одесу, куди до неї приїхали на побачення сестри Ольга й Дора, а вже в другій половині листопада вона писала листи сестрі, матері й чоловікові й описувала свою подорож.

В Гелуані Леся побула цим разом до кінця квітня 1913 р. здоров’я її і настрій значно поправились, вона писала багато листів, цікавилась друкуванням своїх творів, навіть почала вчитися еспанської мови, розохотившись після написання „Камінного господаря”, якого вважала своїм найкращим твором, давала лекції французької мови, одну годину денно, і написала „дещо” до збірника, присвяченого Франкові, та докінчувала деякі недокінчені речі. За останні два роки, 1911-1912, вона написала драматичну поему „Віла-Посестра”, драму феерію „Лісова пісня”, драму „Адвокат Мартіян” і закінчила драму „Камінний господар” та деякі дрібні поезії.

З кінцем квітня 1913 р. (за н. ст.) Леся покинула Гелуан і поплила Мармуровим морем до Костянтинополя, щоб звідти „простувати на тихі води, між мир хрещений”. На початку травня була вже в Одесі, відпочила кілька днів і рушила до Києва, останній раз живою, а там на її честь приятелі влаштували літературний вечір із склянкою чаю. Ще в Одесі вона плянувала поїхати Дніпром до сестри Ольги, яка працювала лікаркою в с. Лоцманська Кам’янка на Катеринославщині. Звідти вернулася до Одеси, а з Одеси поїхала морем до Кутаїсу і вже 2-го червня писала матері, що там холодно й дощі, які погано впливають на її здоров’я. Крім того, там їй довелося пережити невелику грошову кризу, бо треба було заборгуватись. І здоров’я занепадало щораз більше. В кінці червня Квітка вислав телеграму сестрі Ользі про Лесин грізний стан здоров’я і просив, щоб приїхала сестра Дора. В половині липня Леся написала ще листа до Кривинюка, що в неї лікар ствердив своєрідну малярію, від якої рідко хто виліковується. Незабаром після того приїхала до неї сестра Дора з матір’ю, і вона ще диктувала матері конспект своєї поеми, призначеної для збірника „Арго”. Але то вже були її останні зусилля. І мати вже бачила, що то її останні хвилини. Та все таки за порадою лікаря хвору перевезли залізницею до невеликого курорту Сурамі, недалеко від Кутаїсу, і там вона незабаром, 1-го серпня, скінчила своє стражденне фізично, але багате духово життя на 42-му році. Тіло її перевезли до Києва й похоронили на Байковому цвинтарі, між могилами батька й брата.

Останніми її творами, що написані того ж року, були: казка „Про велета”, яку разом із написаною раніше поезією „Що дасть нам силу” та легендою „Орфеєве чудо” під спільною назвою „Триптих” вона призначила до ювілейного збірника на пошану І. Франка на 40-річчя його літературної діяльности, та оповідання, недокінчене, „Екбаль-ганем”. В друку появилися того року остання її драматична поема „Оргія”, „Ізольда Білорука”, „Айша і Мохамед”, „Адвокат Мартіян”, „Екбаль-ганем” і „Граф фон Айнзідель”.

Оце був би тільки скелет біографії Лесі Українки, який мав би ще обрости тілом, щоб бути справжнім життєписом, бо багато чого залишилося ще сказати про її життя й діяльність, але це вже справа дальшої праці, а тут потрібний був власне тільки скелет, тому автор обмежувався до мінімум, зовсім свідомий того, що це занадто мало про таку поетку, якою була Леся Українка.

ЛІТЕРАТУРА:

Климент Квітка. На роковини смерти Лесі; [спогади про Лесю Українку]. В кн. „Леся Українка: Документи і матеріяли”, 1871 -1970. В-во „Наукова думка”, К. 1971.

Ольга Косач-Кривинюк. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. Вид. УВАН у ЗСА, Нью Йорк, 1970.

Оксаненко П[етро Одарченко]. Поезія непримиренної боротьби за волю. До 75-ліття з дня народження Лесі Українки. Календар на 1946 р., Авґсбурґ, [ 1945), ст.

Л. І. Міщенко. Політична поезія Лесі Українки. Соціяльний генезис і естетична природа. В-во „Вища школа”, Київ, 1974.

Спогади про Лесю Українку. Вид. друге, доповнене. ВХЛ „Дніпро”, К. 1971.

О. Ставицький. Леся Українка. (Етапи творчого шляху). В-во художньої літератури „Дніпро”, Київ. 1970.

Леся Українка: Про літературу: поезії, статті, критичні огляди, листи. ДВХЛ, К. 1955.

Леся Українка: Публікації, статті, дослідження, т. І: Публіцистика, листи, статті, дослідження. В-во АНУРСР. Київ, 1954; Т. II: Публіцистика, прозові твори, листи, статті, дослідження, спогади. Київ, 1956; Т. III: Листи, статті, дослідження, спогади. Київ, 1960.

Леся Українка: Про мистецтво. Впорядкування, вступна стаття та примітки Олега Бабишкіна, Пам’ятки естетичної думки. К. 1966.

Леся Українка: Документи і матеріяли 1871-1970. В-во „Наукова думка”, Київ, 1971.

О. Бабишкін, В. Курашова. Леся Українка, життя і творчість. ДВХЛ, К. 1955.